Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| «Я зовсім, і то довгенько, втратив вас із виду, мості Рославче, — почав він, — я був у Парижі і в Гаазі, в Копенгагені і в Берліні. Куди мене тільки не кидала доля і мої обов'язки. Тимто я не міг поспішити вам з допомогою, коли ви знов, — гай-гай, — попали в неприємну халепу. Справді, доводиться щиро вам співчувати, але ніхто не заперечив би, що ви тільки завдяки відвазі вашій вийшли з води сухеньким...»
— «Не дуже, сказав я, — нога моя ще дає знати про себе, а крім того...» «— Ви втратили з обрію вашу, о леле, вибрану серця. Вашу вірність в цьому легковажному сторіччі треба лиш подивляти. Потіштеся, бо і я не знаю, де знаходиться княжна Володимирська, сиріч графиня Піннеберг, сиріч.... Вона щезла із Штутгарту і невідомо куди...» Я посміхнувся про себе: очевидячки Афендик таки не знав про намір княжни переїхати до Італії. Ми чимчикували берегом. Мжичило. Афендик загорнувся у плащ. «Що ж до вас, мій дорогий, продовжував він, то мені їй же богу, наверталась сльоза, коли я чув про всі ваші злощастя. Але що ж? Це достойні плоди вашої нерозважності. Я про це говорив вам у Парижі...» «— А може б ви таки перестали проливати ваші фарисейські сльози, пане Афендик?» Глузуючи, поглянув я на нього. «— О, ніяк не фарисейські, а найщиріші сльози земляка, що вболіває над рідною, до того ж такою цінною молодою людиною... Для вас не повинно бути несподіванкою, що цей ваш Христанек — це не лише шулер і заведій, але й підлота, який вас продасть за копійку... До речі, що з ним?» «Востаннє я його бачив під муром хурдиги в Штутгарті, коли ця креатура покинула мене напризволяще...» Мій голос аж усох, бо лють знов закипіла у грудях. Афендик похитав головою. «Чув я, чув... Його вже бачили в Мюнхені в одному її одному ігорному домі, — сказав він, — але в Баварії йому попастися небезпечно, бо кінець кінцем і баварський електор дає «Ні і раду з шахраями... Тепер шальвірам приходиться іи юди круто. У мене є вістка що й ваш другий добрий знайомий все таки викрутився з халепи, яка його чекала б у Штутгарті. Він вже виступав у Сальцбурзі під іменем барона Штакельберга, поки там його не застукали. Ви ж бо гаки справді не знаєте, хто такий Доманський. Це ж шпигун короля Фридриха. Він працював для секретної служби Пруссії ще здавен. Але прусаки позбулися його, довідавшись, що він дещо із їхніх секретів продає також і міністрові Кауніцу у Відні. А то б до кінця віку сидів би він у льохах Квендлібурга або Магдебурга, що йому і належиться. Ви бачите, з якими людьми ви мали діло, кавалере Рославець.» «— Коли ви про все так знаєте, то скажіть, що з Монтеги Уортлем? Спитав я. «Монтеги? Непутящий цей хлопець попав у біду так, як і ви. Хоч французи його віддавна підозрівали у зв'язках з кавалером д'Еоном, ви либонь чули про нього? Отож взяли його серед ночі, щоб запроторити прямісінько в Бастілію. Він, правда, платить не за свої гріхи, а за інших. Спитаєте, за кого? Звичайно ж, Доманського, бо той накладав не лише з д'Еоном, але і з прусаками і з Кауніцем і д'Егійоном...» Я аж спинився: так вразило мене те, про що безжурно, вимахуючи тростиною, говорив старий лис. З озера віяв гострий вітер і ніс у Афендика почервонів, а я щільніше загорнувся в кирею. «Так, так, кавалере Рославче. Ніколи не лізьте в воду не спитавши броду... До цього товариства додайте ще вашу славетну королеву Понтиди або княжну Алі-Емет, чи фройляйн Фінк, чи Шенк, як вона насправді зветься, то маєте компанію невеличку, але чесну...» «Мовчіть, пане Афендик, — спаленів я, — ви не знаєте княжни, хто вона і що. Я можу поклястись вам моїми батьками і всім найсвятішим, що вона до шпигунства Доманського і до шальвірства Христанека не має жодного відношення...» «Чиста та біла, мов той сніжок, еге ж... — з'їдливо засміявся той чуприндер в окулярах, — що ж, нехай буде по вашому. Але якби там не було, її справа програна. Ніхто їй не дасть шеляга і звідусіль її гнатимуть, як заблуканого собаку. Не поможуть їй ні її маніфестики, ні епістолярії, які вона розсилає по всіх усюдах і закамарках. Невже ви гадаєте хоч на хвилину, що будь-хто з потентатів чи прінців у Німеччині, чи деінде, трактує її серйозно? Невже ви не доцінюєте сили і розуму нашої імператориці, милостивої нам Катерини ІІ?...» Він глянув на мене допитливо. «А Пугач?...» Афендик люто скривив свою лисячу мармизу, спаленів аж закашлявся. «— Кавалере Рославче, не грайтеся з вогнем, прошу я вас. Не забувайте, що у когось руки значно довші від ваших і прийде час, коли ви не матимете нічиєї протекції над собою. Нічиєї! — підкреслив він, — і ніхто за вас не заступиться, навіть той ваш іменитий протектор Розумовський, який, до речі, не знає, куди йому чоло сховати від сорому за вас... Пропадете, їй же богу, як муха в окропі, те я вам кажу. Жоден опікун, який би ще може сьогодні трапився, не бачитиме у вас сентиментальне хлоп'я та не видобуде вас із ваших халеп, а навпаки, ще й дорадить, щоб вас утопити. Схаменіться, юначе, ще не пізно. Як земляк раджу вам, схаменіться...» «— А що ж я маю робити?»— З посмішкою глянув я на нього. «Що? Те» що я вам двічі говорив. Княжна ваша, ніде правди діти, як той Фенікс: у воді не тоне, а як згорить, то з попелу вирине... Не заперечую, це деякий клопіт для Петербурга. Миршаве воно і нікчемне, а як тая муха бренить. І собі і всім користі мало, а порядним людям тільки клопіт, та й сусідові на сміх. Хто їй поможе? Поляки-конфедерати? Радзивіл «пане коханку»? Та їх от-от зметуть, або куплять кожного поодинці. Може Кауніц? Або найхристиянніший король Франції? Або Фридрих II? Ще хто? Ні, кавалере Рославець, порскне ваша княжна як та жаба, що надималася? Невже ви, ось так між нами, ще вірите в її царственне походження?» «Годі, добродію Афендик, — спохмурнів я. — Не розкидайтеся своїми словами, які ви вважаєте такими мудрими. В те, що я повірив, то вам два життя треба прожити. Що ви мені тичите кауніців та фрідріхів? Ось, Пугачову ніхто не допомагає, а він, дивіться, стоїть перед Москвою, а на ваших панів сенаторів та німецьких генералів такий і страх напав, що штанами трусять. Імператориця ж Като тільки й дивиться, якби Пугач її не замкнув за трьома німками, а то й під льод не пустив, воду пити. Що ви мені теревените? Ребелія Пугачова ще скрізь не загриміла, а, от, якби ми її з нашою княжною підсобили, то повстане і Україна, і Запоріжжя, і Дон, і Приазов'я. Досить вже вам цім артикули приганяти. Поцарювала ваша Като, та й годі...» «Мерзенних же ви розмов навчилися, кавалере Росламець, — похитав головою старий ярига. — Ех, якби так ваш батенько та теє почув! Він не подивився б нанінащо, а завдав би вам доброї чоски, та лозами, лозами...» Я спинився і навіть підняв тростину. Афендик, з острахом, бочком-бочком, подався від мене геть. Я постояв; лють моя вщухла. Я зареготав. Афендик швиденько щез у юрбі. 4 Нема чого втаювати, що розмова з єхидним дідком мене вкрай занепокоїла. Ще чого! З кожним днем я відкривав інтриги і злодіяння негідників, які були оточенням, ба, навіть почтом княжни, а вона їм безмежно вірила. Але з кожним цим відкриттям я ще більше прагнув визволити її з того мерзотного павутиння, з тих усіх капостей і наклепів. Я аж тепер виявив, ким був Доманський — цей пройдисвіт, штукар, комедіант, що прикидався магом, метафізиком і трансмутатором металів, а насправді — це просто хитрющий шпигун, готовий на все найпідліше. І не тільки те. Від його злочинств терпіли інші, як от невдаха Монтеги У орт лей, звичайно й я, а насамперед княжна. Про Христанека я остаточно сам переконався, що це бувалий бузувір. Як могли княжну так причарувати ті плутяги? Щодо Афендика, то видно було по всьому, що сама справа княжни Володимирської справляла таки чимало клопоту, як йому, так і знатнішим за нього. Він просив і грозив, але що він міг мені вдіяти? Він не міг навіть солі на хвіст насипати. Швейцарці післали б його під сто бісів, ніхто не повірив би, якщо б він і хотів мені нашкодити. Крім того, я дедалі все більше впевнявся, що цей єхида Афендик, хоч хитрий і вадливий, мене ще терпітиме, бо я йому був і є потрібний. Тільки пильнуючи мене, він міг би знати, де перебуває княжна. Просто кажучи, він був на моїй ласці. Ось так я себе потішав, але розум наказував мені не викликати вовка з лісу, а по змозі, оминати цього царициного підлизу. То ж ще тієї ж ночі я накивав п'ятами із Женеви і то так обачно, що не тільки старий лисюра, але й сам лисий дідько не спостеріг би моєї утечі. Я подався горами, приєднувався до овечих пастухів, гірськими стежинами пнявся аж за хмари, поки не зійшов у долину Рони, а тоді, як мені пощастило, з добрими людьми, не поспішаючи, минув Тічіно, та й коли гори почали меншати, а люди все більше закидали з-італійська, я прибився до Ломбардії, що вже була під володінням Габсбургів. Було б усе добре, коли б не присікались до мене цісарські жандарми, бо, правду кажучи, я не мав жодного паспорту, ані «лессе-пассе», ані «тітр де вояж», — нічогісінько, чим я міг би посвідчитися. Мені всі папери забрали в Штутгарті, а до Швейцарії я в'їхав так, що ніхто й не помітив, коли і як. У цісарських володіннях поліційні гончаки були лютіші як де і нюшили скрізь змови та бунти. Однак, людська натура всюди однакова і, коли я цісарському лейтенантові поклав на зубок десять гульденів, він з кислого посолодшав і не тільки пустив мене на всі чотири сторони, але ще й видав «лессе-пассе», з котрим я міг в'їхати, куди тільки душа забажає. Назвавшись курляндським бароном Кеттінгом, [вже й на мене прийшла черга підшиватись під вигадані імена], я промандрував спокійно через Мілан, Мантую, Верону, й одного поранку в'їхав у межі Найсвітлішої Республіки Венецької. Нарешті! На широкій площі, перед собором, воркотіли голуби і рахманно сідали мені на плечі, а коли я побачив четвірку славетних коней Венеції, викутих із бронзи, то обходив їх тричі і вдивлявся у них як причинний, бо так зачаклувало мене мистецтво, яке я перед тим ніколи не цінував. Тепер у цій чарівній Венеції усе мене бадьорило та немов окриляло душу мою, мабуть як кожного мандрівника. Що ж до венеціанського люду, то веселішого і безжурнішого я не бачив навіть у Парижі. Все тут ходило неначе це був карнавал, у масках, з попричіплюваними носярами, скрізь торохтіли тріскачки і хлопавки, все шуткувало, жирувало, реготало, і пустувало, немов усе життя осьде було — празник, дозвілля та гулі. Прегарні були тутешні жінки, моторні, але й сановиті, що з під масок бентежили кожного зальотника чорними очима, маніжно щебетали біля церков, у траторіях, на мостах та біля крамниць. І іншому гевалові, але не мені, вже нераз пошитому в дурні, бігла б тільки слинка і здавалося 6, що кожна така красуня, з тих, що їх прославив своєю кистю Тіціан, тебе зазиває та обіцяє земний рай. Але на цих хитрощах бабських мене вже ніхто не піддурив би. Найбільше, звичайно, я дивувався тутешнім каналам, по яких мов жуки сновигали гондоли, кермовані здоровенними веслярами, що могли б вам і послужити, але теж як слід обчухрати. Я спинився у дешевому готелі біля святого Марка. Моїм найпершим завданням було знайти княжну, якщо вона тут, розшукати маркіза Рошфора де Вількура, щоб дати йому почесну відплату в поєдинку та розправитися хшальвірою Христанеком. Але це легко собі погадати, та важче здійснити. Венеція — це місто чималеньке. Народу, а особливо приїзжого з усіх кінців, сила силенна. Неодин хоче собі зробити з тебе дурня і підняти тебе на сміх, але ще більше товчеться тут різноманітних пройдисвітів, обманців і штукарів, яким машкари та киреї, довгі до п'ят, тільки влегшують їхнє мерзенне ремесло. Правуватися ж не було тут з ким, бо як тільки ви почнете ремствувати, вас оточують маски, преогидні пики і харі, засміють, залякають, чаклюють та так, що тільки плюнеш і скажеш тьху на вас, нехрещені рила, цур вам і пек, огидні блазні. Коротко сказавши, коли я поштовхався трохи попід церквами, поміж народом, серед зборища біля пристані, у траторіях та винарнях, повернувшись вночі, ствердив, що мене обібрали на яких двадцять цехінів, в руки понапихавши різної гидоти, що була мені до біса. Один дав мені масть, щоб не лисіла голова та щоб нею труїти пацюків; другий — всучив афродізіак, супроти якого, мовляв, не встоїть жодна придзингльованка; третій — видурив два дукати за пряжку з діаманту, що виявився склом. В кишенях у себе я знайшов зо три листики від сеньйор, що зазивали мене в гостину до себе, як звечеріє, а два здоровила з намальованими саджею пиками передали мені привітання від якоїсь знатної ангелянки, яка начебто чекає мене у своїй барці, як лиш зайде сонце. Таж треба було бути йолопом, щоб у це повірити. Коли ж я розпитував за княжну, один гондольєр визвався мене завезти під її дім опівночі і завіз таки, але на кружганок заміси, княжни вийшло якесь опудало, та ще й у турецьких шараварах, та заговорило такою мовою, що тільки дідько зрозумів би її. Я звичайно, плюнув і подався геть, аж поки ще один гондольєр, задумавшись, не присягнувся мені, що знає достеменно, де така особа живе і миттю мене до неї довезе. Але, замість княжни, на кружганок вибіг до мене, озвірівши, якийсь дядько, либонь левантинець, що вимахував ножакою та виблимував очиськами і кричав, що нарешті спіймав того, з ким його жінка скаче в гречку. Люду зібралося щонеміра, всі вікна розчинилися, а я тільки паленів і блід, аж поки дійшов до слова і тому чоловікові божому не вияснив, що це либонь помилка. Довго він не вірив цьому, але врешті повірив і ми розійшлися в мирі. Третій раз гондола повезла мене такими закрученими і смородливими каналами і в таку нетрю, що я ледви зумів вистрибнути на берег, бо був би напевно там і кінець. Таким чином і третій і четвертий день, ба, цілий тиждень я надаремно питався і розпитувався то про княжну Алі Емет, то про графиню Піннеберг, пані де Тремуйль, а навіть про Даму з Азова, бо припускав, що княжна змінила і тут ім'я. Розпач на мене найшла велика, бо гроші мої виходили, а я не бачив ні кінця, ні краю цим розшукам. Місто стало мені зненацька немиле і я кляв його в сто чортів за його смердячу воду і за його шахраїв і за його посіпак і за його докучливе жіноцтво. Ще ніде не було мені так маркітно, так самотньо. Не було мені ні до їжі, ні до пиття і я аж примусив себе, пролежавши в мойому логові два дні в страшній іпохондрії, вийти вранці в місто. Можна уявити собі мою радість, коли я серед юрби машкар, на площі під Сіньорією, побачив знайоме обличчя. Я кинувся мов до рідного брата, а це був ніхто інший як полячок, який підбігав за мною у Мангеймі — краків'янин Врона-Вонсович. «Графе, якими шляхами?» Обіймав я його, як і він мене. Видно було, що жилося йому тут не з медом, бо виглядав він марно і кирейка його була обтріпана. Він зітхнув і розповів мені, що з Мангейму він подався до Венеції, бо звідти помаленьку роз'їздилися всі Радзивілові та й сам Радзивіл напевно вже в Римі, а він — граф — загадав собі їхати до Туреччини, бо там тільки можна якось прожити, однак на проїзд у нього грошей нема і сам він у великій грошевій опресії та живе з ласки одного абата, що зветься Гронкі. Цей абат незабаром і сам прийшов — поцулуватенький і чепурний, але, як казав, не у великій ласці у своїх прелатів, бо належить до освічених, по вільномислителів, шанує Вольтера і пише трактат, який не вельми по душі єпископській курії. Я, на радощах, дав бідному графові п'ять цехінів, хоч мені самому не збувало і сливе слізно просив його і абата допомогти мені в розшуках; я просто вхопився за них як топленник за бритву. Треба сказати, що вони ретельно віднеслися до мене, може тому, що при наших зустрічах я не шкодував гроша на фраскаті чи кіпрське, а граф та й абат того ажніяк не цуралися. Вони мене, умилившись, цілували своїми слинявими губами та присягалися, що княжну найдуть хоч під землею. Щодо маркіза Рошфора де Вількура, то абат твердив, начебто З найпевніших джерел, що він виїхав до Неаполю. Я здався на них і, якщо не сидів біля Великого Каналу, то в бідній оселі абата Гронкі, який мав єдине багатство — бібліотеку, а для мене розвагу — я ще ніколи не читав таких забавних книжочок, що водилися у нього. Так минуло ще декілька днів і нарешті граф прибіг захеканий, але з радісною для мене вістю. «Кавалере, ваша згуба знайшлася, — сказав він, перед тим ласо прийнявши з рук абата Гронкі плетінку з вином, — ваша княжна Володимирська або як вона зве себе тепер — княгиня Селінська, справді була проїздом у Венеції». «Проїздом?» — упав я на духу. «Так, — промовив граф, — вона тепер живе у Рагузі, тобто в Дубровніку, але в повному інкогніто. Справи її йдуть добре, а через те треба їй бути стократ обачнішою ніж досі. Імператориця Катерина визначила ціну на її голову. Але можете бути певні — руки короткі. Княжну, з пропозиції князя Радзивіла, прийняв під свою протекцію султан Порти-Гамід І. Ось і все, що вдалося мені довідатись». Я запитався його, звідки ці відомості, на що він оповів мені, що хоч з Радзивіловими він давно зірвав, зневірившись у магнатах, дбаючих тільки про себе, а не про отчизну і простий люд, проте йому пощастило зустріти чоловічка-земляка, правда, завадіяку-шляхтюру, якому пальця в рот не клади, а той знов, подорожуючи, оце кілька днів тому у Барі, зустрів якогось сеньора Рокатані...» «Рокатані?» — вигукнули ми в один голос з абатом Гронкі. «Так, Рокатані — одного з шамбелянів княжни, що виїздив з дорученням до Риму і якраз повертався до Рагузи...» Абат Гронкі сплеснув товстенькими руками: «Якщо б я побачив цього мерзотника, то я б, не вагаючись, віддав Інквізиції. Цей Рокатані тримав у Відні веселий дім і сам забавляв гостей грою на скрипці. У Римі він подавався за абата, а тут ще два роки тому за доктора падуанського університету і вимантив у мене дві найцінніші книги з моєї книгозбірні; я не лічу фальшивих акцій, за які його шукають в Модені і в Пармі.» ...Признатись, мені не вельми мило було чути характеристику особи, яка на моїх очах уповзла в довір'я до княжни. Я вже мовчав про це, стиснувши тільки зуби, радий, що слід княжни найшовся. Я сказав: «Дякую вам, друзі. Завтра я вирушаю до Рагузи». Обидва мої доброзичливці підвелися разом зі мною і, б'ючи себе в груди, з щирим запалом вигукнули, що самого мене вони не пустять і, хочу я, чи не хочу, вони теж виберуться зі мною в дорогу, морем чи суходолом, як я накажу. Тож на невеличкій нараді ми вирішили, що доведеться нам сторгувати барку, яка нас відвезе до Рагузи. Я був справді зворушений, коли абат Гронкі, закасавши свою сутанну, добув з панталонів гаманця і висипав увесь його зміст на стіл. Зі сльозами на очах він узяв мене за обидві руки і сказав, що трактує мене як свойого сина, бо бачить у мені щиру душу, а тому готовий наразити себе на всі небезпеки. Я ще раз подякував їм і залишив їх контентуватися ще вином у плетених бочілочках. Мені ж тієї ночі не спалося. Тільки почало благословитись на світ, я вже гримав у двері абата і графа, та доки пробуркав їх та розтокмачив їм, опухлим і ще сонним з похмілля, про що йдеться, пройшло чимало часу. Мочиморди не поспішали так, як я, і, здається, не раді були своїм вчорашнім присягам у дружбі. Розсерджений, я залишив їх і сам подався до пристані. Однак, вони, захекані, наздігнали мене, хоч ноги їх не ступали ще певно, а позіхали вони мов тії леви. Ніде й ніколи не приворожувало мене так море як цього сонячного ранку в затоці Лідо. Море було рахманне і спокійне, яскріло лагідними виплесками хвиль та сповивало обрії далекою голубінню. Здаля майоріли вежі і палаци чудесної Венеції, ніжне їх мереживо красувалось у люстрі затоки, де як зайняло око, струнко стояли, не коливаючись, судна з найрізніших країн. Сонце пестило їхні вітрила і вони здавались стаєю красноперих птахів. Ми проходжувались по молу і якийсь чолов'яга порадив нам легеньку як перце генуенську бригантину з двома червоними вітрилами. їх капітаном і арматором був грек із сережками в ухах, смаглий як диявол, який, мовляв, привіз сюди з Кіпру олію, а тепер митикував, куди йому податись далі. Ми запропонували йому взяти курс на Рагузу і торгувались з ним до млостей. Врешті він погодився везти нас за сто шістьдесят цехінів та сказав, що буде готовий відчалити аж під вечір, бо йому ще треба полагодити деякі справи у місті. Решту дня ми провели в тавернах, вже не вертаючись до дому. Абат Гронкі точив баляндраси, граф Вонсович куняв, а я слухав одним вухом абата, та думав сокровенні думи: ось незабаром я побачу мою Регіну після довгої і страдної розлуки. Абат, зауваживши мою розсіянність, здогадувався, в чому річ і сказав, що жінки в більшості, не варті мрій. Залишімо це поетам. Абат Гронкі навіть натхненно цитував і Данте і Петрарку та зважував, чи варті були і Беатріче і Лаура уваги таких великих поетів, та й чим вони їм за це відплачували?.. З кампаніллі вже вдарили дзвони на вечірню і ми подались до причалу, де бригантина чекала нас разом з її капітаном — греком Ставропулосом та десятком людей його залоги — здоровенними парубійками, з Мореї чи з Корфу; їхньої мови я не розумів. Ми вийшли на поклад; віддано кінці, піднято паруси і наша бригантина, як чайка, полинула по плесі Лідо, вже торкненому червенню присмерку. Незабаром за лісом щогол і крилами вітрил зосталась Венеція, а згодом, коли вже стемніло, ми вийшли у повне море. Абат і граф Вонсович захворіли морською недугою і не виходили з відведеної їм каюти. Я гадаю, що вони не так занедужали, як лікували себе своїм запасом кипрського вина та скорочували час грою в ланскне. Я ж стояв на покладі, спершись на поруччя, недалеко від погруддя юної сирени, що хвацько розсікала морські хвилі, черпав гостре повітря Ядранського моря і вдивлявся у далечінь. Ліхтар коливався на реї і, ледве блимаючи, скупо осяював сутінок. Навкола, і на морі володіла темрява, тільки далеко-далеко, де море черкало небосхил, було ясніше. Проте й там, на обрії громадились суворими смугами хмари, і треба було сподіватись хуртовини. Втім ледве-ледве чутно хтось наближався до мене. Я хотів було обернутися, але з-заду мене щось гримотнуло по голові з неймовірною силою. Перед імною ще майнув розгойданий ліхтар, якось чудно скошена щогла і темінь, прелюта, безкрая темінь цупко огорнула мене. ЧАСТИНА ШОСТА КНЯГИНЯ СЕЛІНСЬКА O navis, Referent in mare novi Fluctus. O quid agis! Fortiter occupa Porta. Г. Назон Вергілій. О судно! Хуртовини нові Знов тебе в море женуть. Що ж робити? Сміло займаймо причали... Г. Назон Вергілій. За море, за море! Вітри споряджай, Неси мене, коню, за синій Дунай... Л. Боровиковський: «Козак». Наш корабель трима свій путь щодень У порт щасливо; знайте, він прийде. Він, безумовно, криці став подібний, А серце в нього, як Кавказ кремінний, Або з булату, із Вулкана гути, Сталистим Бронта молотом він кутий. Русинське судно взнає жалісливо Марнотну втрату (бідна в нас фортуна!) Дорожчу того, що з Колхіди руна. Але зухвалий той Язон все ж іде, Щоб золотеє взять руно в Колхіді. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|