Володимир романець

Мене поселили в номері 28 — люкс з передпокоєм, вітальнею, спальнею і двома ванними. Кімнати прикрашали меблі з палісандрового дерева, а на підлозі лежали перські килими. Там були телевізор, радіо і програвач, але без платівок. Згодом, коли мені подарували кілька платівок, з’ясувалося, що програвач без голки.

Баранов намагався говорити по-англійському. «Дуже добре, що ви приїхали. Ми раді бачити вас тут»,— оце й усе, що він міг сказати.

Ми посідали у вітальні, й Баранов почав описувати ситуацію, а Віктор перекладав його розповідь англійською. Після аварії на Чорнобильській АЕС до лікарні в Москві привезли близько тридцяти тяжко уражених пацієнтів. У декого з них був ушкоджений кістковий мозок, інші мали серйозні радіаційні опіки та інші ускладнення. Кільком хворим лікарі пересадили кістковий мозок і тепер добирали донорів. Я знову висловив бажання негайно поїхати до лікарні, але Баранов сказав, що хворих я побачу вранці. Під час розмови, яка тривала близько години, він справив на мене враження компетентної і вдумливої людини, обізнаної із ситуацією. Олександр був радий бачити мене в Москві; це зовсім не зачіпало його професійної гордості. Таке ставлення до мене я сприйняв як вияв поваги не так до себе особисто, як до американської медицини.

Фетисов замовив вечерю в номер, і кельнер приніс нам язика, огірків, помідорів, мінеральної води та чорного хліба. Баранов сказав, що зустріне мене о восьмій ранку в готелі перед сніданком, а Віктор показав, як користуватися телефоном.

Вони пішли, і я залишився сам. Отже, в лікарні тридцять тяжкохворих... Трансплантація кісткового мозку вже розпочалася. Обдумуючи становище, що склалося, я відкинув свій попередній план лікування двох тисяч жертв аварії. Навіть якщо цифри, які мені назвали, неточні, однаково логічно зосередитись на лікуванні меншої кількості пацієнтів.

О десятій вечора я подзвонив Хаммерові. Через різницю в часі в Лос-Анджелесі тоді був полудень. Я розповів про свій приїзд до Москви, про що встиг дізнатися, пообіцяв тримати його в курсі всіх справ. Потім зателефонував дружині й ліг спати.

Наступного ранку (третього травня, в суботу) я прокинувся о шостій годині і вийшов побігати, хоча, правду кажучи, не люблю робити цього. Проте бігаю регулярно — не для задоволення, а для здоров’я. Навіть кілька разів долав марафонську дистанцію. Найкращий мій час — три години двадцять хвилин.

Окрім мене, на вулицях Москви більше ніхто не бігав, а що на моїй майці був величезний напис «USА», то перехожі звертали на мене увагу.

Хоч би де я був, відчуття напряму мене не підводить. Але тут, на московських вулицях, я втратив орієнтацію.

Хотів побігти до Красної площі, однак, подолавши чотири милі, зрозумів, що біжу до аеропорту. Я проминув Московський інститут нафти. У зв’язку із святкуванням Першотравня у всіх вікнах фасаду цієї величезної будівлі були виставлені шматки кольорового паперу, які утворювали величезний портрет Леніна в революційному стилі. Я завжди бігаю з ультракороткохвильовим приймачем, але цього разу він не працював. Малоймовірно, що за мною стежили агенти КДБ, заглушуючи мій приймач. Очевидно, в Радянському Союзі передачі ведуться на інших частотах. Я пробіг сім чи вісім миль, долаючи кожну з них за сім хвилин, і міркував про те, що так несподівано опинився за «залізною завісою», а в моїй голові настирливо бриніла негритянська пісня:

Свобода, свобода, о свобода в мені й довкола мене,

І я краще ляжу в могилу, ніж утрачу її.

Повернувшись до готелю, я прийняв душ, одягся і почав чекати Баранова. Як і було домовлено, ми зустрілися о восьмій. У готелі, де я жив, два ресторани: один на першому поверсі, а другий — на горішньому. Ми сіли в нижньому ресторані й чекали чверть години, щоб у нас прийняли замовлення. Нарешті Баранов пішов шукати кельнера, а повернувшись, сказав: «Невеличка технічна проблема». Очевидно, нижній ресторан був приступний для всіх, а верхній — лише для гостей готелю, хоч страви готувалися на тій самій кухні.

Ми перейшли до горішнього ресторану, і нам подали булочки з кавою. Баранов намагався говорити англійською мовою, але нам важко було порозумітися. По суті, ми обоє прагнули поглиблення наших стосунків, хотіли, щоб вони переросли в дружбу. Баранов усміхнувся своєю милою усмішкою:

— Дуже добре, що ви приїхали.

Віктор приєднався до нас після сніданку, й коли ми вийшли з готелю, відрекомендував мене низенькому оцупкуватому чоловікові років під шістдесят на прізвище Сурик. Він був нашим шофером.

До лікарні ми їхали близько півгодини. По дорозі я запитав, чи ця лікарня має назву.

— Так, це лікарня № 6,— відповіли мені.

Вона виглядала так, як американська лікарня п’ятдесятих років. Це була звичайна дев’ятиповерхова споруда з брунатної цегли, оточена моріжком і чавунною огорожею. Але на цьому схожість з лікарнями, які я бачив доти, закінчувалась. Подвір’я скидалося на військовий табір. На моріжку стояли намети, а в них і довкола них метушилися сотні солдатів. Тут, у лікарні, вони виконували обов’язки санітарів: так само могла б бути закликана до служби і національна гвардія США, якби в нас сталася подібна катастрофа.

Перед Міністерством охорони здоров’я задля безпеки було поставлено вимогу заздалегідь повідомляти про відвідувачів і подавати номер кожного авто, перш ніж впускати до лікарні його пасажирів. Коли ми під’їхали до задніх воріт, огрядна літня вахтерка перепинила нам шлях. Віктор розгнівався. Він наказав Сурикові їхати назад до центральних воріт, але тут нас затримала інша бабуня. Нарешті після запальної суперечки та гучних Вікторових вигуків ця бабуня поступилася й ми проїхали у ворота на подвір’я. Перед самим входом до лікарні стояла група технічних працівників з лічильниками Гейгера; вони поміряли рівень радіоактивності у нас на взутті й штанях. Річ у тім, що багато хворих з Чорнобиля були забруднені радіоактивним пилом. В інших були радіоактивні кров і сеча; коли в них брали аналізи, то радіоактивність поширилася на лабораторне обладнання. Тому щоразу на вході та виході з лікарні в нас перевіряли рівень радіації.

Кабінет Баранова був на шостому поверсі, й ми вирушили туди пішки, бо ліфт працював дуже повільно. В атмосфері та людях відчувалася незвична для лікарень нагальність. Хоч ніхто не бігав коридором з посудинами з кров’ю, не лунали сигнали тривоги, а все ж робоча атмосфера стояла не така, як ото завжди в лікарнях.

Баранов був старший хірург у гематологічному відділенні, яке очолювала лікар Ангеліна Гуськова. Вона з’явилася невдовзі після того, як ми зайшли до кабінету Баранова, й мені відрекомендували її. Це була невисока на зріст кремезна шістдесятирічна жінка, дуже схожа на сибірячку, з круглим зморшкуватим обличчям і пронизливими очима. Її батько, дід, прадід — усі були лікарі. Основними сферами своєї діяльності вона вважала неврологію та радіологію, але, без сумніву, зналася й на гематології. Гуськова належала до радянських медично-політичних кіл, написала книжку «Працівники ядерної промисловості» та кілька статей про загрозу ядерної війни. На відміну від Баранова, який ніколи не виїжджав з Радянського Союзу, вона часто бувала в зарубіжних країнах.

Гуськова звернулася до мене, а Віктор переклав її слова: «Ми раді бачити вас. Лікар Баранов покаже вам декого з хворих, а пізніше ми зустрінемося знову». Найімовірніше, вона хотіла продемонструвати, хто яке місце тут посідає, хто найголовніший.

Баранов і Віктор повели мене до стерильного блоку на шостому поверсі. Тут було четверо пацієнтів, які лежали в «життєвих островах» з профільтрованим повітрям; чотири пластикові камери-капшуки і в кожній — хворий. За межами блоку на підлозі проведено червону лінію, і перш ніж перетнути її, ми мусимо відповідно екіпіруватися. Насамперед натягли на ноги крамні чоботи, що зав’язуються ззаду під колінами. У Сполучених Штатах ми взуваємо чоботи одноразового користування, а цими послуговувались знову й знову. Медсестра дала нам шапочки, беручи їх пінцетом зі стерильної посудини. І нарешті ми пов’язали хірургічні маски й натягли рукавички.

У стерильному блоці Баранов познайомив мене ще з двома лікарями: Георгієм — кремезним чоловіком з рудою бородою, і Світланою — привабливою молодою жінкою, яка, за лікарняною ієрархією, підлягала безпосередньо Георгію. Відтак ми оглянули першого хворого.

Блок був обладнаний так, що, оглядаючи пацієнтів, ми не входили до їхніх камер-капшуків. Крізь пластик було досить добре видно хворого, а крім того, капшуки мали отвори із вставленими в них рукавичками, за допомогою яких можна було торкатися й промацувати потерпілого, не вносячи при цьому мікробів. Перший хворий був пожежник, молодий хлопець з червоними плямами на грудях і руках. Він лежав на ліжку в широких піжамових штанях, голий до пояса. Баранов пояснив, що червоні плями — це опіки від бета-випромінювання.

За годину ми оглянули всіх пацієнтів; двох — перебуваючи за межами їхніх камер, а двох інших — зійшовши всередину. Перш ніж зайти до камери, ми простерилізували руки за допомогою хитромудрого пристрою, якого я досі не бачив. Цей пристрій був завбільшки з умивальну раковину й заповнений водою. Слідом за Барановим я опустив у нього свої руки, натиснув коліном на кнопку, й ультразвукове поле, стерилізуючи мої руки, викликало в них сверблячку. Після цього медсестра подала мені стерильного рушника, і за кілька секунд я вже був готовий до огляду.

Баранов рекомендував мене кожному пацієнтові російською мовою. Я добре бачив, як тривожив його їхній жалюгідний стан, як глибоко переживав він за кожного з них. На Чорнобильській АЕС під час аварії перебувало 176 чоловік, а ще 268 осіб працювало в нічну зміну на будівельному майданчику неподалік АЕС. Але найбільших уражень зазнали пожежники, і саме їх я оглядав першого мого дня в лікарні.

Вони були здивовані і, здається, зраділи, побачивши мене. Хворі завжди радіють, коли спеціально для їхнього лікування викликають якогось експерта. Мене відрекомендували як «фахівця із Сполучених Штатів», а американська медицина високо цінується в Радянському Союзі.

Найтяжчими видимими ураженнями пацієнтів були опіки. Ці люди боролися з вогнем, температура якого досягала п’яти тисяч градусів за Фаренгейтом; на полум’я вони спрямовували воду, що тут-таки перетворювалася на окріп і ставала радіоактивною. Пожежники зазнали опіків від радіації. Деякі з них страждали від ураження легенів, бо вдихали гарячі токсичні випари. Усі хворі прийняли небезпечні для життя дози радіації.

Найураженішими частинами тіла в них були калитка та ділянка довкола анального отвору — найвологіші місця, де скупчується багато бактерій. Складки шкіри й ділянки тіла, де розміщені залози, як, наприклад, пахви, також дуже чутливі. Ми обстежили кожного пацієнта, при цьому більшість маніпуляцій робив Баранов. Вони, либонь, не розуміли, яка тяжка в них хвороба. Коли здорова та дужа людина раптом захворює, потрібен якийсь час, щоб збагнути й усвідомити свій стан. У даному разі момент неприйняття виявився особливо сильно, бо жертвами стали пожежники. Кілька днів тому це були здорові й життєрадісні люди. Тепер вони лежали хворі, але як для неозброєного ока, то й не дуже, вони слабували, але волосся ще не випадало — не настав час. Пожежники не розуміли, що їхній стан погіршуватиметься, що вони ставатимуть дедалі хворобливішими й незабаром помруть.

Обійшовши стерильний блок, ми повернулися на сьомий поверх, де Гуськова з кількома іншими лікарями обговорювала стан хворих і методи їх лікування. Кімната, що правила за штаб протягом мого перебування в Москві, була довга й вузька, оббита дерев’яними панелями, з великим вікном. Тут стояли засклені шафи, біліла умивальна раковина, проте найвизначнішим предметом умеблювання був накритий товстим склом стіл з трьома телефонами — червоним, зеленим і білим. Усі вони, мабуть, призначалися для різних цілей, і коли котрийсь із них дзвонив, важко було зміркувати, який саме, бо вони стояли поряд.

Я дізнався, що радянські лікарі вже пересадили кістковий мозок трьом пацієнтам. Окрім того, вони пробували врятувати ще трьох експериментальним шляхом аж до імплантації зародкових печінкових клітин. У зародка протягом другого тримісячного періоду кістки ще суцільні, й кров’яні тільця виробляються в печінці. Отже, замість кісткового мозку хворому можна пересаджувати печінку зародка. Він імунологічно нейтральний, тому пересаджені печінкові клітини не викликають хвороби «гість проти хазяїна». Кілька чоловік так сильно потерпіло від радіації, що годі було визначити їхній тип тканини, щоб знайти відповідного донора. Саме цим хворим радянські лікарі імплантували клітини зародкової печінки.

Гуськова вела нараду дещо грубувато, але професійно, не терплячи марнослів’я. «Вона неначе сибірський ведмідь,— якось сказав один з її колег,— суха, пряма, відверта й не дуже балакуча». Баранов, запеклий курець, палив одну за одною міцні радянські сигарети, приблизно такі, як наш старий «Кемел». Під час наради медсестра принесла нам кави, чаю, джему й хліба.

Мене вразило, як радянські лікарі визначають дозу радіації, що її дістав той чи той пацієнт. Визначення дози має вирішальне значення: якщо вона менша від певної величини, то пересаджувати кістковий мозок не потрібно. А якщо більша, то робити це немає сенсу — хворий однаково помре з інших причин, крім ураження кісткового мозку.

За системою Гуськової до уваги беруться три змінні: швидкість зменшення білокрівців хворого; час між опроміненням і початком нудоти та блювання; обсяг хромосомних аномалій у крові та кістковому мозку пацієнта. Ця система витонченіша, ніж будь-яка з відомих мені систем визначення дози опромінення. Згодом я зрозумів, що ця лікарня не просто гематологічно-онкологічна установа. Тут, окрім усього іншого, мають справу з ядерними аваріями і жертвами цих аварій. Коли Гуськова казала «це опік від бета-опромінення», вона знала, що говорить.

Радіаційні опіки — явище небуденне. Здебільшого вони трапляються на руках людини, яка порушила правила безпеки в роботі з апаратурою, що застосовується з метою стерилізації в промисловості. Опіки від бета-опромінення фактично невідомі в Сполучених Штатах; я ніколи не бачив їх. А Гуськова, очевидно, бачила багато таких опіків, і мене дуже дивувало, яким чином вона та її колеги зібрали стільки даних ще перед чорнобильською аварією.

Коли нарада закінчилася, Сурик повіз Віктора й мене до готелю обідати. Згодом ми повернулися до лікарні, й Баранов запросив мене до операційної, де в донорів мали брати кістковий мозок.

Операційне відділення було розміщено на четвертому поверсі й нагадувало такі самі відділення в Сполучених Штатах. Схожим був і передопераційний ритуал. Насамперед ми познімали з рук усі ювелірні вироби; годинник я почепив на мотузку моїх хірургічних штанів. Відтак Баранов і я почали чистити руки в умивальних раковинах, розміщених поряд, причому я намагався робити все точнісінько так, як він. Насамперед ми взяли губки, змочені розчином йоду й протерли ними руки, починаючи з пальців і далі до ліктів. Суть цього способу в тому, щоб усувати мікроби з пальців лише в одному напрямку. Після цього медсестра подала мені рушника і я витер руки так само, як і чистив — у напрямку ліктів. Медсестри одягли на нас халати, наклали маски й натягли рукавички.

Донором була молода жінка, сестра реципієнта. Вже анестезована, вона лежала на операційному столі. Баранов почистив її сідниці стерилізувальним розчином, і ми зробили скальпелем два надрізи — по одному з боку кожної сідниці, щоб ввести голки для взяття кісткового мозку. Голки повинні бути герметизовані, інакше вони можуть наповнитися кістковою тканиною. Коли голка увійшла в кістку, центральний затвор витягують, а натомість вставляють шприц для екстракції клітин кісткового мозку. Відтак витягують голку й шприц і передають сестрі, яка випорскує їх уміст (близько однієї чайної ложки кісткового мозку й периферійної крові) в лабораторну склянку. В кожного хірурга свій ритм, але з часом сестра пристосовується до ритму того лікаря, з яким вона працює, і подає йому нову голку саме в ту мить, коли він готовий її взяти.

Усе це триває приблизно дев’яносто хвилин. Ми з Барановим зробили сотні проколів і витягли разом потрібну кількість кісткового мозку. Відтак інший хірург імплантував кістковий мозок реципієнтові. Ще одне пересаджування кісткового мозку було заплановане на пізніше, але Баранов сказав, що я вже попрацював достатньо, й ми повернулися на сьомий поверх.

Це був зламний день у моєму розумінні ситуації. Я ще не знав усього, але вже бачив масштаби проблеми. Кістковий мозок пересаджували лише невеликій групі пацієнтів, які без цього неминуче померли б. Однак у більшості з них були порушені функції різних органів, вони страждали від сильних опіків. Переглянувши мої численні сценарії попередніх днів, я виклав Баранову деякі свої міркування щодо поліпшення становища. Баранов порадив висловити ці пропозиції Гуськовій, що я й зробив у його присутності.

Почав із кадрів. Річ у тім, що визначати типи живої тканини ставало дедалі важче — падали томограми крові пацієнтів. Окрім того, треба було прокласифікувати силу донорів. Одним з найдосвідченіших фахівців у цій ділянці був Поль Терасакі. Я докладно розповів Баранову та Гуськовій про його досягнення. Терасакі був професор хірургії, завідувач лабораторії визначення типу живої тканини при Каліфорнійському університеті і президент Товариства трансплантації живої тканини — всесвітньовідомої організації, що налічувала п’ять тисяч членів. Він досяг виняткових успіхів у автоматизації роботи. Замість класифікування донорів один по одному, він, запровадивши конвеєрну систему класифікації донорів, за день обстежував більше пацієнтів, ніж багато хто з його колег за рік; на моє прохання він одразу ж підготував пересувну лабораторію для поїздки в Москву.

Дік Чемплін, на три роки молодший за мене, був моїм найближчим помічником у Каліфорнійському університеті. Беручи до уваги значну кількість хворих у Москві, я дійшов висновку, що тут потрібен ще один фахівець-клініцист. А Чемплін — це ще одна пара рук для пересаджування кісткового мозку й кваліфікованого догляду за хворими.

Третя сфера, в якій, як мені здавалося, ми потребуватимемо допомоги, це ті випадки, коли неможливо знайти донора, що мав би цілковиту генетичну сумісність із реципієнтом. У такому разі необхідно усунути клітини, що спричинюють хворобу «гість проти хазяїна», не завдаючи шкоди клітинам, які виробляють новий кістковий мозок. Ідеальний фахівець у цій галузі був Єр Райзнер. Він створив лабораторне обладнання, що давало змогу здійснювати таку операцію. Однак стосовно Райзнера могли виникнути неабиякі ускладнення. Він — ізраїльтянин, а дипломатичні стосунки між Радянським Союзом та Ізраїлем було розірвано ще 1967 року після Шестиденної війни.

Я розповів про Райзнера і, намагаючись зробити мою пропозицію сприйнятливішою, зазначив, що він прилетить до Радянського Союзу з Нью-Йорка. Все ж я сказав прямо: Райзнер — ізраїльський громадянин і подорожуватиме з ізраїльським паспортом.

— Моє прохання,— говорив я Гуськовій,— полягає в тому, щоб відкинути політичні міркування задля досягнення найкращих результатів у лікуванні ваших хворих. Нам потрібен досвідчений фахівець, який уміє відокремлювати одну клітинну популяцію від іншої. Єр Райзнер і є такий фахівець.

Окрім того, я подав перелік медикаментів та різного медичного обладнання, на мою думку, необхідних для забезпечення нашої роботи.

Гуськова пообіцяла вивчити мої пропозиції. Надвечір Сурик відвіз мене до готелю.

Після короткого відпочинку я вечеряв у товаристві Віктора, Баранова, Фетисова та Євгена Чазова — доктора медицини, особистого лікаря Леоніда Брежнєва, співголови Міжнародного союзу лікарів за відвернення ядерної війни і майбутнього міністра охорони здоров’я СРСР.

Це була розкішна вечеря — з великою кількістю ікри, осетрини, коньяку й горілки. Ми обговорювали тему дружби між нашими країнами й потреби надавати допомогу одні одним, погоджуючись у тому, що є речі, які повинні бути поза політикою. Чазов говорив про загрозу ядерної війни, а я після кількох чарок горілки пустився в філософські балачки, кажучи, що в дитинстві дуже дивувався, який великий наш світ, а от тепер, сидячи тут, у Москві, зрозумів, який він малий.

Наприкінці вечері Чазов сказав, що сьогодні в православних церквах правиться всеношна великодня служба, й запитав, чи не хотів би я піти подивитися. Я погодився. Кілька телефонних дзвінків, і про наші відвідини церкви було домовлено, хоч такі речі звичайно роблять за кілька місяців наперед.

Над північ ми приїхали до церкви в старому районі Москви. Це була пишно оздоблена будівля, яскраво освітлена свічками. Незважаючи на свій вік, вона добре збереглася. В церкві було багато людей, чимало молоді. Сидіти в православних церквах нема де, тут можна тільки стояти. Віктор виявив особливу зацікавленість відправою і всім, що відбувалося довкола. Він ніяк не міг збагнути: як це радянські громадяни, особливо молоді чоловіки й жінки, можуть вірити в Бога?

Ми пробули в цій церкві близько години, а о першій поїхали до іншої церкви, поряд з якою стояв великий чорний лімузин американського посла Артура Гартмана. Ця церква виглядала не так пишно, як перша, але в ній також було повно людей.

До готелю я повернувся о другій годині. Хоч о восьмій ранку я мав зустрітися з Віктором, спати не хотілося. Трохи почитав, послухав Бетховена й почав перебирати події минулого дня.

Я — перший західний лікар, якого запросили до Радянського Союзу для боротьби з критичною ситуацією від часу другої світової війни. Я щойно бачив перші жертви Чорнобиля і став свідком атомної катастрофи. Відбувалося щось дуже важливе, ба, може, навіть страшне.

Розділ 6

У неділю четвертого травня я снідав разом з Віктором у ресторані готелю. Згодом з’явився Сурик і відвіз нас до лікарні номер шість. Передоднем ми їхали в потоці інших машин, при цьому виникало чимало труднощів, бо вулиця була з однобічним рухом і повзти до повороту довелося досить довго. А цього дня, проїхавши метрів сто в іншому напрямку, вздовж тролейбусної лінії, ми заощадили хвилин десять. Отак почали ми боротися з усталеною системою руху, й це зміцнювало дух товариськості між нами. Відтоді Сурик щоранку обережно наближався до тролейбусної лінії, і якщо тролейбуса не було, підвищував швидкість.

Щоб пройти до лікарні, нам знову й знову доводилося з’ясовувати стосунки з бабунями, що не день вони зачиняли інші двері. Одного разу були замкнені парадні двері, й ми мусили об’їжджати лікарню, щоб дістатися з чорного ходу. Іншого разу вони замкнули чорний хід, і ми увійшли через бокові двері. Добутися на сьомий поверх теж було нелегко. Я вважав за краще підніматися пішки. Віктор волів користуватися ліфтом, але, за винятком вантажних ліфтів, які ходили дуже рідко, пасажирські ліфти були крихітні, й кожен вміщав лише двоє душ.

О дев’ятій годині на сьомому поверсі проводилася перша з двох щоденних нарад, на яких обговорювали стан пацієнтів, Баранов сидів за столом, але керувала нарадою, звісно, Гуськова в білому хірургічному халаті. Тут було ще кілька інших лікарів, і в міру того, як ми обговорювали історії хвороб, ставало ясно, що хворих тут набагато більше, ніж я думав. Передоднем мені дали шістнадцять прізвищ. Баранов говорив про тридцятьох пацієнтів того вечора, коли ми зустрілися. З усього було видно, що їх удвічі більше. До кімнати періодично заходили молоді лікарі й подавали нові дані. Під час наради хтось приніс чай із шоколадом. Згодом ми з Барановим пішли оглядати хворих — чотирьох, що бачили вчора, і ще кількох інших. Серед них була жінка середнього віку з охорони АЕС, яка страждала від радіаційних опіків. Ще одним пацієнтом був лікар Орлов.

З усіх пацієнтів, яких я бачив у Радянському Союзі, Орлов справив на мене найбільше враження. Молодий чоловік приблизно мого віку, він увійшов до будівлі реактора після вибуху, щоб подати першу допомогу потерпілим пожежникам перед їхньою евакуацією. Як лікар, він розумів, що таке радіація. І все ж перебував у зоні реактора три години, жертвуючи собою, щоб урятувати інших. Нарешті, відчувши, за його словами, «металевий присмак у роті й головний біль», він покинув зону реактора, але й далі допомагав потерпілим.

Коли я вперше побачив Орлова, у нього вже були чіткі ознаки променевої хвороби. Чорні, схожі на лишай пухирці спотворили все його обличчя, ясна неначе вкрилися білим мереживом. Через кілька днів шкіра облізла, а ясна стали вогненно-червоні, як свіжа телятина. Тіло вкрилося виразками. Плівка, що захищає кишечник, зруйнувалася, і почались кров’яні проноси. Щоб полегшити біль, ми вводили йому морфій, але він мучився навіть тоді, коли марив. Природа радіаційних опіків така, що вони не загоюються, а, навпаки, роз’ятрюються, бо старі клітини гинуть, а молоді не можуть розмножуватися внаслідок ураження. Згодом Орлов невпізнанно змінився, і його смерть через кілька тижнів після ядерної аварії була для нього милосердям.