Володимир романець

Віденська конференція стала значною віхою сучасної доби. Вперше радянські представники докладно проаналізували причини й наслідки Чорнобиля. Час гострих подій на медичному фронті минув. Тридцятеро хворих ще залишалися в лікарні № 6, і я на початку жовтня знову прибув до Москви.

Моя четверта поїздка була викликана двома причинами. Перша полягала в підтриманні контактів з радянським медичним персоналом, який подавав би допомогу в прогнозуванні віддалених наслідків аварії та в лікуванні населення евакуйованої зони, а друга — у відкритті в Києві всюдисущої виставки картин Хаммера. Він хотів, щоб я поїхав на офіційну церемонію.

Я пробув день у Москві з Барановим, який консультувався зі мною щодо лікування хвороб, не пов’язаних з Чорнобилем. На той час ми майже повністю довіряли один одному. Єдиною вадою Баранова я вважав його шкідливу звичку безперервно курити сигарети. Я й досі бачу, як він робить попільничку з усього, що трапляється під рукою. Запалюючи сигарету, він шукав поглядом чашку, порожню склянку. Або брав аркушик паперу, якимось хитромудрим рухом перетворював його на попільничку, а покуривши, жмакав і відкидав убік.

Спілкуючись, ми з Барановим відверто розмовляли один з одним; він шукав поради в мене, а я в нього. Якось він запитав мене, чи не краще було б для потерпілих, якби їх лікували в США.

— Мабуть, ні,— відповів я.— Може, вдалося б врятувати ще двох-трьох пацієнтів. Оце й усе.

Моя подорож до Радянського Союзу закінчилася несподіваною пригодою. 14 жовтня ми мали вилетіти до Києва на відкриття виставки картин з Хаммерової колекції. Радянські власті надавали цій події великого значення. На прес-конференції, яка відбулася п’ять місяців тому, Хаммер оголосив, що він, незважаючи на Чорнобильську катастрофу, візьме участь у церемонії відкриття виставки у Києві. Це викликало до нього величезну симпатію киян, які почували себе тоді неначе и облозі. Запланований захід набув ще більшого розголосу після того, як Хаммер домовився про виступ Джона Денвера у Києві з концертом на користь потерпілих під аварії.

Ми мали вилетіти до Києва вранці, але Хаммер подзвонив мені до готелю й сказав:

— Приїжджайте в контору.

Коли я приїхав, секретар провів мене до Хаммера.

— Я не можу сьогодні вилетіти до Києва,— заявив він.— Відвезіть Джона Денвера на концерт і відкрийте виставку замість мене.

Я не ставив йому запитань. Якби Хаммер хотів дати мені більше інформації, він би це зробив. Повернувшись до готелю, я зібрав речі й разом з Тамар і Джоном Денвером вилетів до Києва на другому літаку фірми «Оксідентал петролеум».

Розділ 13

Я живу в південній Каліфорнії, тому з теплого одягу в мене був тільки лижний костюм. Оглянувши мене з голови до ніг, Віктор зрозумів, що я мерзнутиму в своєму вбранні, й подбав про тепліший одяг. А ще я вбрав хутряну шапку. Деінде це виглядало б кумедно, але не тут, у Москві.

У суботу 25 січня ми з Барановим гуляли в місті. Чудова Красна площа була вкрита снігом. Грізна, непривітна й страшенно холодна Росія! Я зрозумів, яку роль відігравала в цій країні погода під час війни і чому Наполеон та Гітлер зазнали поразки, напавши на Росію.

Увечері я зустрівся з Філом Донег’ю, який знімав у Радянському Союзі серію телепрограм і мав відвідати Чорнобильську АЕС. Філ звернувся до радянських властей з проханням дозволити мені супроводжувати його в дорозі. Відповідь була позитивною. Через нельотну погоду ми вирушили до Києва поїздом. Колії виблискували жаским полиском XIX сторіччя. Я б не здивувався, якби зненацька з’явилася Анна Кареніна й кинулася під колеса.

У нас із Філом Донег’ю були окремі купе. Членам міської та американської знімальних груп було тісніше — вони їхали по кілька осіб у купе. Хтось приніс пива, в мене була пляшка бренді, й ми непогано провели вечір. Донег’ю сипав дотепами, ставив цікаві запитання —відчувалося, що він добре підготований до експромтних зустрічей.

Приблизно опівночі ми полягали спати. Моє купе було дуже зручне, але заснути я не міг. Не часто ж таке трапляється — їхати по Росії, коли довкола справжня холоднюча зима... За вікном панувала темрява, було видно тільки сніг, який падав безперестанку. Сорок годин тому я був у Лос-Анджелесі, купався в своєму басейні за будинком. Час від часу поїзд зупинявся на малих станціях, щоб забрати пасажирів.

О восьмій ранку ми прибули до Києва. На вокзалі нас зустріли Михайло Шандала й Анатолій Романенко. Поснідавши в готелі, ми вирушили до Чорнобиля. Більшість дерев у евакуаційній зоні поруділи. Радіація, а також посилене обприскування дезактиваційними речовинами зробили своє.

Донег’ю хотів одразу ж поїхати на електростанцію, щоб робити знімання. Він явно не розумів радянських звичаїв. Спочатку нас повезли до нового селища на околиці евакуаційної зони, де тепер жили працівники, які обслуговували станцію. Потім ми зупинилися в невеличкому українському селі. Час минав, і Донег’ю боявся, що ми приїдемо до Чорнобиля вже тоді, коли стемніє і працювати з кінокамерою буде неможливо. Намагаючись заспокоїти його, я казав, що ані вигуки, ані підскоки не змусять радянців діяти швидше, але Філ не вгавав.

На мою думку, радянські власті були зацікавлені в тому, щоб створити найкращі умови для знімання чорнобильської стрічки Філа. Ось він, Філ Донег’ю, стоїть біля електростанції, а на нього дивляться мільйони людей у всьому світі — це переконало б багатьох, що криза вже минула. Тому я порадив Філові не гарячкувати. Ми приїдемо на станцію, неодмінно приїдемо, але не раніше, ніж того хочуть радянці.

Пізно пополудні ми прибули нарешті до місця призначення. Це вперше я оглядав електростанцію з землі. Нас зустрів мер Прип’яті, і я подумав, що йому, мабуть, нелегко було добитися переобрання, адже люди покинули місто. А тоді я повівся дещо нерозважливо: зайшов досередини електростанції. Хотілося дізнатися, що ж там таке. Пошкоджений реактор був закритий саркофагом, перший і другий блоки працювали, виробляючи електроенергію, і я подумав, що нічого зі мною не станеться, якщо я туди зайду.

Біля головного входу мене зустріла група працівників електростанції. Я одягнув робочий комбінезон, взув чоботи, надів спеціальний плащ, шапку й маску. Тепер я виглядав так само, як і вони. Всередині електростанція нагадувала лікарню без вікон. Пункт керування був обладнаний найновішою технікою — звідси здійснювали безперервний контроль за активною зоною реактора четвертого блока.

Працівники АЕС знали, що я лікував їхніх товаришів у Москві, й були зі мною дуже привітні. Вони довго розповідали мені про свою тяжку працю. Ці люди жили окремо від сімей, працюючи позмінно два тижні — максимальний термін безвиїзної роботи в експлуатаційній зоні. Ніхто з членів знімальних груп не заходив до електростанції, Донег’ю також утримався. А даремно, бо там приготували смачний підобідок; я був єдиний гість, і ми з директором електростанції поїли за дванадцятьох. Після цього я вийшов надвір, щоб взяти участь у зніманні. Ми з Донег’ю стали на кучугурі снігу так, щоб за нами було видно електростанцію. Щоправда, із стрічки вилучили кумедний епізод, коли ми з Філом посковзнулися й попадали в канаву.

Наступного ранку, повернувшись нічним поїздом до Москви, я відвідав Тармосяна й Паламарчука в лікарні № 6. Обидва вони вже одужали від радіоактивного опромінення і тепер лягли в лікарню для поточного огляду. Більшу частину того дня ми з Барановим переглядали різні медичні справи.

Надвечір Віктор повіз мене до плавального басейну просто неба. Я їхав плавати... надворі. Я бачив цей басейн улітку, і хтось сказав, що взимку воду в ньому підігрівають. Тоді мені втелющилася в голову божевільна ідея — викупатися взимку, якщо випаде нагода. І ось, їдучи до Москви, я прихопив з собою плавки. Переодягшись, я вибіг надвір і стрибнув у воду. Вода була тепла, а температура повітря становила мінус п’ять градусів. У басейні купалося дуже багато людей. Різниця між температурою повітря і води була така велика, що піднімалася густа пара.

28 січня я повернувся до Лос-Анджелеса.

Відтоді я ще кілька разів бував у Радянському Союзі. Як і багато інших людей, я стежив за судовим процесом над кількома працівниками електростанції, які порушили техніку безпеки, що призвело до вибуху. З шістьох запланованих чорнобильських реакторів будівництво двох було припинено, а ще один — пошкоджений реактор — зупинено назавжди. З цілком зрозумілих причин тепер я думаю про Чорнобиль як про щось таке, що стосується й мене особисто.

Цікаво, чому радянці запросили мене? Мабуть, тому, що потребували медичної допомоги, а я пропонував вміння, навички, досвід, обладнання й медикаменти. Але, крім того, можуть бути й інші причини. Може, вони вважали, що моя присутність у Москві збільшить їхній авторитет і викличе довіру до них міжнародної громадськості? Коли мене запросили, ніхто не знав, що саме відбувалося в Чорнобилі і які масштаби катастрофи. Працюючи в лікарні № 6 і виступаючи перед світовою пресою, я був гідним довіри чужоземцем, який у разі потреби міг підтримати їхню версію подій, пов’язаних з Чорнобилем.

Чому вони й надалі запрошували мене приїжджати і поводилися зі мною, наче з героєм? Мабуть, з огляду на мою поведінку. Я не сперечався, був ладен приїжджати ще і ще, працював радше з ними, аніж проти них. Моя присутність давала їм змогу сказати: «Погляньте, в мас немає непорозумінь з американським народом. У нас чудові стосунки з Хаммером і Гейлом. Ми не можемо дійти згоди лише з американським урядом». А може, вони хотіли розвинути ще один приватний сектор американсько-радянських зв’язків? Адже Хаммерові дев’яносто років. Він не вічний. Скільки потрібно буде людей після його смерті, які б змогли робити все те, що тепер робить він один? Та хоч би які були їхні мотиви, я певен, що вони завбачливо зважували всі за й проти, перш ніж винести те чи те рішення щодо мене, і так робитимуть надалі.

Моє перебування в Москві принесло користь і Сполученим Штатам. Хіба погано, коли радянське телебачення показує американця як друга радянського народу? Окрім того, мої поїздки в Радянський Союз уможливили нам доступ до важливої медичної і наукової інформації.

Після вибуху на Чорнобильській АЕС Радянському Союзові було запропоновано ще одну американську неофіційну допомогу в ліквідації наслідків аварії. З ініціативою виступив науково-дослідний Інститут електричної енергії в Пало-Альто (штат Каліфорнія), який мав значний досвід у ремонті ядерних реакторів і, либонь, найкваліфікованіший персонал. Радянці запитували у ФРН, Швеції та Швейцарії, як загасити радіоактивну пожежу, однак пропозицію цього інституту було відхилено. Така поведінка може здатися нерозважливою, але давайте поставимо себе на місце СРСР. Чи прийняли б Сполучені Штати радянську допомогу в аналогічній ситуації? Під час аварії на атомній електростанції в штаті Пенсільванія виникла загроза вибуху всередині реактора. Якби радянці сказали: «Ми хочемо послати вчених для вивчення ваших американських реакторів, щоб допомогти вам», США відмовилися б. Аналізуючи чорнобильські події з цього погляду, я дивуюся, що Радянський Союз погодився прийняти мене.

Чому я поїхав? Обов’язок лікаря — допомагати людям. Для цього потрібні знання та досвід, і я запропонував їх. Поліпшення охорони здоров’я в будь-якій країні, незалежно від її політичної системи,— позитивне явище. Життя — найбільша цінність. І жертви чорнобильської аварії заслуговували якнайкращого медичного догляду. Важко сказати, скільки пацієнтів вижило саме тому, що їм було надано медичну допомогу. Деякі з них вижили б і самі. Інші, безперечно, померли б без ретельного лікування в стаціонарних умовах. Наведу деякі цифри. До лікарень поклали близько 500 чоловік, які дістали великі дози радіації. У 203 з них розвинулася променева хвороба в тяжкій формі, тож їх довелося лікувати від ураження кісткового мозку, опіків та функціональних розладів різних органів. Ми не змогли врятувати людей, які найбільше постраждали від радіації. Із 23 пацієнтів, що прийняли понад 600 радів, вижив лише один. Як показали розтини, вплив радіації набагато складніший, ніж вважалося. Всупереч сподіванням, ми побачили уражену печінку, стравохід у цятках, а це означало, що туди потрапили радіоактивні частинки, які опромінювали організм зсередини.

Водночас з’ясувалося, що людина може витримати набагато вищі дози радіації, ніж передбачалося.

Із 203 пацієнтів, яких лікували від тяжких форм променевої хвороби, 174 вижили і 29 померли. Ще двоє загинуло відразу ж після вибуху. Отже, всього загинув 31 чоловік. Із 174 хворих, які лікувалися й вижили, мабуть, половина померла б без медичної допомоги, але це лише припущення. Щоб отримати точні статистичні дані, довелося б 203 пацієнтів поділити на дві групи й одну лікувати, а другу залишити напризволяще — на такий жорстокий експеримент ніхто, звісно, не пішов би.

Кістковий мозок було пересаджено дев’ятнадцятьом пацієнтам. Шістьом із них імплантували зародкову печінку, і всі шестеро померли від опіків. Радянські лікарі зробили шість пересаджувань кісткового мозку ще до мого приїзду, але ніхто з тих пацієнтів не вижив. Ще сім операцій зробили спільно радянські й американські лікарі. З цієї групи вижили Тармосян і Паламарчук. Кістковий мозок пересаджували лише тим пацієнтам, які без цього неодмінно померли б. Багато з прооперованих загинули не від невдалого пересаджування кісткового мозку чи хвороби «гість проти хазяїна», а з інших причин.

Внаслідок аварії в Чорнобилі загинув 31 чоловік. Це прикра втрата, але вона незначна порівняно з тим, що буде далі. За прогнозами, які ґрунтуються на радянських, а не якихось інших даних, протягом наступного півстоліття від раку внаслідок Чорнобиля може загинути 50 тисяч чоловік у всьому світі. Інші можливі наслідки — вроджені вади й генетичні аномалії. Практично всі ці трагедії будуть статистично непомітні, бо за цей час у самій лише Західній півкулі помре від раку 600 мільйонів чоловік і трапиться сто мільйонів випадків генетичних аномалій.

Взагалі радянські власті правильно зреагували на кризу і вжили необхідних заходів для її ліквідації. Однак перше повідомлення про аварію було запізнілим, і їхнє щастя, що вітер віяв не в напрямку Києва та інших великих міст. Поза тим вони поводилися розважливо, особливо, коли зрозуміли, що зарубіжним країнам можна довіряти і що ці країни правильно оцінять ситуацію. Отже, радянці діяли загалом конструктивно, і велика заслуга в цьому Михайла Горбачова з його гнучкістю і динамізмом, яких не було досі в радянських лідерів, а також заслуга його політики, що хоч і не позбавлена проблем, але дає надію на майбутнє.

Коли я дивлюся на Горбачова й замислююся над тим, скільки грошей витрачають американці й радянці на виготовлення зброї, яка може знищити обидва народи, мене охоплюють дивні почуття. Особливо, коли думаю про таких людей, як Баранов, що живуть по той бік. Це таки справді сумно. Ми, американці, не знаємо радянських людей. Ми знаємо Радянський Союз як комуністичну країну, але мало хто з нас задумується над тим, хто живе в тій країні, абстрагувавшись від її політичної системи. Тому, коли мене питають, що було найважливіше в моїй подорожі до Радянського Союзу, я відповідаю: «Знищення бар’єрів». Бар’єрів між американськими й радянськими людьми, між ізраїльським науковцем і його радянськими колегами, між комуністами і нашим світом.

Я не сліпий оптиміст, який у всьому бачить тільки гарне. Перебуваючи в Москві та Києві, я розумів, що це — Радянський Союз. Я не міг позбутися скутості й ніколи не почував себе цілком вільно. Можливо, люди, з якими я спілкувався, грали подвійну роль і свою лікарсько-наукову діяльність поєднували з роботою на користь КДБ. Радянцям, мабуть, не сподобається, коли я скажу, що не брав участі в змаганні на найпопулярнішого гостя в Кремлі. З самого початку я поводився з усіма прямо й чесно. Я й надалі говоритиму те, що думаю, і якщо в якийсь момент радянські власті визнають моє перебування в Радянському Союзі небажаним, вони, звичайно, дадуть мені про це знати.

Що ж до моїх планів на майбутнє, то я визнаю, що не зможу розв’язати проблем ядерної енергетики або одноосібно покласти край холодній війні. Але я заповзявся покінчити з лейкозом.

Я роблю клінічні досліди й лікую людей. Пізно ввечері, коли все вже зроблено, я люблю блукати довкола лікарні і розмовляти з пацієнтами. Про лейкоз я кажу: «Цю хворобу треба знищити. Люди не повинні вмирати від неї».

У науці все має свій відповідний момент. П’ятдесят років тому рівень розвитку знань, техніки й технології дав змогу створити атомну бомбу. Тепер наука створює можливість для лікування лейкозу. Це дуже звабливо: у нас є ефективні засоби. Якби ми не виліковували людей, то думали б, що це безнадійна справа — так воно колись і було. Але тепер ми таки виліковуємо деяких людей і знаємо, що в цій справі можна досягти більшого.

Ми переможемо лейкоз. Висувати високі цілі — небезпечно, бо часом доводиться зазнавати поразок, але з лейкозом треба покінчити. Найбільше я хотів би, щоб для досягнення цієї мети мені запропонували велику лікарняну площу, багато грошей і сказали: «Працюй!» Я б організував свій власний центр, запросив би для роботи десятьох кваліфікованих і надійних людей — а я знаю таких,— і через п’ять — десять років ми б знайшли засіб проти лейкозу. Більшого задоволення в моєму житті я б не міг мати ні від чого.

Що ж до Чорнобиля і його впливу на моє майбутнє, то, звичайно, подорожі до Радянського Союзу, моя участь у лікуванні хворих і взагалі мій особистий досвід в цій справі змушують мене ширше поглянути на світ. Як лікар, я багато разів відчував свою власну смертність. Але в Чорнобилі я відчув масштаби масового страждання, масової смерті і, що найжахливіше, можливість смерті всього людства. Атомна зброя сьогодні здатна знищити людське життя на Землі. Довгий час я не говорив на цю тему, хоч мене, бувало, й просили висловитись. У Сполучених Штатах керівники чи не кожної атомної електростанції запрошували мене взяти участь у перевірці надійності роботи АЕС. Мене запрошують також мало не на кожний мітинг, влаштований на підтримку чи заборону атомної зброї.

І ось тепер я готовий говорити на цю тему. Далі викладаються думки, як мої, так і мого співавтора Томаса Гаузера.

Розділ 14

Коли первісна людина почала користуватися вогнем, вона наражала себе й своє оточення на величезну небезпеку: вогонь міг знищити ліс довкола, який для людини становив цілий світ. Минули тисячоліття, і наші знання про розміри Землі стали глибшими, але, зважаючи на сучасну техніку й технологію, світ, у якому ми живемо, залишається досить малим. Радіоактивна хмара не знає кордонів між Радянським Союзом і Швецією, вона просто пливе. Такі проблеми, як кислотні дощі та зменшення озонового шару, загрожують усім людям. Чорнобиль змусив нас замислитися над цими проблемами, визнати, що сучасна техніка й технологія — могутня сила, й коли десь щось не так, то це стосується всього людства, а не однієї держави. Цю зумовлену наукою взаємозалежність держав особливо виразно видно в галузі ядерної енергетики. Якщо колись вибухала гідроелектрична станція на іншому континенті, ми могли спокійно відкинутися в кріслі й сказати: «То не наша справа. Це нас не стосується. Але якщо вибухає радянський атомний реактор, то це вже й наша справа. Ми глибоко зацікавлені в безпечному розвитку атомної енергетики в Радянському Союзі, а Радянському Союзові не байдуже, як ми розвиваємо нашу атомну енергетику. Отже, обидві країни мають усі підстави турбуватися про роботу атомних реакторів у інших країнах, особливо в політично нестабільних і промислово нерозвинених.

Усі згодні з тим, що ядерна техніка й технологія має значні переваги над традиційними напрямами розвитку енергетики, але водночас виробництво атомної енергії пов’язане з великим ризиком і потребує надзвичайно високої кваліфікації персоналу, що обслуговує атомні реактори. Колись дерево було основним паливом у всьому світі, однак із зростанням населення і зникненням лісів дерево поступилося місцем кам’яному вугіллю, а згодом почали використовувати ще й нафту. Проте запаси нафти не безмежні, а її спалювання завдає чималої шкоди навколишньому середовищу. Тому прихильники ядерної енергії доводять, що уран — основне паливо для майбутніх поколінь людства й потребу в енергії можна задовольнити лише шляхом розвитку ядерної промисловості.

А проте жодна технологія не зазнавала таких запеклих і тривалих нападів, як ядерна. Автомобілі забруднюють навколишнє середовище, і п’ятдесят п’ять тисяч американців щороку гине в автомобільних катастрофах, але ж ніхто не закликає до заборони автомобілів. У грудні 1984 року на заводі інсектицидів (м. Бхопал, Індія), який належав американцям, стався витік отруйного газу: внаслідок цього померло дві тисячі чоловік, а ще кілька тисяч зазнали тяжких уражень, однак ніхто не виступив з пропозицією закрити хімічні заводи в усьому світі. Ядерна енергетика безпечна, кажуть її прихильники, і зусилля повинні бути спрямовані не на заборону, а на те, щоб зробити цю енергетику ще безпечнішою.

Супротивники мирного атома дотримуються іншого погляду. Вони заявляють, що ядерну енергетику накинула американському народові, а відтак і всьому людству, групка урядових чиновників, виробників атомних реакторів і службовців сфери використання ядерної енергії, нехтуючи правила та засоби безпеки і безвідповідально ставлячись до життя взагалі. Супротивники атомної енергетики не довіряють ядерній промисловості та її прихильникам, які називають аварії «інцидентами», а катастрофи — «надзвичайними подіями». Вони зазначають, що збільшення виробництва ядерної енергії почасти ґрунтувалося на оптимістичному припущенні, що вчені зуміють розв’язати складні проблеми безпечної роботи атомних електростанцій. Але вчені не тільки не змогли цього зробити, а й створили ще більше проблем. Ці супротивники вважають виробництво ядерної енергії за найнеобачнішу промислову авантюру, за найнерозважливіший ризик усіх часів, за «технологічним В’єтнам».

Незважаючи на погляди того чи того індивіда, групи або колективу людей, питання, пов’язані з ядерною енергетикою, становлять не просто предмет теоретичного дослідження та дебатів. Чорнобиль спричинив більше широкомасштабних наслідків — політичних, соціальних та економічних,— ніж будь-яка інша катастрофа в історії людства. Громадська підтримка ядерної енергетики різко впала. У багатьох людей виник надмірний страх перед нею, тоді як деякі й далі недооцінюють її руйнівної сили. У Штатах відбулася поляризація у ставленні до ядерної енергетики: ліберали виступають проти неї, а консерватори за. Однак у багатьох частинах світу (включно з Радянським Союзом) ліві політичні діячі обстоюють необхідність використання атомної енергії.

Усе ж для об’єктивної оцінки цього питання краще абстрагуватися від вузькопартійних поглядів. Останніми роками громадська думка дедалі більше набуває техніко-технологічного забарвлення. Контроль за станом навколишнього середовища, різні оборонні системи мають складне наукове підґрунтя, а це часто лякає людей. Багато хто вважає, що ми нездатні доглянутися до питань ядерної енергетики, а тому, мовляв, марно витрачаємо час. Але ж у демократичному суспільстві люди повинні бути поінформованими: на основі цієї поінформованості ми голосуємо, а відтак підкоряємося волі більшості й виконуємо цю волю. Ця відповідальність стоїть перед усіма нами, це наш обов’язок, і його треба виконувати, виходячи не з вузькополітичних інтересів чи емоційних уподобань, а з поінформованості та знань.