§ 1. Загальна характеристика законодавства про окремі види сільськогосподарської діяльності

Аграрне право, регулюючи суспільні відносини з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, встановлює особливі правила щодо тих чи інших видів сільськогосподарської ді­яльності. Специфіка такого правового регулювання пов'язана з особливостями ведення сільськогосподарської діяльності в цих галу­зях з потребою державного регулювання тих чи інших її аспектів, або з доцільністю підтримки розвитку депресивних галузей. Отже, в Особливій частині аграрного права України вирізняють правові інс­титути, які регулюють той чи інший вид аграрної діяльності.

Слід мати на увазі, що ці правові інститути не вповні збігають­ся з класифікацією галузей сільського господарства. І це не випад­ково, адже коли йдеться про право, то мають на увазі тільки сфор­мовані правові інститути, а не галузі матеріальної діяльності. А правові інститути формуються там, де виникає потреба в правово­му регулюванні. Ті види сільськогосподарської діяльності, що не потребують окремого правового регулювання, регулюються загаль­ними нормами аграрного права. Через це система правових інсти­тутів особливої частини аграрного права, які регулюють окремі ви­ди сільськогосподарської діяльності, не є такою логічно послідов­ною, як класифікація галузей сільського господарства. Наприклад, в аграрному праві маємо Закон від 22 лютого 2000 р. "Про бджіль­ництво", але не маємо законів про свинарство, скотарство, кролів­ництво тощо.

У цьому розділі ми розглядатимемо лише ті правові інститути, що регулюють сам процес окремих видів сільськогосподарської ді­яльності. До них не належать ті правові інститути, які регулюють переважно відносини з формування ринкової системи реалізації то­го чи іншого виду сільськогосподарської продукції. Наприклад, не розглядатимемо інститути ринку зерна, олії, цукру тощо, позаяк во­ни регулюють здебільшого не процес сільськогосподарської діяль­ності, а механізм реалізації окремих продуктів, а відтак належать до більшого правового інституту формування аграрного ринку.

Система правових інститутів, які регулюють порядок здійснен­ня окремих видів сільськогосподарської діяльності, поділяється на

З основні групи. Це — інститути, що регулюють: а) сільськогоспо­дарську діяльність у галузі тваринництва; б) сільськогосподарську діяльність у галузі рослинництва; в) обслуговуючі види сільськогос­подарської діяльності. До першої групи правових інститутів нале­жать інститути: племінної справи у тваринництві; ветеринарної ме­дицини; бджільництва; рибництва; птахівництва й молочарства. Друга група охоплює правові інститути: насінництва та охорони прав на сорти рослин; захисту рослин; регулювання вирощування наркотичних рослин; льонарства та коноплярства; садівництва, ви­ноградарства й хмелярства; вирощування сої. До третьої групи на­лежать правові інститути з вирощування штамів мікроорганізмів; транспортування сільськогосподарської продукції; фінансування й кредитування сільського господарства; аграрної освіти та ін.

Тваринництво є провідною галуззю сільського господарства, ос­новним постачальником повноцінного харчового білка й сировини для переробної промисловості АПК. Воно виробляє 45% валової продукції сільського господарства. Однак протягом останнього деся­тиріччя в цій галузі катастрофічно скоротилося поголів'я великої рогатої худоби — у 2,7 рази, свиней — у 2,6, овець і кіз — у 4,8, пти­ці — більш як у 2 рази. Виробництво м'яса зменшилося у 2,5 раза, молока і яєць — у 1,9, вовни — у 8 разів. Унаслідок цього споживан­ня м'яса і м'ясопродуктів на душу населення зменшилося з 68 кг у 1990 р. до 32 кг — у 2000 р., молока й молокопродуктів — відповід­но з 373 до 198 кг, яєць — з 272 до 163 шт.¹ Під час переходу краї­ни до ринкових методів господарювання криза охопила, насамперед, сільське господарство, найбільшого ж спаду зазнало тваринництво.

Це пов'язано з тим, що в умовах ринку сільськогосподарським товаровиробникам невигідно займатися тваринництвом. Система ціноутворення й механізми збуту вироблюваної цією галуззю про­дукції, механізми постачання комбікормів і забезпечення її інши­ми необхідними ресурсами призвели до того, що собівартість про­дукції тваринництва удвічі, а подекуди — й тричі, перевищувала її реалізаційну ціну. Внаслідок чого у колективних сільськогосподар­ських підприємствах почали вирізати поголів'я худоби.

Цікавим є й той факт, що значний спад виробництва продукції тваринництва в колективних господарствах не спричинив дефіциту продукції тваринництва на ринку України. Річ у тім, що на відмі­ну від колективних господарств, у яких ще збереглася консерватив­на радянська система управління, в підсобних господарствах насе­лення, цілком за законами ринкової економіки, відбулося значне зростання виробництва продукції тваринництва. Це явище законо­мірне: приватна власність і закони ринку стимулюють розвиток тих галузей, які можуть дати реальний прибуток. А потреби ринку в продукції тваринництва зумовили ринкові механізми встановлення цін на ту її частину, яку вирощено в підсобних господарствах гро­мадян, а також ринкові механізми її реалізації. Це виправдовує па­радоксальну, на перший погляд, ситуацію: в колективних госпо­дарствах тваринництво було збитковим, тоді як у підсобних госпо­дарствах населення, навпаки, — воно давало прибуток.

На жаль, із самого початку проведення ринкових реформ в Укра­їні держава взяла помилковий курс на збереження державного регу­лювання сільського господарства переважно неринковими методами. Хоча це робилося з огляду на стратегічний характер галузі й необхід­ність забезпечення продовольчої безпеки, така політика відкинула сільське господарство на кілька років назад. Серед методів штучного підтримування тваринництва, що не виправдали себе, можна назва­ти адміністративне регулювання цін н& продукцію тваринництва та механізму її реалізації, адміністративне забезпечення тваринництва потрібними ресурсами, нескінченні дотації у галузь, різного роду доплати та асигнування, а також постійне списання боргів.

Не виправдали себе й заходи щодо штучного створення інтегро­ваних формувань з виробництва, переробки й реалізації продукції тваринництва за участі сільськогосподарських товаровиробників, комбікормових і переробних підприємств, заготівельних і торго­вельних організацій усіх форм власності, банків, вітчизняних та іноземних інвесторів, що були започатковані відповідно до поста­нови Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1997 р. "Про подо­лання кризового стану у тваринництві і птахівництві та стабіліза­цію розвитку галузі". Згідно з Указом Президента України від 17 лютого 2001 р. № 100/200 "Про заходи щодо стабілізації ситуації на споживчому ринку та розвитку тваринництва у 2001—2002 роках", передбачено поступовий перехід до ринкових методів регулювання сільського господарства із збереженням державного регулювання. Важливим є положення про навчання сільськогосподарських това­ровиробників ринкових методів господарювання.

2002 р. тривало правове регулювання тваринництва шляхом поступового переходу до ринкових механізмів стимулювання роз­витку тваринництва і зменшення застосування адміністративно-ко­мандних методів. Можна прогнозувати, що державне регулювання тваринництва зберігатиметься і надалі, але охоплюватиме переваж­но царини забезпечення публічної безпеки продукції цієї галузі. Держава повинна навчити селян господарювати ефективно і під­тримувати для них такі умови їх роботи, за яких виробництво про­дукції тваринництва було б прибутковим і ефективним.

§ 3. Правове регулювання племінної справи у тваринництві

Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 грудня 1993 р. "Про племін­ну справу у тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.) племінна справа — це система зоотехнічних, селекційних та органі­заційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення пле­мінних і продуктивних якостей тварин. її правове регулювання зу­мовлене потребою забезпечення породної чистоти вітчизняного тваринництва і виведення нових високопродуктивних порід тва­рин. Одержані селекційним шляхом породи сільськогосподарських тварин мають певні сталі якості, що характеризують їх сільськогос­подарську цінність і продуктивність. Втрата порідної чистоти тва­ринництва може призвести до втрати цих якостей, що істотно зменшить продуктивність сільського господарства.

. Усього в господарствах України розводять порід: великої рога­тої худоби - 34, свиней - 10, овець — 10, коней - 9, птахів — по­над 51, кролів — 5^і. Тварини кожної породи характеризуються спе­цифічними біологічно-господарськими особливостями. їх можна розводити в певних геокліматичних та екологічних умовах України. Для забезпечення застосування інтенсивних технологій ведення тваринництва передбачається розвиток селекційної справи у тва­ринництві, спрямованої на виведення нових високопродуктивних порід тварин із сталими порбдними ознаками, а також на збере­ження їх породної чистоти й поліпшення породних ознак. Ця спра­ва регулюється правовим інститутом племінної справи у тварин­ництві.

Об'єктами племінної справи є велика рогата худоба, свині, вів­ці, кози, коні, птахи, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять задля одержання певної продукції. За ст. 5 Закону до суб'єктів цієї справи належать: власники племінних (генетичних) ресурсів, підприємства (об'єднання) з племінної справи, селекцій­ні, селекційно-технологічні та селекційно-гібридні центри, іподро­ми, станції оцінювання племінних тварин, юридичні та фізичні особи, що надають відповідні послуги та беруть участь у створенні та використанні племінних (генетичних) ресурсів, власники непле-мінних тварин — споживачі племінних (генетичних) ресурсів і за­мовники послуг з племінної справи у тваринництві.


¹ Програма збереження та раціонального використання генетичних ресурсів сіль­ськогосподарських тварин України на 2001-2005 роки, затверджена наказом^Мінагропо-літики і Української академії аграрних наук від 24 жовтня 2001 р. № 319/93.

Племінна справа в Україні здійснюється на основі загальнодер­жавних програм селекції у тваринництві, які розробляються Кабі­нетом Міністрів України на період 5—10 років. Такі програми є обов'язковими для всіх суб'єктів племінної справи. їх виконавців добирають згідно з Положенням про умови проведення конкурсу з визначення виконавців державної програми селекції у тваринниц­тві, що фінансується з державного бюджету, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 3 березня 2000 р. № 27.

Відповідно до п. 66 ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" госпо­дарська діяльність з виробництва, зберігання і реалізації племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи поход­ження та аномалій тварин підлягає ліцензуванню. Ліцензії на таку діяльність видає Мінагрополітики. Інші види діяльності з племін­ної справи у тваринництві ліцензуванню не підлягають.

Суб'єктам племінної справи, які працюють у межах прийнятих загальнодержавних програм селекції у тваринництві, залежно від напряму їхньої діяльності та якості племінних (генетичних) ресур­сів, Мінагрополітики присвоює відповідний статус, характеристика та процедура отримання якого визначені Положенням про присво­єння відповідних статусів суб'єктам племінної справи у тваринниц­тві, затвердженим наказом Мінагрополітики України і Української академії аграрних наук від 17 липня 2001 р. № 215/66.

Мінафополітики присвоює відповідний статус суб'єктам пле­мінної справи за результатами їх державної атестації. Закон перед­бачає такі статуси:

• 
  у скотарстві, свинарстві, вівчарстві й козівництві: племінний завод, племінний репродуктор, селекційний центр, підприємство (об'єднання) з племінної справи, контрольно-вйпробувальна стан­ція, підприємство (лабораторія) генетичного контролю, підприємс­тво (лабораторія) з трансплантації ембріонів, підприємство (лабо­раторія) з оцінювання якості тваринницької продукції;
  
• 
  у конярстві: кінний завод, племінний репродуктор, селекцій­ний центр, підприємство (об'єднання) з племінної справи, завод­ська стайня, іподром, трендепо, підприємство (лабораторія) гене­тичного контролю, підприємство (лабораторія) з трансплантації ембріонів;
  
• 
  у звірівництві й кролівництві: племінний завод, племінний репродуктор, селекційний центр, підприємство (лабораторія) з оці­нювання якості тваринницької продукції;
  
• 
  у птахівництві: племінний завод, племінний птахорепродук-тор, селекційний центр, контрольно-випробувальна станція з пта­хівництва;
  
• 
  у бджільництві: племінний завод, племінна пасіка, племінний бджолорозплідник; '
  
• 
  у рибництві: племінний завод, племінний репродуктор, се­лекційний центр.
  

Матеріали атестації комісії передають через головні управління сільського господарства і продовольства облдержадмінісфацій до Мінафополітики, яке після розгляду матеріалів експертною комі­сією приймає рішення про присвоєння відповідного статусу. Під­твердженням статусу суб'єкта племінної справи є атестат, який ви­дається за результатами атестації. Присвоєння відповідного статусу дає право суб'єктам племінної справи брати участь у державних профамах селекції у тваринництві.

Породна чистота сільськогосподарських тварин захищається за­коном шляхом встановлення вимог до племінних (генетичних) ре­сурсів. До останніх, згідно із Законом належать: тварини, сперма, ембріони, яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають племінну (ге­нетичну) цінність. Показником племінної (генетичної) цінності є усталена здатність тварин передавати нащадкам визначені якісні породні ознаки.

За ст. 10 Закону, племінних тварин¹ треба ідентифікувати, про­нумерувати, сфотофафувати, присвоїти їм клички, що дасть змогу збирати інформацію про кожну з них окремо та встановлювати від­повідність цій інформації. У зв'язку з поширенням в європейських країнах та в Америці захворювань худоби на губчасту енцефалопа-тію та інших небезпечних хвороб і виникненням зафози для віт­чизняного тваринництва, в Україні, згідно з наказом Мінафополі­тики від 14 січня 2003 р. № 2 "Про дослідне впровадження іденти­фікації великої рогатої худоби", запроваджено особливий порядок ідентифікації великої рогатої худоби. Засоби таврування останньої мають відповідати вимогам ДСТУ 1706-92 "Бирки для таврування худоби. Загальні технічні умови".

Племінні тварини мають походити від батьків, зареєстрованих у документах із племінної справи. У разі потреби походження тварин може бути встановлене генетичною експертизою. Сперма, яйцеклі­тини, ембріони мають бути одержані від племінних тварин, іденти­фіковані, заготовлені та оброблені в умовах, передбачених техноло­гічними та ветеринарно-санітарними вимогами до цієї продукції². Дані про них також заносять до документації з племінної справи. Для збереження племінних (генетичних) ресурсів поліпшуючих, іс­нуючих, локальних і зникаючих порід Мінагрополітики забезпечує створення за кошти Державного бюджету України генофондового стада, банків сперми та ембріонів. Стаття 14 Закону "Про племін­ну справу у тваринництві" зазначає, що для ведення офіційного об­ліку продуктивності тварин, офіційної класифікації (оцінювання) за типом, отримання, ідентифікування, зберігання сперми, ембріо­нів, яйцеклітин, штучного осіменіння маток та трансплантації емб­ріонів треба залучати лише атестованих працівників.

Племінні тварини та племінні стада¹ підлягають державній ре­єстрації, яка полягає у внесенні даних про племінних тварин, що мають відповідну генетичну якість та рівень продуктивності, до державних книг племінних тварин. Племінні стада реєструються у Державному племінному реєстрі. Реєстрацію провадить Мінагро­політики. Порядок ведення Державного племінного реєстру визна­чається Положенням про Державний племінний реєстр, затвердже­ним наказом Мінагрополітики і Української академії аграрних на­ук від 20 травня 2002 р. № 134/40. Дані державних книг племінних тварин і Державного племінного реєстру є доступними для всіх за­цікавлених осіб і не можуть становити державної чи комерційної таємниці.

Згідно зі ст. 13 Закону "Про племінну справу у тваринництві власники племінних (генетичних) ресурсів зобов'язані маіти племін­ні свідоцтва (сертифікати), які є документальним підтвердженням якості належних їм племінних тварин, сперми, ембріонів, яйцеклі­тин. Ці свідоцтва (сертифікати) містять відомості про походження, продуктивність, тип та інші якості генетичних ресурсів, дані імуно-генетичного контролю, оцінку типу тварин у балах. Ними послуго­вуються для підтвердження якості племінних (генетичних) ресурсів і для захисту прав споживачів племінної продукції. Порядок офор­млення племінних свідоцтв регулюється Положенням про племін­не свідоцтво (сертифікат), затвердженим наказом Мінагрополітики України від 29 грудня 2002 р. № 416.

Наявність племінного свідоцтва є обов'язковою умовою реалі­зації племінних (генетичних) ресурсів для відтворення на внутріш­ньому і зовнішньому ринках, а також переміщення коней для їх випробування, участі в змаганнях та парувальній кампанії. Під час ввезення племінних (генетичних) ресурсів з-за кордону племінне свідоцтво заповнюється на основі перекладу закордонних племін­них документів українською мовою. Племінні свідоцтва видають на замовлення власника племінних (генетичних) ресурсів держплемін-спектором району або відповідальним фахівцем організації, визна­ченої Мінагрополітики.

Стаття 13 Закону "Про бджільництво" визначає, що для обліку пасік та здійснення лікувально-профілактичних заходів на кожну пасіку видається ветеринарно-санітарний паспорт. Пасіка реєстру­ється один раз у рік її заснування за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка займається бджільництвом, у місцевих державних адміністраціях або місцевих радах. Порядок реєстрації пасік затверджено наказом Мінагрополі-тики та Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. N° 184/82. Під час реєстрації пасік провадиться їх обстеження ра­йонними (міськими) управліннями державної ветеринарної меди­цини. За його результатами заявникові видають ветеринарно-сані­тарний паспорт пасіки, котрий і є документом, що підтверджує її реєстрацію. Ветеринарно-санітарні вимоги до розміщення пасік і ведення бджільництва визначаються Інструкцією щодо поперед­ження і ліквідації хвороб і отруєнь бджіл, затвердженою наказом Головного державного інспектора ветеринарної медицини від 30 січня 2001 р. № 9. Суб'єкти аграрного права, що вирощують кома­хозапильні рослини сільськогосподарського призначення, для під­вищення урожайності можуть на договірних засадах використову­вати пасіки.

За ст. 19 Закону, вироблені або заготовлені продукти бджіль­ництва підлягають ветеринарно-санітарній експертизі. Виробниц­тво вощини задля її реалізації здійснюється фізичними та юридич­ними особами у порядку, визначеному Ветеринарно-санітарними вимогами щодо заготівлі й переробки воскосировини, затвердже­ними наказом Державного департаменту ветеринарної медицини України від 7 червня 2002 р. № 31. Позаяк існує небезпека поши­рення хвороб бджіл, виробництво вощини контролюють органи державної ветеринарної служби. Виробництво і застосування лікар­ських засобів із продукції бджільництва, їх доклінічне й клінічне випробування здійснюються відповідно до Закону України від 4 квітня 1996 р. "Про лікарські засоби". На деякі види продукції бджільництва в Україні затверджено державні стандарти¹.

¹ Див.: ДСТУ 3127-95 "Обніжжя бджолине (пилок квітковий) і його суміші. Техніч­ні умови"; ДСТУ 3192-95 ''Отрута-сирець бджолина. Технічні умови"; ДСТУ 3283-95 ' Мерва заводська. Технічні умови"; ДСТУ 3483-96 "Віск бджолиний екстракційний. Технічні умови".

Ввезення в Україну та вивезення за її межі бджіл і продуктів бджільництва здійснюються згідно з Правилами ввезення в Украї­ну та вивезення за її межі бджіл і продуктів бджільництва, затвер­дженими наказом Мінагрополітики і Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. № 184/82, за наявності ветеринарного і племінного свідоцтва, а також сертифікату відповідності, який ви­дається згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. "Про під­твердження відповідності". Нерайоновані породи бджіл можна вво­зити в Україну лише з науковою метою з дозволу Мінагрополітики за погодженням з Українською академією аграрних наук.

Юридичні та фізичні особи, діяльність яких може позначитися на стані бджіл, зобов'язані забезпечити їх охорону. Для цього під час лісогосподарських робіт забороняється вирубувати липи, кле­ни, верби, акації, каштани та інші медоноси і пилконоси у радіусі З км від місця розташування стаціонарних пасік і населених пун­ктів — ареалів природного розселення бджіл, крім випадків поліп­шення санітарного стану лісів та умов їх відновлення. Щоб охоро­няти бджіл у природних умовах їх життєдіяльності, не можна розо­рювати бджолині сім'ї, які оселилися в дуплах дерев, щілинах і штучних спорудах. Фізичні та юридичні особи, які застосовують за­соби захисту рослин для обробки медоносних рослин, зобов'язані не пізніше, ніж за 3 доби до початку обробки, через засоби масо­вої інформації попередити про це пасічників, пасіки яких розташо­вані на відстані до 10 км від оброблюваних площ. При цьому пові­домляються дата обробки, назва препарату, міра його отруйності і строк дії. Органи ДАІ МВС України зобов'язані сприяти переве­зенню пасік до медоносних угідь. У разі потреби вони організову­ють супровід пасік до місць призначення.

Особливості селекції в галузі бджільництва визначаються Тех­нологічними вимогами до проведення селекційно-племінної робо­ти у галузі бджільництва, проведеня атестації пасік і видачі пле­мінних свідоцтв (сертифікатів), затвердженими наказом Мінагро­політики і Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. № 185/83. Існує спеціальний план такої роботи, який складається вченими та спеціалістами і затверджується Мінагрополітики. Зад­ля збереження, відтворення й поширення українських степових, карпатських і поліських генотипів бджіл в ареалах їх природного розселення створюються племінні бджолорозплідники та племінні пасіки, призначені для селекції і відтворення бджіл та їх реаліза­ції. Вони підлягають атестації один раз на 3 роки і одержують пле­мінні свідоцтва (сертифікати).

жүктеу/скачать 2.8 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: