Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

В одному з листів Анатолій Дімаров зазначив: «Писати почав уже в другому класі». Спершу здалося, що то жарт, бо гумор вла­стивий йому. Аж ось — газетне інтерв'ю з письменником, де він довірливо говорить: «У мене .весь час таке відчуття, що всі мої напи­сані й ненаписані твори живуть у мені з колиски»¹. А що таке твори? То — герої, характери; живі люди. Оця немеркнуча свіжість сприймання світу і людей у ньому, рельєфність бачення своїх героїв, їхніх неповторних індивідуальностей, може, і є секретом творчих успіхів відомого письменника Анатолія Дімарова.

Народився Анатолій Андрійович Дімаров у Миргороді на Пол­тавщині, в родині вчителів. Змалку прищепили йому батьки любов до книги. Під впливом Шевченка, Гоголя, свого земляка Головка

почав писати вірші.

У 1940 році закінчив середню школу. З 1940 по 1943 рік перебу­вав у Радянській Армії. Був поранений. Після демобілізації працю­вав в обласній газеті на Волині. Тоді ж почав друкуватися.

Постійне спілкування з людьми, що його вимагала журналістська робота, давало багато матеріалу для творчості. А «матеріал» був складний, нелегкий, бо таким був і час. Відбудовний період на Во­лині мав свої особливості. Радянській владі тут, включаючи й час Великої Вітчизняної війни, було лише п'ять років. Часто доводилось боротися за душі людей, отруєних націоналістичним дурманом, заля­каних кривавим терором бандитів.

Працюючи журналістом, Дімаров вступає заочно до Літератур­ного інституту в Москві. Вдень працює, вечорами вчиться. І багато пише: оповідання, нариси, вірші, статті про паростки нового в ж-атті волинян. Одна за одною виходять книги «Гості з Волині» (1949), «Дві Марії» (1951), «На Волинській землі» (1951), «Волинські легенди» (1956). В них відчутне прагнення молодого письменника до створення характерів небуденних, цікавих людських доль, як, скажімо, долі двох Марій в однойменному гворі — простих жінок, краса і людяність яких розкрилися за нових умов Радянської влади.

Преса, місцева й республіканська, помітила перші літературні спроби Анатолія Дімарова. На його книжки з'явилося чимало рецен­зій, критичних статей таких авторів, як Юрій Мельничук, Володимир Бєляєв та інші. В них були зауваження й поради. Але була й підтримка, віра в можливості молодого таланту. 1949 року Анатолій Дімаров був прийнятий до Спілки письменників.

Це був період, коли в радянській літературі на передній план виходила документалістика: в російській вона була представлена нарисами Валентина Овечкіна, Володимира Тендрякова, Гаврила Троєпольського, Анатолія Калініна, в українській — творами Василя Кучера, Василя Минка, Дмитра Бедзика, Івана Цюпи. Анатолій Дімаров також активно працює в цьому жанрі, вчиться точно давати характеристики, добирати виразні деталі, наповнюючи їх глибоким змістом.

І ось з'являється роман «Його сім'я» (1956), що відкрив новий період у творчості письменника. «Творами на морально-етичні теми я починав свою літературну працю. Романи «Його сім'я», «Ідол» цілком присвячені цій тематиці»,— напише згодом Дімаров.

Поряд з висвітленням виробничих проблем українська література дедалі активніше зверталася до морально-етичної тематики. Свідчен­ням цього є, наприклад, повісті Василя Козаченка «Сальвія», Яро­слава Гримайла «Подробиці листом», Любомира Дмитерка «Розлу­ка». Роман молодого письменника «його сім'я» зайняв у цьому ряду належне місце.

Твір був спробою відповісти на питання, яке стояло перед письменником: що писати і як писати. Писати правду, реалістично зображувати конфлікти, події, характери, подаючи їх у гостросюжет-ній формі,— це принципи, яких послідовно й чітко дотримуватиметься Анатолій Дімаров і які допоможуть йому уникнути горезвісної без­конфліктності, описовості й надмірної ліризації — вад, що подекуди позначилися на творах української прози 50-х років.

Нескладний сюжет у романі «Його сім'я». Молоде подружжя Ніна і Яків виховують двох маленьких дітей. В нього життя запов­нене журналістською та громадською роботою. В неї — кухня, діти, підозри, ревнощі. В нього — егоїстичне бажання обмежити світ дру­жини лише хатніми інтересами, й вона підкоряється чоловікові. Так поступово міщанство стає на шляху до щастя двох людей. Автор не дає рецептів, рекомендацій, як бути, що робити. Він ставить своїх героїв у такі ситуації, що висновки напрошуються самі собою. Ось Яків на зборах колективу, який хоче допомогти йому налагодити сімейні стосунки. Ось він серед людей, духовно багатих, чистих, про яких пише нариси. Після розлучення Яків зустрічається з колишньою однокласницею Валею. Але створити нову сім'ю йому не вдається, бо Валя відчула нещирість у їхніх взаєминах. Нарешті — він на бать­ківських зборах у школі і до нього, як до батька, апелюють педа­гоги й власні діти. Перероджується Яків, усвідомлюючи свої помилки. Змінюється й Ніна. Вона пориває з подругами-міщанками, вступає заочно до педінституту. Життя очищає героїв. Вони шукають шляхів зближення. Може, й знайдуть. Автор не поспішає з висновками, примушує замислитися читача...

Незважаючи на те, що роман викликав великий інтерес, все ж не можна не помітити, що він переобтяжений побутописанням, част­ковостями, за якими часом губляться громадянські інтонації.

До чого може призвести міщанський спосіб життя, егоїзм, втрата морально-етичних ідеалів, письменник досліджує і в наступному своєму романі «Ідол» (1961). Порівняно з попереднім цей твір соці­ально більш загострений, викривальні мотиви в ньому яскравіші й виразніші. Дія твору розгортається протягом чималого відрізку часу — від 1900 року і до Великої Вітчизняної війни.

Софія, дитинство якої було безрадісним, хоче створити для своєї дочки Лари безтурботне й забезпечене життя. Мати потурає дів­чинці у всіх її великих і малих примхах. І навіть тоді, коли усвідом­лює шкідливість своєї сліпої любові, зупинитися вже не може. А все це живило доччин егоїзм, породжувало зверхність до друзів, самовпевненість і самозакоханість, що кінець кінцем призвело до брехні й зради.

Письменник переконливо змальовує шлях морального падіння Лари. Як же це сталося? Адже її виховувала школа, вчителі. Ма­буть, на якомусь етапі у вихованні молодої людини було припущено недоглядів, а тому й відповідальні перед суспільством ті, серед яких виросла ця красива лялька.

Звичайно, таких були одиниці, хто зрадив собі, школі, радян­ським ідеалам. Письменник не типізує це явище. Навпаки, він під­креслює винятковість обставин, у яких опинилась дівчина. Не кінце­вий результат цікавить Анатолія Дімарова, його пильна увага при­кута до анатомії, до психології зрадництва.

Романи «його сім'я», «Ідол» не пройшли повз увагу критики й читачів. І саме тому, що автор зумів порушити проблеми, які завжди хвилюють, показати характери, що випробовуються у склад­них життєвих ситуаціях, виявив майстерність у побудові композиції, сюжету. Приваблювала багата, соковита, щедра на гумор мова його творів. Наче й традиційний Анатолій Дімаров у мовно-стилістичній палітрі, та водночас і сучасний. Поступово викристалізувалася його стильова манера, без зайвої описовості, деталізації, без штучних портретних і пейзажних красивостей. Таке стримане письмо відпо­відало сучасним життєвим ритмам.

Образи з довоєнного життя, з часу дитинства і юності, постійно хвилюють письменника. Цій темі він присвячує повість «Через місто­чок» (1957), що згодом увійде складовою частиною у повість «На коні й під конем» (1981).

Учасник Великої Вітчизняної війни Анатолій Дімаров дуже обе­режно й неквапливо підступав до теми героїзму радянських людей у Великій Вітчизняній війні. 1958 року він пише повість «Син капі­тана», в якій зображує запеклі бої з фашистами на Дінці 1942 року. .

Війна. Великою школою назве її пізніше колишній воїн Анатолій Дімаров. Бо саме на війні, говорить письменник, «найповніше роз­криваються характери героїв». Тут на кожному кроці чатує смерть, гинуть молоді, залюблені у життя люди: гине капітан Березїн, поми­рає, народивши сина, його дружина Мар'янка. Передаючи з рук у руки немовля, ціною власного життя рятують його радянські солда­ти: красень жартівник Гусаров, могутній силач Ярошок, юний узбек Галіев, хазяйновитий розвідник Покотило.

Характери в повісті живі, виразні. Досягає автор цього заглиб­ленням у психологію героїв, змалюванням яскравих деталей з життя і побуту розвідників, за своєю суттю мирних людей мирних про­фесій.

Повість «Син капітана», збірка оповідань «Жінка з дитиною» (1959), де воєнна тема переплітається з сучасністю, відкривали нову грань таланту письменника.

Якісно новий етап у творчості Анатолія Дімарова почався з на­писання повісті «Зінське щеня» (1969). Про це свідчили численні рецензії та статті, що з'явилися після її опублікування. Зокрема кри­тики відзначали, що Анатолій Дімаров — майстер «сільських історій», що, виступаючи в ролі оповідача, він зумів «з середини» розкрити людські долі села Тікач. А в цих долях віддзеркалюються сучасність й історія, мораль і народна педагогіка, побут, звичаї.

Багато людей населяє повість, але вони не губляться в потоці зображуваних подій. Кожний персонаж — це індивідуальність. Пи­сьменник любить своїх героїв, вміє сказати про них оте єдине, влучне, заповітне слово, яке одразу ж виділяє їх серед інших. За­пам'ятовуються образи трудівниці Якимівни, хазяйновитого Лобка, завідувачки хати-читальні Люби.

Окрилений успіхом, Дімаров 1972 року пише повість «На пору­ки» — також на сільську тему.

Письменник давно виношував думку створити широке художнє полотно — роман-епопею. «Я задумав розкрити найкращі духовні якості мого народу на дуже важливому історичному відтинкові часу: його участь у Великій Жовтневій соціалістичній революції, в утво­ренні Радянської держави, його боротьбу не на життя — на смерть за збереження й утвердження завоювань Жовтня в роки громадян­ської і Великої Вітчизняної воєн. Мені хотілося показати наш народ життєствердним, незламним, спраглим до нового життя й праці, по­казати його віру в добро й справедливість, його ненависть до всіля­ких завойовників, які приходять плюндрувати нашу землю».

В 60-і роки в українській літературі були зразки, на які можна _л0 рівнятися. Згадаймо хоча б романи Андрія Головка «Артем Гармаш», Михайла Стельмаха «Велика рідня», Григорія Тютюн­ника «Вир»- У І⁹⁶⁴ Р^оці виходить роман Анатолія Дімарова «1 бу­дуть люди», а 1974 і 1980 рр. продовження його — «Біль і гнів». Роман відразу привернув до себе увагу і засвідчив своєрідність твор­чої манери письменника, його зрослу майстерність, концептуальність художнього мислення.

Майже двадцять років працював Дімаров над літописом одного з полтавських сіл — Тарасівки. Художньо й історично правдиво у творі зроблено суспільно-економічний, морально-етичний і побутовий «зріз» українського села за півстоліття, психологічно переконливо подано цілу галерею образів людей з народу. Найбідніше селянство представляють Василь Ганжа, Максим Твердохліб і його стара мати, Протасій Некований, Петро Нещерет, Марта, Іван Приходько і його дванадцятеро дітей. У розвитку подано образ середняка Миколи Приходька, який довго приглядався до колгоспної форми господа­рювання і зрештою повірив Радянській владі.

Одвертими й прихованими ворогами нового ладу в романі висту­пають куркулі: батько й син Гайдуки, Івасюта та його син Іван, який в період окупації став начальником поліції в Тарасівці.

Колоритне й духівництво: отці Діодорій та Віталій, бідний свя­щеник Світличний, син якого Федір став червоним кавалеристом, командиром ескадрону, а в час війни разом з Василем Ганжою очо­лив партизанський загін. Цікаві також образи товаришки Ольги, що керує жінвідділом, дочки Світличного вчительки Тетяни, секретаря повіткому Григорія Гінзбурга та багатьох інших.

Отже, коли говорити про головного героя роману, то, безперечно, ним є народ. Загартований у класових битвах, він встановлював Радянську владу, захищав завоювання соціалізму, вистояв у двобої з фашизмом. Характери найвиразніше проявляються на крутозламах історії, те, що було притамоване буднями, раптом розкривається з надзвичайною силою у діях і вчинках, освячених високими ідеалами народної моралі, народної правди.

Анатолій Дімаров показує, як з активізацією робітничого руху в Росії зростали й міцніли сподівання народу на щасливе життя, як український наймит Василь Ганжа всім серцем і душею сприймає революцію, її гасла. «За них, повернувшись із каторги, вів палку агітацію на катеринославських заводах, за них воював на фронтах громадянської, комісаром у червоноармійських підрозділах, з ними повернувся у рідне село будувати Радянську владу...» Будував він ч майже з нуля; ставши в Тарасівці головою сільради, а потім секре­тарем партосередку, проводив політику партії на селі, виховував нові кадри (Нещерет став головою сільради, Твердохліб — головою колгоспу), дбав про колективне господарювання, нові взаємини Між людьми, про нову школу, нові обряди тощо. У свідомість селян поступово входить уболівання «за спільне», розуміння, що слід «по-новому жити». Вперше за всю історію діти селян стали студентами вищих навчальних закладів, курсантами вій­ськових училищ. Життя в селі змінювалося докорінно. Друга частина роману «Біль і гнів» присвячена подіям воєнних років, коли народ-трудівник, захищаючи свої здобутки, піднявся на боротьбу з ворогом. Письменник показує, як зароджувався, поширю­вався народний рух опору.

В особливо важких, несприятливих умовах степу діє партизан­ський загін. У зміцненні його боєздатності немала заслуга Федора Світличного і Василя Ганжі, котрі мають великий досвід роботи з людьми. Партизанам допомагають староста Микола Приходько і його дружина Данилівна, син Тетяни Світличної Андрій, що прибув з Великої землі, радистка Неля, Максим Твердохліб.

Бореться з окупантами колишній червоний командир Євген При­ходько, згуртовує підлітків його брат Грицько. Не коряться загарб­никам та їхнім посіпакам ланкова красуня Наталка, старий селянин-хлібороб Данько Бородай, майор медичної служби Зарудько. Не припиняє боротьбу військовополонений вірменин Ашот Абагян. Все­народний опір відчувається у всьому: у відповіді малого хлопчика Петруся, котрий на запитання німця, де його батько, відповідає: «Мій тато б'є фашистів!», і у вчинках глухонімої дівчинки Валі, яка пише й розклеює ночами антифашистські листівки.

«Отак і жило село: між гвинтівкою й шибеницею»,— говорить автор.

Сильний ворог, підступні й жорстокі в нього поплічники, запро­данці гайдуки, івасюти, курочки, канюки. Але всі вони прорахува­лися, бо радянські люди виявилися морально стійкими, згуртованими і готовими до самопожертви. Ціною великих втрат виборювалася перемога. Гинуть на шибениці й у сутичках з ворогом чистий і чесний Твердохліб, юний Івась Світличний, партизанка Тетяна Світлична і ще багато мужніх героїв.

В чому ж їхня сила? Передусім в усвідомленні обов'язку перед народом, перед односельчанами, а отже, й перед суспільством. Звід­си — велика витримка героїв. Вистояти будь-що і за будь-яких си­туацій.

Почуття обов'язку, витримка, самопожертва — це те, що надає героям епопеї рис народних характерів. Письменник намагався пока­зати їх у найскладніших і найнесподіваніших побутових і психологіч­них ситуаціях, що розгортаються навколо таких загальнолюдських понять, як земля, хліб, любов, честь. Дія відбувається на Україні, й характери ці яскраво національні. Такими постають перед нами відчайдушний воїн Федір Світличний, мудрий і врівноважений в радості й біді Василь Ганжа, гуморист і сільський філософ Іван При­ходиш, сильна в любові і ненависті Тетяна Світлична.

Сувора правда воєнних літ. Суворо реалістична й манера розповіді Анатолія Дімарова. В зображенні бою і в сценах кохання, в описах природи і в психологічних портретах Анатолій Дімаров лаконічний, слово його точне, по-народному образне, влучне. Ось картина, що завершує епопею. На згарищі, що лишилося від села, Ганна варить картоплю в німецькій касці: «Військові в'їхали у спалене село ван­тажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигла над вогнищем. Військові буйи з фронто­вої газети, один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що обов'яз­ково напише про жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя

народу.

Сильні натури і надзвичайні ситуації характерні і для наступних творів Дімарова. В 1973 році він публікує повість «Док», в основу якої покладено дійсний факт — безприкладний перегін морським шля­хом велетенського дока — цілого судноремонтного заводу — з Балтій­ського моря в Чорне. Нелегко здійснювався план буксування дока. Стихію перемогли рішучі, вольові, діяльні характери.

Звичайні люди в складних умовах, зокрема в умовах війни — так можна визначити тему книги «Постріли Уляни Кащук» (1975). До неї ввійшли повісті «рогозівського циклу», від назви села Рогозівка, де були записані ці легендарні історії. І знову прозаїк продемонстру- „ вав майстерне володіння формою народної оповіді. Нещодавно з'я­вився новий цикл історій Анатолія Дімарова, так званий «містечко­вий».

Досягши мистецької зрілості, опанувавши «великі форми», пи­сьменник все частіше звертається- до жанру дитячої літератури. И раніше в нього були спроби, і досить успішні, писати для дітей. Скажімо, оповідання «Про хлопчика, який не хотів їсти» (1958). Те­пер у доробку письменника є такі книжки, як «Для чого людині серце» (1963), «Блакитна дитина» (1968), «На коні й під конем» (1973). У 1981 році повість «На коні й під конем» вийшла в доповненому вигляді, включивши в себе повісті «Через місточок» (І частина), «Блакитна дитина» (II частина), «На коні й під конем» (III частина). їх можна теж назвати історіями, але вони вже побудовані на авто­біографічному матеріалі.

«...З дітьми я завжди намагаюся розмовляти на одному з ними рівні, мовби веду бесіду із своїми ровесниками й соратниками...

А взагалі хочу сказати, що ми, письменники, в боргу перед дітьми, бо пишемо для них мало і часто не дуже добре. Дитячу психологію треба серйозно вивчати, досліджувати».

Не хронологічна послідовність цікавить Дімарова в автобіогра­фічних творах. І тут він лишається вірним собі: з численних фактів обирає лише ті, веселі або сумні, які несуть виховний, педагогічний заряд.

Головний герой повісті — життєрадісний хлопчик Толя. Він і беш­кетує, і заводій у іграх, часто потрапляє в смішні ситуації, з яких, буває, виходить битий. З доброю усмішкою малює свого меткого на вигадки героя Анатолій Дімаров. Письменник розповідає, як Толя переборює перші в житті труднощі, пізнає добро і зло, гартує свій характер, виховує у собі почуття обов'язку, честі, дружби, читає Гоголя і Лондона, захоплюється вчинками персонажів їхніх творів, а також героїв з життя, зокрема легендарного прикордонника Кара-цупи. Та ось минуло дитинство, скінчилося шкільне навчання, по­дальший гарт героя відбувається вже в армії.

Світ героїв автобіографічних розповідей Анатолія Дімарова бага­тий: це безкорислива, органічна любов до природи, захоплення літе­ратурою і мистецтвом, внутрішнє відчуття обов'язку перед батьками, а згодом і перед Вітчизною.

Слідом за С. Васильченком, І. Микитенком, А. Головком Дімаров зображує дітей у невигаданих життєвих ситуаціях, ніколи не ство­рює для своїх героїв штучних, тепличних умов.

Успішно виступив письменник в останні роки і в пригодницько-фантастичному жанрі, опублікувавши повісті «Друга планета» (1980) та «Три грані часу» (1980), присвячені актуальній проблемі боротьби за мир.

Понад тридцять років працює в літературі Анатолій Дімаров. Письменник має постійного читача. Любить він працювати над сло­вом наполегливо, вимогливо і в поті чола. Любить сміх і жарти. Щороку з партіями геологів вирушає він на Памір, Тянь-Шань. На­мети, снігові вершини, цілюще повітря, зустрічі з цікавими людьми, довірливі розмови. А додому привозить нові сюжети, нові задуми. До речі, його колекції мінералів може позаздрити будь-який фахі­вець.

1981 року за роман «Біль і гнів» Анатолію Дімарову присуджено Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка. «Висока честь бути лауреатом премії імені Тараса Григоровича Шевченка. Ще більша відповідальність — носити це почесне звання. Зважувати кожне слово на терезах тієї великої правди, за яку все життя бо­ровся наш полум'яний Кобзар»,— так розуміє письменник свій обо­в'язок перед народом.
Леонід Кисельов


     

ЛЕОНІД КИСЕЛЬОВ -
ФЕНОМЕН ПОЕТИЧНИЙ ЧИ ПСИХОЛОГІЧНИЙ?

Я постою у края

Леонід Кисельов відомий українському читачеві на Заході з

   Матеріали його життєпису дуже скупі. На основі коротеньких

     Народився він у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного

     В кінцевому підсумку наших шукань національного поетового

Коли Кисельов захворів - невідомо, але з поеми "Первая

        Почав писати російською мовою в 1959 р. Перша добірка його

        Посмертно вийшли дві його книжки російської й української

       Молодий поет виявив якщо не світоглядову заангажованість, то

        ...все на свете - только песня