За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора юридичних наук, професора О. О. Погрібного



бет27/38
Дата23.07.2016
өлшемі2.8 Mb.
#216533
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   38
§ 4. Майнові правовідносини у фермерському господарстві

До майна фермерського господарства (складеного капіталу) мо­жуть належати: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цін­ності, цінні папери, продукція* вироблена господарством внаслідок господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, право ко­ристуватися землею, водою та іншими природними ресурсами, бу­дівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які члени господарства передають до його складеного капіталу.

Майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Водночас, як зауважує Н. І. Титова, це майно належить на праві спільної сумісної власності всім членам господарства, як­що інше не передбачено угодою між ними. Спільна сумісна влас­ність є переважним різновидом власності у таких господарствах1. Майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у Статуті термін.

У власності фермерського господарства може перебувати будь-яке майно, зокрема земельні ділянки, житлові будинки, господар­ські будівлі й споруди, засоби виробництва тощо, яке необхідне для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і набуття якого у власність не заборонене законом.




1 Див.: Титова Н. І. Фермерство в Україні: основні правові засади. — Львів, 1998. — С. 65.

Фермерське господарство має право здійснювати відчуження та набуття майна на підставі цивільно-правових угод. Порядок воло-

діння, користування і розпорядження майном фермерського госпо­дарства здійснюється відповідно до його Статуту, якщо інше не пе­редбачене угодою між членами господарства та законом.

Член фермерського господарства має право на отримання час­тки майна фермерського господарства в разі ліквідації або припи­нення членства в господарстві. Розмір частки та порядок її отри­мання визначається Статутом господарства.

Майнові спори між фермерським господарством та його члена­ми вирішуються судом.

Фермерське господарство несе відповідальність за своїми зо­бов'язаннями в межах майна, яке є власністю фермерського госпо­дарства. Голова фермерського господарства відповідає за порушен­ня господарством кредитно-розрахункової і податкової дисциплі­ни, санітарних і ветеринарних норм, правил, вимог щодо якості продукції та інших нормативно-правових актів, котрі регулюють здійснення господарської діяльності.

Фермерському господарству як цілісному майновому комплек­су належать майно, передане до складеного капіталу, не розподіле­ний прибуток, майнові та інші зобов'язання. За рішенням членів господарства відповідно до закону фермерське господарство як ці­лісний майновий комплекс може бути відчужене на підставі ци­вільно-правових угод громадянам України, які мають право на створення фермерського господарства, або юридичним особам Ук­раїни для здійснення товарного сільськогосподарського виробниц­тва. Громадяни, які придбали майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу на підставі цивільно-правової уго­ди, подають у встановленому порядку Статут фермерського госпо­дарства на державну реєстрацію.

Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до вимог Книги VI Цивільного кодексу України1.


§ 5. Правове регулювання господарської діяльності фермерського господарства

Фермерське господарство діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Воно самостій­но визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів, у тому числі іноземних. Господарство має право вступати в дого­вірні відносини з будь-якими юридичними або фізичними осо­бами, органами державної влади та органами місцевого самов­рядування.

Фермерське господарство веде бухгалтерський облік результатів своєї роботи і подає відповідним органам фінансову звітність, ста­тистичну інформацію та інші дані.

Господарство зобов'язане дотримуватися встановлених еколо­гічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості вироб­леної продукції та інших вимог. Реалізація сільськогосподарської продукції, що виробляється фермерським господарством, на віт­чизняному ринку та її поставки на експорт, а також розрахунки з українськими та іноземними партнерами здійснюються відповідно до чинного законодавства.

Разом з іншими сільськогосподарськими товаровиробниками фермерські господарства мають право створювати обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, спілки, інші об'єднання, а та­кож бути засновниками (учасниками) господарських товариств. Створені за участю фермерських господарств обслуговуючі сіль­ськогосподарські кооперативи не мають на меті отримання при­бутку.

Трудові відносини у фермерському господарстві базуються на основі праці його членів. У разі виробничої потреби таке госпо­дарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором. Трудові відносини його членів регулюються Статутом, а відносини осіб, залучених до роботи за трудовим дого­вором, — законодавством про працю. Трудові спори у фермерсько­му господарстві вирішуються судомг 3 особами, залученими до ро­боти у фермерському господарстві, укладається трудовий договір у письмовій формі. Видача трудових книжок членам фермерського господарства і громадянам, які працюють у ньому за трудовим до­говором, та їх ведення здійснюються відповідно до вимог законо­давства про працю.

Розмір оплати праці й тривалість щорічної відпустки осіб, які працюють у фермерському господарстві за трудовим договором, не повинні бути меншими за встановлений державою розмір міні­мальної заробітної плати і передбачену законом тривалість щоріч­ної відпустки.

Обов'язком голови фермерського господарства є створення без­печних умови праці для членів господарства і громадян, які уклали трудовий договір. Він забезпечує дотримання вимог техніки безпе­ки, виробничої гігієни та санітарії, пожежної безпеки.

Члени фермерського господарства і особи, котрі працюють у ньому за трудовим договором, підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню й пенсійному забезпеченню в порядку, встановленому законами України від 5 листопада 1991 р. "Про пенсійне забезпечення"1, від 26 червня 1997 р. "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування"2, від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від не-



1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 3. — Ст. 10.

2 Там само. - 1997. - № 37. - Ст. 237.


1 Відомості Верховної Ради України. — 2003 — № 40-44. — Ст. 356.




щасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності"1, від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття"2 та від 18 січня 2001 р. "Про загальнообов'язкове дер­жавне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою пра­цездатності та витратами, зумовленими народженням та похован­ням"3. Господарство реєструється як платник внесків на загально­обов'язкове державне соціальне страхування в органах Пенсійного фонду України і Фонду соціального страхування з тимчасової втра­ти працездатності, Фонду загальнообов'язкового державного соці­ального страхування України на випадок безробіття, Фонду загаль­нообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Час роботи у фермерському господарстві членів господарства та осіб, які працюють у ньому за трудовим договором, зараховується до загального і безперервного стажу роботи на підставі записів у трудо­вій книжці і документів, що підтверджують сплату внесків на соці­альне страхування. Крім того, призначені пенсії виплачуються їм у повному розмірі без урахування одержуваного заробітку (доходу).

Фермерське господарство несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну його членам і особам, які працюють у ньому за трудовим договором, каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними своїх трудових обов'язків.

Держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів фермерського господарства. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють контроль за діяльністю фермерського господарства відповідно до вимог чинно­го законодавства. Незаконне втручання в господарську діяльність фермерського господарства органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб забороняється. Збит­ки, заподіяні фермерському господарству неправомірним втручан­ням в його діяльність, підлягають відшкодуванню відповідно до чинного законодавства.


§ 6, Відносини фермерського господарства з бюджетом, банківськими установами та страховими організаціями


1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 46-47. — Ст. 403. ! Там само. - 2000. — № 22. - Ст. 171. 1 Там само. - 2001. - № 14. - Ст. 71.

Фермерське господарство має право відкривати на свій вибір у будь-якій установі банку поточні та вкладні (депозитні) рахунки, розпоряджатися власними коштами. Воно самостійно визначає розмір ліміту залишку готівки, що постійно знаходиться в його ка­сі, на поточні витрати. Списання коштів із поточних та вкладних (депозитних) рахунків господарства, крім платежів до бюджету, мо­же провадитися лише за його згодою або за рішенням суду та у ви­падках, зазначених чинним законодавством.

Фермерське господарство має право одержувати у фінансово-кредитних установах довгострокові та короткострокові кредити на підставі укладеного договору. Кредит може бути отриманий під заставу майна, зокрема земельних ділянок господарства (іпотека)1, поручительство (гарантію) та інші види забезпечення зобов'язань. Під заставу майна може прийматися саме фермерське господарство як цілісний майновий комплекс, окремі товарно-матеріальні цін­ності або інші речі, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки. Відсотки за використання кредитів, що надані фермер­ському господарству, можуть сплачуватися із коштів Українського державного фонду підтримки фермерських господарств, якщо на їх поповнення в Державному бюджеті України передбачено відповід­ні фінансові ресурси. Фермерське господарство несе повну відпо­відальність за дотримання умов кредитних договорів і розрахунко­вої дисципліни.

Страхування майна фермерського господарства здійснюється відповідно до Закону України від 7 березня 1996 р. "Про страхуван­ня"2 (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р.

Оподаткування фермерського господарства має низку особливос­тей. Так, згідно з п. 7. 13 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку підприємств"3 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) звільняється від оподаткування прибуток новос-творених фермерських господарств, отриманий від їхньої господар­ської діяльності, строком на 3 роки, а у трудонедостатніх населе­них пунктах — 5 років.

Сплата земельного податку фермерським господарством здійсню­ється відповідно до положень Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю"4 (в редакції Закону від 19 вересня 1996 р.). За ст. 12 цього закону, новостворені фермерські господарства звільня­ються від плати за землю протягом 3 років, а в трудонедостатніх населених пунктах — 5 років з часу передачі їм земельної ділянки у власність. Крім того, згідно з ч. 2 даної статті не справляється плата за землі фермерських господарств, зайнятих молодими сада­ми, ягідниками та виноградниками, до вступу їх у пору плодоно­шення, а також гібридними насадженнями, генофондовими колек­ціями та розсадниками багаторічних плодових насаджень.


1 Див.: Закон України від 5 червня 2003 р. "Про іпотеку" // Відомості Верховної Ра­ди України. — 2003. — № 38. — Ст. 313. Іпотека земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення допускається з 1 січня 2005 р.



2 Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 7. — Ст. 50.

3 Там само. - 1997. - № 27. - Ст. 181.

4 Там само. — 1996. - № 45. - Ст. 238.

5 Там само. - 1999. - № 5-6. - Ст. 39.

Відповідно до положень Закону України від 17 грудня 1998 р. "Про фіксований сільськогосподарський податок"5 фермерське

господарство може бути платником фіксованого сільськогосподар­ського податку з моменту свого створення або перейти на сплату цього податку. Для цього сума, одержана від реалізації сільськогос­подарської продукції власного виробництва та продуктів її пере­робки за попередній звітний (податковий) рік, в такому господарс­тві має перевищувати 75% загальної суми валового доходу підпри­ємства. Фіксований сільськогосподарський податок є незмінним до 31 грудня 2009 р. і справляється з одиниці земельної площі. Він сплачується за рахунок цілої низки податків і зборів, перелік яких закріплено у ст. 1 Закону України "Про фіксований сільськогоспо­дарський податок".

Новоствореним фермерським господарствам у період станов­лення (перші 3 роки після його створення, а в трудонедостатніх на­селених пунктах — 5 років) та фермерським господарствам з відок­ремленими садибами надається допомога за рахунок державного і місцевого бюджетів, у тому числі через Український державний фонд підтримки фермерських господарств. Кабінет Міністрів Укра­їни в проекті Державного бюджету України та органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування в проектах місцевих бюд­жетів щорічно передбачають кошти на підтримку фермерських гос­подарств.

Кошти Державного бюджету України спрямовуються на меліо­рацію земель, у тому числі їх зрошення та осушення, а також на консервацію та рекультивацію малопродуктивних сільськогоспо­дарських угідь, на придбання сільськогосподарської техніки (ком­байнів, тракторів, автомашин, бульдозерів, сівалок та ін.). За раху­нок місцевих бюджетів фермерським господарствам може надава­тися допомога на будівництво об'єктів виробничого і невиробни­чого призначення, житла, здійснення заходів щодо землеустрою.

Порядок використання коштів Державного бюджету України для надання підтримки новоствореним фермерським господарс­твам та фермерським господарствам з відокремленими садибами встановлює Кабінет Міністрів України1.

Український державний фонд підтримки фермерських госпо­дарств є державною бюджетною установою, яка виконує функції з реалізації державної політики щодо фінансової підтримки станов­лення й розвитку фермерських господарств.

Його кошти надаються фермерським господарствам на безпово­ротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі. На безповоротній основі кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для ве­дення фермерського господарства; відшкодування частини витрат, пов'язаних із сплатою відсотків за користування кредитами банків, та часткову компенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень, у тому числі вартість проектно-кошторисних докумен­тів, пільгові умови кредитування, страхування фермерських госпо­дарств тощо.

Поворотна допомога надається для виробництва, переробки і збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої діяльності та інші передбачені Статутом Українського державного фонду під­тримки фермерських господарств цілі під гарантію повернення строком від 3 до 5 років.

Для облаштування окремої садиби фермерському господарству надається за рахунок бюджету допомога на будівництво під'їзних шляхів до господарства, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем. Переселенці, які створюють фермерське господарство в трудонедостатніх населених пунктах, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, одержують одноразову грошову допомогу за рахунок державного бюджету у розмірі, що його встановлює Кабінет Міністрів України.



1 Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 1995 р. № 38. "Про до­даткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств" // Урядовий кур'єр. — 1995. — 8 червня.; Пос­танова Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2001 р. № 357. "Про використання коштів державної підтримки селянських (фермерських) господарств" // Урядовий кур'єр. — 2001. — 25 квітня.





* Надання особистим селянським господарством послуг у сфері сільського зелено­го туризму (як і будь-яка господарська діяльність у сфері туризму) підлягає ліцензуван­ню, що, в свою чергу, потребує спеціального правового регулювання.

1 Див.: Аграрне право України: Підручник / За ред. В. 3. Янчука. К., 1999. — С. 171.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 25. — Ст. 354. Кодекс втратив чинність з 1 січня 2002 р. у зв'язку з набранням чинності ЗК від 25 жовтня 2001 р.

3 Баланс-Агро. — 2002. — № 5-2. — Травень.

Розділ 16

Правове регулювання ведення особистих селянських господарств

§ 1. Поняття та основні ознаки особистого селянського господарства

У сучасних умовах реформування аграрного сектора економіки України існує й буде зростати потреба в загальних (у масштабах країни) нормах, якими забезпечуються формування середовища, сприятливого для створення та ефективного функціонування сіль­ськогосподарських товаровиробників, системи сільського розсе­лення, яка б відповідала новим виробничим відносинам, а також відновлення, розвиток та утримання на цій основі соціальної та ін­женерної інфраструктури села. Особисте селянське господарство як первинна форма організації виробництва сільськогосподарської продукції особистою працею членів сільської сім'ї і як форма її ре­алізації, є в цьому процесі джерелом додаткових (а подекуди й єди­них) доходів, котрі забезпечують повне задоволення матеріальних, житлових, культурно-побутових потреб громадян.

Згідно з інформацією Мінагрополітики наприкінці 2002 р. в Ук­раїні налічувалось 12,9 млн сімей (дворів), які мали земельні ділян­ки загальною площею 4,9 млн га, в тому числі 4,1 млн га ріллі (12% загальної площі держави). Середній розмір особистого селянського господарства в країні становить 0,38 га. 2002 р. селянські господарс­тва виробили 1835 тис. т м'яса, 10674 тис. т молока, 6326 млн шт. яєць, 2362 т вовни, 16390 тис. т картоплі, 5120 тис. т овочів, 1035 тис. т фруктів і ягід, що становить відповідно 73, 75, 86, 70, 99, 88 і 72% від загальних обсягів виробництва цієї продукції в Україні. Ва­лова сільськогосподарська продукція, вироблена в таких господарс­твах, становить на сьогодні 60% загального обсягу її виробництва в Україні, а в особистих селянських господарствах Чернігівської, Житомирської, Тернопільської, Рівненської, Волинської, Черні­вецької, Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей питома вага виробництва валової сільськогосподарської продукції становить від 63 до 94%.


1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 29. — Ст. 232.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. "Про осо­бисте селянське господарство"1, особисте селянське господарство являє собою господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особа­ми, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом ви­робництва, перероблювання й споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використан­ням майна особистого селянського господарства, зокрема й у сфе­рі сільського зеленого туризму*.

Як зазначає професор В. В. Янчук, сучасному особистому се­лянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах влас­ності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вар­тісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної су­місної власності; по-третє, особисте селянське господарство допов­нює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, во­но має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення вироб­ництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинно­го й тваринного походження1.

Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селян­ського господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від розуміння певної форми ведення сільськогосподар­ського виробництва як діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і доходи від якої не є основними для членів певного господарства.

Цей висновок випливає зі змісту самої назви розглядуваного на­ми господарства. Нагадаємо, що відповідно до ст. 56 ЗК (в редак­ції від 13 березня 1992 р.2) такі господарства мали назву "особисте підсобне господарство". До речі, Державний комітет України із зе­мельних ресурсів висловив офіційну позицію щодо тотожності тер­мінів "особисте підсобне господарство" та "особисте селянське господарство". Так, у листі Держкомзему від 5 квітня 2002 р.3 заз­начається, що поняття "особисте підсобне господарство" та "осо­бисте селянське господарство" за змістом тотожні. Земельна ділян­ка надається для ведення особистого селянського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції та забезпе­чення кормами власної худоби й птиці. Таке господарювання здій­снюється без створення юридичної особи і спрямоване передусім на забезпечення власних потреб членів особистого селянського господарства в сільськогосподарській продукції. Тому розмір зе­мельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства має становити 2 га. Згідно із ч. 2 ст. 121 Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю"1, (в редакції Закону від 19 серпня 1996 р.) особисті селян­ські господарства, які мають у власності земельні ділянки не біль­ше 2 га, звільняються від сплати земельного податку. Земельні ді­лянки придбані у власність громадянами, що провадять особисте селянське господарство понад норми безоплатної передачі, визна­чені ст. 121 ЗК, у тому числі і в порядку, зазначеному в ч. 2 цієї статті (у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю), мають оподатковуватися на загальних підставах згідно із За­коном України "Про плату за землю".

Члени особистих селянських господарств можуть належати до категорії зайнятого населення в тому разі, якщо робота в госпо­дарстві є для його членів основною і розрахунковий місячний до­хід на кожного із них дорівнює розміру мінімальної заробітної пла­ти або перевищує його. Порядок визначення розрахункового мі­сячного доходу на одного члена особистого селянського господарс­тва встановлює Кабінет Міністрів України2. Рада Міністрів Авто­номної Республіки Крим та облдержадміністрації один раз на 3 ро­ки до 20 грудня встановлюють розрахунковий місячний дохід осо­бистого селянського господарства в середньому по регіону й дово­дять до районних, Київської та Севастопольської міських держад­міністрацій, які в місячний строк встановлюють розрахунковий мі­сячний дохід на одного члена особистого селянського господарства та не пізніше 1 лютого того року, що настає за звітним, доводять його до районних, міських та районних у містах центрів зайнятос­ті, управлінь праці та соціального захисту населення районних дер­жадміністрацій, структурних підрозділів з питань праці та соціаль­ного захисту населення виконавчих органів міських і районних у містах рад та органів державної статистики.

Члени особистого селянського господарства діють на свій роз­суд і ризик у межах встановленого правового господарського по­рядку. Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності.

Особисті селянські господарства підлягають обліку, який здій­снюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем роз­ташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики.


1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 45. — Ст. 238.



2 Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2003 р. № 031. "Про зат­вердження Порядку визначення розрахункового місячного доходу на одного члена осо­бистого селянського господарства".

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про особисте селянське господарство", члени особистого селянського господарства мають право: самостійно господарювати на землі; укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать зако­нодавству; реалізовувати надлишки виробленої продукції на рин­ках, а також заготівельним, переробним підприємствам та органі­заціям, іншим юридичним і фізичним особам; самостійно забезпе­чувати власне виробництво матеріально-технічними засобами; від­кривати рахунки в установах банків та отримувати кредити в уста­новленому законодавством порядку; бути членами кредитної спіл­ки та користуватися її послугами; отримувати трудову пенсію, а та­кож інші види соціальної державної допомоги та субсидії; надава­ти послуги з використанням майна особистого селянського госпо­дарства; використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насад­ження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподар­ською продукцією та результатами її переробки; отримувати дорад­чі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських вироб­ників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загально­державних і регіональних програм; об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою коорди­нації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тошр; провадити зовнішньоекономічну діяльність.

Вчені зазначають, що право членів особистого селянського гос­подарства на зовнішньоекономічну діяльність, закріплене в ст. 7 Закону України "Про особисте селянське господарство", супере­чить нормам Закону України від 16 квітня 1991 р. Про зовнішньо­економічну діяльність"1. Згідно зі ст. ст. З, 5 цього Закону, фізичні особи можуть бути суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності тільки за умов набуття ними цивільної дієздатності, відповідно до законів України, а також до умов реєстрації (якщо вони мають пос­тійне місце проживання на території України) як суб'єктів підпри­ємницької діяльності. Оскільки ведення особистого селянського господарства відбувається без створення юридичної особи, то гро­мадяни, які ведуть таке господарство, не можуть виступати суб'єк­тами зовнішньоекономічної діяльності2. Отже, якщо член особис­того селянського господарства зареєструється як суб'єкт підприєм­ництва, він не зможе на законних підставах займатися зовнішньо­економічною діяльністю як член такого господарства.


1 Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

2 Див.: Науково-практичний коментар до Закону України "Про особисте селянське господарство" / За ред. В. В. Носіка. — К., 2004. — С. 14.

Основними обов'язками членів особистого селянського госпо­дарства є: дотримання вимог земельного законодавства та законо­давства про охорону довкілля; забезпечення використання земель­ної ділянки за цільовим призначенням; підвищення родючості ґрунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; не пору­шення прав власників суміжних земельних ділянок та землекорис­тувачів; дотримання правил добросусідства та обмежень, пов'яза­них із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; своє­часна сплата земельного податку або орендної плати; дотримання чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог законодавства; надання сільським, селищним, міським радам відповідних даних щодо його обліку. Закон не міс­тить вичерпного переліку прав і обов'язків членів особистого се­лянського господарства.

Члени особистих селянських господарств підлягають загальноо­бов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню. Загальнообов'язкове державне соціальне страхуван­ня, пенсійне забезпечення та сплата збору до Пенсійного фонду України, а також надання соціальної допомоги членам особистого селянського господарства здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством.

Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі:


  • рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності;

  • якщо не лишилось жодного члена господарства або спадко­ємця, який бажає продовжити його ведення;

— припинення прав на земельну ділянку згідно із ЗК.

У разі припинення ведення особистого селянського господарс­тва сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земель­ної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особис­тих селянських господарств.

Спори щодо ведення особистого селянського господарства мо­жуть вирішуватись судом або органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади в межах їхніх повноважень.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   38




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет