Володимир романець

Природа, звичайно, буває жорстока і без втручання людини. В серпні 1986 року 1800 чоловік померло від отруйного газу, який піднявся з дна озера в Камеруні. Землетруси, торнадо та інші стихійні лиха — не дивина на нашій планеті. Але природні руйнування здебільшого загладжуються навколишнім середовищем. Повені спадають, вітри вщухають, життя поновлюється в затишку згаслих вулканів. Однак катастрофи, які спричиняє людина, загрожують постійним спустошенням. Не виключено, що тоді, коли стануть відомі всі згубні наслідки впливу ядерної енергії на навколишнє середовище, змінити щось буде вже неможливо.

Усі живі істоти живляться коштом навколишнього середовища, тому в наших інтересах берегти це середовище. Крім того, наше покоління, дбаючи про свої власні потреби, морально зобов’язане не знижувати якості життя та перспектив виживання для прийдешніх генерацій. Отже, беручи до уваги те, що нам уже відомо про наслідки використання ядерної енергії, ми повинні запитати себе: хто дав нам право ризикувати?

Цілком можливо, що в розв’язанні ядерних енергетичних проблем ми досягли межі технологічної компетентності й питання радіації ніколи не будуть розв’язані.

Звичайно, з цим важко погодитись. Склалася загальна думка, що вчені здатні розв’язувати будь-які проблеми. Але це не так — існують фізичні закони, перед якими наука безсила. Наприклад, ми знаємо, що померлих неможливо повернути до життя. Мертва людина — це холодна тверда хімічна речовина. Ми не можемо подолати смерть; ми можемо лише віддалити її. Небезпеки, які спричинюються розщепленням атома, випливають з фундаментальних законів фізики, тому, можливо, проблем, пов’язаних з ними, ніколи не вдасться розв’язати.

Про такі речі, як смерть та руйнації, думати неприємно, але нам треба знайти вихід. Радянці не сумніваються в своєму теперішньому курсі, для них усе ясно — тільки вперед. Через місяць після чорнобильської трагедії Віктор Сидоренко, функціонер Державного комітету в справах використання атомної енергії, заявив: Чорнобильська аварія не може й не повинна змінити стратегію ядерної промисловості. З гіркого досвіду було зроблено належні висновки. Та хоч який гіркий цей досвід, ми будемо йти вперед». Слова Сидоренка підхопив Валерій Легасов, який писав у «Правде»: «Я глибоко переконаний, що ядерні електростанції — найвище досягнення у виробництві енергії. Ядерна енергія це початок нової фази в розвитку цивілізації. Майбутнє немислиме без використання ядерної енергії».

Якби аварія, подібна до чорнобильської, сталася в Сполучених Штатах, то реакція в нас була б така сама. Адже близько дев’ятисот американців помирає щодня від хвороб, пов’язаних з курінням. Життя курців, що викурюють по пачці сигарет на день, зменшується пересічно на 6,4 роки для чоловіків і на 2,3 роки для жінок, але ми куримо й далі. Зайві двадцять фунтів ваги небезпечніші для здоров’я людини, ніж звичайні рівні радіації, але більшість американців надто мало вправляються в спорті і надто багато їдять. 40 відсотків усіх смертних випадків у Сполучених Штатах трапляються вдома. Ми їздимо в автомобілях і літаємо на літаках з майже фаталістичним усвідомленням того, що смерть може настати в будь-яку мить. Отже, якщо завтра в Сполучених Штатах вибухне реактор і тисячі людей загинуть, то що станеться? Чи визнаємо ми, що мільярди доларів було витрачено не на те, що треба, і чи демонтуємо наші атомні електростанції? Навряд... Але деякі кроки сьогодні можна все-таки зробити для того, щоб вивести світ із теперішньої ядерної кризи, і от що ми пропонуємо.

1. Покращити обмін інформацією, яка стосується конструкційних недоглядів, «незначних» функціональних хиб та прорахунків у системі безпеки ядерних реакторів. За вісімнадцять місяців перед тим, як сталася аварія на ядерній електростанції поблизу м. Гаррісбурга (штат Пенсільванія), подібна аварія могла б статися і на ядерній електростанції в штаті Огайо, але оператори пунктів керування вчасно помітили, що відкрився запобіжний клапан, і відвернули аварію. Керівництво електростанцій неохоче розголошує свої проблеми, а якби було інакше, якби про випадок на електростанції в штаті Огайо було відомо на електростанції поблизу Гаррісбурга, то аварію на останній було б відвернено. Деякі позитивні зрушення в цьому напрямку вже є, але треба, щоб їх було більше.

2. Покращити добір і навчання особового складу АЕС. Ядерна енергія має такий високий рівень ризику, що працювати з нею на будь-якій посаді повинні найкращі люди. За аварії на ядерних електростанціях відповідають насамперед оператори. Але часто трапляється так, що оператори недостатньо підготовлені, аби вжити належних заходів у критичних ситуаціях. Іноді їм бракує основних знань для успішного виконання своїх обов’язків. «Ми навчили людей читати кулінарні рецепти, замість того, щоб навчити їх куховарити»,— зазначав Вільям Лі, голова компанії виробництва ядерної енергії (штат Північна Кароліна).

3. Припинити будівництво атомних електростанцій поблизу великих міст і в густонаселених районах. Знайдуться, мабуть, люди, які скажуть, що «небезпечною зоною» довкола будь-якої електростанції є вся наша планета. Це, безперечно, так. Але в разі аварії найуразливішою територією буде та, яка лежить найближче до АЕС. Евакуювати населення такої території або великого міста практично неможливо. Будуючи електростанції, неодмінно треба враховувати наукові дані, прогнози на майбутнє і громадську думку. Якось компанія «Консолідейтед Едісон» звернулася до властей з проханням дозволити їй збудувати АЕС на ділянці, що лежить неподалік від центру Манхеттена, де проживають п’ять з половиною мільйонів чоловік.

4. Створити державну медичну програму допомоги жертвам ядерних аварій. Звичайно, краще вжити запобіжних заходів, аніж лікувати хворих, але якби дійшло до лікування, то США не мають чітко розробленої державної політики в цьому плані. Ми достатньо підготовлені, щоб мати справу з невеликою кількістю людей, які постраждали від аварії. Більшість АЕС підтримують постійні зв’язки з місцевими лікарнями, де навчають людей подавати допомогу жертвам радіації. Якщо на пункт «швидкої допомоги» привезуть п’ятьох потерпілих, лікарня виконає своє завдання. А якщо привезуть кількасот потерпілих? Ресурси в нас, звичайно, є, але вони не організовані належним чином і не можуть бути ефективними в екстремальних умовах. Де робити аналізи, якщо кров потерпілих виявиться радіоактивною? Надсилати цю кров до головної клінічної лабораторії — означало б заразити цілу лабораторію! Чи можна зливати радіоактивну сечу в каналізаційну мережу? Як регулювати потік друзів та родичів, які відвідуватимуть хворих? Такі проблеми виникнуть після середніх ядерних аварій. А якби розтопився реактор і кількість потерпілих досягла б кількох тисяч чоловік, то ми були б неспроможні подати їм належну медичну допомогу.

5. Припинити будівництво нових ядерних електростанцій до розв’язання проблеми ядерних відходів. Ми не маємо права накопичувати ці смертоносні матеріали, не знаючи, як їх безпечно позбутися.

6. Поглибити міжнародне співробітництво та обмін інформацією. Жодна країна не може сама зберегти озоновий шар, припинити кислотні дощі, стабілізувати температуру в усьому світі чи усунути небезпеку ядерного випромінювання. Тут треба міжнародних заходів, які б включали обмін інформацією з усіх аспектів ядерної енергії у обсязі куди більшому, ніж це робиться тепер у рамках МАГАТЕ. Якщо на одному з наших реакторів виникне незначна функціональна вада, чи скажемо ми про це радянцям? Ні, не скажемо, і вони нічого нам про таке не скажуть. А ми, як і вони, повинні були б сказати, бо ядерна катастрофа будь-де — це ядерна катастрофи скрізь. Не можна допускати, щоб та чи та держана, піклуючись про свій власний державний суверенітет, ставила під загрозу цілий світ. Нас повинен хвилювати стан ядерних реакторів у інших країнах так само, як і в нашій власній.

7. Створити гарантії проти використання мирної технології для військової мети. Хоч ядерна технологія продається країнам третього світу під гаслом «мирного атома», не треба забувати, що ядерні реактори можна використовувати і для виробництва ядерної зброї. Доки існуватиме така можливість, ми не повинні експортувати ядерну технологію.

8. Більше уваги приділити використанню сонячної енергії. Щоправда, одна справа — висунути ідею і зовсім інша — втілити її в життя. До розвитку сонячної енергетики слід докласти чимало зусиль; адже сонце — найбагатше і найдоступніше для нас джерело енергії, яке не забруднює навколишнього середовища. Головні проблеми сонячної енергетики полягають у тому, що ще не створено накопичувачів енергії (на ті періоди, коли сонця немає) і ефективних засобів збирання розсіяного сонячного проміння. Однак за останні тридцять років було досягнуто значних успіхів у перетворенні сонячної енергії на електричну за допомогою фотогальванічних елементів. Ми вважаємо, що суспільство, яке. зуміло послати людину на Місяць і розщепити атом, зуміє оволодіти й сонячною енергією. Але спочатку потрібно частину отих мільярдів доларів, які щороку витрачаються на освоєння ядерної енергії, спрямувати на розвиток сонячної енергетики.

Ядерна енергетика, як і дослідження космосу, генна інженерія та інші технології, не є ні поганою, ні гарною. Можливо, подальші дослідження покажуть, що наслідки її тривалого впливу на навколишнє середовище менш шкідливі, ніж використання нафти, вугілля та інших видів палива. Але ядерну енергію треба зробити безпечнішою. Чи це можливо — покаже майбутнє. А поки що звідусіль лунають вимоги переглянути нашу ядерну політику, поки не пізно. Насамперед слід звернути увагу на створення безпечних реакторів, робота яких ґрунтувалася б на законах фізики і не потребувала втручання людини з метою відвернення ризику.

Що ж до Чорнобиля, то, можливо, найбільший внесок у спосіб нашого мислення зробили не випадки врятування життя в лікарні № 6, а життя втрачені. Бо неспромога врятувати життя людей продемонструвала, що ядерна енергія смертельно небезпечна і світ може виявитись безпомічним перед радіацією, яка вийшла з-під контролю.

Врешті-решт, ми всі живемо поблизу Чорнобиля.

Розділ 15

У 1931 році, звертаючись до студентів та викладачів Каліфорнійського технологічного інституту, Альберт Ейнштейн сказав: «У нашій технічній діяльності ми повинні керуватися насамперед інтересами людини, щоб витвори нашого розуму були для людства благословенням, а не прокляттям».

Ейнштейнові слова, мовлені задовго перед створенням атомної бомби, не втратили своєї актуальності й сьогодні. І хоч ця книга присвячена головно питанням ядерної енергетики, ми б не виконали сповна свого обов’язку, як її автори, якби не торкнулися ширшого кола проблем. Адже виробництво ядерної енергії виросло з виробництва ядерної зброї; з багатьох поглядів ядерна зброя і ядерні реактори дуже подібні.

Чорнобиль є суворим нагадуванням про це. Протягом минулих сторіч основними причинами передчасної смерті були голод і пошесті чуми. Усередині XIV сторіччя чорна смерть забрала третину населення На величезному обширі — від Індії до Ісландії. Десять мільйонів людей померло від голоду в Бенгалії 1769–1770 років. У XX сторіччі кількість загиблих у боях перевищила кількість загиблих внаслідок пошестей та голоду. Під час другої світової війни загинуло 50 мільйонів душ. Відтоді ми були свідками понад сотні міжнародних конфліктів та громадянських воєн, у яких загинуло 10–20 мільйонів душ. Хоч які моторошні ці числа, попереду нас чекає ще страхітливіша перспектива.

Ядерна зброя набагато руйнівніша, ніж усі попередні види зброї. За допомогою ракет цю зброю можна приставити у будь-який пункт земної кулі. А що такі ракети мають і Сполучені Штати, і Радянський Союз, то перед нами маячить похмура реальність взаємного знищення протягом лічених годин. Річард Роудз з цього приводу пише: «Маючи згубну зброю, наддержави протистоять одна одній цілковито незахищеними і повністю залежать від того, наскільки вони взаємно стримані».

Останній голова Федерації американських учених Девід і Ігліс розвиває далі цей погляд, пишучи: «Державна безпека в абсолютному значенні цього слова більше не існує. Чи прокинемося ми завтра, щоб брати участь у житті щасливої і здорової країни, залежить від примхи іноземного тоталітарного режиму — режиму, озброєного водневими бомбами і засобами їх приставлення до будь-якого місця на земній кулі. Ця примха, на щастя, стримується завдяки нашій спроможності вдатися до відплатних дій, яка живить наше оманливе відчуття впевненості в тому, що ми насолоджуватимемося ще багатьма ранками. Але державна безпека в наш час — це ймовірність, а не певність того, що ми ще спокійно проживемо, наприклад, рік».

Протягом десятиріч ведуться суперечки: чи ядерна зброя загрожує мирові, чи, навпаки, зміцнює його. Багато хто твердить, що можливість взаємознищення породжує світову гармонію, що відсутність ядерної зброї викликала б у наддержав спокусу розпочати звичайну війну. Проте ціна миру в ядерну добу — це повсякчасна загроза ядерної війни. Досі ми зуміли уникнути самознищення, але світові ядерні арсенали збільшуються далі. Ми захищаємо себе за допомогою стратегії залякування, що ґрунтується на можливості взаємознищення, ми ставимо мир у залежність від зброї, яку всі сторони бояться застосовувати, бо вона страшенно небезпечна.

Тим часом загроза знищення людства зростає у міру того, як ядерна зброя, ніби метастази ракової пухлини, поширюється по всій земній кулі. Великобританія слідом за Сполученими Штатами і Радянським Союзом вступила до «ядерного клубу» 1955 року, Франція — 1960 року, Китай — 1964 року, Індія — 1974 року. ПАР має можливість виробляти ядерну зброю з 1981 року; Ізраїль став також неоголошеною ядерною державою з арсеналом 100–200 бойових ядерних головок. Деякі країни, а саме Канада, Японія і ФРН, вирішили не виробляти ядерної зброї, хоча технологічні можливості для цього у них є. Інші країни, як, наприклад, Лівія та Ірак, докладають усіх зусиль, щоб стати ядерними державами.

На жаль, із плином часу перешкоди, які унеможливлювали раніше доступ до ядерної зброї, зникли. Багато країн стали досить компетентними в питаннях виробництва ядерної зброї і ядерної енергії. Під сучасну пору основна перешкода, яка заважає їм виробляти ядерну зброю,— це важкоприступність ядерних матеріалів.

Ясна річ, поширення ядерної зброї збільшує загрозу ядерної війни. А крім того, можливість випадкового вибуху не відпадає, коли навіть одна країна має бойові ядерні заряди. Чимало людей вважає, що можна жити і з ядерною зброєю. Починаючи від 1960 року всі наші бойові ядерні пристрої було обладнано електронними запобіжними механізмами, для вимкнення або усунення яких треба відповідного дозволу високих інстанцій. Беручи до уваги можливі труднощі у налагодженні зв’язку з базами на суходолі, морські судна за деяких обставин можуть самостійно застосовувати ядерну зброю, але така акція потребує схвалення з боку близько тридцяти членів корабельної обслуги. Дехто з оглядачів дотримуються думки, що в Сполучених Штатах існує стільки механічних запобіжних засобів, процедурних перешкод та інших обмежень, якими просякнутий увесь наш ядерний арсенал, що ми не зможемо здійснити ядерний напад навіть тоді, коли наше політичне та військове керівництво і вирішить зробити це.

Американці сподіваються, що Радянський Союз та інші ядерні держави прагнуть уникнути випадкового застосування ядерної зброї так само, як того прагнемо й ми. Але ж добрі наміри — це ще не гарантія проти помилок та випадковостей. Неполадки та аварії трапляються. Абсолютно досконалими не можуть бути ні машини, які ми виробляємо, ні люди, що їх обслуговують. Хто ці люди — чоловіки й жінки,— які мають доступ до ядерної зброї і, натиснувши того чи того ґудзика, можуть привести її в дію? Чи вони винятково розумні, чи посередні? Щасливі чи нещасливі? Чи не забагато вони п’ють? А може, ще й курять марихуану? Чи не дратують їх власні діти? Чи не впадають вони у відчай, дізнавшись про подружню зраду у своїй родині?

А які в нас технічні та технологічні гарантії відвернення аварій та всіляких випадковостей?

Бхопал, Чорнобиль, «Челінджер» — це все приклади обмеженості наших технічних та технологічних можливостей.

Чудеса якщо й трапляються, то дуже рідко. Катастрофи трапляються набагато частіше. Під сучасну пору 722 підрозділи армії США озброєні атомними зарядами. Очевидно, ядерна потуга СРСР не менша. Чи гарантовані ми від випадкового чи навмисного натиснення на спускові гачки атомної зброї і в них, і в нас? Чи системи безпеки, пов’язані з атомною зброєю, і далі функціонуватимуть так, як треба?

Не можна накопичувати атомну зброю, не збільшуючи ризику випадкового вибуху. У міру зростання запасів атомної зброї зростає також ризик навмисного вибуху.

З кожним роком дедалі реальнішою стає можливість придбання атомної зброї країнами, де правлять безвідповідальні лідери чи нестабільні уряди, які можуть удатися до застосування атомної зброї з найрізноманітніших причин, починаючи від самозахисту до релігійного фанатизму. Ізраїль, Ірак, ПАР, Іран і десяток інших країн знайдуть «відповідні» обставини, щоб виправдати застосування атомної зброї. Одна держава уже знайшла привід застосувати атомну зброю проти цивільного населення іншої країни, і це та держава, яку ми вважаємо за найосвіченішу і найгуманнішу на всій земній кулі.

Ми сподіваємося, що все ще живемо в післявоєнний, а не передвоєнний час. Але з багатьох поглядів людське суспільство стає дедалі жорстокішим, а ненависть гуляє, по всьому світі. Гарантій проти застосування атомної зброї немає, у наш час можливий навіть анонімний напад із застосуванням цієї зброї. Мало хто з нас думає про те, що завтра станеться ядерний вибух. Але ж ніхто з нас не думає і про те, що загине в автомобільній катастрофі, а тим часом 55 тисяч американців щороку таки гинуть під колесами автомобіля.

Чи усвідомлюємо ми, які будуть наслідки вибуху однієї сучасної атомної бомби? Ці наслідки були б такі страшні, що більшість людей вважає за краще взагалі не думати про них.

І все ж ми повинні знати, якої шкоди може завдати одна-однісінька атомна бомба. Енергетичний заряд бомби, що зруйнувала Хіросіму, дорівнював тринадцяти кілотоннам (13 тисяч тонн тринітротолуолу). Порівняймо це із сучасними стратегічними атомними бомбами, енергетичний заряд яких коливається в межах від однієї до десяти мегатонн (1–10 мільйонів тонн). Найбільшим приведеним у дію ядерним пристроєм була п’ятдесятивосьмимегатонна бойова головка, яку підірвав Радянський Союз під час випробування ядерної зброї в атмосфері 1961 року. Американці під час випробувань ядерної зброї 1954 року підірвали атомну бомбу, енергетичний заряд якої дорівнював 14,8 мегатонни. А тепер порівняймо ці цифри з іншими. Ось такими, наприклад: величина загального енергетичного заряду всіх звичайних бомб, що їх скинули армії союзників на противника під час другої світової війни, дорівнює трьом мегатоннам, а енергетичний заряд геть усіх військових припасів, що їх застосували США у В’єтнамі,— менше як чотирьом мегатоннам.

Енергія ядерного вибуху вивільнюється кількома шляхами. У момент вибуху випромінюється пряма радіація, яка складається головно з гамма-променів, і якщо це мегатонна бомба, то вона призведе до смерті всіх незахищених людей на площі шести квадратних миль. Майже одночасно з цим випромінюється сильний імпульс електромагнітних хвиль, які хоч і не шкідливі для людського організму, але все одно несуть смерть. Дослідження доводять, що електромагнітний імпульс, спричинений вибухом однієї мегатонної бомби, пошкодить твердотільні електросхеми по всіх Сполучених Штатах і поруйнує енергетичну, радіомовну та комп’ютерну системи.

Протягом наступних кількох секунд ще більше енергії вивільнюється у формі теплової радіації — тепла, що поширюється навсібіч зі швидкістю трохи меншою ніж швидкість світла. Тепловий викид мегатонної бомби спричинить масові пожежі і смертельні опіки незахищених людей у радіусі до семи миль. Ще одним фактором ураження є так звана ударна хвиля. Вибух мегатонної бомби спричинює ударну хвилю, яка може зруйнувати споруди в радіусі п’яти миль. До всього цього додайте ще й радіоактивні осади. Над Хіросімою та Нагасакі бомби вибухнули в повітрі, і через те осади внаслідок тих вибухів були невеликі. Проте якщо ядерна бомба вибухає на землі, то вгору піднімаються тонни забрудненого радіацією ґрунту, каміння, пилу. Частина цих матеріалів впаде на землю протягом кількох хвилин після вибуху, вбиваючи людей і смертельно заражаючи навколишню місцевість. Однак легші частинки можуть дуже довго перебувати в атмосфері, поки впадуть на землю під дією вітру, дощу та сили тяжіння.

Уявімо, що мегатонна бомба вибухнула над центром Нью-Йорка на висоті 8500 футів. Унаслідок вибуху будуть знищені практично всі споруди в межах території площею 61 квадратна миля, а в межах території площею 200 квадратних миль споруди зазнають поважних пошкоджень. На відстані двох миль від епіцентру вибуху швидкість вітру досягне 400 миль. Ось як описує наслідки вибуху мегатонної бомби Джонатан Шелл:

«Тим часом вогняна куля дедалі збільшуватиметься, її діаметр перевищить одну милю, і вона підніметься до висоти понад шість миль. Місто внизу перебуватиме протягом десяти секунд під дією пекельного жару. Люди, які виявляться просто неба на відстані дев’яти миль від епіцентру вибуху, зазнають опіків третього ступеня й найімовірніше загинуть.

Ті, що виявляться ближче до вибуху, будуть спалені відразу ж. На відстані від Грінвіч Вілідж до Центрального парку температура буде така висока, що метал і скло розтопляється. Легкозаймисті матеріали, наприклад газети й сухе листя, спалахнуть у всіх п’яти районах Нью-Йорка і далі на захід в радіусі близько дев’яти з половиною миль від епіцентру вибуху, спричиняючи масові пожежі на площі понад двісті вісімдесят квадратних миль».

І все це наслідок вибуху єдиної мегатонної бомби.

Цифри... Самі собою вони — нічого. Але виражені стражданнями конкретних людей вони — все. «У Хіросімі,— пише один із свідків, що залишився живим,— я бачив напівбожевільну матір, що гукала свою дитину. Нарешті вона знайшла її. Голова дитини була схожа на вареного спрута». Ще один свідок, що пережив вибух, згадує: «Закляклий голий чоловік стоїть на дощі, тримаючи на долоні своє око...» А письменник Йоко Ота вибух у Хіросімі описує так: «Я не міг зрозуміти, чому все так миттєво змінилося. Мені здавалося, що події довкола не мають до війни ніякого відношення, що це руйнація Землі, це кінець світу, про який я читав у дитинстві».

Ті, що переживуть навіть один-єдиний ядерний вибух, стануть свідками забруднення води, порушення санітарних умов життя і загального занепаду здоров’я людей, що призведе до епідемій холери, туберкульозу, черевного тифу. Лікарні навряд чи зможуть подавати ефективну допомогу потерпілим, бо ж ураження від радіації лікують за допомогою складної медичної техніки, а її найімовірніше буде зруйновано. Справді, якщо згадати широкомасштабні рятівні заходи, пов’язані з чорнобильською аварією, і величезні ресурси, витрачені на те, щоб урятувати порівняно невелику кількість людей, то стане цілком ясно, що подати допомогу потерпілим від ядерного вибуху на великій території буде практично неможливо, бо найімовірніше самі лікарі стануть жертвами ядерного вибуху, лікарні лежатимуть у руїнах, теле-, радіо- та комп’ютерну мережі буде зруйновано, а число потерпілих досягне десятків тисяч. Один-єдиний вибух над Манхеттеном знищать десять мільйонів людей, і так само вразливим є будь-яке велике місто й світі.

Ніхто з нас не думає про таке. «Американці не вірять,— писав Альберт Ейнштейн,— що надійного захисту проти атомних бомб немає, але це — незаперечний факт. Жоден населений пункт на земній поверхні не гарантований від знищення внаслідок ядерного нападу. Протидії зброї, яка може зруйнувати цивілізацію, наука не знає».

Не всі згодні з Ейнштейновим поглядом, не всі його приймають. Зрештою, усе наше сторіччя було сторіччям неприйнятних втрат, після яких цивілізація одужувала. Єврейський народ пережив Аушвіц та Дахау і створив державу Ізраїль. Європа та Радянський Союз залікували рани другої світової війни. Хіросіму було відбудовано. Все це сприяло створенню у людей враження, що ядерна війна не така вже й страшна — її можна пережити. Минулого року 25 відсотків американців були переконані в тому, що віра в Бога допоможе нам вижити в такій війні. Ясна річ, релігійні фанатики в Лівії, Ірані та деяких інших країнах дотримуються протилежного погляду.