Незважаючи на суперечливі погляди щодо наслідків застосування ядерної зброї, деякі думки сумнівів не викликають. Широкий, але все ще обмежений обмін ядерними ударами принесе незчисленні страждання всьому світу. А повномасштабна ядерна війна може призвести до знищення всього людства.
Був час, коли людей, які передбачували кінець світу, висміювали як параноїків і в байках та гуморесках, і в жанрі карикатури. Жоден із тверезих умів тоді не думав, що «кінець» уже близько. Проте ще 1956 року Дуайт Д. Ейзенхауер писав, що в майбутньому обидві сторони — учасниці «холодної війни» змушені будуть сісти за стіл переговорів з розумінням того, що доба озброєнь минулася і що людство повинно або рахуватися з цією реальністю, або вмерти. Ейзенхауерів погляд відзеркалено в політиці його наступника — Джона Ф. Кеннеді, адміністрація якого уклала угоду з Радянським Союзом про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космосі й під водою. І все ж величезні запаси ядерної зброї обох сторін зростали далі, досягши такого рівня, що вибухова сила бомби, скинутої на Хіросіму, становить уже менш як одну мільйонну сили вибуху ядерного потенціалу, накопиченого в усьому світі.
Наша планета дуже мала. Її можна облетіти на літаку трохи більше як за добу. Космічний корабель з екіпажем на борту облітає її за дев’яносто хвилин. Наш дім не такий уже й великий, як думали колись. Вивільнення потуги, захованої в речовині, докорінно змінило взаємини між Землею та людиною. «У тіні цієї потуги,— каже Джонатан Шелл, Земля стала маленькою, а життя роду людського опинилося під знаком запитання... Механізм здійснення страшного суду складено... Те, що колись було не більше як фразою в книжках, стало реальністю... Ці бомби свого часу виросли з історії, а тепер вони можуть покласти край історії. Їх створили люди, а тепер вони можуть знищити людей. Вони — це яма, в яку може впасти цілий світ».
Людству загрожує небезпека фізичного знищення. Нам невідома жодна форма життя у Всесвіті, крім тієї, що існує на Землі, а виняткові умови, які уможливлюють існування життя, досить хисткі й нетривкі. Цілком можливо, що Земля може стати такою ж непридатною для існування живих істот, якою є решта космосу.
Після всесвітньої ядерної війни смерть спустошуватиме Землю хвиля за хвилею. Сотні мільйонів людей загинуть внаслідок перших вибухів. Відтак виникнуть небачені досі голод та хвороби. Це правда, що наш вид міг би вижити. Якщо б уцілів усього один мільйон чоловіків та жінок (тобто одна п’ятдесята частина одного відсотка населення), то з часом люди знову розмножилися б і розселилися по всій земній кулі.
Однак ядерна зброя не тільки вбиває людей. Вона викликає такі сильні екологічні зміни в навколишньому середовищі, що це середовище може стати непридатним для людського життя. Пил від вибухів та дим від пожеж може піднятися і закрити сонце, спричинюючи «ядерну зиму», під час якої температура на поверхні Землі впаде на 100 градусів за Фаренгейтом і триматиметься на тому рівні протягом цілого року. Крім того, ще більше зменшиться озоновий шар земної атмосфери, а на поверхню Землі випадуть радіоактивні осади. Думки вчених розходяться щодо мегатоннажу бомб, потрібного для створення умов, непридатних для життя на Землі, але ці розходження стосуються кількості, а не засади. Жоден фізик не сумнівається в тому, що на нашій планеті можна знищити все людське життя. Процитуймо ще раз Джонатана Шелла, який малює непривабливу перспективу застосування ядерної зброї:
«Сутність людського буття полягає в тому, що ми народжуємось, живемо якийсь час, а тоді помираємо. Внаслідок нещасть, хвороб та інших причин може настати передчасна смерть. Унаслідок масового застосування ядерної зброї кожен з нас помре... Смерть усього людства не тільки покладе край поколінням, що живуть у даний час, але й усім прийдешнім. Ця смерть означатиме поразку всіх людських надій, усіх людських ідеалів, минулих і майбутніх... Наша скромна роль полягає не в тому, щоб творити, а в тому, щоб зберегти самих себе. Альтернатива — це підкоритися абсолютній і вічній темряві; темряві, у якій не залишиться ні держави, ні нації, ні суспільства, ні ідеології, ні цивілізації, темряві, у якій ніколи не народиться дитина; темряві, у якій ніколи більше на землі не з’являться людські істоти і в якій не залишиться нікого, хто б пам’ятав про існування тих істот».
«Усе це,— писав через півсторіччя Бертран Рассел,— наслідки людських дурощів. Це не присуд долі. Це не те, що диктується природними умовами. Це зло, яке коріниться у людських головах».
Отже, постає питання: як відвернути лихо?
По-перше, ми вважаємо, що треба покласти край поширенню ядерної зброї, унеможливити придбання цієї зброї тими країнами, які її ще не мають. І Сполучені Штати, і Радянський Союз досить часто використовують свій вплив на міжнародній арені. Уряди цих двох країн, діючи в парі, повинні зробити все можливе для того, щоб посилити ефективність існуючих угод про непоширення ядерної зброї і не допустити закупівлі цієї зброї як тими країнами, що підписали угоди, так і країнами, що їх не підписали.
По-друге, ми пропонуємо покласти край випробуванням ядерної зброї в усьому світі. Досі Сполучені Штати провели приблизно сімсот оголошених випробувань, з них двісті двадцять в атмосфері ще перед тим, як атмосферні випробування були заборонені, а п’ять — під воюю. Майже шістсот вибухів було здійснено в континентальній частині Сполучених Штатів, більшість з них у Штаті Невада. Ніхто з нас не знає, який вплив матимуть сьогоднішні випробування ядерної зброї на прийдешні покоління. Організатори перших випробувані, ядерної зброї не брали до уваги небезпек, пов’язаних з радіоактивними осадами. Так само і фізики сьогодні не усвідомлюють грізності ядерних небезпек узагалі. Обидві сторони — учасниці «холодної війни» —накопичили стільки ядерної зброї, що її вистачило б, аби знищити людство кілька разів, то ж чи не пора спинитися? Подумаймо: для того, щоб створити атомні бомби, які зруйнували Хіросіму та Нагасакі, Сполучені Штати випробували ядерний пристрій лише один раз. Отже, обидві сторони повинні припинити ядерні випробування. І то негайно!
У нашому світі було б набагато безпечніше жити, якби ми знайшли шляхи скорочення ядерних арсеналів — і США, і СРСР. Найімовірніше, ядерні бойові заряди ніколи не будуть знищені. Вони — частина нашої спадщини. Треба пам’ятати, що ядерна зброя це реальність. Це не уявні смертоносні пристрої, які можна сліпо зігнорувати: внаслідок помилки в конструкції бомб або порушення правил безпеки нас може спіткати доля мешканців Хіросіми. Великі катастрофи рідко трапляються цілком несподівано. В ядерній галузі ми вже мали попередження. Однобічне роззброєння було б небезпечним і непрактичним; не виключено також і те, що в майбутньому доведеться створити систему захисту проти певної країни третього світу, ядерний потенціал якої значно менший, ніж у Радянського Союзу. І все ж громадяни повинні домагатися розумного скорочення ядерної зброї. Проблема роззброєння є, либонь, тепер такою актуальною, як ніколи досі.
Проте досягти цього без співробітництва між Сполученими Штатами та Радянським Союзом буде неможливо, і тому ця книга є певною мірою закликом до такого співробітництва. У багатьох відношеннях американці та радянці — супротивники. У нас цілком відмінні політичні та економічні системи. Ми конкуруємо одні з одними в різних сферах по всьому світі. Але не забуваймо й того, що Сполучені Штати й Радянський Союз ніколи не воювали між собою. І ми розуміємо, і вони розуміють, що шляхом ядерної війни нічого не доб’єшся. Наша мета щодо досягнення ядерної безпеки подібна до їхньої мети, якщо не тотожна з нею. Отже, основна засада полягає в тому, що нам треба співпрацювати, інакшої альтернативи немає. Якщо не станеться ядерної катастрофи, то ніхто з нас не збирається зникати — ні вони, ні ми.
Яким чином повинні народи співробітничати, щоб зменшити можливість виникнення ядерної війни? Вони повинні намагатися зрозуміти один одного, іншого шляху немає. «Діяти розумно у стосунках з людьми,— писав Ейнштейн,— ми зуміємо лише тоді, коли навчимося розуміти думки, мотиви та побоювання нашого опонента так глибоко, що зможемо дивитися на світ його очима. Всі добропорядні люди повинні робити якомога більший внесок у справу поліпшення взаєморозуміння». Поділяючи цей Ейнштейнів погляд, Джон Ф. Кеннеді свого часу зазначав: «Ми, американці, вважаємо комунізм неприйнятним для нас, огидним, бо він заперечує особисту свободу й гідність. Однак вади уряду чи соціальної системи не можна переносити на людей, на весь народ. Ми цінуємо радянських людей за їхні великі досягнення в науці й дослідженні космосу, в розвитку економіки, промисловості, культури тощо».
Можливо, в Радянському Союзі настає нова доба, а можливо, й ні. Але незалежно від цього ми, американці, можемо чимало чого досягти і мало що втратимо, якщо намагатимемося зрозуміти радянців. З багатьох поглядів їхня філософія життя відмінна від нашої. Ми цінуємо наш спосіб життя і називаємо його демократією. Довготривала стабільність і добробут нашого суспільства залежить від забезпечення наших індивідуальних прав. На відміну від цього радянські люди виявляють традиційне прагнення підкоряти свої індивідуальні права державній владі. Запитайте пересічного радянського громадянина, чи він почуває себе вільним, і відповідь буде «так». Більшості радянських громадян навіть на думку не спаде випробувати межі свободи шляхом написання трактату, політична спрямованість якого суперечить офіційній лінії, а тим паче спалити радянський прапор або зробити з нього майку чи сорочку. Ми тут, у Сполучених Штатах, вважаємо, що закриті кордони і цензура, як реалії Радянського Союзу, являють собою прикмети тоталітарного суспільства. Проте радянські робітники дивляться на нашу країну з таким самим скептицизмом і запитують: «Припустимо, робітник усе своє життя працює на «Дженерал моторз», а тоді його раптом звільняють. Що це — свобода? Чи можна назвати вільними людей, які ночують на вулицях Нью-Йорка просто неба?» Як бачите, у радянських людей зовсім інакший погляд на свободу.
Ми повинні зрозуміти: більшість радянських громадян не вважають, що живуть у поліційній державі. І з багатьох поглядів вони дуже схожі на нас. Вони люблять своїх дітей, свою мову, свою країну, природу, музику і мистецтво. Вони хочуть кращого життя для своїх родин і самих себе — тепер і в майбутньому. Радянські люди хочуть миру набагато дужче, ніж ми, американці, тому що вони зазнали куди більшого лиха від війни, а крім того, їхня економіка дуже слабка. Ми можемо виробляти в достатній кількості і споживчі товари, і сучасну зброю, а вони змушені вибирати або те, або друге.
Ми обстоюємо співробітництво, бо, як казав Ейнштейн, «для того щоб вижити, людство повинно виробити нове мислення». ми не приймаємо погляду про те, що війни й антагонізм житимуть вічно. Ми віримо, що одного дня Сполучені Штати й Радянський Союз загоять рани ненависті так само, як це зробили й інші політичні супротивники, наприклад Англія та Франція. Ця трансформація стосунків може тривати протягом кількох поколінь, але вона реальна, і співпраця між нами після чорнобильського лиха скріплює наш оптимізм.
Американці вірять у те, що немає нічого неможливого. Часом ми перемагаємо, часом зазнаємо поразок, але ми завжди пробуємо щось робити. І от тепер для американського народу настав час згуртувати людей усього світу до боротьби проти ядерної небезпеки, яка загрожує всім нам. Занадто довго і занадто багато хто з нас вважав за краще стояти осторонь. Ми легковажили загрозу людському існуванню, а тим часом зв’язки між нашою самовтіхою та можливістю повного знищення дедалі поглиблювались. Ми тікали од відповідальності, сподіваючись, що нещастя не станеться, і дозволили фаталізмові оволодіти нашими душами. «Ми прості люди,— казали ми самі собі.— Нехай ті проблеми розв’язують учені та державні діячі, то їхня справа». Але ж це не так! Це не їхні, а наші проблеми, не їхня, а наша справа! Тема ядерної енергетики та ядерної зброї стосується всіх без винятку людей на Землі. Ми сподіваємося, що трагедії не станеться, але якщо й далі поводитимемося так, як досі, і дотримуватимемося нашого теперішнього курсу, то вона таки станеться внаслідок нещасливого випадку чи помилок у конструкції ядерних пристроїв.
Наприкінці 60-х і на початку 70-х років частина населення США — головно студенти, яким загрожувала участь у в’єтнамській війні,— поставила країну догори ногами. Антивоєнний рух став усенародним рухом. Таким самим був і рух за рівні громадянські права; зародившись на півдні США, він охопив усю країну, всі етнічні меншості, жінок та всі інші групи населення, чиї права були ущемлені. Тепер більше ніж будь-коли потрібен рух за відвернення ядерної загрози, за екологічну чистоту нашої планети.
Ми сподіваємося, що цю книжку буде перекладено різними мовами і що її читатимуть люди в усьому світі. Ми закликаємо всіх людей висувати перед своїми керівниками ті самі вимоги, що ми їх висуваємо перед нашими. Кожен з нас повинен зробити все, що в його силі, для того, щоб зупинити ядерну небезпеку; ніхто не має морального права ухилятись од відповідальності під приводом того, що він чи вона «не розуміє», яка то небезпека. Доказів цього є вже досить. За сьогоднішніх обставин, у цей історичний момент кожен, хто «не знає», просто не хоче знати.
Ядерна зброя кидає людству безпрецедентний виклик. Перед жодним із попередніх поколінь не стояла така нагальна, настійна і складна проблема. Ми балансуємо на межі між життям і самознищенням, але цю небезпеку створив не хто інший, як люди,— чоловіки й жінки, і вони самі, а не хтось інший, повинні розв’язати її. Звернімося знову до Ейнштейна.
«Наука принесла з собою ядерну небезпеку, але справжня небезпека криється в умах і серцях людей. Ми не зможемо змінити серця інших людей за допомогою якогось механізму, ми зробимо це лише тоді, коли почнемо змінювати наші власні серця і коли говоритимемо до людей без страху...
Треба почати велику ланцюгову реакцію розуміння, усвідомлення і зв’язку. Треба обговорювати найрізноманітніші пропозиції в кожній газеті, в школах, у церквах, на міських мітингах, у приватних розмовах. Коли ми читаємо друковані матеріали про ядерні бомби, то розширюємо знання нашого розуму, а коли говоримо про це саме, то пробуджуємо почуття в своїх і чужих серцях... У цьому наша безпека і наша єдина надія. Ми віримо, що поінформоване суспільство діятиме на користь життя, а не смерті».
Треба добитися того, щоб наддержави діяли у згоді і швидко, інакше станеться біда. Що тоді буде з усіма нами? Скільки людей загине? Сто тисяч? Мільйон? Мільярд? Усе людство? Повернімося на чотири тисячі років назад у Стародавній Єгипет на береги Нілу. А тепер рушимо на чотири тисячі років уперед, тобто до року п’ять тисяч дев’ятсот вісімдесят восьмого. Невже хтось із нас вважає, що наш вид справді доживе до того часу? Скільки часу людина правила світом? Десять тисяч років? Двадцять тисяч? Чи буде наше правління коротше, ніж попередніх правителів? Чи має це якесь значення? Чи матиме наше зникнення якийсь відгомін у масштабах космосу?
Відповідь народів світу па ці запитання може показати, чи наша присутність на Землі випадок долі а чи частина Божого задуму. Якщо це випадок, то нікому буде оцінити наші твори — не залишиться нікого, щоб читати Шекспіра, слухати Бетховена чи зрозуміти нашу дурість. Призахідне сонце і далі освітлюватиме Великий каньйон у всій його величі, але милуватися цим видовищем буде вже нікому.
Існують, проте, два погляди на життя: перший зводиться до того, що ми загинемо, а другий — що житимемо. Якщо нам судилося жити, якщо ми зуміємо вийти з ядерного сліпого кута і забезпечити мир у світі, то станемо свідками великого поворотного моменту в нашій історії — народження Золотої доби людства.
Достарыңызбен бөлісу: |