Альфонс доде

Того ранку Джеків язик виписував такі самі кренделі, як і його ноги. Учень розводився так красномовно, що у шинку затихли всі розмови: п'янички прислухалися до його слів. За сусідніми столами чулося перешіптування: «Підкований парубчак! Зразу видно: з Парижа». Коли б йому ще Лабассендрів бас, а не його півнячий голосок, що зривався з баритончика на дитячий тенор, який долинав до нього самого ніби здалеку, десь згори. Та незабаром його язик зовсім заплутався, Джек перестав чути, що каже, його огорнуло, мов ватою, загойдало, ніби він летить в гондолі навздогін за думками, йому стало нудно і в голові все затьмарилося.

...Джек отямився, відчувши щось холодне на лобі. Він сидів на березі Луари. Як він тут опинився, поруч з морячком, що змочував йому скроні? Ледве розплющивши очі, він часто кліпав через яскраве світло. Потім помітив навпроти себе дим із заводської труби, а зовсім поряд – рибалку, що стояв у човні і піднімав парус, готуючись до відплиття.

– Ну що, трохи покращало, старий? – запитав матросик, викручуючи хустинку.

– Атож, уже зовсім добре, – відповів Джек, тремтячи від холоду і ледве повертаючи важку голову.

– Тоді сідай у човен.

– Для чого? – здивовано запитав учень.

– Бо ми їдемо в Нант. Хіба ти не пам'ятаєш, що тільки що найняв у шинку цього матроса? А ось і Хвалько повертається із провізією.

– Бери здачу, старий! – сказав колишній коваль, тримаючи у руці великого кошика, з якого виглядав окраєць хліба і стирчали шийки пляшок... Гоп-ля!.. В дорогу, хлопці! Вітер попутний. За годину будемо в Нанті. Ось там гульнемо!

І тут на хвилину Джек усвідомив, що буде далі, в яку безодню він котиться. Йому хотілося стрибнути у прив'язаний неподалік човен перевізника й повернутися в Ендре, але для цього потрібне було зусилля волі, на яке він уже був нездатний.

– Та сідай же! – крикнув йому морячок...– Ти ще трохи блідий, але нічого, поснідаєш, і все зразу як рукою зніме.

Не опираючись більше, учень заліз разом з іншими в човен. Зрештою, у нього лишилося ще три луїдори, щоб купити собі новий одяг і подарунок для Зінаїди. Тож він недаремно з'їздить до Нанта. А втім, він був у такому стані, що раз у раз то впадав у невимовну тугу, то безпричинно радів.

І ось, сидячи на дні човна зі своїми новими приятелями, Джек уминає сніданок, і йому піддає апетиту свіжий солоний вітер; він підганяє човна, який, нахилившись на бік, як чайка, що черкає крилом об воду, мчить уперед під важким сірим небом, справжнім бретонським небом... Скрипіли снасті, напинався, аж тріщав парус, і під плюскіт хвиль обабіч човна пропливали знайомі річкові краєвиди; далекі постаті рибалок, праль і пастухів з вівцями, що скубли траву, були схожі на великих комах. У надмірно збудженій хлопчиковій уяві все бачене набувало незвичайних поетичних форм і забарвлення. Поряд із Джеком сидів матросик, човен обминав то один, то другий, то третій великий морський корабель, і йому пригадувалися епізоди з прочитаних книжок, розповіді про морські пригоди і далекі подорожі. Хтозна-чому в нього перед очима невідступно стояла картинка англійського художника із старої книжки «Робінзон Крузо», яку він читав ще зовсім малим: на пожовклій та потертій сторінці був намальований Робінзон, що лежав з кухлем ялівцівки в руці; навколо нього – п'яні матроси й недоїдки на столі, а під усім цим підпис, якого Джек не забув, хоча відтоді минув уже добрий десяток років: «І під час тієї нічної оргії я забув про всі свої добрі наміри». Можливо, у Джековій пам'яті виринув той малюнок тому, що на днищі човна качалися порожні пляшки, з котрих повитікало недопите вино, а його приятелі валялися серед недоїдків? Джек і сам напевне не знав, але безладний політ чайок, які кружляли на вітрі над парусом, доповнював ілюзію далекої подорожі, адже хлопчик лежав горілиць і нічого не бачив, крім неба, по якому наввипередки мчало клоччя сірих хмар; воно летіло так швидко, що в Джека пішла обертом голова.

Хлопчик трохи підвівся, його повернули до дійсності його приятелі по чарці, які горлали матроську пісню:

І кнехти, і кочети!

Гуляйте, як хочете!

Ех, якби то й він міг співати так, як вони, матроських пісень! Але він знав тільки дитячі пісеньки на зразок тієї, що йому змалку співала мама: «Я в червоних черевичках», і він соромився, що не знає ні слів, ні мелодії тих матроських пісень. Потім він відчув на собі чийсь неприємний погляд. Навпроти стояв човняр і, час від часу попльовуючи на долоні, щоб краще тримати стерно, пильно дивився на нього ясними очима, які на засмаглому, обвітреному обличчі здавалися безбарвними. Джекові хотілося, щоб він відвів свій зневажливий погляд, що немов промовляв: «І не соромно тобі, поганий хлопчиську?», але такі морські вовки з гострим зором, звиклим бачити ще вдалині шквал, угадувати його наближення з тіней, що ковзають по синіх хвилях, не опускають очей. Аби позбутися настирливого спостереження за собою, Джек вирішив змусити човняра випити. Він простягнув човняреві склянку, що тремтіла в його руці, і пляшку, з якої вино було вже виціджене до останньої краплі:

– Нумо, хазяїне, випийте!

Човняр заперечно похитав головою.

– Дай спокій старому Ласкару, – прошепотів Джеку матросик. – Хіба ти забув, що він не хотів нас везти?.. Його жінка заставила... Він переконаний, що в тебе занадто багато грошей, що тут діло нечисте.

Ну коли ви думаєте, що Джек дозволить підозрювати себе у злодійстві!.. То знайте: він матиме стільки грошей, скільки захоче... Досить йому лише написати... Та хоча його думки плутаються, він, на щастя, пригадує, що мати веліла не казати, від кого він одержав сто франків, і він лише твердить: це його гроші, його заощадження; він собі купить за них новий одяг і спробує знайти якийсь подаруночок для Зі... Зі... Зінаїди!..

Джек усе говорив, говорив... Але ніхто не слухав його. Хвалько й морячок завели сварку. Один хотів висадитись у Шатне, великому занедбаному і похмурому промисловому передмісті Нанта, що тяглося понад берегом річки; там що не барак з потемнілими від дощів і кіптяви палісадниками, то й шинок. Другий вимагав пливти до самого Нанта; сварка ставала дедалі гострішою, вони погрожували один одному «розтовкти пляшкою морду», «розпороти пузо» або ж просто «розчерепити голову, аби подивитися, що там усередині».

Сміх, та й годі: обмінюючись такими «люб'язностями», вони мусили сидіти поруч, учепившись за борти човна, щоб не випасти у річку, – вітер дужчав, і суденце ковзало по воді, нахилившись набік. Для здійснення своїх жахливих погроз їм принаймні потрібно б мати вільні руки і трохи простору. Але Джек цього не розумів, навпаки, сприймав усе дуже всерйоз і, засмучений сваркою приятелів, намагався їх заспокоїти й помирити.

– Друзі!.. Дорогі друзі!.. Прошу вас!..

У його голосі бриніли сльози, вони набігали на очі, текли по щоках; Джека опанувала незвичайна розчуленість, ніби всі інші його почуття розчинились, розтанули у всепо­глинаючому бажанні виплакатись. Може, причина крилася в тому, що навколо з усіх боків була вода. Та ось ковзнули і лишилися позаду останні будинки Шатне, і сварка припинилась так само раптово, як і почалася. Вони підходили до Нанта. Човняр опустив вітрило і сів на весла, щоб певніше провести човна в запрудженій суднами гавані.

Джек спробував було встати, оглянутися навколо, але в нього запаморочилась голова, і він мусив відразу ж сісти. Повторилось те саме, що й зранку: він мов завис і гойдається в порожнечі. Щоправда, тепер він не втратив свідомості.

Навколо все оберталося. Старі будинки з ліпними прикрасами і кам'яними балконами кружляли з корабельними щоглами, ганялись за ними, поглинали їх і зникали самі, а замість них з'являлись великі напнуті вітрила, чорні труби, з яких валив дим, лисніли високі червоні й коричневі корпуси суден. Під бушпритами у такт хвилям піднімалися й опускалися поривчасті задраповані бліді фігури, якими було прикрашено носи кораблів, і з них після кожного занурення стікала вода, ніби вони плакали з утоми й журби. Принаймні так ввижалося Джеку. Затиснуті між масивними набережними і низьким небом, що не давало змоги очам дивитися вгору, ті кораблі здавалися в'язнями, а назви, написані на їхніх бортах, немов просилися на сонце, на вільний простір, до золотистих рейдів заокеанських країн.

І тоді йому згадався Маду, його втечі в Марсельський порт, переховування у трюмах, серед вугілля, товарів, речей пасажирів. Але ця думка, так само, як і всі інші, лише майнула йому в голові і зникла під крики: «Тягни! Р-р-а-аз, два-а-а!» То підбадьорювали себе матроси, налягаючи на канат. Потім він почув скрипіння блоків на верхніх реях, стукіт молотків на корабельних верфях.

Несподівано Джек виявив, що він уже не в човні. Як це сталося? Як він вибрався із човна? Такі провали бувають у сні, а Джек і справді перебував наче у тривожному сні. Разом із своїми двома приятелями він плентався довжелезною набережною, понад якою прокладено залізничну колію; навколо були нагромаджені різні товари; одні з них вантажили на кораблі, інші – розвантажували, і на кожному кроці доводилося обминати всілякі перепони, переступати через сходні. Він спотикався, перечіплювався через паки бавовни, ковзав на купах зерна, наштовхувався на кутики ящиків, і скрізь його переслідували гострі або солодкаві запахи прянощів, кофе, насіння, ефірних масел. Джек губив і знаходив своїх приятелів, знову їх губив і несподівано помітив, що довго й нудно щось розповідає про насіння олійних культур бригадиру Манжену, котрий занепокоєно дивиться на нього і стривожено посмикує свої солом'яні вусики. Дивно: Джек бачить себе ніби збоку, він роздвоюється. У ньому тепер ніби дві людини – одна поводиться, як навіжена, вона кричить, розмахує руками, казна-що верзе й витворяє, а друга, розважлива, але безсила і німа, наче з кляпом у роті, – вона приречена лише мовчки спостерігати ганебне його падіння, лише дивитися і згадувати. До того ж цей другий Джек, мислячий і свідомий, час від часу все ж таки засинає, а навіжений і далі верзе дурниці та шаленіє; тож не дивно, що коли згодом Джек захоче пригадати всі події того бурхливого дня, в його пам'яті виявиться надто багато провалів та білих плям.

Уявіть собі збентеження розважливого Джека, що бачить свого двійника, котрий шикує вулицями Нанта, тримаючи у зубах довгу люльку та підперезавшись новим матроським поясом поверх робочої блузи! Йому кортіло крикнути отому блазню: «Схаменися! Ти ж зовсім не схожий на моряка! Даремно ти хизуєшся новою люлькою й матроським поясом та цератовим беретом твого нового приятеля, даремно йдеш, поводячи плечима, і мов заведений белькочеш: «Багато юшки, та мало м'яса, тисячу чортів!» Ти щонайбільше схожий на хлопчика із церковного хору, що нахлебтався вина із чаші для причастя: надто високо і недоладно надітий пояс сповзає набік, і попри все у тебе простодушне дитяче личко... Поглянь! На тебе всі оглядаються, з тебе сміються!»

Але він неспроможний висловити все це вголос, він ще може тільки в душі думати так, та водночас мусить іти слідом за двійником, зашпортуватися І хитатися, покірно піддаватися всім його примхам. Розважливий Джек не відстає від двійника й тоді, коли той увалюється у роззолочену кав'ярню з високими дзеркалами, у яких відображення людей і речей хитаються, ніби ось-ось упадуть. Той Джек, котрий ще не втратив здатності спостерігати, бачить навпроти себе, серед відвідувачів, що то заходять, то виходять, огидну п'яну компанію на чолі із своїм блідим, брудним двійником, закаляним у багнюку, як гіркий п'яниця, що ледь утримується на ногах.

До трьох гультяїв підходить офіціант. їх виганяють геть, на вуличний холод. І вони знову блукають містом.

Але яке чудове те місто! І велике-велике!.. Скрізь набережні, набережні, а обабіч них давні кам'яниці із залізними балконами. П'яні хлопці ідуть одним мостом, потім прошкують другим, третім... Скільки ж тут мостів, скільки річок, що перетинаються, впадають одна в одну, одноманітно несучи кудись похмурі каламутні води! Та зрештою це так сумно цілий день блукати містом... Джек сідає на вузькі й слизькі сходи, останні приступки яких зникають у темній воді каналу, і заходиться гірким плачем. Нерухома, без течії, густа й важка, у кольорових розводах через сусідство із фарбарнею, вода в каналі хлюпотить лід лопатями великого пароплава, що пропливає неподалік. Хвалько й морячок затіяли на березі гру – збивають монети з корку. Джекові дуже гірко. Він і сам не знає чому. Яка туга!.. До того ж його раз у раз нудить... «Може, мені втопитися?..» Він сходить на одну сходинку, ще на одну. Ось вода хлюпотить уже під ногами. На думку, що він помре, йому стає шкода себе самого...

– Прощайте, друзі!.. – ридаючи, обзивається він.

Але друзі, захоплені партією гри в корок, нічого не чують.

– Прощайте, мої бідні друзі!.. Більше ви мене не побачите... Я зараз помру!

Бідні друзі, так само глухі, сваряться через сумнівний удар. Як усе ж таки важко померти, ні з ким не попрощавшись, бачачи, що ніхто навіть не спробує зупинити тебе на краю безодні!.. Адже вони й справді дадуть йому утопитися, нелюди! Горлають там нагорі, знов погрожують один одному, як уранці. Знову кричать, що порозпорюють один одному пузо, що відкрутять голову. Навколо них збирається натовп. З'являються поліцейські. Переляканий Джек видирається сходами і тікає... Тепер він іде повз велику корабельню. Поблизу хтось пробігає, хитаючись і спотикаючись. То морячок: розхристаний, без берета й шийної хустки, широкий комір надірваний і теліпається в нього на грудях.

– А Хвалько де?

– У каналі... Як дав йому головою, тільки булькнув...

І матрос біжить далі, за ним женеться поліція. Охопленого тугою Джека вже не дивує, що морячок утопив Хвалька, ніби вбивство було останньою приступкою зловісних сходів, на які він поставив ногу і спускається у пітьму. Проте йому хотілося б повернутися, дізнатись про долю того нещасного. І раптом хтось його кличе:

– Гей, Ацтеку!

То Хвалько, він також без картуза, без шийної хустки, захеканий і розгублений.

– Отой твій матрос, що заробив, те й має... Як дав йому носаком, він брик у канал, тільки булькнув... За мною женеться поліція... Я побіг... Бувай!..

Котрий же з них утопився? Хто вбивця? Джек нічого не розуміє і навіть не намагається розібратися у тому. Хтозна, як вони знову здибалися, але ось вони знову всі троє сидять у шинку за столом, де стоїть велика посудина з цибулевим супом, куди вони виливають кілька літрів вина. Вони це називають «Заправкою». Хлопці напевне побували вже не в одному шинку і не раз готували це пійло, бо стойки і кривоногі столи запаморочливо миготять у Джека перед очима, як у кошмарному сні, і розважливий Джек уже неспроможний устежити за своїм двійником. Мокра бруківка, темні підвали, вузькі стрілчасті двері з красномовними написами над ними, бочки, запінені склянки, піддашшя, повиті виноградними лозами... Все це поступово огортають сутінки, аж поки вставлені у пляшки свіч­ки не освітлюють у вертепах содомних видовищ: негритянки, виряджені у вбрання з рожевої газової тканини, п'яні матроси, що танцюють джигу під акомпанемент арфістів у сюртуках... Збуджений музикою, Джек зовсім ошаленів. Ось він виліз на стіл і кружляє в старомодному танці, якому навчив його змалку літній учитель танців, що приходив до матері.

У Монако

Джек кружляє у танці, та раптом стіл валиться, і підліток разом з ним опиняється на підлозі серед битого посуду і недоїдків. Навколо галас, шум, ґвалт...

Безсило розвалившись на лавці серед незнайомої безлюдної площі, де здіймається церква, Джек усе ще немовби кружляє у танці під давно забуту мелодію: «У Монако танцюють м'яко». Це все, що лишилося від минулого дня в порожній його голові, так само порожній, як і його гаманець... А де ж морячок? Пішов... А Хвалько? Зник... У цю пізню вечірню годину, коли найгостріше дотикає до серця дошкульна гірка самота, поруч із Джеком немає жодної живої душі. То там, то сям загораються жовті газові ліхтарі, і їхнє світло відбивається в річці та у стічних ровах... Місто вкриває хистка пітьма, з-під якої, як з-під золи, ще ледь-ледь просвічує день, догораючи, як вуглинки у вогнищі. У темряві потроху тонуть важкі обриси церкви. На будинках уже не видно дахів, на суднах – вітрил. Тепер життя стелиться понад землею, де видніють смуги світла від кількох ще відкритих крамничок.

Крики, співи, сльози, відчай, бурхлива радість – усе минуло, і тепер Джека опановує жах. Цілий день він читав похмуру сторінку свого гіркого життя, на якій було накреслено «Марнота». А тепер, під кінець – «Марнота й Морок»... Хлопчик не рухається, він не має сили побігти геть, утекти від страшного почуття занедбаності й самоти, і може б, так і лишився, як останній п'яниця, лежати на тій самій лавці, у цілковитій знемозі, яку й сном не назвеш, якби добре знайомий рятівний крик не вирвав його із заціпеніння:

– Капелюхи!.. Капелюхи!.. Капелюхи!..

Джек кличе:

– Белізер!..

Це й справді Белізер. Учень марно намагається підвестися і пояснити, що він трохи «ґуль...ґуль...гульнув». Зрештою Джек іде, спираючись на руку бродячого торговця, який також хитається й шкандибає, але його принаймні веде тверда воля. Де вони? Куди вони йдуть? Ось уже видно освітлені, але безлюдні набережні... Вокзал... Ох і приємно ж розлягтися на лавці!..

Що таке? Що сталося? Що від нього хочуть? Його будять. Трясуть. Штовхають. Якісь люди щось кричать йому. На його руки надівають залізні наручники. До зап'ястків прив'язують мотузок. Знеможений сном, він навіть не намагається опиратися. І спить далі десь у вагоні. Потім спить у якомусь човні; йому холодно, але він все одно хропе на днищі човна, неспроможний навіть поворухнутися. Його знову будять, несуть, тягнуть, штовхають. І яку ж він відчуває полегкість, що після всіх своїх незліченних поневірянь, цілоденних лунатичних блукань він може розлягтись на соломі, куди упав, і нарешті досхочу виспатися – від світла і шуму його захищають масивні двері, замкнуті на два величезні скреготливі засуви.

VI

Лиха звістка

О, яке ж важке пробудження на похмілля! Мучить спрага, трусяться затерплі руки й ноги, ніби стиснуті важкою збруєю, що завдає їм ран; мучить сором, невимовна туга людського створіння, яке опинилося у становищі бидла і якому таке огидне його заплямоване життя, що й жити не хочеться! Усе це Джек відчув, ледве розплющивши очі, ще перед тим, як до нього повернулася пам'ять, ніби й уві сні карався докорами сумління.

Було ще зовсім темно, і він нічого не розрізняв навколо себе. Проте він усвідомлював, що лежить не у своїй мансарді. Над ним не світилося синє, як небо, віконце. Бліде світло ранкової зорі пробивалося сюди крізь двоє високих заґратованих вікон, які розрізали його на безліч блідих плям на стіні. Де ж це він? У кутку, неподалік від його лігва, перехрещувалися канати, шківи, великі гирі. І раптом страшний гуркіт, що розбудив його, почався знову. Слідом за скреготом ланцюгів, пролунав гучний дзвін баштового годинника. Знайомий дзвін. Той годинник уже майже два роки відраховував учневі час, його бій долинав до Джека і з холодним зимовим вітром, і в літню спеку, і вечорами, коли він засинав у своїй комірчині, а вранці глухо стукав у запітнілу шибку мансарди, немов гукаючи: «Піднімайся!»

Отже, він в Ендре. Так, але, як правило, той дзвін долинав звідкись згори і здалеку. Він, напевне, дуже втомився, якщо ці звуки так гучно відлунюють у його голові, так настирливо вібрують у вухах. Якщо він тільки не опинився у самій башті, де встановлено велетенський годинник, у тому високому приміщенні, яке в Ендре називають «холодна» і куди за різні провини саджають заводських учнів. А він і справді у башті. Але чому?.. Що він накоїв?..

І тоді слабкий промінь світла, проникаючи у приміщення і потроху освітлюючи його, проник і в Джекову пам'ять, поступово дістаючись в усі її закутки. Джек спробував пригадати події минулого дня і вжахнувся. Ні, краще не згадувати!

Але тепер його друге «я», мисляче «я», пробудилося остаточно і нещадно нагадувало йому про всі його божевільні витівки й нісенітниці минулого дня. Уривок за уривком вони виринали в його пробудженій свідомості. «Розважливий» Джек нічого не забув, більше того, на підкріплення своїх звинувачень він мав речові докази: матроський берет, від якого загубилася стрічка... синій пояс... уламки люльки, крихти тютюну у кишенях та дрібні монети – рештки його грошей. Знаходячи кожен новий речовий доказ, Джек червонів у темряві і щоразу гнівно, обурено скрикував. Він відчував, що його гордість розтоптана, а ганьба непоправна. Після одного найрізкішого вигуку у відповідь почувся чийсь стогін.

Виявляється, він тут не сам. З ним тут іще хтось, он в одній із амбразур, пробитих хтозна-коли в товстих сті­нах, сидить якась тінь на камінні.

«Хто це?» – стурбовано думав Джек, вдивляючись в обриси дивної нерухомої постаті – понурої, незграбної, кістлявої, як виснажена шкапа. Тільки одне створіння на світі могло мати такі жалюгідні й безформні обриси – Белізер... Але чому він тут опинився? Джек невиразно пригадує, що бродячий торговець чимось йому допоміг. Ниючий біль у всьому тілі нагадав йому про бійку на якомусь вокзалі, коли, наче підхоплені ураганом, у всі боки летіли капелюхи і картузи. Але в його пам'яті все те було таким невиразним, хистким, розпливчастим, немов проглядало крізь скаламучений осад.

– Це ви, Белізер?

– Авжеж, я, – відповів бродячий торговець хрипким голосом, у якому вчувався відчай.

– Але, скажіть, ради бога, що ми накоїли? За що нас, як злодіїв, зачинили тут?

– Я не знаю, хто й що накоїв, і це мене не стосується. Зате я добре знаю, що нікому не чинив ніякого зла, і треба зовсім не мати совісті, щоб так понівечити мої капелюхи.

На мить голос його урвався; Белізера аж пересмикнуло, коли він згадав про жахливу бійку, про нещастя, що звалилося на нього тієї темної ночі, про те, як топтали, розкидали, нищили його крам. З учорашнього вечора те жахливе видовисько весь час стояло в нього перед очима, воно цілу ніч не давало йому заснути, і він майже не відчував болю у своєму стомленому, змученому тілі, зв'язаному ланцюгами й мотузками, не відчував катування «чоботом», на яке був приречений бродячим життям і спотвореними ногами.

– Скажіть, мені заплатять за них? Я ж зовсім непричетний до того, що сталося. Хоч ви скажіть їм, що не я підсобляв вам у тому ділі.

– У якому ділі?.. Що я зробив?.. – запитав Джек, не відчуваючи за собою вини. Але він зразу ж подумав, що не пам'ятає усіх своїх витівок, що, можливо, є в нього якась гірша провина, ніж інші, і він, уже несміливіше, перепитав Белізера:

– У чому ж мене звинувачують?

– Вони кажуть... Але чого ви мене питаєте? Ви й самі здогадуєтесь, у чому.

– Та ні, клянуся вам.

– Ну, добре... Кажуть, що це ви вкрали...

– Украв?.. Що вкрав?

– Зінаїдин посаг.

– Але ж це наклеп! Ви хоч не вірите в це, Белізер?

Белізер не відповів. В Ендре всі були впевнені: винен Джек. А жандарми, що схопили їх минулої ночі, відкрито розмовляючи про все у присутності Белізера, і його переконали у цьому. Проти учня свідчили усі докази. Як тільки на заводі пішла чутка про крадіжку в Рудиковому домі, усі вирішили, що це зробив Джек, адже неспроста він не прийшов на роботу! Нантець добре розрахував, як кинути на підлітка тінь, неспроста він не пускав його на завод... Від шинку на центральній вулиці Ендре і аж до вокзалу Бурс у Нанті, де злочинець зі своїм спільником брали квитки, щоб хтозна-куди виїхати, зникнути, слід від крадіжки неперервно простежувався на кожному кроці учня; його неможливо було згубити, так багато розкидалося золота, так часто розмінювалися двадцятифранкові золоті луїдори. А те, що Джек цілий день бешкетував, заливав горілкою очі – а таке часто трапляється після злочину як потворний прихований вияв докорів сумління, – хіба то не переконливий доказ?

Отже, сумнівів не було. Незбагненним лишалося тільки безслідне зникнення шести тисяч франків: їх не знайшли ні в Белізерових кишенях, де було лише кілька франків денної виручки, ні в кишенях самого учня, на дні яких дзенькало лише декілька дивних іржавих монет, монет, які вам можуть дістатися тільки в портових шинках, куди заходять промочити горлянку матроси з усього світу. Цілком зрозуміло, що в тих портових притонах злодії не могли навіть за десять годин витратити усі гроші, яких бракувало у Зінаїдиній шкатулці. Основна сума десь мала бути прихована.