Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с

На свіжу могилу В. Гладича

Сумна вістка, мов чорний ворон, облетіла всі громади, що 4 вересня цього року (1993 р. -Ред.) в ранніх годинах відійшов у вічність довголітній голова Об'єднання 2-ї Дивізії УНА св. п. Володимир Гладич. Ще одна втра­та, ще одна опущена стійка, якої не легко буде заступити.

Через свою скромну вдачу, мабуть, небагато людей знало, скільки труду та пожертв поклав Покійний для побудови та збереження української іден-тичности в боротьбі нашого народу за незалежність. Хоч він діждався дня Волі рідного краю, та все ж не судилося йому побачити наші національні прапори в столиці Києві та у Львові, за які він змагався ціле життя.

Вже від юних літ заповіти та ідеї ОУН були його наснагою і моттом через цілий його трудолюбний шлях, аж до самої смерти. З першим при­ходом більшовиків він подався на Захід, де по короткому часі в похідних групах під командою Романа Шухевича повертається в Україну, щоб при­нести українському народові сподівану волю. Замість волі за антинімець-ку діяльність потрапляє в мадярську тюрму, з якої по довшому часі чудом дістався на волю. Пізніше, за посередництвом організаційного зв'язку, по­кійний вступив у ряди протипанцерної бригади "Вільна Україна" під коман­дуванням ген. П. Дяченка, який призначив його своїм ад'ютантом, а пізні-


324

325

ше шефом штабу. Тут він запізнався і одружився з Дорою, яка залишилася вірною супругою, а пізніше й опікункою аж до самого кінця його життя. Напередодні закінчення війни, коли вся Европа вірила, що її кінець буде початком нового конфлікту між двома ідеологічно ворожими потугами світу, а з тим прийде нова потреба знову захищати інтереси свого народу, за кордонами нашої батьківщини було понад два мільйони українського вояцтва та цивільної молоді...

12 березня 1945 р. осягнено від німців автономію Української Держа­ви, право творити свій уряд та армію. Голова новоствореного Українського Національного Комітету та рівночасно головнокомандуючий Українською Національною Армією ген.-поручник П. Шандрук з початком березня вже переназвав бригаду "Вільна Україна" на 2-гу Дивізію УНА під командою ген. П. Дяченка, а покійний майор став шефом штабу. На цім відповідаль­нім пості, як пише в своїх споминах ген. П. Шандрук, покійний вив'язався суперлятивно (найкраще. -Ред.).

Всі намагання ген. Шандрука вдержати довше 2-гу Дивізію в запіллю були даремні, бо зараз після святочної присяги 28 березня на прапор та вірність Україні, вже в початках квітня, 1-шу бригаду під командою ген. П. Дяченка було відправлено на Східній фронт під Бавцен, а 2-гу бригаду під командою майора Пітелея - на Бранденбург. Згадую про це тому, що наші історики ще й досі не спромоглися заповнити порожні сторінки цього розділу нашої істо­рії. Про долю не тільки декількох тисяч вояків 2-ї Дивізії, але також і десятків тисяч нашого вояцтва з різних формацій, а саме: УВВ, Бригади [Павла] Те-рещенка, наших юнаків у протилетунській обороні, нашого вояцтва в фор­маціях генерала Власова та різних німецьких частинах, розділених на чоти, сотні, батальйони, а в інших випадках полки. Хтось із наших істориків пови­нен взятися за дослідження і вивести долю цих вояків на денне світло.

В боях під Бавценом виказав велике знання техніки та стратегії і майор Володимир Гладич, вславившись признаним геройством. Згодом, після розбиття більшовицької Костюшківської Дивізії, здобуто багато трофеїв та реманенту, а разом з тим і велике число полонених, з яких майже со­тня зголосилась добровільно в ряди 2-ї Дивізії. Недовго по цій перемозі на Дивізію прийшла велика поразка.

Тиснену великим з'єднаннями маршала Конєва, 2-гу Дивізію УНА було розбито. Після того вояки малими відділами пробивалися з ворожого за­пілля 100 кілометрів до ріки Ельби, щоб дістатися на Захід. Між тими щас­ливцями був також майор Гладич.

2-га Дивізія зброї не склала. Декотрі її частини після поразки були по-розкидувані, й вона не мала вже змоги бодай частиною перейти в аліянт-ський полон. Уцілілі вояки 2-ї Дивізії УНА старалися перейти на цивільний

спомини

статус. Жити було важко, помочі не було не тільки від чужих, але і свої лю­ди не хотіли дати притулку.

Були важкі, сірі еміграційні початки. Згодом майор В. Гладич став на пості в терені організаційного ОУН. Він створює в таборах ДП молодечі організації, допомагає творити школи та організовує допомогу воякам УПА в Україні.

З переїздом до Америки, крім важкої праці та родинних обов'язків, йо­го діяльність у громадській праці ще більше зростає. Згодом при Станиці 1-ї Дивізії УНА в Нюарку він стає співзасновником та кількаразовим голо­вою Дивізійної Капелі Бандуристів.

В 1971 році, з великими перешкодами, він зорганізував 7 станицю 2-ї Дивізії УНА. На цьому пості він пробув аж до 1991 року, а З'їзд іменував його першим почесним головою Об'єднання - на все його життя.

Крім згаданих обов'язків, покійний був довголітнім головою відділу ООЧСУ в Перт-Амбой, членом Головної Управи ООЧСУ в Ню Йорку, членом Крайової Ради і Екзекутиви УККА та членом Координаційної Ради УККА в Ню Джерзі. Він є відомий широким кругам з його великої жертвенности. Був він взірцевим чоловіком та добрим і люблячим батьком.

Церкви, школи та різні товариства дошкульно відчують втрату цього великого філянтропа. Він був велетнем духа і наснаги, безмірної любови до свого народу і Батьківщини. Він відійшов від нас на 75-му році свого трудолюбного життя.

Наше Об'єднання дошкульно відчує цю велику втрату, як також відчує і вся українська спільнота. Під час похорону можна було побачити болючу втрату не тільки в його родини, але також і на обличчях його друзів, си­воволосих побратимів-вояків 2-ї Дивізії та друзів з УПА, що востаннє при­йшли прощати свого незабутнього друга.

Прощальні слова були від проводу ОУН, від голови Об'єднання 2-ї Ди­візії УНА, від Головної Управи ООЧСУ та представника Товариства УПА. Всі представники підкреслювали значення та вагомість праці покійного та болючу втрату для всієї української громади.

Зібране вояцтво 2-ї Дивізії та УПА з найбільшою дбайливістю та поша­ною перенесли свого друга до могили на вічний спочинок на Український Цвинтар у Бавнд-Бруку, Ню Джерзі.

Троє друзів із Крайової Управи зняли з домовини національний прапор і з великою почестю передали його дружині Дорі, біля якої стояли всі три його донечки та маленька внучка.

Свобода. -1993. - 4 лютого. - Ч. 23.

1939 - 1945. Сумні роки...

Хотів би, щоб фронтовики, українці з дІда-прадіда, сприйняли цю стат­тю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу. Хто зна, може серед читачів цього розділу є й бойові побратими мого батька -Миколи Федотовича П'явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Ві­тчизняної війни І і II ст., та багатьох медалей ("За відвагу", "За бойові заслу­ги", "За взяття Відня" та ін.); інваліда "ВВВ" 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни сім поранень.

Володимир Яворівський в інтерв'ю газеті "Говорить і показує Україна" (№ 26 /2325/, 20 червня 2002 р.) під назвою "Яка вона, правда, про мину­лу війну..." виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали баналь­ними для багатьох наших співвітчизників. Ось вони.

СССР — імперська держава російського народу - співтворець, точніше, "співзапалювач" Другої світової війни, а отже, і всіх нещасть, які вона при­несла для десятків мільйонів людей.

328

спомини

Саме ця держава 1939 року - на спілку з "німецькими фашистами" - на­пала на Польщу і, розгромивши, поділила її.

Саме совєтська держава того ж таки 1939-го напала на Фінляндію, і хоч поламала собі зуби, та все ж захопила частину фінських земель.

Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом ГІтлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви.

Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на "гнилий" Захід, щоб здійснити параноїдальну мрію російського народу -побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу.

Плекав свої параноїдальні мрії й Адольф Гітлср. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-совєтського) в очікуванні наказу "визво­ляти Європу" .

Ці прості істини, точніше, Історичні факти не хоче сприймати частина ветеранів "ВВВ". Бо в них забирають те, що було опорою їхнього духовно­го життя. Справді, людям, які повірили у свою визвольну місію, важко на схилку віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ордин­цями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі.

Мій батько, Микола Коваль, офіцер окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу совєтської армії) австрійцями охайні будинки - з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що ро­били з цими осередками культури солдати-"визволителі"... На все життя закарбувалася батькова розповідь про те, як у 1945 р. у Відні він, гвардії ка­пітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п'яного москов­ського офіцера, який, розстібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординнородний орган то ліворуч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви росій­ської культури стало невимовно соромно - як-не-як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця в перший-ліпший під'їзд і пістолетом завдав йому нищівного удару в скро­ню, залишивши напризволяще - не знати чи живим - цього "визволителя" на долівці - у крові й сечі...

У цій жахливій війні український народ втратив мільйони синів і дочок, а держави своєї не здобув. За державу українську боролася лише частина нашого народу: Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, Українська повстан­ська армія, Український легіон самооборони, дивізія "Галичина", Окрема протипанцерна бригада "Вільна Україна" та деякі інші збройні формації. Мільйони ж наших земляків, мобілізованих до Червоної армії, йшли у бій проти німців не з метою здобути Українську державу, вони йшли у бій "За Родіну, за Сталіна!".

329

спомини

спомини


І тут зовсім не має підстав для кепкувань...

Величезна трагедія українського народу - віддавати своїх кращих синів на поталу московському різникові... Для того, щоб зберегти антилюдяний режим Сталіна - Берії. Щоб той і далі тримав український та інші неросій­ські народи у московському ярмі...

9 травня 1945 р. український народ своєї державності не здобув і навіть не задекларував. Цей день став великим святом російського народу, який у боротьбі проти іншого імперського хижака - німецького - відстояв свою державність, свою імперію. Тому для росіян ця - запланована спочатку як імперіалістична - війна стала - завдяки облудній московській пропаган­ді - Великою Вітчизняною. Але для нас, українців, для інших поневолених народів СССР ця війна Великою Вітчизняною не була і не могла бути: наша земля стала ареною для протиборства двох тоталітарних режимів імпер­ських націй - німецької та російської, які билися між собою за право воло­діти українською землею і працелюбним народом, що проживав на ній.

Тому впровадження визначення "Велика Вітчизняна війна" в масову свідомість "народів СССР" (і російського, і поневолених ним у різні часи інших народів) є цинічним єзуїтством совєтських пропагандистів та по-літкомісарів історіографії.

Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в 1917 -1920-х роках, хотів би зазначити, що фарисейство совєтсько-російської історіографії існувало від часів т. зв. встановлення совєтської влади (на­справді диктатури чужинців): уже в 1920-ті роки були введені в обіг дефі­ніції "громадянська війна" і "герой громадянської війни". Перша прихову­вала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої... Якби це справді була громадянська війна, то для її переможців визначення "герої" не підходить, бо героїв у братовбивстві не може бути. Ця проста іс­тина чомусь досі не зрозуміла багатьом моїм землякам.

Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі - навіть після формального проголошення незалежності своїх держав - продовжують жити в полоні ідеологем своїх поневолювачів.

І ветеран Другої світової війни, українець за походженням, чомусь досі пишається, наприклад, своєю участю у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Каре­лії? Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців - союзників німців?

Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її держав­ність? Чи не за ката проливав ти кров козацьку?

Петро Дяченко в роки Другої світової війни співпрацював з українським антинімецьким підпіллям, постачав зброю і документи ОУН і УПА, створив

дві бойові формації українського народу - волинський Український легі­он самооборони та протипанцерну бригаду "Вільна Україна". Попри не­молодий вік та тяжкі наслідки поранень на фронтах Першої світової і Виз­вольних змагань 1917 - 1920-х років, він спромігся організувати українців у сильний кулак - щоб захистити Батьківщину.

Петро Дяченко знову програв, але, скажіть, що він не зробив, щоб за­хистити нашу Батьківщину?!

Мій батько міг зустрітися з Петром Дяченком на фронтах Другої світової війни. Вони могли стріляти один в одного. Могли й обнятися. Бо батько мій розумів несправедливість війни, яку у спілці з Гітлером розпочала Москва. І ніколи не вважав совєтську армію визволителькою народів.

2002-2010 рр.

На світлині - Микола П'ЯВКО-КОВАЛЬ, гвардії капітан совєтської армії, батько упорядника книги. З оригіналу.

_НАРИСИ

У Пикуличах вшановано борців за волю України

Щороку до міста Перемишль, що нині в Польщі, з'їжджаються українці вшанувати борців за волю України. На Пикулицькому українському вій­ськовому цвинтарі, що на околиці Перемишля, поховано дві тисячі україн­ських вояків, серед них і Чорних запорожців.

Уперту неділю після Зелених свят в українських храмах Перемишля слу­жать поминальну літургію по вояках Армії УНР. У неділю ЗО травня 2010 ро_: ку в Українському кафедральному соборі УГКЦ у Перемишлі літургію провів архієпископ, митрополит Іван Мартиняк. Правили й у інших православних храмах. Після літургії з кожного храму хресною ходою українці підійшли до межі Перемишля, де зустрілись, а тоді під супровід Львівського військового зразкового духового оркестру під керівництвом полковника Миколи Орача всі разом попрямували в Пикуличі на цвинтар. На чолі великої колони не­сли хрест із хоругвами, майоріли й синьо-жовті прапори.

Співорганізаторами дійства стали Чорні запорожці з Перемишля. До них долучилися козаки і козачки Козацького стрілецького братства (Львів і Луцьк), козаки з Прикарпатської Січі Українського козацтва зі Львова та їхні побратими з Черкащини та Кіровоградщини. Найчисленнішою гро­мадою приїхали депортовані краяни, об'єднані в товариство "Надсяння". Вшанували полеглих і представники влади зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Самбора та Києва.

По полеглих воїнах тужив тулумбас Чорних запорожців, люди клали до хреста вінки та квіти, члени ОУН разом з козаками стали в почесну варту.

"Ще не вмерла України ні слава, ні воля" під супровід оркестру співала вся українська громада.

Борис Монкевич. Військовий та історик

"Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії... Нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерлоо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостій­ну державу і дають їй як би новий імпульс, нову енергію..." - так починає свою книгу "Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" со­тник Армії УНР Борис Монкевич.

І ось 1917 року сталося. Одразу після Лютневої революції почало сти­хійно формуватись Вільне козацтво. Виявилося, що "войовничість уславле­ного Війська Запорозького жила в нащадках". Століття неволі не знищили в народі військового духу. І це засвідчило здатність українців до самостій­ного державного життя.

334

335

НАРИСИ

пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціо­нальної ріки..."

Борис Монкевич написав ще і другу частину своїх спогадів про видат­ного українського воєначальника під назвою "Боротьба Болбочана за Лі­вобережжя. Смерть полковника Болбочана". Та, як виглядає, не знайшло­ся видавця. І цей рукопис, напевно, втрачений. Як би там не було, а Борис Монкевич усе зробив, щоб історична пам'ять нашого народу не перери­валася.

Пам'ятаймо його - і за кров пролиту в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нас пам'ять про полковника Болбочана та його славних запо­рожців.

Роман КОВАЛЬ

Джерела

За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. - Варшава, 1937. - Збірник 7. - С. 104 А.

Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20 -30-х рр. XX ст. у Польщі. - С. 75.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. -Нью-Йорк, 1956. - С. 4 - 5.

Українська революція і державність (1917 - 1920 рр.). - Київ, 2001. -С. 342, 351, 364, 365, 441, 444, 523, 541.

Особиста справа Бориса Монкевича. ІДДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1584, арк. 1-8.

На світлині - Борис МОНКЕВИЧ. Копія.

Олександр Шаруда, бунчужний Чорних

Олександр Шаруда народився 1901 року в с. Шишаках на Полтавщині у старокозацькій родині. Ще малим любив слухати оповідання дідуся про походи козаків на турків і ляхів. Ці розповіді закарбувалися в його пам'яті, напевно, й викликали бажання самому стати, як виросте, козаком, захис­ником Батьківщини. Мрії ці дуже швидко здійснились...

Миргородську гімназію Сашко не закінчив її, бо п'ятнадцятилітнім хлопцем утік на фронт. 1916 року, потайки від батьків, переповнений ба­жання боротися з німцями, вирушив до Петрограда. Військову службу по­чав на Балтійському флоті та згодом перейшов до одного з петроградських полків, у складі якого в лютому 1917 р. став учасником революції.

Повернувшись у рідні Шишаки, Сашко взявся за просвітянську роботу. Допомагав і дядькові Юстиму організовувати Вільне козацтво. А коли на­прикінці березня 1918 року до його села несподівано завітав Богданівськии курінь, Сашко вирішив стати до його лав, ще й товаришів намовив. На цей раз родину про своє рішення сповістив. Батько відповів:

- Якщо йдещ за нашу справу, то благословляю. Якщо ж, не дай Боже, підеш проти свого народу, то забудь, що в тебе був батько.

337

НАРИСИ

"Батько поклав на мене хрест, а мама повісила на шию маленьку іко­ну Божої Матері, - згадував Олександр Шаруда. - То була остання моя роз­мова з ним і останнє побачення. Його заповіт я все життя зберігав у серці і ніколи, навіть при найтяжчих обставинах, не забував і не забуду до кін­ця мого життя".

Так сімнадцятилітній хлопець став козаком-богданівцем. Разом з ним пішов до війська й дядько Юстим. їхня частина вирушила на Полтаву. Ви­бивши з неї більшовиків, стали на переформування, адже командир Запо­розької дивізії Зураб Натієв віддав наказ розгорнути Богданівський курінь у 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. "Цим усунено несправедливе становище Українського Уряду до цього полку, якого Уряд не хотів ніяк реставрувати".

Несподівано дядько Юстим, який приглядав за небожем, отримав окре­ме завдання від командира і мусив повертатися для його виконання додо­му. Прощаючись, сказав:

- Можливо, Сашко, нам не доведеться зустрінутися на цьому світі. Ідеш на святе діло, благословляю тебе. Стій твердо, борися проти всіх, хто посягне на нашу дорогу Батьківщину. Пам'ятай, що ти син України і нащадок козаків, які клали голови за свої землі, народ і права. Бережи себе, будь розважний, а коли зайде потреба, то зложи свою голову за праве діло...

Голову за правеє діло поклав сам Юстим - він загинув від ворожої кулі в 1920-х роках...

Тепло попрощавшись, глянули один на одного востаннє та й розійшли­ся навіки. Юнак залишився без родинної опіки. З квітня він у складі кінно­го відділу Богданівського полку через Іскрівку, Кочубеївку і Диканьку по­прямував на Харків. Полк перебував у резерві і з огляду на успішну акцію передових сил не потребував брати в ній участі - "не вигружався з вагонів аж до самого Харкова".

Під Білгородом, що на кордоні України і Росії, богданівці зустрілися з кінною сотнею 2-го Запорозького полку, що, як і вони, входила до складу Запорозької дивізії Зураба Натієва. Серед козацтва сотні Сашко зустрів гім­назійних товаришів. Вони й підбили його перейти до їхньої частини. Разом із друзями Шаруда охороняв кордони Української Держави.

Напередодні присяги на вірність гетьманові та Українській Державі, яка мала відбутися в Харкові, поручник Петро Дяченко з 2-ї чоти кінної сотні та його помічник Дубина скликали на станції мітинг. Петро Дяченко за­кликав козаків не присягати гетьманові. Майже 200 вояків, у тому числі й Олександр Шаруда, підтримали поручника Дяченка. "У той час пригадав я слова дядька Юстима і подякував Богові, що направив мене на добрий шлях", - зазначав Олександр Шаруда.

НАРИСИ

Попри це, бунтівників з армії не виставили. Петро Дяченко, Іван Ду­бина, Олександр Шаруда та інші продовжували захищати кордони нашої держави.

Після антигетьманського перевороту, в січні 1919 р., кінну сотню Римського-Корсакова було розгорнено в Окремий кінний партизанський дивізіон ім. Петра Болбочана, а тоді і в полк. Через хворобу його командира Римського-Корсакова Петро Болбочан доручив полк Петрові Дяченку.

Після того як 22 січня Омелян Волох з наказу Петлюри арештував Пет­ра Болбочана, багато старшин уже не вірили в успіх української справи, дехто з них покинув українське військо і помандрував на Дон шукати долі в Добровольчій армії. Одним з них був і Римський-Корсаків. Про це у своїх споминах пише Петро Дяченко.

Бунчужний Олександр Шаруда теж написав спогади про свою участь у Визвольній війні, але їх досі не опубліковано, окрім маленького уривка в журналі "Дороговказ". Навіть невідомо, чи збереглися вони. Завдяки Ларіо-ну Липовецькому знаємо лише, що Олександр Шаруда побував у денікін-ському полоні, а тоді ще й у полоні у Волоха. Випало полтавцеві ще й вда­вати із себе червоноармійця в Таращанській дивізії. Та невдовзі він таки потрапив до своїх, у лави загону подільського отамана Ананія Волинця...

Після поразки Визвольних змагань юний ветеран опинився в Польщі, у вадовицькому таборі для інтернованих, звідки втік до Чехо-Словаччини, де проживав до початку Другої світової війни. Очевидно, на той час він вже був членом ОУН, бо виконував "різні функції з доручення Проводу ОУН". Був арештований гестапо, але врешті вийшов на волю. Наприкінці війни, напередодні приходу Красної армії, вирушив на захід. Опинився аж у Ка­наді, в Торонто. Тут став членом ветеранської організації - Союзу бувших українських вояків, - дисциплінованим, активним і жертовним, як зазна­чали друзі.

За вірну службу Україні еміграційний уряд нагородив бунчужного Олек­сандра Шаруду Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом.

Зустріч Нового 1970 року була останньою у його житті. Вже 17 січня 5-та станиця Союзу бувших українських вояків відпровадила тіло товари­ша на вічний спочинок. Поховали його з вояцькими почестями.

Над могилою, вкритою вінками і квітами, прощальне слово виголо­сив голова Генеральної управи СБУВ підполковник Ларіон Липовецький. "У житті часто буває так, - промовив він, - що довгими роками живемо спільним громадським життям, належимо до одної організації, працюємо для одної ідеї, а один одного не знаємо. Так, як це було колись на фронті: не питали побратима, якої він віри, яких він поглядів, бо на це не було ні часу, ні потреби, бо одному Богові молилися і одного спільного ворога ма-


338

339

НАРИСИ

ли перед собою. Якби покійний побратим О. Шаруда не залишив по собі свій широкий і вартісний життєпис, який нам було передано вже після йо­го смерти, то залишився б він у нашій пам'яті як прикладний, активний і жертовний побратим, забираючи із собою в могилу незнане нам своє ба­гате, тяжке і високоідейне минуле. Над свіжою могилою св. пам. О. Шару­ди низько хилимо наші чола".

Виконуючи обов'язок перед покійним товаришем, побратими поміс­тили в журналі "Дороговказ" "перший уривок із спогадів про його тяжкий вояцький шлях". Сподівалися продовжити публікацію, та наміри лишили­ся намірами.

Яка доля рукопису? Мабуть, лежить, покрившись шаром пилу, в родин­ному архіві чи архіві журналу "Дороговказ", який давно вже припинив своє існування. Як знайти ці цінні спогади бунчужного Армії УНР?

жүктеу/скачать 6.43 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: