Володимир Шаян «Віра предків наших»



бет30/43
Дата28.06.2016
өлшемі6.01 Mb.
#163194
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   43

Старий та химерний!

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне."

(„Перебендя")

Не тверджу, що пишучи „Перебендю" Шевченко відразу усвідомив собі цілу програму свого життя, що обняв цілу гли­бінь своєї метафізичної суті й призначення, але тверджу рішу­че, що ціла творчість Шевченка була логічним розвитком і на­слідком, ростом, розгорненням і конкретизацією творчої кон­цепції „Перебенді".

„Перебендя" — це велична експозиція творчости Шев­ченка. Він зовсім свідомо вміщує цю поему, написану в 1839 ро­ці, на початку „Кобзаря" поза хронологічним порядком, після поем із 1838 року, зараз після настроєвих акордів „Думи мої, думи мої". Це ж уже Перебендя співав „Тарасову ніч" і „Кате­рину". Без постаті Кобзаря-Перебенді ми б цих поем не зрозумі­ли. Це ж уже Перебендя у „Тарасовій ночі" (1838) ставив перед очі хлопцям та дівчатам, що „слізоньки витирають" ту славу козацьку, що її не забудем. Це слава священної боротьби за „бідну Україну, стоптану Ляхами" (Тарасова ніч).

„ Була колись козацькая

І слава і воля, —

Слава сяє, а воленьку

Спіткала недоля."

(„Тарасова Ніч")

Це ж уже Перебендя-Шевченко немов сліпий кобзар при­горнув до себе сина-безбатченка своєї Катерини, прийнявши йо­го за повожатого.

О, ні, „Перебендя" це не такий собі поетичний малюноіг за романтичними штампами, — як навчають „шевченкознавці" — це правдива автобіографічна сповідь душі, це усвідомлення програми сина нації, що один із мільйонів звільнений із неволі, має призначення вести до волі цілу націю. Якби постать Кобза­ря-Перебенді не була його програмою, то чому ж тоді ціла на­ція називає Шевченка Кобзарем, зовсім без допомоги „шевчен­кознавців". А це ж і є правдивий Перебендя із його поеми. Чо­му ж тоді могли „шевченкознавці" сумніватися в тому, що це

одна із наймаркантніших автобіографічних і програмових поем Шевченка. А тому, що тоді постане питання, про що це Шев­ченко говорив сам-на-сам із Богом. За що „його відкинули б від себе і дурним би назвали". „Шевченкознавці" воліють не гово­рити про ці трудні питання, вони бояться порушувати їх і тому воліли б, щоб постать „Перебенді" залишилася тільки „роман­тичним штампом", мовляв, отак собі було тоді модне зарисову­вати такі „бунтівничі" постаті, непримирені із оточенням, от так як у Байрона.

Одно з намірених видань „Кобзаря" хоче назвати „Пере­бендя" немов ще раз бажав би звернути увагу на незрозумілу поему.

„Перебендя" — це ключ до зрозуміння цілої творчости Шевченка. Зрозуміти його — це значить — розкрити своє сер­це, щоб його пророчий голос запав у найглибшу глибінь і добув звідтіль приспану, невиявлену міць „основної сили".

Поезія Шевченка є з гатунку найглибшої поезії світу. її суть у мовчанні. Це поезія „невиявленого й невисказаного".

„Катерина" — це один із найосновніше досліджених і многобічно проаналізованих творів Шевченка, а проте незрозу-.мілих саме як голос Шевченка-Перебенді.

Він позволить нам глибше заглянути у суть „потурання" Перебенді. „Потурати" — це не значить виправдувати вину, спровадити її до обставин, не бачити її, або вдавати, що не ба­чить.

В Шевченка розуміння й відчування вини витончене й глибоке. Бачимо у „Великім Льоху", що можна провинитися несвідомо. В „Катерині" вина матері переходить навіть на сина — здавалося б безвинного. Шевченко не затаює нічого з вини Катерини. Не спроваджує її до обставин, не робить із неї жерт­ви „життя" чи злих людей — як це часто роблять сентимента­лісти. Він бачить іншу „мораль" москаля-офіцера, бачить жор­стокість окруження, але його зір спрямований перш за все на Катерину, на її власну вину. Ця свідомість вини вповні дозріє в самій Катерині:

„Заховаюсь, дитя моє, Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш, В людях сиротою. Безбатченком... "

(„Катерина")

Шевченко відслонює її вину перед нею самою й перед да шими дівчатами. Але робить це продуховлений таким почуван­ням, що його не здібні відчути ані батько, ані мати, ані сама Ка­терина. В найтрагічнішім моменті вона піддається фатальним силам, що їх покликала до життя її вина.

А Шевченко стоїть так близько неї й так далеко. Він поза кругом фатальних сил її вини.

Люди є лиш несвідомими виконавцями, знаряддям фа­тальної сили вини, що веде Катерину до згуби й знищення.

„ Кого Бог кара на світі, То й вони карають... "

(„Катерина")

А проте Шевченко проти цих людей. Показує їх слабість і егоїзм, („Мені легше буде" — каже батько Катерини, викида­ючи доньку на поталу).

Чи Шевченко також проти фатальної сили вини, що за нарушення якихсь важних законів, чи звичаїв, неминуче веде аж до загину.

Так!


Живий Шевченко простив би „своїй нещасній голубонь­ці", коли зрозуміла свою вину, — простив би навіть всупереч фатальній силі.

Його душа огортає ввесь безмір її болю, так мистецьки відтвореного в поемі. Це він сам терпить разом із нею.

І коли б він — живий Шевченко-Перебендя — стрінув її живу — а вона як жива в його поемі — на шляху її терпіння, тоді він вмив би її втомлені блуканням ноги.

Це він, Кобзар Перебендя, являється як втілення доброї сили й рятує душу хлопця, сина Катерини, коли не можна вже врятувати її самої.

Хто дав йому таку силу великої любови, що він може „розв'язати вину" навіть всупереч фатальним силам?

Таку поставу супроти вини може займати тільки святий. Він немов поза механізмом законів, що їх нарушує своєю ви­ною грішник чи злочинець. Він поза земським добром і злом. Він такий далекий від усякої вини, що бачить перш за все не-; щасливих, побитих горем.

„Катерина" — це поема глибокого, морального патосу. Тут джерело її величі й її сили. Вона не е сентиментальна, як її часом окреслюють. Вона глибоко трагічна. Відслонює грозу

фатальних сил вини й водночас розбуджує співчуття глядача, що враз із поетом іде вслід за героєм — мов хор у грецькій тра­гедії.

Але Шевченко досягає чогось вищого за саме очищення.

Так мистецьки — так непомітно — веде Шевченко читача на ті моральні висоти, де сам стоїть. Читач немов вижидає яко­гось завішення фатальних сил, що нищать Катерину, читач хо­тів би їх сам спинити, читач здібний їй простити...

... і тоді хоч на хвилину проймає його оце дивне, незбаг­ненне почування.

І в цій незбагненній силі вести читача на ті висоти, чи в ті глибини, що нерозкопані дрімають може на дні душі людей незіпсованих злобою до дна — лежить суть „потурання", — ле­жить основна сила поеми.

І разом із тим, розоравши душу співчуттям, він тим яс­кравіше покаже нам постать москаля, військового старшини, який на всю ніжність і відданість Катерини тільки підганяє ко­ня острогами та й кидає їй грубу московську лайку: „Дура, ат-вяжися! Вазьміте проч безумную!" Ні, це не особиста драма! В „Катерині" Шевченко показує ганьбу і приниження сотень Ка­терин, уживаних для хвилевої розваги отими москалями, що їз­дять шестирнею коней, дорогими повозами-берлинами, але вва­жають це нижче їх гордости признатися до батьківства сина Ка­терини. Ні, ні, це не тільки соціяльна драма! Шевченко терпить усе приниження Катерини саме як національне приниження. І тому співчуває їй ще глибше. І тому перестерігає своїх дівчат перед москалями. І тому присвячує свою поему В. А. Жуковсь­кому на пам'ять дня свого визволення. Чи це вдячність, спита­ємо. Так, це вдячність, але разом із тим глибокий докір, чи удар у совість за сотні Катерин поганьблених москалем-наїздником, москалем-паном в Україні. Цю методу Шевченка — ударів у со­вість ворога — стрінемо частіше і вона пояснить нам дещо, що є неясне „шевченкознавцям".

Борис Грінченко читав не раз цю поему українським се­лянам, пробуджуючи їх національну свідомість. Він стрінув­ся із фактом, що дуже часто постать Катерини не викликала співчуття у його слухачів. Мовляв, добре їй так, — так і повин­но бути. Гнів до москалів такий був сильний, що виключав співчуття. Також гнів до покритки. Шевченко бачить у ній перш за все жертву національної наруги москаля, пана над за-кріпаченою Україною і тому співчуває їй як жертві цієї наруги

ще глибше. Разом із тим показує істоту і природу цієї наруги. І це є праця Перебенді. Співчуття до жертви, але священний гнів за наругу над честю не тільки сільської дівчини, але його упокореної кріпацтвом і національним ярмом України.

„Гайдамаки" — це сльозами вилитий псалом, поема пекла й святости.

Пекла лютої сваволі, знущань і насильства, пекла муче­ництва святих титарів, пекла горіючих церков, пекла грабежів і глуму, пекла кривд і терпінь, пекла гніву і помсти.

Пекельне слово шістнадцять разів вогнем вибухає в поемі,

лютує вовками на купах трупів,

регочеться в судорогах шибениць,

впивається і скаженіє спрагою людської крови,

гуляє помстою на пекельному пирі,

розпалює пекло так, як чорти не вміють, пожарами аж до

хмар,


криком мовчанки святого мученика титаря досягає най­вищого неба

і трагізмом душегубства рідних синів визиває Найвищого.

Ні, не пекло!

„Гірше пекла".

Пекло трясеться і блідне.

Блідне інферно Данта. Його гроза стає абстракцією. Блід­не філософічне пекло Данта, впорядковане клясичним ладом, наповнене суворою повагою, прохолоджене аналітичною дум­кою.

В Шевченка пекло зловлене на гарячім учинку його найреальнішої дійсности.

Воно тут поміж нами, в усіх часах, на всіх землях, все-присутнє.

Поема Шевченка — цс перш за все могуче об'явлення

пекла.


О, слабі духом, краще вам не розуміти цієї поеми. Не ста­райтеся пережити її так, як пережив її Шевченко. Бо пекло зни­щить вашу душу...

Ні, ні, я зле говорю.

Ідіть на саме дно. Святість Шевченка здобула вже цей шлях для людського духа. Вона вас вирятує, вона буде вам за Беатриче (у пеклі!), вона вас освятить. Не забудьте лиш, що без цієї святости згинете в пекельному вирі.

Поема прометейської святости. Душа розкованого титана

сходить на саме дно існування, зводить тут смертельний бій із потугами пекла... і перемагає.

Поема святої борні. Героїчний лет Шевченкового генія. З таких перемог постає й твориться історія народу, фор­муються криштали його морального призначення. Це тут освя­чується дух народу і розковує крила до лету.

Тут, на самому дні, на майдані освітленім пожарами, на чортівському бенкеті сліпих сил ненависти й помсти — свята душа Шевченка співає пісню братерства:

„ Отаке то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла. — А за віщо?

За що люди гинуть?

Того ж батька, такі ж діти,

Жити б та брататься!

Пекла мало!.. Люди, люди!

Коли тр з вас буде

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люди! "

(„Гайдамаки")

Чудним людям розкриває механізм сліпих сил. Злочин родить помсту, а помста — прагнення відплати. Блудне колесо, чортівський вир знищення.

Тільки святе, чисте серце пророка має силу затримати цей вир фатальних сил, спинити й втихомирити його всупереч невмолимим законам, заворожити віщим словом бурю на тем­ному морі ненависти... і сотворити зав'язок сили — соняшне зерно прагнення ладу, а не помсти — золоте соняшне зерно, що із нього виросте братерство синів одного батька.

І тільки таке братерство — зроджене із святости — ста­не реальною силою, якої не викривить і не знищить „братерст­во" політичної спекуляції чи імперіялізму.

А визволившись від влади темних сил, вільний дух Пере­бенді свобідно ширятиме у синіх місячних просторах.

Поема пекла й святости, поема місячного натхнення.

Поема місяця.

В його лагіднім, метафізичнім світлі давно збагнули ві­щуни предивні тайни. Це там, на місяці, — країна духів бла­женних. Туди пливуть ці душі по синіх струменях його світла, гнані леготом місячного подиху. Це він князь ночі — Бог Сома

— космічне натхнення. Його всемогучою силою впивається, щоб доконати своїх ясних геройств, князь Богів, владика світ­ла й громових потуг, невтомний ворог чортів, переможець лю­того змія, перуновладний Індра.

Безсмертну Шевченкову думу „нашепче йому місяць".

І ясному Місяцеві — старинному Богові натхнення — спі­ває Шевченко свою думу, свою молитву.

„ Місяцю мій ясний! З високого неба Сховайся за гору, бо світу не треба; Страшно тоді буде, хоч ти й бачив Рось, І Альту, і Сену: і там розлилось, Не знать'защо, крови широкеє море. А тепер що буде? Сховайся ж за гору, Сховайся, мій друже, щоб не довелось На старість заплакать!.. "

„ ... і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає і будеш сіять, Як над Вавилоном, над його садами, І над тим, що буде з нашими синами. Ти вічний, без краю!., люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав. "

(„Гайдамаки")

Це він вічний, без краю, споглядає із своїх висот на зем­ське пекло.

„ Так було і в Трої, Так і буде. "

(„Гайдамаки")

Це він божеський свідок земської драми. На його чолі задумана вічність. Вільний від земських законів, упоєний нат­хненням, пливе мов уві сні свобідно по небі; звертаючи й від­вертаючи від землі своє ласкаве, синім світлом надземської свя­тості ясніюче обличчя.

Це брат Шевченка. Це дух Перебенді, що визволився з пекла. Це звідти — із місячної перспективи споглядає Перебен­дя на синів своїх нерозумних.

Дивні, незбагненні є тайни, що їх нашептує місячне нат­хнення. Вони світять синім світлом і спливають на чисте, свя­

те, відважне серце, що не жахнеться їх величі, лагідними, прос­тими, святими словами Шевченка:

„ ... Душа жива!

Як небо блакитне, нема йому краю,

Так душі почину і краю немає.

(«Гайдамаки»)


Треба було тисячі літ геройських змагань і розвитку люд­ського духа, щоб він на вершинах Упанішад дійшов до цієї муд­рости.

Один із найбільших філософів, Шопенгауер, в найбільше зрілому періоді своєї творчости, склонить набожно голову пе­ред найвеличнішими книгами світу.

А коли б хто спитав мене про джерело найглибшої мудро­сти Упанішад — про великий поріг, що веде до світу тайни тайн — я не зумів би відповісти інакше, як словами вічного гимну Ригведи 10. 129., або божеської пісні (Бгаґаваді іта 11. 53-4.) Чис­те, святе серце і жива душа — ось справжнє джерело мудрости.

І Шевченко буде по всі часи свідком правди серця чис­того і святого.

„... душа жива!

Як небо блакитне, нема йому краю.

Так душі почину і краю немає. "
Найглибша упанішадова мудрість, — тайна тайн — вели­ке твердження єдности Атмана й Брагмана (індивідуальної ду­ші й Бога), є простим висновком інтуїції нескінчености й вічности людської душі, що не має ні почину, ні краю. Ця велична ін­туїція — коли відкривається серце й душа стає як небо блакит­не — є джерелом і основою тайни тайн. Далі є тільки безпосе­реднє переживання цієї тайни місячного натхнення, тайни Со­ми, тайни великої всеєдности. Далі є тільки мовчання Будди.

Европа не скоро збагне всю глибінь цього порога мудрос­ти. І аж тоді, коли це станеться, найбільші її мужі склонять го­лову в набожній пошані перед Шевченком, що висказав цю правду найпростіше на світі — у мові так лагідній, як синє світ­ло місяця.

„ ...душа жива!

Як небо блакитне, нема йому краю,

Так душі почину і краю немає. "

Поема пекла і святости, поема місячного натхнення, пое­ма найглибшої незбагненної тайни — це „Гайдамаки".

Однак навіть тоді, коли дух Шевченка ширяє в надзем­них просторах, досягаючи „великого порога" — і тоді навіть він не відривається від землі. Немов би це не був ніякий лет, лиш непонятий ріст душі — магічна здібність Богів поширювати свій об'єм і обіймати щораз ширші круги. І тоді, коли магічним вершком свого духа сягає він надмісячних висот, тоді вростає він водночас у глибінь землі, у могили, на саме дно „Великого Льоху". Ані на момент не розривається органічний зв'язок із його синами. їх біль, горе, ненависть є його болем, горем, нена­вистю, — їх пекло — його пеклом, — їх пориви — його порива­ми — із їх святості виростає його святість, щоб для них сіяти сонцем духа.

Така є природа Шевченкової святости. Вона нерозривно зв'язана з землею і з народом. Вона воююча й очищаюча. Вона активно спрямована проти земського зла, вона розбуджує волю чину, волю здійснювання святости.

„Гайдамаки" досягають найвищого „місячного" вершка бані в магічнім храмі його духа. Цей вершок — це „великий по­ріг", що ним дух народу зв'язаний просто із Творцем. Головний масив цього храму, поземе розстелення душі Шевченка. Воно обіймає всі українські землі, все відчування, думання й волю цілого народу. Це безмежний, як море, масив болю. Із цього масиву вистрілюють могучі колюмни волі й сили Шевченкового духа, величні колюмни „Трьох Літ". А на цих колюмнах світить над землею соняшна купола його прометейського духа, що го­рить вогнистим полум'ям „Кавказу".

Для кожного сина народу є місце в цім ідеальнім храмі.

Це правда найдосконаліша, що немає такого болю, якого не обняв би Шевченко своїм духом. Біль всієї України буде зву­чати основною тонацією на його арфі. Молитовним хоралом, скаргою й протестом всіх мільйонів синів буде підноситись до неба.

Буде це біль дівчат, що гинуть від туги за козаком у дале­кім поході, біль нещасного кохання, біль скривджених пансь­кою сваволею дівчат, яких честь є дорогим скарбом для Шев­ченка, біль усіх покривджених суспільною і політичною неправ­дою,

біль юного козака, що йде шукати долі й гине на чужині, дивлячись, де сонечко сяє, біль солдата, що вертає зламаний, знищений, щоб поглянути на пустелю хати своєї милої, біль Яреми, біль невольників, і від всіх цих болів найстрашніший

біль Однієї Великої Матері — і тієї, що жне на панщині й снить­ся їй краща доля сина, — і тієї, що чорніша чорної землі йде не­наче з хреста знята, щоб під воротами тюрми ждати побачення з сином, — і тієї, що за останні кроваві сотики купуватиме свіч­ку за долю сина-солдата.

„Гамалія" — це зеніт мистецьких досягнень Шевченка.

Тайна незрівняно! краси цієї поеми в її геніяльних скоро­ченнях, у згущеній образотворчій силі, в її динамізмі,., в пробу­дженні приспаної сили святої волі чину.

Розбуджує її молитва. Сердешний плач козаків у турець­кій неволі. Молитва гори ворушить. Молитва до вітру й до мо­ря. Молитва чиста й свята до Бога.

„.Ой, Боже наш. Боже!

Хоч і не за нами.

Неси Ти їх з України:

Почуємо славу, козацькую славу,

Почуємо, та й загинем! "

(„Гамалія")

Така чиста молитва ворушить гори. Від такої молитви Босфор затрясся, застогнав і стрепенув шкурою мов сірий бу­гай.

Вислухало її море, подало вістку Лиманові, а Лиман Дні­прові, дужому дідові, а цей брату Лугові й сестрі Хортиці.

„ Загула

Хортиця з Лугом: Чую, чую!

І Дніпр укрили байдаки,

І заспівали козаки: "

(„Гамалія")

Похід козаків є наслідком молитви їх братів у неволі.

Здається, що це лиш мистецькі образи, геніяльні скоро­чення дії, оцей стогін Босфору, оця мова з моря й Дніпра, що переказує молитву козаків їх браттям із Лугу.

Активна участь у дії моря на боці козаків і Босфору на боці султана, переведена послідовно в цілій поемі, видається тільки метафоричним уосібленням, мистецькою фігурою пара­лелізму так характеристичного для народної творчости.

Для Перебенді воно інакше. За цими картинами є для його душі реальна дійсність. Похід козаків є для нього справж­нім реальним наслідком молитви їх братів. Дніпро піддає, „на-шептує" їм цю думку. Перебендя не знає границь між поетич-

ним образом і так званою „дійсністю". Дійсність поетичного об­разу € для нього куди реальнішою за т.зв. мертву „дійсність" „мертвого світу". Він говорить з морем, вітром, хмарами й сон­цем.

Існує дійсність поетичної метафори. Перебендя не шукає образів у матеріялі, що не в'язався б безпосередньо з дією. Він не творить „образів". Він пише дійсність.

В цій дійсності поетичних образів міститься тайна мис­тецького динамізму „Гамалії".

Цей мистецький динамізм скріплений і зумовлений дина­мізмом пробудженої волі чину. Розбуджує її основна сила Шев­ченка — чиста.сердешна, свята молитва, щоб визволити братів із неволі.

Залишилося свідоцтво Перебенді-Пророка.

На далекій чужині знайде Шевченко гурт людей, перед якими зможе розкрити своє серце.

Ведений Долею по таємних зв'язках цього круга стріне він у Яготині.

„ Душа з призначенням із неба

Має любити і страждати, їй

Божий дар натхнення треба

Сльозами рясно поливати.

Ви зрозумієте це слово!..

Для Вас я радісно зложив

Злощасного життя окови,

Священнодіяв я на ново

І сльози в звуки перелив.

Ваш добрий ангел полеліяв

Мене безсмертним сяйвом крил,

Блаженномрійних дум навіяв

І візію про рай збудив. "

11-го листопада, 1843.

Яготин.
Він зустріне ясну душу, що в нього повірить. І перед нею зможе він розкрити свою душу вповні.

Дар господній, натхнення святости перелив Шевченко в

пісню.


Священнодіяв він знову.

Його пісня — це діяння священика.

Служба Богові Правди.

Прочитаймо уважно цю Службу Божу.

„ Дванадцять посуд на округлім столі, Дванадцять струнких пугарів із вином; " Дивна обстановка цієї Служби Божої. Обстановка масон­ської ложі.

„ Дванадцять їх було і всі молоді, Прекрасні і сильні. Оце минув рік, Як вірного друга вони хоронили І тризну по ньому в цей день встановили. "

Тайна вечеря, тризна, на якій повинен бути символічно чи магічно присутній дух покійного, найкращого друга, що по­мер перед роком.

„ Щасливе їх братство! Святим ви назвали Єднання в любові на грішній землі! Сходіться, о друзі, як нині зійшлись, Сходіться ще довго і в пісні новій Прославте свободу на рабській землі! "

Товариство апостолів волі поминає свого пророка. Хто ж це той пророк.

„ Благословенна твоя путь,

Прихожий гостю, невідомий!

Ти словом Господа чудесним

Зумів в серця камінні тхнуть

Вогонь любови, дар небесний. Благословен!

Ти Божу Волю Життям коротким освятив;

В долинах рабства радість волі

Безмовно ти оповістив.

Коли брат брата прагне крови,

Ти розбудив любов в чужих;

Свободу людям — в братстві їх

Ти проявив великим словом,

Ти світу мир благовістив.

Зустрівши смерть, благословив

Свободу мислі, духа згоди! "

Пізнаємо докладно цілу програму святого пророка. Це він ідолам рабства проголосить радість волі. І розпустить правду й волю по всій Україні. Це він здемаскує царя, як демона страху, як неситого Гаспида.

Це він проголосить свободу людям і народам.

Це він проголосить світові новий світ братерства і лю-бови.

Зробить це на кривавому бенкеті вічної Умані, „коли брат прагне крови брата".

Шевченко формує в „Тризні" свій власний ідеал пророка. Він молиться до нього:

„ Правдиво, тихими словами

Ти розкажи своє життя,

Навчи нас влади над серцями

Людей зловільних і своїм

Уже розгніваним і злим...

Знання таємне нас навчи,

Любити пишних гордіїв

І словом мирним і смиренним

Пом'ягчувати гнів катів.

Щоб провістив я гимн пророчий,

Щоб правду я стягнув долів,

Щоб заки згаснуть тлінні очі,

Безстрашно їх до неба звів. "

„ :.. Хай в очі смерти засміюся.

Життя Безсмертне привітаю,

До тебе, в небо піднесуся! "

„Тризна" Шевченка — це ще один доказ в історії люд­ства, що великі духи зовсім свідомо формують свій ідеал і свою долю.

„Тризна" — це сповідь Шевченка. Вона позволяє нам ду­же глибоко заглянути в душу Перебенді, коли він сам на моги­лі розмовляє з Богом. В „Тризні" об'являє він те, що заховане обережно від людського ока, щоб не назвали його дурним і від себе не прогнали насміхаючися над Божим словом.

Пізнаємо Перебендю, що із сонячних висот одухотворе­ного героїзму хоче свої високі правди поширити на землі, про­співати гимн пророчий на землі і померти серед блаженного почування безстрашности і безсмертности.

Шевченко пише свою першу автобіографію:

„ В сім'ї убогій, невідомій

Він виростав і труд життя

Як сирота він стрінув рано.

Погану лайку стрінув він

За хліб щоденний... В серці рану

562

Змія гризла, дитячий сон



Пропав як голуб боязливий

. Мов злодій туга пожадливо

В розбитім серці притаїлась,

Губами спраглими впилась

І кров невинну висисала.

Душа рвалась, душа ридала,

Просила волі... ум горів,

У крові гордість клекотала...

А він тремтів і ціпенів...

Рука, стискаючись, дрижала...

Якби він міг ввесь земський круг,

З усіми гадами земними,

В розгніваний кулак стиснуть,

Зімняти й кинути до аду!..

Це було б щастя, — був би радий! "

Розкривається завіса жахливих пристрастей Шевченко-вого духа. Вулкан гніву кипить в його грудях. Назріває бунт проти пекла .

І така велика його сила, що він хотів би цілу кулю земну кинути в пекло.

Точніше він хоче розбити пекло, що всевладно панує над землею. Вічне пекло Альти, Сени, Росі, Трої, Вавилону. Пекло цілої історії України.

„ Розреготався демон лютий,

Тягнулася страшна мінута

І світ з усіх сторін горів.

В екстазі він ридав, німів,

В душі палало пекло візій,

Душа мертвіла, — а кругом Земля, —

Господнє сотворіння, —

Уся в цвітастій, пишній ризі

Весну стрічає і ликує.

Душа будилася з одчаю

І пробудилась... Він в сльозах

Упав на землю і цілує

Мов груди матері малий.

І знов він чистий ангел раю,

А на землі він всім чужий. "

„ Один він між ними як сонце високе.

" „ Йому на цім світі куточка нема. "

(„Перебендя")

563

А надто той, що дивиться



На людей душою —

Пекло йому на сім світі. '

(„Думи мої")

„ ... А той, хто не оком,

Але духом видить підлоти людей

І може лиш плакати в тузі глибокій,..

О, Боже, такого позбав ти очей. "

(„Тризна")

„ І знову на небо, бо на землі горе,

Бо на ній широкій куточка нема,

Тому, хто все знає, тому, хто все чує.

(„Перебендя")

„ На небо глянув: „О, як ясно,

Мов від упоєння прекрасно,

Як вільно там буде мені!.. "

І очі у чуднім півсні

На звід небесний устромляє

І в безбережній глибині

Душа невинна потопає. "

(„Тризна")

Душа його тоне в безмежності. Серце розпливається у святості.

„ Ось драма грізна і свята!

Бачимо ще раз, що Шевченко добре знає свою драму.

„ ... Планета наша,

Прекрасний світ наш, рай земний

На всіх кінцях йому чужий. "

Нераз розшаліється буря в його душі, кине його на зем­лю, запече зміїною їддю сумніву і в сльозах болю і любови на­каже йому шукати розв'язки: здійснити в житті ідеал пророка.

„ Припав він мовчки до землі,

Мов груди неньки цілував,

Безмовно плакав в тишині,

На путь молитву прочитав

І кроком вільним та твердим Пішов... "

Він проходить його „без малодушної покори і без митар­ства", зберігаючи чистоту серця. Зміривши пропасті страстей, збагнувши найжахливіші сторінки життя людини, прочитавши

всі найчорніші сторінки беззаконности, збереже він високий лет орла і серце чистого голуба.

І ще раз в усій гостроті постане перед ним проблема Пе­ребенді.

„ Прозрів життя святе послання,

Великий, Божий заповіт

І в муці проб самопізнання

Обняв слізливим зором світ.

Священну красоту природи:

„Як все згідливе!" — прошептав.

Свій рідний край він нагадав

І в Бога правди і свободи

Всьому живучому молив.

Y чистій мислі він слідив

Діла в минулому народів,

Діла своєї батьківщини

І гірко плакав... „О, свята!

Свята вітчизно ти моя!

Чи я плачем тобі поможу?

І ти закована і я.

Великим словом волю

Божу Сказать тиранам, — не приймуть!

А на своїм, на ріднім полі

Пророка каменем поб'ють!

Починаємо розуміти усю трагічну глибінь душі Пере­бенді.

Над народом один він, як сонце високе. Але цей нарід не розуміє його Божественної мови.

Смерть моральна грозить йому від його ж таки народу, якби проявив повністю він свою душу.

Смерть фізична грозить йому від тиранів.

Як вийти Шевченкові із цих суперечностей?

Він уЖе ясно бачить повну чашу терпіння. І він не попро­сить Батька, щоб відняв від нього цю чашу.

Він не попросить, щоб діялась його воля.

Він попросить його благословення на велике діло свято­го Лицаря, на спасення землі!

„ О, Боже, сильний і правдивий!

Тобі можливі чудеса.

Новим, святим натхни нас дивом:

Сьогодні мертвих воскреси!

Благослови всесильним словом

На подвиг грізний і суворий,

Щоб рятувати землю знову!

Цю землю зганьблену і збиту

І кров'ю чистою политу

Колись було щасливу землю! "

В найвищому натхненні приймає він чашу свого терпін­ня за гріхи світу.

„ Б'ють громи-мислі бурю темну І сльози падають як дощ!

Ми вже добре знаємо ці Шевченківські сльози. Вони пли­вуть рясним потоком із найчистішої криниці святости. Вони по­трібні, щоб не згоріла його душа в розпаленому полум'ї жерт­ви.

Шевченко дозрів уже до своєї всесвітньої місії.

Що ж скаже Шевченко в новому братстві загальнолюд­ської любови і свободи? Чи має він сказати їм щось нового?

Постає перед нами питання змісту Шевченкової місії пе­ред світом.

„ І той, що мислить без кінця

Про мислі Канта, Ґалілея,

Космополіта мудреця...

Про людство мріє й не жаліє

Ні брата свого ні вітця, —

Той лжепророк!

Його навчання Це пів-ідеї і пів-глум!.. "

В оточенні, в якому знаходиться Шевченко, панують ідеї космополітичні, загальнолюдський гуманізм з національно-ні­гілістичним забарвленням.

Чи можна спасти людство, не спасаючи свого народу?

Ні, ні, ні!

Спасення людства слід зачати від спасення свого народу.

„ Добро народу, — він навчав, — Любов'ю треба окупляти І у відвазі благородній За нарід встати й злих карати. Він говорив, що празник жизні, Великий празник, Божий дар, Пожертвувати слід вітчизні, Поставить треба під удар. "

Ту саму правду проголосить Шевченко на вершинах „Кавказу".

Вселюдське братерство неможливе у рабстві, неможливе у пануванні одного народу над другим. Панування це може при криватися машкарою найкращих ідей. І це показав Шевченко в „Кавказі".

І всі ідеї гуманізму так довго є „пів-ідеї", „пів-глум", як довго немає готовости поставити життя під удар у жертву бать­ківщині.

Отже шлях до братерства народів веде через борню за волю власного народу.

„Стати за нарід і карати зло!" Робити це в ім'я здійснен­ня вселюдського братерства.

Ось політична програма Шевченка. Це він розв'язав від­ношення націоналізму до інтернаціоналізму ясно, чітко і пря­мо. Він не став ні на шлях нігілізму, прикритого туманними і недійсними абстракціями про вселюдськість, ні на шлях сліпої помсти і ексклюзивности біологічних націоналізмів.

Шевченко, як пророк світової місії України, встає перед нами у „Тризні" вже на повний свій ріст.

„ Незнана і таємна сила До нього друзів приєднала, Вночі, в задумливих годинах В єдиний гурт зачарувала. І був мов юний волхв-віщун, Вістив дзвінкі, живі слова, Торкнув в серцях глибинних струн І силу дружности навчав, Благословив і встановив. "

Але й серед тих добрих друзів Шевченко почувається самотно. Мучить його демон нудьги, — нехибний знак, що його шлях не тут, що він не знайшов середовища для своєї місії. „ Всім серцем полюбили друзі

Його мов рідного. Та він

В незримім мучився вогні

І поміж ними вільним словом

Він пламенів. Коли в палаті

Горіли тисячі свічей,

Блестів у золотих брокатах

Мармор обнажених плечей.

Чомусь то важко він зітхав,

Мрячною думою літав

567


В країну рідну і прекрасну

Там, де ніхто його не ждав,

Ні про судьбу його неясну

Ніхто і словом не згадав.

І думав він: „Чому я тут?

І що я роблю поміж ними? " Невгасима туга палить його серце. Пророк із „Тризни" в'яне і вмирає на чужині. По ньому справляють Тризну. Живий Шевченко піде на Україну.

Його заведе туди невгасима туга, категоричний імпера­тив його душі здійснити своє призначення.

Шевченко дозрів до виконання своєї місії.

Чашу свого призначення буде він пити у божественному піднесенні його духа.

Шевченко піде на Україну, щоб стати душею Кирило-Методіївського Братства.

Щоб життям засвідчити правду своїх пророцтв.

І це є єдине і найвище потвердження правдивости слів пророків.

„ Помолившись, і я б заснув... Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. "

(„Чигирин")

Так говорить пробуджена воля. Розриває серце жагою титанічного чину. Наростає вулканічна сила, що вибухне в „Кавказі".

А покищо Перебендя усвідомлює собі жахливий тягар своєї праці. Йому треба впрягнутись у тяжкі упруги, орати пе­реліг.

„А на перелозі...

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне, .

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крови

Чистої святої! "

(„Чигирин")

568

Важке, важке завдання. Розорати переліг міліонів сер­дець, посіяти там сльози, сльози очищення й святости, щоб во­ни переродили серце міліонів, щоб заграла в них чиста, свята кров лицарів Правди. Важке, важке завдання. Не стане одного втілення, щоб його доконати. Але титанічна воля Шевченка не жахнеться нічого. Цей вибух святої волі в „Чигирині" вже ви­разно заповідає „Кавказ".



Гогочуть підземні громи. Назріває вибух.

А покищо втихає розколисана міць і розпливається в чис­тих сльозах святости:

„ Слово моє, сльози мої, —

Раю ти мій, раю!

(„Чигирин")

Підземний вулкан збирає сили до вибуху. І в ..Розритій Могилі" і п „Чигирині" з'являється основне питання:

За що?

„ За що, мамо, гинеш? "



(„Розрита Могила")

І з цим питанням полине його дух до самого Бога, зійде аж у найглибший льох могили, щоб знайти те, що там поховали. Що там поховали?

Перебендя не відповідає на це питання просто. Він хоче добути відповіді із дна серця слухачів. І тоді, таке невиявлене й не висказане слово, випливаючи з глибини, несе з собою на поверхню пробуджену найглибшу силу. Ось у чому суть поезії „невисказаного й невиявленого".

„ Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.

(„Чигирин")

Перебендя бажає, щоб слухач сам відповідав: Правда й Воля!

Але ні одно з оцих слів мабуть не вдоволяє ще Перебенді.

Чи існує таке слово, що можна б обняти ним усе найдо­рожче, найсвятіше на землі? Чи існує слово на те, що можна тільки побачити або відчути віщим серцем святого?

Якась велика міць хоче пробити собі шлях, щоб випли­сти з глибу. Назрівають сили під землею.

Дивні були сни в Шевченка. Уві сні полине його дух на Україну, у сні розмовлятиме з козаком, що встане з могили, у

сні залітатиме з неволі над Видубицький монастир („ 18 червня 1857).

В такому дивному сні пережив Шевченко одну з найглиб­ших своїх інтуїцій.

Інтуїцію своєї власної метафізичної суті. Я говорю про поему „Сон".

її ідейно-політичний зміст ясний і добре відомий. Але су­то політичний кут погляду на творчість Шевченка не дозволяє обняти її в цілій ширині й величі. Таке затіснення погляду на Шевченка веде у висліді до затіснення таки самого суто полі­тичного світогляду дослідників чи читачів Шевченка. В питанні про політичний світогляд Шевченка треба сягнути аж до мета­фізичних основ його світовідчування.

Дивне є з'явище сну. Можемо в ньому створити собі вла­сний „дійсний" світ. Якби гак не будитись, ця сонна „дійсність" була би для нас абсолютною. Ми присягали б, що нема іншої і називали б дурнем кожного, хто посмів би оповідати казку про якусь іншу, „дійсну" дійсність — так, як сміємося часом сьо­годні з мудреців, що оповідають нам про іншу дійсну дійсність світу метафізики, світу духа.

Каже індійська мудрість, що у глибокому сні душа лучиться з Богом. Наша звичайна, земна свідомість нічого не мо­же знати про цей дивний стан — подібний до смерти.

Кажуть теж, що бувають віщі сни. Зокрема у великих ду­хів. Кажуть, що границя свідомости пересувається в цих снах у напрямі дійсної дійсности „потойбіччя".

В такому віщому сні можна зустрінутись із власним мо­ральним призначенням.

Дивний це сон, або, як хочете, прекрасна поема, коли ду­ша летить назустріч сонцю.

„Летим. Дивлюся — аж світає, Край неба палає; Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає;

(„Сон")


Молитва душі, що слідує після цих рядків, повита сві­танковою красою. Чистою ранньою росою блестить райдужно ця перлина Шевченкового натхнення.

Але не полошім цієї ранньої пташини. Хай собі захоплю­ється зустріччю сонця, хай вмивається дрібною росою, хай свобідно віддихає подихом вічности. Не перериваймо цього сну.

Може в цій ранковій візії сходячого сонця є якась інтуїція справжнього, метафізичного світу, чистого, радісного, непророч-ного, — такого, як він вийшов із-під руки творця, що сам за­хоплений красою свого творива.

Може справді нам лише сниться якийсь поганий сон, що придавлює нам груди, щось стискає серце, якась мара оплутала наш мозок, упир кривавої жаги ссе нашу кров і ми не гідні збудитися, щоб привітати сходяче сонце молитвою солов'я.

Але що це я спинився. Я ж маю писати про основну силу Шевченка, а не про красу.

Вже знаю, ця чиста краса світанку — то його найбільша сила. Це свята здібність відчувати світ таким чистим і прекрас­ним, як у день сотворення.

Я нерозумно говорю про якісь вершини. А вершок може саме тут. Може відчування світу богами — це чиста радість сві­танку.

„ І все то те, вся країна Полита красою, Зеленіє вмивається Дрібною росою. Споконвіку вмивається. Сонце зустрічає... І нема тому почину І краю немає! Ніхто його не додбає, І не розруйнує... І все то те, Душе моя! Чого ти сумуєш? Душе моя убогая! Чого марне плачеш? Чого тобі шкода? "

(„Сон")

Що це за дивна розмова почалася? Хто це говорить до ду­ші? Хіба Шевченко. Говорить до власної душі. Це тій душі не­мов шкода, немов не хоче покинути землі. Але слідкуймо далі за цією дивною розмовою.



„ ... Хіба ти не бачиш?

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивись!

А я полечу Високо — високо за синії хмари:

Немає там власти, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть. "

(„Сон")
571

Чи пізнаємо цю дивну країну? Немає там ні болю, ні зем­ної радости. Це країна святости. Панує там почуття безмежної волі (легкий, свобідний віддих поширених грудей).

В „Перебенді" було це почуття закрашене величчю і за­думою.

Тут воно світанково чисте. Появляється краска синіх хмар. Але скоро вона почервоніє.

Тепер з'явиться пекло і краска синіх хмар почервоніє по­лум'ям борні. З'явиться пекло цілої творчости Шевченка в ге­ніально сконцентрованих і пластичних картинах.

Це тут границя двох світів, у „Сні". Душа Шевченка зби­рається відлетіти у вічну країну святости і водночас відслоню-ється перед ним безодня пекла. Вже знаємо, що на цім проти­ставленні побудована драма Шевченкового духа. В поемі „Сон" це протиставлення найгостріше і найрізкіше. Назріває кульмі­наційний пункт драми.

Побачивши це пекло, Шевченко збунтується проти нього.

Ось тут найглибша суть Шевченкового прометеїзму. Він — титан і бунтар не лише проти земного царя тира­на. Він повстає проти всякого пекла — проти метафізичного зла.

„Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може й бачить та помага —

Як і оті гори Предковічні,

що политі Кровію людською! ... "

(„Сон")


Ті гори, що до них прив'язаний Прометей. Ті гори, що давлять його враз із кайданами. Будиться з дрімоти титан і по­трясає Кавказом. І якби виявилось, що це Бог є спричинником зла, то він і проти Бога збунтується.

А покищо він ще спить.

І у сні посилає думу до Бога:

„ Чи довго ще на сім світі

Катам панувати? "

(„Сон")


Чи не пізнаємо в цій драмі малого хлопця? Правда, він виріс. „Його" пекло стало тепер пеклом ці­лого світу. Це вже не малий, нерозумний хлопчик бунтується проти Бога, а наймогутніший з титанів. Віщий титан потрясає скелями Кавказу.

Почервоніє небо! З'явиться змій.

Повіє червоним полум'ям борні. Така є природа Шевчен-кової святости. Таке є моральне призначення його духа. Він не покине землі, аж доки трон лютого тирана, царя всесвітнього зла, не завалиться під напором гранітових скель, що їх метати буде з висот „Кавказу" розкований Прометей.

Своє метафізичне призначення побачить Шевченко у „Сні".

Під землею загудуть кайдани. Навіть на небі не захова­ється, бо ось чиїсь тяжкі руки закують у нім душу, запалять серце і каратимуть не знати за що.

Тоді побачить він себе на Сибірі, закованого в кайдани.

„ Заворушилася пустиня,

Мов із тісної домовини

На той останній страшний суд

Мерці за правдою встають.

Бо не вмерлі, не убиті,

Не суд а ідуть просити;

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани забиті,

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити Неситому!..

То каторжні!.. А за що?

Те знає Вседержитель...

А може ще Й він не добачає! "

(„Сон")


На вершинах людського духа, у вічних гимнах Рігведи існує предивний гимн. В сімох його рядках, як у сімох зорях Великого Воза всесвітньої творчости, заворожена історія бут­тя й небуття, історія богів і світів. Із його висот лунає у вічність найсміливіше питання Прометея:

„ Тільки Всевишній годен це сказати,

Він, що мов сонце з небес споглядає,

Творець він, чи ні — він лиш годен знати,

Лиш він один... а може й він не знає... "

(Ргв, 10, 129, 7.)

Цим питанням бажає Прометей здобути людям не лише небесний вогонь, але найглибшу тайну творчости Всевишнього.

На такі висоти завів Шевченка його бунт проти косміч­ного зла — проти Неситого. Адже в його руках є влада над зе­млею. Благородними кістками засипає болота, із шкіри людсь­кої шиє собі багряницю. Який тому змисл? Як виправдається Бог перед обвинуваченням Прометея?

На таких висотах розмовляє Заратустра з Агурамаздою про добро і зло.

Ось Заратустра показує Вседержителеві злодіїв, злочин­ців і розбійників...

„ А між ними, запеклими,

В кайдани убраний,

Цар Всевишній! Цар волі, цар

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі — не просить,

Не плаче, не стогне.

Раз добром нагріте серце —

Ввік не прохолоне. "

(„Сон")

Цар всесвітній, вселюдський Прометей, цар волі — зако­ваний в сибірській каторзі!



Хто це? Хто Прометей? Знаємо, що це ворог неситого. Це той.що його переможе.

Його серце нагріте добром. Воно ніколи не прохолоне. Це серце, що вічно горить вогнем святости й любови.

Це титан чи Бог-чоловіколюбець, це ясний цар вселюд­ськості!, цар волі. Його метафізична суть окреслена зовсім ясно. Стає теж ясним, що Неситий його не переможе. Світає відпо­відь Всевишнього.

Але кого це бачить Шевченко в муці, в каторзі? Яка його людська постать, яке ім'я? Чиє це серце, нагріте святістю, ввік не прохолоне?

Слухаймо, що говорить до нього Шевченко:

„ А де ж твої думи, рожевії квіти?

Доглядані, смілі, викохані діти?

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи може на віки в серці заховав?

О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!

Зійдуть і ростимуть, і у люди вийдуть! "

(„Сон")


Пізнаємо ще зброю всесвітнього царя волі. Це його думи, викохані, смілі — золоте зерно, зроджене в сльозах святости: Думи Тараса Шевченка!

Це він побачив себе на Сибірі між розбійниками. Поба­чив царя волі, закованого Неситим. Побачив своє метафізичне призначення.

Побачив і пізнав.

Так пробуджується Прометей.

Здається, що починаємо розуміти цю поему.

Ні, ні! Не гідні ми її зрозуміти.

Бо під нею виразна, точна, безсумнівна, наукова дата: „8 червня 1844."

І ця дата морозом будить розум. Ця дата справді повинна збудити зі сну „найтверезіших".

Із найглибшого сну так званої „тверезої дійсности".

Вже знаємо, що розмова з Богом, вершок творчости Шев­ченка, відбудеться на вершинах Кавказу.

У „Сні" — є щось може навіть глибше за саму розмову. Адже ця розмова ведеться в людських словах і для людей напи­сана. А відомо, що людські слова непридатні для такої розмо­ви. У „Сні" є щось, що я назвав би інтуїцією метафізичної при­роди зла.

Шевченко бачить „проклятого, лукавого, неситого Гаспи­да", що втілюється в російських абсолютистичних тиранів.

Але цей Неситий покажеться супроти нього, — як вони зміряються віч-на-віч, — малим кошеням.

Так всесвітнє, метафізичне зло щезає супроти величі й сили святого пророка. Кожному з великих пророків доводиться звести бій з Неситим. Із цього бою Неситий відходить засором­леним, малим кошеням.

„8 червня 1844."

„ Таке тілько Сниться юродивим

Та п'яницям. Не здивуйте,

Брати любі милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.

(„Сон")

Так кінчає Перебендя оповідання про свій сон. Чи дивне, що саме за цю поему заслали Шевченка на Си­бір?



575

Сон показав Шевченкові його призначення. Поема „Сон" його здійснила.

Всесвітній Цар Волі, Цар штемпом увінчаний, розсипає свої думи, починає свою проповідь.

Евангеліє правди, євангеліє нового Братерства, євангеліє обновленої віри.

„ Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

А на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає!

Небесний царю!

Суд твій всує,

І всує царствіє твоє.

(„Єретик")

Що ж винен „чернець годований", що стільки зла на сві­ті? Його ж царство не з цього світу.

Чи повинен він боротися за визволення народів? Як розуміє Шевченко ролю добра і святости у світі?

„ Кругом неправда і неволя Народ замучений мовчить.

(„Єретик")

Всує твій суд, небесний царю, якщо зло і неправда пану­ють на світі. Замість повстати за правду і „за темні люди", „чер­нець годований" продає квитки до раю.

„Розбійники, людоїди

Правду побороли,

Осміяли твою славу

І силу і волю.

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати,

Одностайне стати

За евангеліє правди,

За темнії люди!

(„Єретик")

Носії добра і правди. Апостоли правди божої на землі. Розкуйте замучений нарід. Встаньте проти розбійників і людо­їдів. Розрадуйте землю, що плаче в кайданах. Станьте одностайно за евангеліє правди!

Це замало спасати душу і не любити брата. Не повстати за народ. Не поставити життя під удар.

Чи не пізнаєте пророка з „Тризни"? Він не говорить уже до замкненого гурта чорнодухів. Він говорить до цілого наро­ду. Він говорить до цілого світу.

Він встає проти того, що намісником Бога себе іменує і не встає за кривду завойованих народів.

А це є лож!

Це Шевченко розв'язує на землі те, що на землі розв'я­зане бути повинно.

Творити добро — це значить боротись за його здійснення.

Шевченко проголошує правди святого лицарства.

Проголошує ці правди у творах, що їх читатимуть Кири-ло-Методіївські апостоли.

Шевченко знає, що пише євангелію.

Він знає, що знайдуться лицарі, спроможні сміливо під­няти прапор здійснення правди на світі.

„Нема кому! Боже! Боже!

Чи то ж і не буде? Ні!

Настане час великий

Небесної кари.

Розпадуться три корони

На гордій тіярі! Розпадуться!

Благослови На месть і на муки.

Благослови мої, Боже,

Нетвердії руки!

Отак у келії правдивий Іван Гус думав розірвать Окови адові!.. І диво, Святеє диво показать Очам незрящим. "

(„Єретик")

Так молився Шевченко розпочинаючи свою місію вселен-ного пророка.

Отак молився Шевченко, розпочинаючи свою борню про­ти пекла цілої України, проти пекла цілого світу. Розірвати окови адові!

Вже добре знаємо, що в цьому сутність програми Шев«

ченка.


„— Поборюсь... За мене Бог!.

. Да совершиться! — "

(„Єретик")

„ Прозріте люди, — день настав!

Розправте руки, змийте луду. "

(„Єретик")

Той сам поклик пролунає з висот Кавказу. Розправте руки, борітеся, поборете! За мене Бог! За вас правда, За вас слово і воля святая! О маловіри! Як могли ви не зрозуміти, що Шевченка — це діяльність пророка.

„Небесний царю, всує царствіє твоє,"

„ Розбійники, кати в тіярах Все потопили, все взяли, Мов у Московії татари, І нам сліпим, передали Свої догмати!.. Кров, пожари. Всі зла на світі, війни, чвари. Пекельних мук безкраїй ряд... "

„ За кражу, за війну, за кров, — Щоб братню кров пролити просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!.. "

(„Кавказ")

Це вже є проповідь пророка Кирило-Методіївського Брат­ства.

Хто не розуміє цих слів, що це могуче обвинувачення

церкви.


Не тільки одного папи!

Але кожної церкви, що служить неправді і лицемірству.

Хто ще не розуміє, що Кирило-Методіївське Братство є зав'язкою нової релігії, що бойово протиставиться старій церк­ві?

Хто ще не розуміє, що Кирило-Методіївське Братство — це рівночасно зав'язок політичного руху визволення України. І більше ще!

Душею і пророком цього руху був Тарас Шевченко. І нерозумне питання тиснеться на уста: ! Хто це Шевченко?

Дух Народу і Пророк Народу рівночасно.

І більше ще. Шевченко — це з'явище всесвітнє.

Діяльність

(„Єретик")

Його високу, нагірну проповідь братерства не розуміємо ще сьогодні.

Політична спекуляція кличами слов'янофільства різного роду імиеріялістів, не дозволяє нам побачити їх чистоту і свя­тість у Шевченка.

„ ... А я тихо Богу помолюся,

Щоб усі слов'яни стали

Добрими братами,

І синами сонця правди,

І єретиками...

(„Єретик")

Єретиками, що бунтуються проти неправди і неволі. Єретиками, що бунтуються проти вічности пекла на зем­лі, Лицарями Сонця Правди.

Прометей проснувся. Треба, щоб інтуїція його великого сну скристалізувалась у ще виразніше пізнання наяві. Треба ще іскри, щоб підпалила вулкан титанічної борні, що дрімає, гріз­ний, під землею.

Одне й друге станеться в поемі „Великий Льох".

Дух сходить у підземелля, на саме дно найбільшої моги­ли, летить у глиб минулого, щоб там знайти найглибшу, неви-явлену суть єдиного на світі слова.

„Великий Льох" — це велика, незбагнена містерія.

її розшифровували вже, як політичну алегорію. Кажуть, що це „твереза думка, хоч прибрана у форму „дива", в оде­жу містерії".

А в тім це правда, що думка Шевченка твереза. Вона справді твереза й геройськи відважна, бо тільки такою може бути думка тих, що бачать грозу метафізичної дійсности світу, що бачать вину історії, що чують і розуміють мову могил. Тут, — де кожний крок відкриває нову пропасть, де кожна похибка грозить безпощадним знищенням, — тут справді тверезою му­сить бути думка. Але ця тверезість немає нічого спільного з так званою „тверезістю" матеріялістичної думки, яка так все­владно запанувала в науці й політиці в другій половині 19-го і на переломі 20-го століття. І, на жаль, від тієї „тверезої" думки не змогли зовсім визволитися дуже заслужені громадяни, що їх праця, труди й заслуги запевняють їм почесне місце в історії.

Алегорично-політичний аспект далеко не вичерпує зміс­ту містерії. Містерія творить її суть і основну думку, а не зов-

579


нішню одежу. Щоправда, і цей звужений, алегоричний зміст поеми — геніяльно глибокий. Вистачило б його, щоб поема була документом ясновидющого схоплення абстракційних правд у мистецьки — конкретних формах, — правд про суть і природу вини й „злих духів" скажім більш матеріялістично — ру­їнницьких сил, що від них терпить Україна.

Вистачило б і алегорії, — але тоді затіснюється зміст по­еми, вбивається в корені, як це радила перша ворона, саму ос­новну її силу й ідею. Вбивається Месію України.

Поза алегоричним, мистецькй-конкретним змістом поеми, існує дійсність метафізична, куди глибша й реальніша за „тве­резу дійсність".

„ Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України — Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там то він молився. Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй Богдане! Не так воно стало: "

(„Суботів")

Глибока, містерійна тайна в'яжеться з могилою Богдана. З нею зв'язана доля України.

„ ... і з під неї Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти! "

(„Суботів")

Чи це тільки алегорія? Чи може доля й воля України на­справді зв'язана з духом Богдана метафізичною єдністю матері й сина? Чи це алегорія, чи незбагнені закони духа, що прав­лять „тісною дійсністю" світу наших змислів?

У містерійну ніч будуть розкопувати цю могилу. Станеть­ся важлива подія. Не докопаються до найглибшого льоху, але знайдуть домовину Богдана.

580

„ ... Розламали, Тай перелякались! Кістяки в льоху лежали І мов усміхались. Що сонечко побачили. "



(„Великий Льох")

Кістяк Богдана в кайданах: Чи можна виразніше під­креслити (мистецькими засобами) органічний зв'язок між Бог­даном і долею України.

А вже ж кістяк мов усміхається, що побачив сонце. Всу­переч своїм намірам зробили йому прислугу, розкопавши його кістяк. Таке метафізичне призначення зла. У злобі знищення розорює воно душу до дна так довго, аж докопається до „ос­новної сили" й визволить її з дна душі, де вона немов приспана дрімала.

Розкопуючи могили, це останнє добро, що ще залиши­лось, докопується Неситий „до живого" і будить приспані сили, що повстануть проти зла й знищать його самого. Таке метафі­зичне призначення зла.

Дивні речі будуть діятися цієї ночі над могилою Богдана.

Злітаються, мов на саббат, три душі й три ворони.

Три душі це — три гріхи, три вини історії.

Перша вина історії — це присяга Богдана на вірність Москві, друга — поміч Петрові проти Мазепи, третя — це не­свідомість політичної дійсности за часів Катерини.

Доля кожної з цих душ нерозривно зв'язана з могилою в Суботові. Ці душі зможуть лиш тоді очиститися й увійти до неба спасення, як розкопають великий льох.

Що це є вина?

Адже всі три душі провинились несвідомо. Хіба знали жінки, що це гріх історії перейти Богданові дорогу з повними відрами, як він їхав присягати цареві, — або напоїти коня Пет­рові?

Чи знала дитина, що це гріх усміхатися, як їде Дніпром цариця Катерина? Це ж не підходить під „модерне" розуміння вини, як чогось свідомого.

Чи може існувати вина несвідома? В чому її суть? Суть цієї вини саме в несвідомості. Це вина метафізична.

Це гріх проти власного морального призначення, проти ідеального шляху призначеного цим призначенням. Саме несві­домість є тут виною найбільшою.

581

І тому караються ці душі. Вони живуть на світі й жити­муть так довго, доки не визволить їх свідомість того, що там поховали в великім льоху, свідомість глибокої метафізичної су­ті морального призначення України. Як довго цієї свідомості немає, так довго плаче Мати, так довго живе „вина історії".



Несвідомість — це темінь. Це найгрубша шкаралупа, що її пробити мусить дух, щоб знайти свій шлях до Сонця.

Три душі прилетіли над могилу s надії, що буде розко­паний великий льох. Знаємо з закінчення, що його не розкопа­ли. Три душі полетіли в Чуту, щоб ждати.

Злетілися над могилу й три чорні ворони, три чорні ду­хи, — діти Чорнобога: чорний дух України, чорний дух Поль­щі й чорний дух Москви.

Що привело їх на могилу? Спитаймо самих ворон:

„Друга й третя, „Чого ж ти нас закликала? Щоб на льох подивиться?"

Перша, „ Таки на льох! Та ще буде Два дива твориться: Сю ніч будуть в Україні Родиться близнята. "

(„Великий Льох")

Затрясеться земля над Дніпром і Тясмином, над Київом простягнеться мітла комети. Застогне гора в Чигирині, як вро­дяться ці близнята.

Вони таки негайно вродяться! Перша ворона виразно про це сповіщає.

„ О... сміється і радіє Уся Україна!

То близнята народились. "

(„Великий Льох")

Хто це вродиться в цю містерійну ніч? Який зв'язок між народженням близнят і могилою Богдана?

І тут стоїмо над самою пропастю містерійної глибини.

Над незбагненою загадкою душі Шевченка.

Буде, як той Гонта. Пропадуть усі чортівські сили, усе вороняче добро. Катам зготує кайдани.

Встане ясний лицар. Цар всесвітній, цар волі.

„ І розпустить правду й волю По всій Україні! "

(„Великий Льох")

Який його зв'язок з могилою Богдана? Дух родиться з духа. А людська душа є вічна, без краю, без почину.

Ясний лицар Волі й Правди постав із могили Богдана.

Це — безсмертний дух народу в довгій черзі своїх втілень на шляху до Сонця.

У містерійну ніч земля трясеться, світять комети, розди­раються занавіси ночі-несвідомости.

Кістяк Богдана усміхнеться до сходячого сонця.

Розрита Богданова могила розкриє в блисках метеорів тайну Шевченкового духа.

Він вродиться наново. І тоді грім освітить темряву і за­палить вулкан душі титана.

Відкриваються нові пропасті й безодні.

Хто це Шевченко?

В цю ніч вродяться близнята.

Один — із духа Богдана — Ясний лицар із тавром вогнен­ної святості на чолі. Лицар „живого духа", „живої правди".

А другий?

„ Другий буде Катам помагати. "

(„Великий Льох")

Як це можливе? Який може бути зв'язок між ним і моги­лою Богдана? Як може він — помічник катів — постати з його могили?

Дивні, грізні, невмолимі є закони духа. Треба тверезости й відваги святого лицаря, щоб заглянути в очі Сфінкса.

Не лиш душа є безсмертна! Але ніякий вчинок не гине безслідно. Заки сила, що покликала його до життя, розпливеть­ся в морі добра чи зла, кожний вчинок людини набирає, немов, самостійного існування. Він живе й діє. Викликає зміни корис­ні, або некорисні для розвитку духа. Часом повстає проти духа, як перешкода на його шляху, — як ворожа сила із-зовні. Наші власні вчинки повстають нераз проти нас самих, мов Осуди — або ведуть нас за руку до Сонця — як добра доля — Родже-ниця.

Велика заслуга це — великий скарб. Вона покликує до життя істоти зроджені з чистих сил елементарних.

583


Заслуги й добрі вчинки оживляють і додають сили доб­рим духам, і навіть богам.

Це вони формують криштали морального призначення

духа.

А вина й гріх визволяє злі сили. Часом постає їх вир. Отак росте сила космічного зла. Воно зростає часом так сильно, що без помочі богів світ мусів би пропасти. В цей спосіб людські злі вчинки стають посередньою причиною втілення богів.



Вина родить вину. Спричиняє народження духів злих, із тавром глибокої вини. Таким чином вина побільшує космічне зло.

Близнячого брата ясного лицаря покличе до життя... ви­на Богданова.

З самого Богданового духа вродиться ясний лицар — із тавром „живої душі".

Вина Богдана покличе до життя чийогось злого духа, іцо вродиться із нестертим п'ятном вини на чолі. Із п'ятном...

„мертвої душі"

Не відрікайтесь цього блудного сина! Це рідний брат святого. Не забудьте, що покликала його до життя — вина Бог­данова: бездоріжжя його шляхетного прагнення братерства:

„ Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився ".

Ще не так давно сам Шевченко проклинав цей нещасний вчинок Богдана.

„ Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала, — У колисці б придушила, Під серцем приспала!

(„Розрита могила")

Болюча рана від цього проклону залишиться на ціле жит­тя. В болю найглибшім він повторить його перед смертю — і за­бере з собою — нещасний — оцей проклін на довгу свою доро­гу-

Але тепер, у цю містерійну ніч, він заворожить його силу. Він здобувається на геройство святого лицаря. Блаженним сло­вом втихомирює вину Богдана.

„ Мир душі твоїй, Богдане! "

584


Не так воно сталося, як бажала твоя лицарська душа. Твоя велич і твоя вина виросли з того самого джерела. Але прагнення братерства веде часто на бездоріжжя. Нелегко збаг­нути єдиний шлях морального призначення. А бачиш, як тяж­ко платиться за твою вину. Цілими століттями. Родяться „мерт­ві душі".

„ Мир душі твоїй, Богдане! "

Проти ясного лицаря повстануть усі злі сили світу в однім з'єдиненім зусиллі, щоб його знищити.

Підуть проти нього із золотом, із тюрмою, із муками всьо­го світу.

Але перша ворона знає, що ці сили його не знищать і не зламають. Вона думає, що можна його поховати заки прозріють сліпі люди. Людська сліпота, що не позволить їм бачити ясне, горіюче тавро на чолі святого лицаря, могла би на думку укра­їнської ворони його знищити й довести до розпачі й сумніву, чи варта Україна його святого вогню.

Треба його поховати — заки люди прозріють!

Чи вдасться цей пекельний плян?

Ворони відлітають, щоб розпочати своє діло. Чи їм вдасться?

Ясно, що ні!

Ясно теж, що в самій поемі „Великий Льох" не може по­ет ані словом на це питання відповісти, бо борня із темними силами ворон буде основним змістом його життя.

Стверджую з натиском, що в самій поемі немає — бо не може бути — ніякої відповіді на це питання. Бачимо тільки злий намір ворон. Вони відлітають, щоб знищити того, якого народження було сповіщено землі такими могучими знаками, як при народженні Месії.

Чи вдасться їм їх злочинний намір?

Ясно, що ні!

Але знайдуться маловіри, що допомагатимуть воронам поховати пророка перед іще сліпими людьми:

Не тяжко буде!, його чи втопити, чи струїти, чи до само­го пекла запроторити, як нахваляються всі ворони. Воно так і станеться!

Ні! Ні! Ні!

Воно так не станеться! Сам Неситий з усіма потугами пекла не скує душі живої пророка.

Не зможе його навіть сліпота людська, ані хвилевий сум­

нів, бо в нього чарівний дар, святий вогонь, сила любови, що розкриває очі навіть сліпим. О, маловіри!

Чи є така сила, що могла би перемогти пробудженого, розкованого Прометея?

Вогненне — „Вірую" Шевченка. Об'явлення „Великого Бога" — це „Кавказ". Якому Богові вірує Прометей?

Є такий Бог, що він проти нього бунтується. Бог, що ля­же спати утомлений і дасть нам жити. Є такий Бог, що проти нього нераз бунтується Шевченко.

Бог, що проти нього прокинеться п'яна, спляча правда.

Який Бог засне, а який збудиться?

Яка це незбагненна тайна Божого сну?

Яка це незбагненна тайна Сплячого Бога, що збудиться?

Який це Бог, яке його ім'я?

Якому Богові вірує Прометей?

Чи це один і той сам Бог творить добро і зло? Спить і будиться?

/ Проти якого Бога бунтується Прометей?

„ Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать, І хліб насушний замісить Кровавим потом і сльозами Кати знущаються над нами А правда наша п'яна спить! Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений І нам даси жити? "

(„Кавказ")

Проти Бога, що спинює в розвитку правду, — що не дає їй жити! Вона пробудиться, як він ляже спати утомлений. Прометей бунтується проти Чорнобога!

Проти Бога зла, Бога мертвих уже правд, проти мертвого духа безвладу. Проти Бога тирана, проти Бога лицемірства й космічного зла.

Прометей бунтується проти Чорнобога! Якому Богові вірує Прометей?
586

„ Ми віруєм Твоїй силі І Духу живому, — Встане правда! Встане воля! І Тобі одному Поклоняться всі язики Во віки і віки. "

(„Кавказ")

„ Не вмирає душа наша, Не вмирає воля; І неситий не виоре На дні моря поле, Не скує душі живої І слова живого, Не понесе слави Бога Великого Бога! "

(„Кавказ")

Прометей вірує Живому Духові Правди, що будиться зі сну, як золоте зерно духа в безодні темних, сліпих сил. Прометей вірує Білобогові.

Богові живої душі, Богові живого слова, Богові пробу­дження, Богові вічного світанку, Богові сходячого сонця, Бого­ві дня й світла.

Завзята, споконвічна борня йде між тими Богами. Буває так, що перемагає Чорнобог. Йому вдається прикувати Проме­тея до скель Кавказу.

„ За горами гори хмарами повиті, Засіяні горем, кровію политі, Споконвіку Прометея Там орел карає, Що-день божий довбе ребра, Й серце розбиває. "

Буває так, що Неситий розбиває серце Прометеїв — спи­сом римського ката, кайданами сибірської неволі, тюрмою й усіма муками світу.

„ Розбиває, та не вип'є Живущої крови, — Воно знову оживає І сміється знову. "

(„Кавказ")

І так споконвіку. Незбагненна є драма цієї борні. Чи є в ній якийсь змисл?

Є! Найглибший, найправдивіший змисл святої борні!

Бо якраз у цій борні проявляється велич живого духа, міць живого слова.

Вистачить одного золотого зерна, — як вчить нас без­смертний гимн Ригведи — щоб у ньому проявилася вся могу-чість, велич і святість... Великого Бога.

Дуалізм Біло- і Чорно-БОга завішений ще вищою єдністю творчості Великого Бога, сотворителя добра й зла.

Звідкіль взялась ця творчість? „Химерні слова!"

„ Та хто збагне ці тайни споконвічні, Звідкіль ця творчість, звідкіль усе життя? Боги не знають, вони ж поцейбічні! Хто ж нам розкаже про тайни всебуття? "

(Рґв. 10. 126. 6.)

„Те знає Вседержитель... А може ще Й Він не добачає} "

(„Сон")


Тільки Всевишній годен це сказати, Він, що мов серце з небес споглядає, Творець він, чи ні — він лиш годен знати, Лиш він один... а може й він не знає... "

(Рґв. 10. 129. 7.)

Є правда в житті! Знають її святі лицарі Великого Бога:

„ І вам слава, сині гори Кригою окуті; І вам лицарі великі, Богом не забуті! Борітеся — поборете: Вам Бог помагає! За вас сила, за вас слава І воля святая!

(„Кавказ")

І ця найглибша правда лицарів Сонця — розкує закова­ного Прометея.

Він трусне Кавказом і гранітами могучих слів розбива­тиме тюрми чорних царів, небесний вогонь розсіє в людських

душах, зійде на землю, немов, ясний лицар Ґраля, щоб нести покривдженим волю й правду.

І тут встає перед нами новий Шевченко.

Він родиться там, де перемагає кривда й зло. Це він за­сіває золоте зерно, що зійде світанком Перемоги, Волі й Пра­вди.

Такий Шевченко є всесвітній і вічний.

Тільки свідомість всесвітньої місії Шевченка позволить нам зрозуміти й доцінити силу його святого гніву, що вибухає вулканом з грудей пророка...

Трактувати політичний світогляд Шевченка у відірванні від його метафізичних заложень, від сили, що цей світогляд від­крила — це значить позбавити думку Шевченка динамізму, — це значить занапастити думку Шевченка.

Він — проти царя. Але цар є для нього втіленням його вічного ворога — Неситого.

„ Царю проклятий, неситий, Гаспиде лукавий. "

(„Сон")


„Безбожний царю, творче зла, Правди гнобителю жестокий! "

(„Юродивий")

Святий лицар — це найбільш відповідне окреслення са­мого Шевченка. Його святість найповніше проявляється в „Кав­казі". Вона воююча.

З того самого вогню, що горить у „Кавказі", зроджені сло­ва пророчого гніву в „Холоднім Ярі",

„... Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога! Бо в день радости, над вами Розпадеться кара, І повіє новий огонь З холодного Яру! "

(„Холодний Яр")

З того самого вогню зроджене „Посланіє". Той самий вогонь вкладає він у свої переклади „Псаль-мів Давидових". Матеріял псальмів перетоплений наново в гор­

589


нилі його власного вогню, наново зорганізований і сцементова-ний волею Шевченка.

Треба з натиском ствердити, що маємо тут до діла з ви­їмковим випадком, коли переклад, заховуючи вірність духа ори­гіналу — відкриває його з більшою ядерністю, силою й вогнем. Цей феномен можна пояснити тільки тим, що Шевченко пере­кладає псальми саме тоді, коли його душа розгорілась проме-тейським вогнем „Кавказу".

Він вкладає в псальми свій власний вогонь. А перекла­дає їх тому, що бачить у них змогу виповісти свої власні думки, думки Перебенді:

„ І всякий день перед нами — Стид наш перед нами. Окрадені, замучені В путах умираєм. Не молимось чужим богам, А Тебе благаєм: Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги! Поборов Ти першу силу Побори і другу, Ще лютішу!.. "

Прометей перекладає псальми, щоб ними розбуджувати Сплячого Бога:

„ ... Встань же, Боже! Вскую будеш спати, ... "

„ Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже! Поможи нам, Встань на ката знову! "

„ Встань же, Боже, суди землю І судей лукавих! "

„ Встань же, Боже, — Твою славу Гордий зневажає. "

Це в його власній душі горить та сила, що пробуджує Сплячого Бога.

Сила Божого Пробудження, сила космічнбго світанку. Великі, незбагненні є тайни Сплячого Бога. З тієї самої сили зроджений віщий „Заповіт".

Є в ньому місце, що його можна зрозуміти тільки в світлі найглибшої езотеричної філософії сходу.

Місце, в якому дух Шевченка формує свою позагробову

долю.


Ми вже бачили в „Перебенді", як перед ним відкривався шлях аж до неба — шлях найчистішої, неземної святости, свя­тости самотника. Але він свідомо вибрав шлях земної місії. Він не відцурається людей, але піде між них, щоб вести їх на ті ви­соти, де сам живе. Він не замкнеться для світу, не заховає своїх дум, але широко розкриє своє серце.

Таким святим, що пройдуть крізь пекло життя — крізь його зло і бруд — і винесуть із цього шляху душу чисту й ясну — розкривається шлях до самого Бога.

Але любов Шевченка до своєї нещасної Матері така без­межна, що його дух не покине землі, — як довго вона в неволі. І це є жертва найвища. Жертва святої, чистої душі, жертва спа­сення.

Аж тоді, як Дніпро

„ ... понесе з України У синєє море Кров ворожу, отоді я І лани і гори — Все покину і полину До самого Бога Молитися. А до того — Я не знаю Бога!

(.Заповіт")

межна його любов:

„ Свою Україну любіть, Любіть її! Во врем'я люте, В останню, тяжкую мі ну ту За неї Господа моліть!

(„Чи ми ще зійдемось знову")

„ Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога За неї й душу погублю!

(„Сон")

Довгий є шлях Шевченка. Шлях Великого Мученика. Щоденно доведеться йому вести жорстокий бій з Неси­тим, щоб не видер йому з грудей вогню святости.


590

Чорний демон пустині покаже йому візію України, збу­дженої й окраденої в огні. Сьогодні знаємо, що чорний демон не збрехав.

Лиш ясна зоря його Музи несла йому прохолоду.

„ Мені легшає в неволі, . Як я їх складаю:

І мов з Дніпра далекого Слова долітають. І стеляться на папері Плачучи, сміючись, Мов ті діти, і радують Мою сіру душу Одинокую... і любо, Любо мені з ними, ... "

(„Не для людей")

Не один раз пригасне цей вогонь.

З'явиться сумнів, — найбільший гріх пророків, — чи вар­та Україна його святого вогню.

За такий сумнів пророки не входять до обітованої землі. Не доведеться Шевченкові побачити навіть визволення Укра­їни з кріпацтва! Він вмре напередодні!

З'явиться біль ще більший. Розтоптаною гадюкою буде вмирати серед степу червоного, аж рудого.

З'явиться біль ще більший. Саме дно пекла людського бо­лю, коли вже навіть сліз немає.

Безмежний, невимовний біль огортає душу святого, коли пригасає в серці вогонь.

„... Змережаю Кров'ю та сльозами Моє горе на чужині: Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи, Ніде в світі! Немає слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого; Нема навіть кругом тебе Великого Бога!

(„Лічу в неволі")

Який глибокий мусить бути цей біль, коли пророк Вели­кого Бога говорить: „Немає круг мене Великого Бога".

А все ж таки не вирве Неситий святого вогню, не скує душі живої.

На дні свого серця знайде Шевченко куточок, -— грудь­ми захистить його перед подувом сибірських вітрів, — сльоза­ми теплими огріє — і там — у святая-святих його серця — го­рітиме вічний вогонь його святості. Горітиме молитвою, надією, вірою й любов'ю.

Які величні ці перлини лірики, які дорогі, які святі для нас оці криваві рожі виплекані сльозами серед сибірських ледів.

Не погасне вогонь святості Шевченка. Він розгориться в „Неофітах" ясним полум'ям всепрощення.

Дивні є вірші з останніх часів життя Шевченка.

В одному з них Шевченко робить немов рахунок совісті цілого життя.

Бачить, як доля — Роджениця — вела його за руку й го­ворить до неї:

„ Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли, у нас нема Зерна неправди за собою... "

(„Доля")


А далі він молиться до Музи:

„ В далекій неволі

Ти в кайданах пишалася,

Як квіточка в полі.

Із казарми смердючої

Чистою, святою

Вилетіла, як пташечка,

І понадо мною

Полинула, заспівала.

Моя сизокрила...

Мов живущою водою

Душу окропила! "

(„Муза")

Бачить Шевченко над собою, як щось горить над ним не­мов зоря, і він молиться до цієї зорі:

„ Не покидай мене:

Вночі І вдень, і ввечері і рано

Витай зо мною і учи,

593


Учи неложними устами Хвалити правду!

Поможи Молитву діяти докраю, А я умру... "

(„Муза")

Віє від цих слів подихом прочуття смерти. Є дивні вірші в Шевченка:

„Я не нездужаю нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить...

(„Я не нездужаю нівроку")

Що це бачило око Шевченка?

„Тверезим людям" нескоро це збагнути. Але зрозуміють добре це місце ті, що для них ці слова призначені.

Є дивні вірші в Шевченка. А найдивніший з дивних — це Псалом 11 („Мій Боже, милий").

Яка це дивна сила каже Шевченкові доповнювати сло­ва, що є пророцтвом воскресіння.

Доповнювати словами, що так очевидно відносяться до України й її пророка.

Яка це сила?

Наводжу це місце в цілості, подаючи (за В.Шуратом) у дужках слова, що їх даремне шукати в оригіналі 11-го Псальму:

„ Воскресну я!" той пан вам скаже: Воскресну нині, ради їх, (Людей закованих моїх,) Убогих, нищих. Возвеличу (Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово." ,

І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша і слова.) Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі, словеса Твої, о Господи, такії. (Розкинь же їх, Твої святії По всій землі! І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі, убогі діти.) "
594

Це доповнення слів можна зрозуміти лиш у світі най­глибшої мудрості сходу.

Але хто пам'ятає „Заповіт" Шевченка, де він виразно під­креслює, що його дух не покине землі, доки не визволиться Ук­раїна, — хто пам'ятає, що він готов жертвувати спасенням за цю Україну, хто пам'ятає, що Цареві Волі велів він у „Сні" роз­кинути свої думи, як у псальмі домагається цього від Бога, — той і без мудрості сходу збагне чистим, нелукавим серцем, яка це сила веліла Шевченкові так дивно доповнювати слова, що заповідають воскресіння.

І не раз найглибші мудреці будуть задумуватись над ци­ми словами.

Я відмічаю їх для тих, що гідні зрозуміти.

„ Воскресну нині, ради їх, Людей закованих моїх, ... Я на сторожі коло їх Поставлю СЛОВО. " Довгий є шлях Шевченка. Не вистачить одного втілення. Надходить час великого пробудження. Недовгий вже земський шлях Шевченка...

А поки що доведеться говорити про один із останніх лі­тературних творів Перебенді, .про його зворушливий дарунок народові, про його „Буквар".

Для кого ви думаєте написаний цей „Буквар"? Він написаний для його дітей нерозумних, щоб разом із азбукою вчилися найглибших правд.

Про Бога, що сходить на землю. Про апостольство слова.

Про те, як слово очищується вогнем і кров'ю людською, як золото в горнилі, щоб ясним світлом освітити поганих.

Такий „Буквар" потрібний цілому народові від наймен­ших неграмотних до найбільших... „учених".

Цей Буквар поширює він невтомно перед своєю смертю. Розсилає його цілими тисячами по Україні. Просить продавати по три копійки, а зібрані сердешні тридцять карбованців пере­дати па недільні школи. Тим же недільним школам дарував він сто примірників „Кобзаря".

Так дослівно оре Перебендя свою убогу ниву і сіє своє слово. „Добрі жнива колись то будуть." („Не нарікаю я на Бо­га")

Не вистачить одного втілення, щоб жнива ці зібрати.

Сіє невтомно своє слово до останнього віддиху...

... під злобний посміх Куліша, що Шевченко почав „Коб­зарем", а кінчив „Букварем".

А саме цей „Буквар" будемо цінити, як розсіяне на Ук­раїні зерно апостола. Члена Кирило-Методіївського Братства — лицаря Правди.

Нічого дивного, що високі церковні духовники протиста­вилися поширенню „Букваря" на Україні.

Є в ньому подих живого, одуховленого слова живої віри!

Такий був подарунок Перебенді.

„ Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Розтоптана гадюка сумніву слабо ще ворушиться востан­нє на дні його серця:

„ Чи не дурю себе я знову

Своїм химерним, добрим словом? "

(„Не нарікаю я на Бога")

Він умре напередодні. Маніфест про скасування панщи­ни датований ще за життя Шевченка. Але Шевченко його не діждався. Він появився тиждень після його смерті. Не скоро зрозуміють історики, що існує органічний зв'язок між цими по­діями.

Мета борні Шевченкового духа ще далеко не осягнена суванням панщини.

Шлях його духа ще довгий. Не вистачить одного втілення... Хто це Шевченко?

Відповісти на це питання — це значить стрінутись віч-на-віч з моральним призначенням народу. І може не лиш одного народу.

Найбільше об'єктивно, правдиво, отже й найбільш нау­ково оцінив творчість Шевченка наш улюблений поет Гуцуль-щини, Юрій Федькович.

Він був перший, що в творах Шевченка побачив новий

завіт.


Віддаючи йому справедливість і честь, наводжу його зо­лоті слова замість приписових висновків наукової праці:

„ О, Святий ! Ти своїм духом освяти Ці молоді, ці вірні душі, Апостоли святої Русі — "

„ О мати правди і надії! Нагрій ті душі молодії, Щоб так огненно, як він сам, Твій син святий — заговорили, І, як той грім по небесах Господню правду ісповіли...

„ Чого ж прийшли ви во святиню? В святому храмі, що шукать, Ви вої нової Вкраїни? Не мертвих наших поминать, Не в сльозах виливати горе, А на віда святі глаголи В святім сім храмі Присягать! "

„ До сполу, братія* до сполу! За живу Русь, живеє слово, За живу правду разом в лад, Нові завіти прочитать.

„ Присягу положити нову: Вкраїна і її та воля, І Русь жива, живеє слово: Се знак, се знам'я нам усім!.. "

(В день спочину Батька Нашого Тараса Шевченка) Львів, 10 березня, 1939.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   43




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет