Володимир романець

Перед обідом Гуськова сказала мені, що є дозвіл на приїзд до Москви Діка Чемпліна й Поля Терасакі. Я запитав про Райзнера, і вона відповіла:

— З цим треба почекати.

Знаючи тепер напевне, що Дік та Поль приїдуть до Москви, ми з Барановим почали міркувати, якого лабораторного обладнання потребуватиме Терасакі. Переглянули каталоги кількох західних фармацевтичних фірм і підприємств, що постачають медичне обладнання, занотовуючи все необхідне для розширення наших планів.

Як і передоднем, мені запропонували їхати до готелю обідати. Це забирало багато часу, і я сказав Вікторові, що, по-перше, я б міг не обідати взагалі, а по-друге, десь у лікарні має бути місце, аби обідати. Адже тут харчуються хворі, й навряд чи всі лікарі та працівники лікарні їздять обідати додому. Але Віктор пояснив, що запланований для мене розпорядок дня — непорушний.

До готелю ми добиралися близько півгодини. Незважаючи на довжелезне меню, єдиною стравою, яку нам вдалося замовити, була варена телятина. Це вдарило по моїй системі харчування, бо я звик споживати охолоджений йогурт. Після обіду Віктор сказав, що ми сьогодні не поїдемо до лікарні — десь угорі вирішили, що мені треба відпочити. Мене повезли на екскурсію в парки, церкви та інші визначні місця Москви.

Надвечір ми повернулися до готелю, і я зателефонував у Лос-Анджелес (там був ранок) Чемпліну й Терасакі, а після цього зв’язався з конторою Хаммера і мав довгу розмову з Ріком Джекобсом про потрібні нам ліки її медичне обладнання. Рік розумівся на цьому дуже добре.

Того вечора ми з Віктором вечеряли в горішньому ресторані готелю. Внизу голосно грав оркестр. Кілька пісень — «Ми — це світ» і «Ось що обстоюють друзі» — виконувались англійською мовою. З десятків страв, зазначених у меню, не було майже нічого. Ми замовили вечерю, але кельнер сказав, що таких страв немає. Зробили нове замовлення — наслідок той самий. Нарешті ми попросили принести те, що є в ресторані, й нам подали вечерю. Не випадково, мабуть, Толстой і Достоєвський створили романи на тисячі сторінок. Вони писали їх, очевидно, не деінде, а в російських ресторанах, чекаючи, доки принесуть їсти.

Повечерявши, ми з Віктором домовилися, що наступного ранку зустрінемось о восьмій перед сніданком. Я пішов нагору подзвонити Тамар і Хаммеру. Біля порога дістав кількох журналістів.

— Мій обов’язок,— сказав їм,— допомогти хворим. Для них я зроблю все, що можу. Тому й приїхав сюди. А розмови з представниками преси можуть перешкодити моєму наміру. Сподіваюся, ви розумієте мене.

Здебільшого журналісти зважали на такі пояснення.

Понеділок (5 травня), як і більшість днів, проведених у Москві, я розпочав бігом. Далі були звичайні переговори з бабунями в лікарні, а вже після того ми з Віктором піднялися на сьомий поверх нашого штабу.

Ранковою нарадою керувала Гуськова. Невдовзі я зауважив, що деякі прізвища пацієнтів називаються вперше.

— Це новий,— підказували мені.

З самого початку я запитував себе, чи можна названою мені кількістю жертв чорнобильської аварії пояснити присутність солдатів і взагалі підвищену активність у лікарні? Очевидно, пацієнтів було більше, але я не знав скільки. Можливо, й Гуськова та Баранов не були докладно поінформовані про кількість потерпілих. Може, Баранов знав про пацієнтів із захворюванням крові, але не мав інформації про тих, які дістали лише опіки без ураження крові. Гуськова могла знати всіх пацієнтів у лікарні № 6, але навряд чи була поінформована про нових потерпілих, які прибували з Києва. Словом, я не знав, що саме їм відомо і що з цього відомого вони кажуть мені. Мене страшенно мучило, що я не мав перед очима цілісної картини перебігу подій. А проте я довіряв Баранову й Гуськовій, бо відчував: вони кажуть мені те, що можуть сказати.

Усе-таки я висловив одну пропозицію. До нас щодня безперервним потоком надходила інформація — уривчасті й непов’язані між собою дані про різних хворих, і я не міг швидко зорієнтуватися в усьому тому. Почасти через те, що пацієнти мали довгі та незвичні для мене прізвища і мені було важко запам’ятати їх. Окрім того, дані подавалися безладно, без належного згрупування. Вранці 5 травня я запропонував запровадити окрему картку з номером на кожного пацієнта і вносити туди всю інформацію про хворого. Насамперед дані записує до картки генетик, потім це роблять фахівці з визначення типів тканин, а також лікарі-кліністи. Нарешті, коли зібрано всю інформацію, ми послідовно, всебічно й ґрунтовно обговорюємо стан кожного пацієнта, а не перескакуємо з одного на інше.

Наприкінці наради Гуськова схвалила мою пропозицію. Баранов сказав, що на ранок заплановано пересадити кістковий мозок ще одному хворому — пожежникові на прізвище Варсінян.

Варсінян був молодий, міцний і надзвичайно симпатичний чоловік. Гасячи пожежу, він дістав велику дозу радіації і сильно обпік руки радіоактивною водою. В радянській медицині для-лікування опіків застосовують антисептик огидного зеленого кольору. Продати цей антисептик у Сполучених Штатах було б неможливо: такий колір покупець вибрав би насамкінець.

Коли я побачив Варсіняна, все його тіло вкривали зелені плями, а руки були забинтовані. Незважаючи на рани, Варсінян тримався мужньо й ніколи не нарікав. Він лежав у стерильному блоку. Це знижувало можливість інфекційного ураження, бо ми не входили туди.

— Покажіть ваші руки,— говорили ми.— Поверніться на лівий бік.

На наше прохання Варсінян піднімав свій лікарняний халат і показував нам ноги, хоч йому робити це було дуже важко — заважали бинти. Він знав кілька англійських слів — «будь ласка» й «дякую». Говорив повільно, дещо пустотливо, може, навіть з легкою іронією. На його лівому плечі була витатуйована велика картинка, і я подумав: мабуть, цей чоловік був моряком перед тим, як стати пожежником. Я сподівався, що Варсінян, який так подобався мені, переможе свою хворобу.

Ми з Барановим взяли кістковий мозок у Варсінянового донора й піднялися нагору. Гуськова сказала мені, що є дозвіл на приїзд Єра Райзнера до Москви. На мою думку, це рішення прийняли досить високі інстанції, а не сама Гуськова, однак якби вона була проти Райзнера, його б ніколи не запросили до Москви.

Пополудні Баранов і Гуськова оглядали пацієнтів, які потрапили до лікарні № 6 ще перед чорнобильською аварією, а я, за їхньою порадою, поїхав у супроводі одного з працівників Міністерства охорони здоров’я оглядати церкви та території Кремля. Повернувшись до готелю, я зателефонував Райзнеру. Він уже кілька днів збирав медичне приладдя й докладав чималих зусиль до того, щоб перевезти до Москви обладнання зі своєї лабораторії в Ізраїлі. Однак Райзнер сумнівався, що зможе приїхати до Радянського Союзу без візи.

— Не турбуйтеся,— заспокоїв я його.— Ви приїдете як гість Радянського уряду.

Але це ще не все. Як заявив Єр, між Ізраїлем і Радянським Союзом не встановлено дипломатичних відносин, тому він не наважиться вийти з літака в Шереметьєвському аеропорту — не знаючи мови і без візи лише зі своїм ізраїльським паспортом.

— За таких обставин мені б не хотілося летіти навіть до Парижа, не те що до Москви,— додав він.

Тоді я пообіцяв, що приїду в аеропорт і зустріну його

— Гаразд,— сказав він.— Але я не вийду з літака, доки не побачу вас.

Наприкінці дня я вирушив у аеропорт, щоб зустріти Діка Чемпліна й Поля Терасакі. Поль узяв із собою двадцять один пакунок. Ми отримали лише двадцять. Двадцять перший, у якому був мікроскоп, на жаль, пропав.

Радянські власті потурбувалися про те, щоб усе наше обладнання перевезли до лікарні № 6, і, доки його вантажили на машину, я коротко поінформував Діка й Поля про те, що побачив у Москві. Своєю чергою, вони виклали мені повідомлення засобів масової інформації США про Чорнобиль. Я побачив, що потрапив у досить таки кумедне становище. Перебуваючи, сказати б, у центрі подій, у лікарні № 6, я нічогісінько не знав про чорнобильську аварію і за деревами не міг бачити лісу. З деякими аспектами трагедії я був обізнаний менше ніж середній радянський громадянин, бо не міг читати «Правди». Мені було відомо, що сталася аварія і тепер, за радянською термінологією, її наслідки «ліквідовувались».

Насамперед ми вирушили до лікарні. Поль привіз велику кількість антитіл і матеріалів для визначення типів тканин, які мали бути заморожені. Ми повністю завантажили морозильну камеру, за кілька годин встановили обладнання й лише тоді поїхали до готелю.

Безперечно, радянські власті дуже добре знаються на рангах фахівців. Чемпліна й Терасакі поселили в чудові номери, але однокімнатні.

Чемплін, Терасакі і я були щасливі. Вони — не лише кваліфіковані медики, а й мої друзі, а з друзями добре живеться на світі. Ми з Діком знали один одного вже вісім років і разом написали чимало статей про роботу в Каліфорнійському університеті. Дік одружений, має двох дочок. У нього стримане почуття гумору, і він надзвичайно працездатний.

Поль народився в Лос-Анджелесі. Спокійний за характером, він говорив так тихо, що треба було повсякчас прислухатись, аби почути його слова. Полю сповнилося 57 років, але виглядав він значно молодшим. Його знайомство з наслідками ядерного випромінювання розпочалося в 50-х роках, коли проводили випробування атомної зброї. Він вивчав дію вибуху на тваринах, яких виловлював у пустелі штату Невада. Під час другої світової війни Терасакі разом із сім’єю на три роки інтернували до Арізони. В зв’язку з «японською евакуацією».

Після вечері ми всі зібралися в моєму номері. Відтоді стало своєрідним ритуалом — щоночі складати плани на наступний день. Наші розмови тривали дві-три години. Не було певності, що радянські органи влади не підслуховують нас за допомогою відповідних пристроїв, але ми не мали чого приховувати — ми не шпигуни й не планували розпочати третю світову війну. Якщо котрийсь із радянських громадян чомусь не подобався нам, ми жартували між собою: ось зараз, мовляв, покажемо йому! Варто лише підійти до стіни в моєму номері й сказати:

— А знаєте, Іван ставиться до нас дуже добре. Він, мабуть, хоче стати американцем.

Звичайно ж, малося на думці, що коли зробити це, то наступного дня Іван уже буде далеко — за тисячу миль, у Сибіру.

Під час нашої першої вечірньої наради я виклав Дікові та Полю свою стратегію спілкування із засобами масової інформації, наголосивши, що розмови з журналістами можуть поставити під загрозу наші стосунки з радянськими властями, а отже, й нашу допомогу пацієнтам. Я додав, що утримуюсь від розмов із журналістами, принаймні тимчасово, і порадив Дікові та Полю діяти так само. Вони погодилися зі мною. Потім я розповів про Баранова й Гуськову, цих гарних людей і кваліфікованих лікарів. Наша мета — надавати допомогу радянським колегам, твердив я, а не заміняти їх і не ставити під сумнів їхню компетентність.

Далі ми докладно обговорили стан кожного хворого. Під час роботи в лікарні ми не завжди доходили згоди щодо того, як найкраще лікувати в кожному конкретному випадку, але погодилися, що найкраще буде, коли ми висловлюватимемо радянським лікарям нашу спільну думку. Отож усі наші внутрішні розходження ми усукали ввечері у моєму номері, а вранці приїжджали до лікарні № 6 з єдиною рекомендацією. Під час нашої першої вечірньої наради Поль висунув важливу пропозицію. Він вважав, що хоч цього разу кризу й подолано, але гарантії, що вона не виникне знову, нема, і тому нам треба залишити після себе якусь спадщину, тобто навчити наших радянських колег усього того, що знаємо і вміємо ми, й залишити їм обладнання для трансплантації кісткового мозку. Це була слушна думка, і ми намагалися втілити її в життя.

Другого ранку, поснідавши, Дік, Поль та я поїхали до лікарні. Терасакі зустрівся там з радянською лікаркою Людмилою Музавєдою, яка працювала в тій самій галузі, що й він. Людмила досить добре зналася на визначенні типу тканин, але змушена була працювати на обладнанні, яке де в чому застаріло не менш як на сорок років.

Баранов з цікавістю дитини, яка різдвяного ранку отримала подарунки, дивився разом з нами, що ж привезли із собою Дік та Поль. Багато яких ліків, наприклад циклоспорину, в Радянському Союзі не було взагалі; бракувало антибіотиків третього покоління. Кілька годин ми пояснювали, коли застосовувати ті чи ті ліки, у яких дозах і як саме.

Тим часом у Віктора додалося турбот. Він мусив приділяти дедалі більше уваги медичному обладнанню, що надходило повітряним шляхом із-за кордону.

Рік Джекобс чудово впорався з нашими замовленнями — він зібрав усе, що ми просили його. Фенвальські лейкоферезисні машини — їх було аж три — надійшли з Франції, Швейцарії та ФРН. Кожна важила півтонни, а що прибували вони різними рейсами, то треба було повсякчас мати напохваті вантажне авто. Самі машини нічого не варті без пластикових матеріалів, що їх надсилали зі складу в східній частині США. Близько двадцяти країн світу брали участь у повітряних поставках вартістю один мільйон доларів. Віктор відповідав за те, щоб усе пройшло через митницю й було доставлене до лікарні без найменших зволікань. Свої завдання він виконував дуже ретельно.

Ополудні Діка, Поля й мене повезли до готелю обідати. Напередодні я вчинив міні-заколот, узявши з собою на обід сухий пайок. Під час сніданку в ресторані наповнив два пакети помідорами, язиком, чорним хлібом і садовиною — один пакет для себе, а другий — для Віктора. Але йому не сподобався мій маневр. Він волів їсти на обід біфштекси й віддавав їм перевагу перед паперовими пакетами. Окрім того, Віктор, мабуть, не хотів порушувати усталеної системи. В усякому разі, коли прибули Дік і Поль, мені порекомендували обідати разом з ними в готелі.

Єр Райзнер прилетів о шостій вечора. Я зустрів його в аеропорту. Він, як Чемплін і Терасакі, привіз десятки пакунків і ящиків. Перш ніж щось робити, ми пробули кілька годин у лікарні, розставляючи його речі.

І тут розпочалася битва.

Єр народився в Ізраїлі 1948 року. Я побіжно бачився з ним у 1980-му, коли він учився у Стенфорді, але наші товариські стосунки склалися лише 1982 року. Тоді я працював у Ізраїлі, в Інституті Вайзмана, над проблемою аналізу крові хворих на лейкоз. Єрова лабораторія містилася поряд із моєю, і ми обидва часто залишалися працювати до пізньої ночі, тож мали нагоду обмінюватися думками. Мене вразила в ньому не так професійна обізнаність, як почуття особистої відповідальності за імплантацію кісткового мозку кожному хворому, навіть якщо спрацьовували якісь незалежні від нього чинники. На стіні кабінету Райзнера висіли фотографії всіх пацієнтів, яких він лікував.

Загострене почуття відповідальності за свою роботу не дозволяло Єрові миритися з тим, що в його лабораторії на п’ятому поверсі лікарні № 6 стояла безнадійно застаріла центрифуга. Центрифуга була потрібна для того, щоб відділяли кров’яні тільця, здатні спричинити хворобу «гість проти хазяїна», від інших тілець, які призначалися для відновлення функцій кісткового мозку. Коли Райзнер почав нарікати, йому запропонували користуватися центрифугою, що стояла на сьомому поверсі поряд із стерильним блоком. Єр заявив, що між п’ятим і сьомим поверхами немає шляху, яким він міг би носити свої тюбики, не порушуючи їхнього стерильного стану, й зажадав, аби центрифугу перенесли до його лабораторії.

У розпалі дискусії я попросив електриків та інших робітників лікарні перенести центрифугу на п’ятий поверх. Але вони одностайно відповіли, що це неможливо. Перенести центрифугу на інший поверх для них було все одно, що поставити Кремль догори ногами. Тим часом Єр хвилювався дедалі дужче, і всі його емоції відбивалися на обличчі. Врешті-решт я сказав робітникам:

— Центрифугу треба перенести з сьомого поверху на п’ятий.

— Це неможливо. Там надто вузькі двері, й вона не пройде крізь них.

— Якщо двері там надто вузькі, то як же її занесли туди?

— Спочатку поставили центрифугу, а потім побудували навколо неї кімнату.

Опинившись між молотом і ковадлом, я пішов у наступ:

— Послухайте, життя людей у небезпеці. Або винесіть центрифугу крізь двері, або виваліть стіну. Адже стіну завжди можна відбудувати.

Моя пропозиція не викликала в робітників ентузіазму. Вони довго бурчали, але коли наступного ранку ми приїхали до лікарні, центрифуга стояла на п’ятому поверсі, в Єровій лабораторії.

Тим часом ми забрали Єра вже в перший день його приїзду на нашу вечірню нараду в моїх покоях. А другого ранку, в середу, сьомого травня, ми всі дуже зраділи, побачивши, що все йде за планом. Зокрема мене особливо тішило, що були запроваджені й регулярно заповнювалися картки згідно з моєю пропозицією. Записи робили по-російському, але система заповнення була американська, і тому дані, внесені до тих карток, були зрозумілі кожному, хто їх переглядав. П’яткін подавав результати тестів, за допомогою яких визначалися хромосомні аномалії. Поль та Людмила приносили дані про типи тканин. Повільно, але неухильно картотека заповнювалася й узгоджувалася з вимогами дня і, якщо виникала потреба, переглядалася.

Окрилений успіхом у боротьбі за центрифугу, я вирішив розпочати битву з авіаційною компанією «Люфтганза». Я вже зазначав, що під час перельоту Поля пропав мікроскоп, украй потрібний йому для визначення типу тканини. Два дні радянські власті докучали представникам «Люфтганза», але ті твердили, що не можуть знайти мікроскопа, та й годі.

На жаль, у Москві такого самого мікроскопа не було. Той, що його віз Поль, мав деякі конструкційні особливості, хоч коштував недорого — всього яких дві тисячі доларів. Ми мусили замовити ще один такий мікроскоп зі Сполучених Штатів і чекати, поки він надійде. Тим часом гемограми пацієнтів усе падали. Тоді я, взявши справу до своїх рук, зателефонував представникові «Люфтганза» і сказав:

— Послухайте, ми перебуваємо в центрі міжнародної медичної кризи. До Москви надіслано медичне обладнання вартістю один мільйон доларів. Чотири фахівці спеціально прибули зі Сполучених Штатів та Ізраїлю. На нас дивиться увесь світ, а ми не можемо зарадити лихові, бо компанія «Люфтганза» загубила один з об’єктів медичного обладнання. Попереджаю вас: через три години я виступлю на прес-конференції перед двома тисячами представників світової преси і скажу, що через компанію «Люфтганза» ми нічого не можемо вдіяти. Така заява, гадаю, не піде вам на користь, тому я раджу знайти мікроскоп.

Через дві години мені зателефонував представник «Люфтганза», який їздив до аеропорту й відшукав-таки наш мікроскоп серед ящиків і пакунків. Він сказав, що зараз привезе мікроскоп до лікарні, й просив мене не виступати на прес-конференції. Це справило на радянські власті величезне враження. Вони були задоволені мною. І що найголовніше — ми знову стали до роботи.

Того ж таки вечора до Москви прибула моя дружина Тамар. Напередодні я розмовляв з нею по телефону і, за згодою радянських органів влади, попросив приїхати. Дік, Поль, Єр та я більшу частину доби були поза готелем, тому додзвонитися до нас було важко, а Тамар, сидячи в готелі, могла б відповідати на дзвінки зі Сполучених Штатів. Окрім того, я скучав за нею. Хаммер організував для неї квиток на літак, і в середу надвечір я втретє за три останні дні вирушив до аеропорту. Хтось із Міністерства охорони здоров’я завбачливо привіз букетик квітів, який я урочисто вручив Тамар, коли вона вийшла з літака.

Ми відразу поїхали до готелю, а пізніше побували в гостях у Андрія Воробйова та його дружини. Воробйов очолював гематологічне відділення Московського центрального інституту сучасних медичних досліджень, а перед тим завідував гематологічним відділенням лікарні № 6. Цьому приємному чоловікові було за п’ятдесят. Він щодня зустрічався з міністром охорони здоров’я і відігравав важливу роль у медичних заходах, пов’язаних з Чорнобилем. За вечерею, на якій були присутні ще кілька радянських офіційних осіб і група перекладачів, Воробйов довго обґрунтовував свою думку про те, що, мовляв, чоловіки вважають себе за вершителів долі світу, тоді як насправді воно не так, бо найважливіші ухвали постановляють жінки.

Повернувшись до готелю, ми з Тамар почали дещо сварливо розмовляти у номері мовою іврит. Нам здавалося, що це ускладнить підслуховувачам їхню роботу.

Я заглибився в роздуми. Назагал усе йшло дуже добре. Мене особливо тішило те, що між Гуськовою, Барановим і мною зростала взаємоповага. Ми мали справу з радянськими пацієнтами в радянській лікарні, і я розумів, що саме вони, радянські лікарі, мають повноваження виносити остаточні рішення. Я міг лише давати їм рекомендації, але дедалі частіше вони радилися зі мною, дедалі частіше їх цікавила моя думка.

Особливо вразив мене своїми знаннями Баранов. Він зробив небагато операцій, пов’язаних з трансплантацією кісткового мозку, однак був дуже добре поінформований і надзвичайно компетентний. Я знайомий чи не з кожною статтею у своїй галузі діяльності, але він час від часу наводив мені якусь маловідому публікацію, і мене вражало його знання спеціальної літератури. Не раз я думав: як прикро, що радянські лікарі ізольовані від Заходу! Баранов міг би зробити величезний внесок у нашу галузь, а до Чорнобиля я навіть не чув про нього. Баранов подобався мені своєю зичливістю, щирістю і надзвичайною працьовитістю. Якщо треба було носити обладнання з одного кабінету до іншого, Баранов відразу ж брався до роботи і допомагав санітарам та медсестрам. Не думаю, що він висвітлював мені щось не так, як воно було насправді. Я певний, що він нездатний бути нечесним. Він був прямий і, мабуть, щасливий,— практичний ідеаліст, який ногами твердо стояв на землі, а думками витав у хмарах. Він був добрий і порядний чоловік, а це мало винятково важливе значення, бо попереду нас чекали важкі часи.

Розділ 7

О п’ятій пополудні ми збиралися на сьомому поверсі, щоб проаналізувати події минулого дня. Баранов записував до великого зошита практично все, що говорив кожен з нас Нарадами керувала Гуськова, хоч вона й не брала безпосередньої участі в лікуванні пацієнтів. її характер загартувався в боротьбі з життєвими труднощами, мабуть, ще більше, ніж у Баранова. Вона, як і Баранов, піклувалася й глибоко переживала за кожного пацієнта. Під час наших спільних оглядів Гуськова завжди просила мене сказати хворому щось підбадьорливе, хоч би який тяжкий був його стан.

— У нас багато таких жінок в Ізраїлі,— зауважив якось Єр.— Сильні, суворі, відверті і дуже скромні.

Переважно ми виходили з лікарні близько дев’ятнадцятої години, вечеряли в готелі, а тоді збиралися в моєму номері й обговорювали стан наших пацієнтів. Після нього я дзвонив Хаммеру і Ріку Джекобсу, щоб поінформувати їх про події останнього дня й домовитися про чергові медичні поставки. Я лягав спати, коли вже було далеко за північ. Щодня нам допомагав Віктор, а також приставлені до нас гіди та перекладачі. Допомагати нам належало до обов’язків цих людей, але їхня присутність також означала, що ми були під повним контролем.

Відвідини ресторану становили основне джерело наших розваг. Щоранку кельнери приносили великий таріль з тоненько нарізаним язиком, але ми ніколи не їли його. Через якийсь час виникла підозра, що нам кожного дня подають той самий язик. Врешті Єр позначив кілька шматочків язика маленькими надрізами. Другого ранку ми переконалися, що нам принесли інші шматочки, але, можливо, ті, які вчора подавали нам, сьогодні принесли ще комусь.

Сідаючи вечеряти, ми часто замовляли пиво. Проте нам не приносили його ні перед першою, ні перед другою стравою. Аж після того, як ми з’їдали морозиво, з’являвся кельнер з чотирма відкоркованими пляшками. Ясна річ, пива нам уже не хотілося. Не той це напій, щоб пити його після їди. З чемності ми робили по кілька ковтків, але задоволення від того не мали ніякого. Врешті-решт ми здогадалися, чому кельнери приносили нам пиво після десерту,— оскільки ми не пили його, а пляшки були вже відкорковані, то вони могли взяти те пиво собі.