Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Інші листи (всі майже однакового змісту) ми писали до імператора Йосифа II, і до неаполітанської королеви Марії-Кароліни, і до короля шведського Густава ІІІ, і до португальського міністра де Помбаля — всім ми пропонували вічний мир і союз, «відпорний та зачіпний», вільну торгівлю і звільнення їхніх кораблів від портових оплат, та обіцяли багато інших грушок на сухій вербі. Листи закінчувалися звичайно проханням про грошову субвенцію у формі позики. Тут я вперше побачив, що княжна (нині пані де Тремуйль) підписує під кожним листом свій повний титул: Єлисавет II, імператориця Всіх Русей і королева України та Понтиди.
Увесь той день, і на другий, Алі-Емет займалася кабалістичними обчисленнями, а я з Монтегі або Доманським вештались по місті. Христанек з першого ж вечора товкся по домах гри і ми його майже не бачили. Коли я нароком спитався Доманського, що він думає про листи і меморіали, над якими ми пріли і які скребли гусячими перами, і чи надіється він з них якоїсь користі, пін знизав плечима і сказав, що купити-не-купити, а поторгувати можна, але щодо грошей, то навряд чи хтось надішле, бо на гріш у всіх тих знатних парсун велика скрута. Вони навоювалися вдосталь, а до того ж кожний з цих парсун— скнара. А як котрийсь і має грошенята (з тих, що їх княжна називає «августішими братами чи сестрами»), то вони воліють викидати гроші на срібні нічні горщики для своїх любасок, ніж дати на добру справу. А взагалі ви тієї думки, — спитав я, — що наша справа добра? Добра чи не добра, — знову знизав плечима Доманський, — поки що важко сказати. Політичні справи в Європі зараз не блискучі. Порта дістала по шкурі й зализується. Куди їй там! Австрія може й одважилася б підтримати княжну, але оглядається на Францію, яка знову ж озирається на Англію, а Фридріх і Густав у Катерини під закаблуком, у них і своїх клопотів досить. Та й Катерина на тім же суку сидить, — вкинув я. — Я вичитав сьогодні в роттердамській кореспонденції, що Пугач не на жарт її шарпає... Пишуть, що Пугач генерала Міхельсона добряче тисне, фортеці бере і на Казань іде. Прудко гонить — голову зломить, — з роздумом сказав Доманський, — тую бабу нелегко конем об'їхати... Монтеги поступав за нами, слухав, розумів п'яте через десяте, гоготів, а наприкінці спитався Доманського, чи правда, що Катерина готова спомагати потайки массачусетських ребелізантів в Америці, з чого я збагнув, що цей телепень в політичних ділах ні пава, ні ґава. Бо ж навіщо Катерині підтримувати бунтарів в англійській колонії, коли вона майструє спілку з Англією проти Австрії і Франції? Той Монтеги Уортлей в усій справі нашої княжни був, як у нас кажуть, ні до чобота закаблук, ні до черевика рант. Згодом я побачив, як я помилявся. Щодо княжни, то вона лежала всі ці дні, бо занедужала на перестуду, хоч Доманський говорив, що в неї частенько таке буває. Але скрипливе скрипить, а здорове лежить. Якби котрась дівка вела таке життя як вона, то давно перепалася б на смик. Ми лікували її різними мікстурами, а навіть покликали лікаря, хитрущого дідка, що пустив їй трохи крові та прописав на прочищення. Доманський підозрівав у ньому шпика. Щоправда і мені побут у Нансі видавався небезпечним. Гончаки в Парижі вже могли напасти на наш слід. До того і кабала княжни не віщувала нічого доброго, а мої грошики (крім тих, які я позичив Христанеку на гру) танули, як провісний сніг. Шпиків було вдосталь і в Нансі. Наш побут почав звертати увагу людиськів і в «Білому орлі» і в місті. Нас вже брали не за комедіантів, а ймовірно гадали, що ми якесь знатне інкогніто, а простіше — підозрівали в нас шахраїв або фальшивомонетників. Кожну монету, якою ми платили, крамарі пробували на зуб. Третього дня, коли я зійшов на сніданок, в господі була вже уся державна рада — Доманський, Монтеги і Христанек, що особливо вразив мене своїм непевним поглядом і невиспаною та підпухлою пикою. Я збагнув, що скоїлось щось неприємне. Пані де Тремуйль смутно зітхнула: — Кавалере Рославець, нас переслідує фатум і дедалі я вірю, що мої кабалістичні піраміди говорять правду. Ми знаходимося в годині Меркурія, а це не ворожить щастя. Виявилось, що й Христанек був під лихою зорею. Спочатку він виграв досить значну суму в фараона, по своїй системі, але потім зустрівся з проклятущим пісарчиком, прінцем Турн-Таксісом, який не тільки обіграв Христанека до нитки, але пізнав у ньому дезертира з угорського регіменту імператориці Марії-Терези. Христанек програв йому на слово тисячу дукатів і якщо ці гроші до полудня не будуть прінцові вручені, то ця падлюка погрожує поскаржитись поліції, а крім того подбає через імперського амбасадора в Парижі, щоб Христанека передали через кордон цісарським жандармам. Більше того, Христанек не був певний, чи одна фльондра, що прийшла до ігорного дому з одним офіцером з полку Руаяль, не є його давньою знайомою з Мюнхену, лихваркою, яка може наробити бешкету за те, що він, начебто продав її перстень з фальшивим самоцвітом. З цієї всієї історії виходило, що ми влізли, як тая баба у верет — ні назад, ні вперед. Залишалося тільки одне — чкурнути звідсіля що мерщій. Я згодом застановлявся над всією цією історією в Нансі нам усім, що після того сталося, і не міг позбутися думки, і по все це було заздалегідь обдумане і підстроєне Христанеком і Доманським. Дуже можливо, що не було ніякої прогри, ані прінца Турн-Таксіса, ані злощасної фльондри. Просто я їм здокучів і обидва пронози хотіли мене позбутися. Гроші вони і мене і так висотали, надії на нові прибутки з мене, як з козла молока, не було, а сам я з моєю допитливою вдачею, тобто (як вони про себе гадали або між собою подейкували) наївністю, чи то пак глупотою, міг би їм тільки пошкодити. Я певний того, що про ці інтриги княжна нічого не знала, бо вони її обдурювали так, як і мене. Але, що поробиш? Нам треба було виїздити звідси якнайшвидше. У нас не було не те що тисячі дукатів, але п тисячі шелягів, щоб розрахуватись з прінцем із Цісарщини. Крім того, жандарми вже нас напевно шукають, як припускав Христанек, з наговору проклятущої лихварки з Мюнхену. Не виїхати ми не могли, бо за наше доволі безжурне життя в «Білому орлі», за все їстивне і вино, у нас не було чим заплатити. З грішми, які кожний понаскрібував із дна кишень, та з золотим дармовисом, битим аметистами, якого я нашвидкуруч заставив у лихваря, що промишляв недалеко готелю, біля Августинського абатства, у нас зібралось яких сто двадцять ліврів, тобто п'ять луїдорів, за які з бідою можна було б доїхати до Страсбургу, а то й перекочувати за кордон. Отак сиділи ми (або невесела державна рада) з похнюпленими носами, і у мене, далебі, не було ніякої ясної думки, що чинити далі. Пані де Тремуйль, виснажена недавньою простудою, через яку зблідла і змізерніла, укладала пас'янс своїми тонкими пальцями. — Моя думка, кавалери, і ви, моя королево, — перервав нарешті мовчанку Доманський, — щоб у першу чергу виїхали ми, тобто її величність, я, барон Христанек і есквайр Уортлей, начебто у наглій справі, а кавалер Рославець, наш добрий «крігсцальмайстер», як людина хрустальної цноти і поліцією не реєстрована, залишився б у готелі, немовби у застав, бо тільки так можна заспокоїти шальвіру-господаря, який виглядає мені на доброго хапка. Подавши зовсім інший напрям, ми четверо прибудемо до Страсбургу і там, оскільки у кавалера Рославця є добрі друзі Розумовські, (якщо не помиляюсь), позичимо у них дещицю грошенят і надішлемо їх для визволення кавалера з поштовим кур'єром. Самозрозуміло, що бевзь Уортлей і Христанек схвалили цю пораду, княжна ж мовчала, але мені аж ніяк не всміхалося бути жертвенним цапом. Чому я мав своєю шкурою віддуватись за безеценства всіляких бельбасів? Від самого Парижа вони висіли на моїй шиї, я їх годував, поїв та ще й платив за всі їх витребеньки. Чому вони тепер сидять, як мокрі, общипані куріпки? Чому Христанек, який дер недавно носа, наче мільйонер на біржі, і тільки кропив себе перфумами, став такий масійський, що його в кишеню сховаєш? Не кажу про лондонського дармоїда, але де ж ті метафізичні сили, з якими воловодився Доманський, «доктор рерум філософарум», щоб його дідько вхопив? Мені хотілося зірватись та прозвати їх різно: ледарями і хапугами, голопупенками і свищохлистами, всесвітніми волоцюгами і финтиками, але мій погляд упав на княжну. Вона сиділа тиха-тихесенька, сливе непритомна, тримала хустину і не шиширхнула, як було з нею, коли ми потрапляли в халепу. Думки її були либонь далеко і очі лише сумно погасали. У мене защеміло серце, жаль охопив мене, вся лють минулася як хвилька по воді і я сказав, що тільки задля княжни я готовий на все, щоб її рятувати. — Добре діло твори сміло, — приморгнув дурисвіт Доманський, і я знав, що в його чорнющих вирлах блимає глум; — Для милого дружка і сережка з вушка, кавалере. Рука пані де Тремуйль лягла на мою руку. Вірний приятель — то найбільший скарб, шепотіли її смажні уста. Але на вияви почуттів було ніколи, добігала одинадцята година. Я наказав служці покликати господаря і вияснив йому, що ми щойно одержали депешу від старої тітки нашої молодої пані де Тремуйль, яка проживає в Люневілі, а була колись близькою особою до його величності польського короля Станіслава Лещинського. Тітка, мовляв, занедужала, а що йдеться про виконання її останньої волі в цій печальній юдолі та про заповіт, пані де Тремуйль, в супроводі своїх панів секретарів, мусить негайно виїхати до Люневіля і післязавтра повернутись. Я ж, з уваги на те, що розмінна контора вже зачинена, вранці візьму гроші з мого рахунку і заплачу належне за наш побут. Згодом я сам собі дивувався, як це я міг світити очима, коли так ловко брехав. Гадаю, що тільки завдяки моєму достойному виглядові і ораторському талантові, цей бемул-господар, який було з підозрою витягнувши наперед своє поросяче рильце, вислухував мої баляндраси, пройнявся довірою і позбавився своїх сумнівів, наказуваних самою натурою. Сам Доманський колись говорив, що ось такого господаря готелю чи таверни і в ступі товкачем не влучиш, бо вони, драбуги, добре розбираються не стільки в людях, скільки в їхніх кишенях. Але, як на те диво, чи може нам справді таланило в констеляції Марса, господар сам сторгував нам візника і постшез, приладнав кошика із смаженими курчатами та декількома пляшками бургундського вина, випровадив утікачів з низькими поклонами та віншуваннями щасливої дороги до Люневіллю та повернення. Мені було важко розлучатися з панею де Тремуйль хоч на декілька днів та й соромно було піддурювати таку щиру людину, як господар «Білого орла», але не було іншої ради. Я зачинився у своїй кімнаті та віддався гірким роздумам. Я не міг собі дарувати, що я дав Доманському листи до Андрія і Петра Розумовських із слізним проханням про гроші. Вчинив я це наоспіх, і тепер рюмсати нічого. По-друге, найпізніше завтра, я повинен, не чекаючи на ніяких кур'єрів, видертися звідси і чимшвидше самому поспішати до Страсбурга, бо ж коли візник повернеться і скаже, що довіз їх не до Люневіллю, а до Страсбургу (чи куди вони йому скажуть по дорозі), а до того ніяка розмінна контора мені ніяких грошей не видасть, то господар буде не в тім'я битий і збагне, в чому вся справа. Справді, двадцять докторів і професорів не додумалися б по такого складного становища, в якому я опинився. Воно було не тільки скрутне, але й безглузде. Мене охопила знову така лють на себе, в першу чергу (хоч досталося і всім дурисвітам), що я метався по кімнаті немов тигр у клітці. Служка принесла мені вечерю і пляшку іспанського вина «Сангреіль-Торо», яку я, з того горя, сам видудлив та й звалився на лежаку. Всілякі картини плили переді мною. То я уявляв собі, як княжна подорожує постшезом із трьома ланцями, які насміхаються наді мною і срібний сміх пані де Тремуйль приєднується до їх підлого реготу. Але й інші, приємніші речі, ввижались мені, аж поки я, після всіх цих пертурбацій, не заснув кам'яним сном. 3 Прокинувшись того пам'ятного соняшного ранку , перше, що я побачив, протираючи очі, це були два жандарми з оголеними палашами, два телепні, що стояли коло мого ліжка. В кімнаті топтався, як осатанілий кнурик, наш господар, а крім нього нишпорило декілька людців в чорних каптанах, яких я, з їх одного виду хижих лисюр, пізнав як службовців судейської поліції. Моє серце впало аж у п'яти. — Мосьє Рославець, чи як вас звати, — встромив у мене свої пронозисті очиці чоловічок, що був либонь старший серед яриг, — іменем його величності короля ви арештовані. Збирайтесь щошвидше, поїдете з нами. Яриги, що нишпорили по моїй світлиці, зв'язали в клунок мої речі і папери, нюхаючи їх неначе голодні щури. Ми зійшли униз, на ґанок, а звідти на вулицю, де чекала карета, в яку поперлася зграя чорних судейських гончаків, а в другу, меншу кароцу, посадили мене поряд з двома жандармами. На вулиці зібрався народ. Господар готелю, а особливо його жінка, яку мабуть чорт на махових вилах приніс, відпроваджували мене потоками найогидніших прізвиськ. Мене називали зайдою, шахраєм-іноземцем, заведієм, шагалією і найсобачішим сином. Народ їм у тому ретельно допомагав, тобто обдаровував мене епітетами, які точно виясняли становище горожан міста Нансі до мене і до таких як я пройдисвітів. Я намагався зберегти камінний спокій, але серце моє обливалося кров'ю. Сльози мимоволі котились по моїй щоці. За що? За що мені судилися такі знущання і страждання? Любі батьки мої, добрі друзі Розумовські, Ханенко, Скорупа! Земляки мої! Чи думалось коли вам, що ваш син і добросердий та чесний товариш зазнає такого сорому, такої ганьби? Краще було б, щоб він не приходив на світ божий. Ми мчали як вітер в напрямі Парижу, як я відразу збагнув. Ми минали замки, містечка і села, заміняючи коней на коротких постоях при старому тракті в Шалоні, Вітрі, Естерне, Коломб'є — тією самою дорогою, якою ми недавно втікали з Парижа. А тепер? Тоді я був вільною, мов птах, людиною, в'язнем хіба тільки моєї пристрасті, мого безумства, а нині я сидів закований у справжні кайдани, немов Останній ланець-галерник. Жандарми, що кінно супроводили нас, забрьохані по вуха, кляли мене і увесь світ. Пізно вночі, ми, з боку застави Сен-Дені, в'їхали в сонний Париж, і коли я вздрів силует Бастілії, що різьбився проти хмурого неба, я був певний, що це й є мета нашої подорожі. Однак я помилився; ми завернули на узбережжя, біля монастиря Целестинців, повз церкву Сен-Жерве та міст Міняйлів до башти святого Якова, а тоді вперлись у колишній монастир святого Лазаря, що тепер служив за тюрму для посполитих злочинців. Я, видать, навіть не заслужив собі на більш почесну хурдигу. Виснаженого дорогою на тряскій кароці, голодного, мене вкинено в пекло на землі. Мій чепурний каптан став ганчіркою, з рукавів повіддиралось мереживо, шпагу та і пістолі мені одібрано, як і все, що було в кишенях. В холоднющих келіях (не знаю, чи то була вежа, чи льох), на гнилій соломі кублились мої товариші по нещастю, примари, в яких важко було впізнати людей. Розбишаки, дейнеки з широкого шляху, вбивники і різуни, злодюги, преогидна шушваль, дехто з них прикований ланцюгами до муру, дехто в колодках, а всі осатанілі, голодніші від бездомних псів, завошивлені і вкриті всіляким струп'ям — ось товариство, в яке мені довелось попасти. На мене полились дотинки, прізвиська. Мій одяг (тобто рештки його) ще нагадували моє походження і мій стан, то ж погань глумилася наді мною до схочу. За деякий час сторожі, видно змилосердившись, вкинули мене до іншої келії з відносно спокійнішими і ввічливішими в'язнями. Один з них отруїв свою тещу, другий ґвалтував малолітніх, третій фальшував векселі. Я накинувся на смердючу юшку, з'їв шматок чорного хліба з остюками і звалився як був на солому та й вмить заснув, мабуть на превелике незадоволення моїх співв'язнів, що цікаві були знати, завіщо я сюди попав. На другий день, мабуть у полуднє (а втім хто його міг тут розібрати, чи ніч це, чи день), я прокинувся і довгий час не міг второпати де я, поки залізні грати на вікні не підказали мені, що й я — в'язень. Незабаром двері з гуркотом відчинено і сторож звів мене по сходах униз, де у вартовій кімнаті назустріч мені підвівся офіцер кінних жандармів, гарно зодягнений і пропахлий перфумами, та й наказав мені йти за ним. На подвір'ї тюрми стояла чорна карета, оточена вершниками-жандармами. Мене запхнуто туди і відвезено до Палацу правосуддя, чи до якогось іншого будинку та швидко поволокли кудись нагору, крутими сходами. В просторій кімнаті з вузькими вікнами, крізь які хмуро заглядало сонце, писарчуки скребли перами, проходжувалось чимало людців у чорному, однак за всіми ознаками вищого стану, а за столом, розсівшись, сидів огрядний і старший віком добродій із сніговим мереживом на каптані та срібними зірками і орденами. Видовжене його обличчя, владне підборіддя і саркастично стягнені уста свідчили, що це неабияка риба. Він частувався з табакерки, висадженої діамантами, листував папери на столі, час від часу зиркав на мене, шепотівся із своїми підвладними, що підходили до нього з шанобою, стиха посміхався. Так от, мій юначе, — промовив він нарешті, постукуючи пальцями по табакерці і з презирством позираючи на мою жалюгідну постать, — мені шкода вас, що ви попали в лихе товариство. З очей у вас проглядає в засаді добра і чесна натура. Ви не проторений мерзотник. Я схильний вважати вас за жертву своїх пасій та й недосвідченої молодості. Однак не ховатиму від вас, що закон є законом становище ваше в цій хвилині незавидне. Я, до речі, — вкинув цей панок з нахилом до філософування, — являюсь королівським радником, графом Антуаном-Марією Шавіньї, якому доручено вести вашу не надто приємну справу. Допоможіть нам, а ми вам допоможемо... Я не знаю, чим я можу вам допомогти, мій добродію, — сказав я, на що хитруща бестія тільки посміхнулася. Тим часом біля нього зібралося декілька інших песиголовців, молодших мабуть службою, але зате ще прикріших своєю пронизливістю і настроєних проти мене аж ніяк не прихильно. Вони посідали мов круки і разом з благовидим добродієм почали мене допитувати з такою швидкістю, що я не встигав їм відповідати на їхні каверзні запити. Куди подалася Алі-Емет, інакше Дама з Азова, інакше графиня Піннеберг, інакше баронесса Ембс? Яким ім'ям тепер називається Алі-Емет? Чи вам відомі імена Радзивіла і Огінського? Чи банкір Мартінеллі присилав гроші з Венеції на ім'я Доманського? Чи були листи від лорда Гамільтона, амбасадора Англії в Неаполі? Чи чули про такого банкіра Дженкінса в Римі? Чи приходили від нього гроші? Чи чули про такого Макке або банкіра Беллоні? Чи приїздив з Риму маркіз Д'Антіччі? Куди відряджувано Христанека? Кому писались листи в Нансі? Чи мала Алі-Емет зв'язок з Лондоном через пані Дюфур і маркіза Трейссака де Вержі?.. Я не встигав відпекуватись від цих усіх перехресних шпигань, якими клювали мене безпересталі, один наперед одного, кляті гайворони. Вони впивалися своїми вирлами в мене, свердлували мене своїми злющими-презлющими очиськами. Благовидий панок, королівський радник, презирливо вслухувався в те крякання круків, спостерігав мене з-під ока, Грався своїм лорнетом у золотій оправі, врешті і він впер и мене свої хитрущі, пронозисті очиці. —А не чували ви, бува, — проскрипів він, — про такого кавалера д'Еона-Бомона, кавалере Рославець? Втім у кімнату увійшов чоловічина в темно-зеленому каптані, без перуки, з брезклим, жовтуватим обличчям, і мій граф Шавіньї аж підвівся із свого крісла і радісно простяг до новоприбулого руки та увесь аж випроменів. Добродію Бомарше, вітаю вас! В сам час, в сам час. Тут дещо знайдеться цікаве для вас, мій дорогий... Про цього Бомарше, П'єра Августина Бомарше, я десь чував. Був він якимсь письменничком, шкрябав комедії, яких, ик говорила княжна, ніхто не хотів виставляти. Що ж, — недбало промовив Бомарше, шепелявлячи, — «Цирулик» таки піде. Я тільки що від директора Комедії. Обіцяв, що піде. Начебто і ролі вже роздано. Але, чи їм, пронозам, вірити? Комедія піде, — скрикнув Шавіньї і повернувся до справи. — А тут, — сказав він, киваючи на мене, — дещо нового і інтриг д'Еона... Бомарше всадовився і собі в крісло і сонливо споглядав на мене, частувався з табакерки радника, шепотівся з ним, копилив губу, начебто все йому здокучіло і все він давно знає та й не дає за це ні півшеляга. Допит розпочався наново і круки насіли на мене чорною зграєю. Іноді втручався і Шавіньї, а навіть Бомарше, з чого я збагнув, що цей добродій займається не тільки своїми комедіями, яких ніхто не хоче виставляти в театрі, але всілякими темними, секретними справами і з цими людцями з королівської поліції, чи дідько їх знає звідки (а я був в їх лабетах), щільно співдіє. На мій прочуд, з приходом Бомарше, яриги перестали випитувати мене про княжну, а вхопилися за телепня Монтеги Уортлея, з чого я збагнув, що саме він для них є найбільш секретною особою. Вони, очевидячки, стежили за ним з Лондону, поки він не ступив на французький берег у Булоні, а потім втратили його слід. Його обвинувачували в нічому іншому, як у шпигунстві на спілку з якимсь д'Еоном-Бомоном, який, начебто, перебуває і в Лондоні і навідується до Парижу, снує всілякі інтриги і має важливі документи, що стосуються висадки французьких військ в Англії, які, начебто, хоче продати дворові Сен Джеймса або Катерині в Петербурзі, а одночасно торгується з дюком д'Егійоном. Цей д'Еон, очевидячки, була кута бестія, служила і нашим і вашим. Він бував і в Петербурзі з кавалером Дугласом, секретним агентом короля Людовика XV, а деякий час був секретарем французької амбасади в Санкт-Петербурзі. Пробачте, — підняв свої сонливі повіки Бомарше, але я зразу бачив, що це кута бестія, — чи ви не зустрічали у Дами з Азова жінку досить високої кондиції і вигляду? Адже нам відомо, що кавалер д'Еон частенько приймає стать жінки і навіть досі йдуть суперечки, хто він насправді — жінка, чи чоловік. Це феномен природи, — звернув він своє пуцулувате обличчя до радника Шавіньї. — Варто було б, щоб ним зайнявся добродій Руссо із своїми закликами до повернення до натури... Панове, — скрикнув врешті я, якому аж млосно робилося від усіх цих інтриг, підсиджувань і містифікацій, — панове судді чи інквізитори, чи Бог зна, як вас величати! Дозвольте мені, як дворянину і людині ажніяк не політичній, а тим менше секретній, викласти вам усе, що я знаю, усе, що вам допомогло б... Круки поглянули на радника Шавіньї і він, скрививши своє яструбине обличчя, пошепотівся з Бомарше та спостерігав мене через свій лорнет. Що я міг їм, тим собачим чинам з королівської таємної експедиції, розповісти? Звичайно, що я про жодного д'Еона ніколи не чув і його не знав (очевидячки, це крили переді мною в гроні княжни). Монтеги Уортлея, якого поліцейські круки вважали за «спірітус мовенс» всієї афери, я розглядав як дуринду, якій тільки ще більший дуринда міг доручати будь-які секретні справи. Про Доманського (його вважали тут заведієм, що займається висотуванням грошей з багатих жінок) та про Христанека (якого тут називали шулером, вже нераз приловленим з позначеними картами) я сказав усе, що було мені відомо, але без особливого бажання їх очорнити. А втім це вороння знало все, навіть те, що Доманський хоче відкрити таємницю виробництва золота і діамантів. Натомість, розповідаючи всю мою власну історію, її про Алі-Емет чи Даму з Азова говорив з таким запалом, що Шавіньї і Бомарше тільки співчутливо посміхалися, а всі інші слухали з презирливим виразом своїх мерзенних мармиз. Я представив княжну як жертву лихих, завидющих людців і потентатів цього світу, що плели свою сітку навколо цієї по суті беззахисної жінки, стараючись штовхнути її в безвихідь, як людину без вини винну. Що ж до моїх особистих почуттів, то до них усім зась, але як чесна людина я завжди буду захищати даму мого серця від усіх наклепів і наговорів. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|