Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора із садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка - Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували во­ни того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками - навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осінь з хати не випустить: «Не ходи, синку, - каже, -холодно, замерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й ум­ру, не діжду, поки ти й одужаєш». Прийде весна або літо - знов не пуска: «Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голо­ва болітиме». Цілісінький рік не дасть йому порога переступи­ти, хіба у неділю поведе до церкви та за ним і не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. «Ходім, мамо, додому, - хлипа, - їсти хочу!» То мати і веде йо­го додому, не діждавшись кінця служби і благословенія. Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що вироблює!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.

Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, та­кий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не то, щоб ціп або косу у ру­ках подержав, - не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од по­рога, або за віник, щоб вимести хату. Було старий і стане дока­зувать жінці:

• 
  На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн бу­де? Що з ним станеться, як ми помремо?.. Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!
  
• 
  Е, чоловіче, - одкаже жінка, - як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!
  

- Не ходи туди, синку, - каже, - на вечорницях збираються самі п'яниці та розбишаки; там тебе обідять, віку тобі збав­лять. Почекай трошки - я сама знайду тобі дівчину, саму найкращу на всьому світі, саму роботящу, вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать, як рідна мати.

Так не привів же їй Бог оженити сина. Раз вночі розвереду­вавсь Павлусь, як на живіт кричить: «Меду та й меду!» У ста­рих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час така піднялась фуга, що не то що уночі, а вдень не побачила б світу Божого. Бігала сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать) та якось уже випросила у ппа. За один цільничок обіщала бузівка¹ подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький - ніяк його і не розбуркаєш. Так через той то мед занедужала небога та й вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.

Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: «Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме 1 ще лучче, як за їх». У покійників - звісно, як у заможних ха- ' зяїнів - був наймит і наймичка. Наймит - парубок ще моло- \ дий, працьовитий, непитющий, а наймичка - теж чесного ро­ду, осталась бідною сиротою, і покійниця приняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому угодють, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож як умирала стара, то благослови- 1 ла наймита з наймичкою побратись, наділила їх худобою і аж ] руки їм цілувала та просила, щоб вони не обижали її Павлуся, доглядали б його і були йому рідним батьком і матір'ю, а вже вона на тім світі буде благати Господа, щоб він милосердний послав їм усякого щастя і талану.

Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сип­леться на нашого Павлуся, і урожай у його луччий, як у дру­гих, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур у Крим за сіллю, на Дін за рибою, построїли шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.

Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного роз­роїлось колкдок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відга­дує, бо Павлусь за ввесь день і пари з рота не пустить; хоч би ча­сом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко ви­мовити. Тільки йому й роботи, що цілісінький день їсть (а лопав здорово) та спить. Було прокинеться вранці - зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку, або качку, або по­внісіньку макітру вареників з сметаною; їсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспіла наймичка його утерти, а він вже й ук­лався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: «Бісові груші, - пробубонить, - які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде у рот». І щоб то дриґонуть ногою та штовхнуть об цівку! То і поси­пались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить тай засне. Пополуднує - і знов іде у комору спати і спить вже аж до захід сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, наго­дує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Лупалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.

- А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? - спитає най­мит.

- Смикнув би, - пробелькоче Павлусь, - так люльки не знайду.

• 
  Та ось же вона - біля вас на лавці.
  
• 
  Та хто ж її наб'є?
  
• 
  Та вона ж набита, я ж її вам і набив, як їхав у царину. От­же біля вас і справу положив!
  

Було, прийдуть до Павлуся парубки та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.

• 
  Не піду! - пробубонить та й очі заплющить.
  
• 
  Чому? - питають.
  
• 
  Далеко. Якби вечерниці збирались біля моєї хати, то, мо­же б, і пішов.
  
• 
  Е, пане Павле! - кажуть йому парубки, - якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!
  
• 
  Бачив, доволі бачив... - озивається Павлусь.
  
• 
  Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи носа не виткнеш!
  

• 
  Так коли ж сняться, щоб вони показились! аж обридли!.. -откаже Павлусь та й перевернеться на другий бік.
  

- Знаєте що, хлопці! Візьмемо із собою на щастя Павла Леж­ня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не зна­йдеш!

Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивлять­ся, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.

• 
  Пане Павле, а, пане Павле! - гукнули парубки. - Ходім, лишень, з нами скарбу шукати!
  

• 
  Не піду! - одрізав Павлусь.
  

• 
  Еге!.. Як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. - одказав Павлусь. - Не піду!
  
• 
  Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.
  

Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопува­ли могили, до всього приглядувались - і нічогісінько не зна­йшли. Розказують люди, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шо­лудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб. Так, кажу, до всього пригляда­лись - і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смеркалось, не­далечко од села дивляться - лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох - аж гидко до його і близько підступити. От один парубок і каже:

- Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату - нехай се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.

Парубкам подобалась ся вигадка; от вони підняли того хор­та на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули у вікно, а він як бе­бехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!

• 
  Тривай, не руш! - закричали парубки. - Се наш скарб, се наші гроші...
  
• 
  Брехня! - каже Павлусь. - Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав - не вірили?
  

- Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі-таки розсудіть: хто б їх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотів!

Та, сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню.

От такий-то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому і Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і і скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне; не поробить день, то на дру­гий і їсти нічого.

Щаслива нитка до смерті не вірвалась Павлусеві. Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йо­му господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет, а у матір, бо жінка його була невсипуща господиня. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся доспався. Спав, спав, аж поки навіки не заснув.

Що таке на світі щастя? - спитав би я у дуже письменних..Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам жалується на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як Рябко на ланцюгу, ніякої ко­ристі з них не має - і голодний, і холодний, ще гірш од якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав, -той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця на добре виораній ниві. Нагодує вона і пахаря, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки щасливий, що сам натріс­кається і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна.

Отже ж, так загвоздив вам з-письменська, щоб самі одгада-ли, чи мій Павлусь справді щасливий, чи, може, таким тільки прозвали його зависливі люди. Глядіть же, щоб не було по при­казці: «Хвалить шинкар п'яницю, а дочки своєї за його не віддасть!» Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем.

Ліна Костенко


(Нар. 1930 p.)
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. У 1946р. опубліко­вані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогіч­ний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

Ліна Костенко закінчила інститут у 1956р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі».

Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., зго­дом — збірка «Мандрівки серця» (1961р.).

У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеоло­гічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964—1965 pp. були, очевидно, ча­сом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції,— підписувала листи протесту, коли у Львові судили В. Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у «самвида-ві» через заборону комуністичною цензурою.

.Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміли­вим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. Ось, наприклад, рядки з вірша «Райська елегія»: .

Бог їй каже: о жінко! Ти ж тільки слабке створіння.

Ти забула, що я у нашу рив тебе із ребра?

Не скузуйся зі мною, бо із того варіння.

Бо із того варіння не буде тобі добра.

А вона йому каже:

— На те ж воно. Господи, й літо,

У 1977р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980р. — збірка «Неповторність».

У 1987р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За ро­ман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поете­са отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.

Збірка «Вибране» побачила світу 1989р.

За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Кос­тенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Кон­сорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письмен­ників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гума­нітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті «Києво-Могилян-ська академія». У 2000р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.

Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною осо­бою лідера опозиції Віктора Ющенка.

Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі фі­лософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не ска­заним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», од­нією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцін­ність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сен­сацією. 1 не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких просту­пає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річи­ще, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й за­гальнолюдське.

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито:

/ не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю.

її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користува­лась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чинов­ники просто боялись ЇЇ чіпати.

Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусві­домлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цін­ностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемі­кою, в якій багато тонких іронічних випадів — один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівних конкурувати з нею.

У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних духовному зорові читача широко розкривається національна іс­торія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична по­ема «Дума про братів неазовських»-).

Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман У віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендар-ні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.

Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Л. Костенко: О. Шаховеького, Л. Боровиковського, С. Рудан-ського, В. Самійленка. О. Кобилянська поклала сюжет Маруси-ної пісні «Ой, не ходи. Грицю...» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала»..., а М. Старицький — в основу п'єси. . Роман у віршах «Маруся Чурай» — це художня трансформа­ція відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона отруїла за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Роман Ліни Костенко невичерпний своїм змістом, ба­гатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загаль­нолюдською та національною проблематикою. Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, то роман закінчив­ся б разом із розділом «Страта». Але таке могло бути в тому разі, коли героїня була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетичного хисту. Маруся Чурай цілком мо­гла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Л. Кос­тенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».

Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досі тради­ційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій на­турі живе дуже сильне максималістське начало: «Все — або ні­чого». Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, му­читься самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. І на­самперед у коханні. Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» — поетично-максималіст­ської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чо­гось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю дума­ти про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою Любов, Маруся Чурай находить вельми точні сло­ва, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

Важливо зрозуміти, що в цих словах — не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, туга...

Отже, небо — і земля. Поезія — і проза. Максималізм — і прагматизм. Душевний порив — і практичний розрахунок. Без­оглядність — і та «тверезість», яка багатьма і розуміється як уміння жити...

Вічна колізія людського життя...

І якщо для Галі Вишняківни не існує моральних альтернатив (вона цілковито належить буденщині, матеріально-прозаїчній су- -єті, яка не передбачає якихось духовних зусиль чи напруг), то Іриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею»., Маруся чи Галя — ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору,— перед нами постає драма людини, яка не відбулася.

Згадаємо Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки, яка дорікну­ла Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись».. Так і Гриць Бобренко: було йому дано якусь людську неординар-ність, але — характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив і таки впіймав... Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття...

Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бо §ренківський» вибір, і складність його ще й у тому, що він ** не однократний, а щоденний, повсякчасний, довічний...

Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний ро­ман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки. «Трикутник» Мару­ся — Гриць — Галя нагадує «трикутник» Мавка — Лукаш — Килина. Аналогії проглядають і при зіставленні «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близь­кі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною патріотичною свідомістю, постають як опозиція компромісності, нецільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада — в одному випадку коханій, в іншому — Україні (але й у певному розумінні коханій жінці теж). Образ Марусі можна сприймати як апологію людської цільності, а це дуже важ­лива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костен­ко. Свідченням цільності героїні її роману є й нерозривність жи­тейських і творчих принципів Марусі Чурай. У таких випадках інколи говорять про єдність етичних та естетичних начал, що означає: в ж,итті вона така сама, як і в своїй творчості, а в твор­чості — як і в житті.

«У тебе й мука піде у пісні»,— каже одного разу Гриць Мару­сі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, що для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець — означало б щось неможливе; немож­ливе — бо неприродне для неї.

Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Гріщю, пісню я складу?!

Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змучено-му запитанні. Якщо говорити високими словами, то пісня для неї — такий же самий священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити.

І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «стале-вість» монумента. Ні, і ще раз ні — вона жінка, а значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною — і з випаленою душею... І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з най-принаднішими жіночими образами світової літератури.

Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській лі­тературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насил­ля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти по­кори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розпо­віддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це вияви­лося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у її історичному рома­ні у віршах «Маруся Чурай».

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напру­жено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна лю­дина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси/до­сконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу сві­домість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...

На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що по­клик письменника — писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»:

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Драматична поема «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не-азовських», роман у віршах «Маруся Чурай», історичний роман «Берестечко», вірші «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Виходжу в сад, він чорний і худий», «Хай буде легко. Дотиком пера», «Недумано, негадано».