Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с

В основу цієї книги лягли спогади Петра Дяченка "Чорні запорожці", опубліковані 1959 року у філадельфійській газеті "Америка" (в номерах за 17,18, 21, 22, 24, 25, 29 і 31 липня, 4, 5, 7,11,14,18, 21, 22, 25, 26, 28 серп­ня, 1, 2,4, 9,18,24,25,26,29 вересня, 2 жовтня) з доповненнями зі збірни­ка "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР" (Нью-Йорк, 1973), де спомини Петра Дяченка про дії Чорних під час Першого зимового походу Армії УНР висвітлено ширше. Збагачена книга й уривками із книги сотника Бориса Монкевича "Чорні запорожці. Зимовий похід й остання компанія Чорних запорожців" (Львів: Добра книжка, 1929).

Завдяки Олені Дяченко, дружині героя, яка опублікувала в журналі "Вісті комбатанта" (ч. З, 1967) звіт про спадщину Петра Дяченка, знаємо повний список його спогадів про Чорних запорожців. Ось вони: "Кінний полк Чорних Запорожців" (рукопис - 74 сторінок машинопису; рукопис -97 сторінок машинопису), "Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців" (4 аркуші - 8 сторінок, писаних рукою), "Кінна сотня" (шкільний малий зо­шит, написаний рукою), "Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана" (зошит із ч. 2), "Кінний полк" (зошит із ч. 3), "Дяченко Петро, полковник Української Армії" (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою), "Зимовий похід" (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР).

Отже, публікуємо не всі спогади Петра Дяченка про полк Чорних запо­рожців, інші шукаємо. Можливо вони зберігаються в Америці в родині йо­го сина, Петра Петровича Дяченка, американського військового, учасника війни у В'єтнамі, або в одному з національних музеїв-архівів української еміграції у США. Якщо хто знає, підкажіть, де зберігаються ці скарби. І чи збережено їх?

Написав Петро Дяченко і спомини про свою участь у Другій світовій ві­йні: "Організація протипанцерної бригади" (зі схемами), "Протипанцерна бригада "Вільна Україна" (4 аркуші - 8 сторінок, писаних рукою), "Форму­вання та перший бій Української Протипанцерної бригади" (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем).

Петро Дяченко залишив по собі течку і з особистими документами, теч­ку з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дя-

менка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Саму-тина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Ри-бачука, Ларіона Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Дмитра І'онти, підстарший та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім'янціва та інші).

Оскільки пошук духовної спадщини Петра Дяченка може розтягтися на роки, вирішив опублікувати те, що маю. А якщо подальші пошуки увінча­ються успіхом, видамо повніше видання.

Отже, в путь слідами Чорних запорожців!

Зауваги редактора

У споминах Петра Дяченка, Валентина Сім'янціва, Никифора Аврамен-ка та Лавра Кемпе я виправив русизми, наприклад добича на здобич, охот-но - охоче, вмішатися - втрутитися, полусмерті - півсмерті, ящі - скрині, прийшлось - довелось, мінути - хвилини, ранений - поранений, вспіти -іитигнути тощо. Те ж саме зробив і з полонізмами та галицизмами, зокре­ма алярм - тривога, патруля - патруль, батерія - батарея, стація - станція, жадного - жодного, страта - втрата, зголосити - доповісти, саля - зала, касувати - скасовувати, через заскочення - зненацька, зарядив відправу -скликав нараду тощо.

Виправив кіннотчика на кіннотника, кулеметчика на кулеметника, Гарматчика на гармаша, поручика на поручника, а також назви населе­них пунктів: Стенцівка - Стецівка, Легітне - Легедзине, Лосіївка-Лисіївка, Козавтир - Казавчин, Капітанівка - Капітанка, Ходяки - Худяки, Воргуни -Вергуни, Грушки - Грушківка, Степкувате - Станкувате, Деренківці - Де-ренковець, Дробівка - Драбівка, Загородник - Загородище, Розношинці -Розношенське, Хощевата - Хащувате, Таужня - Таужне, Вербка - Вербове, Китроси - Кетроси, Ново-Українка - Новоукраїнка, Требухівка - Трибухівці, Кіньчик - Кіньчаки тощо. Уточнювали ми часом і віддаль між селами.

Пряму мову вирішив передати у формі діалогу, тобто репліки починав з нового рядка, знявши лапки. Петро Дяченко, як правило, не називає імен героїв книги, тож у квадратних дужках я, де знав, поставив імена.

ВІЙСЬКОВІ частини (сотня, курінь, полк, бригада, дивізія, армія) скрізь подаю з малої літери, як того вимагає сучасний правопис.

Приведено до норм українського правопису і власні назви частин, на-приклад Запорозький корпус, а не Запорізький чи Запорожський.

Зачатком кінного полку Чорних запорожців стала кінна сотня при 2-му Запорозькому полкові, яким командував полковник [Петро] Болбочан.

Кінну сотню, як і 2-й Запорозький полк, було сформовано в Житомирі по відступі з Києва. Разом із Німцями брали участь у боях за Київ, а далі [полк пішов] на Ромодан - Миргород - Полтаву. Командиром сотні був військовий урядовець [Іван] Благо. Сотня складалась із 3 чот: на 1-й чоті був хорунжий [Борис] Шевченко, на 2-й чоті - поручник Климко, на 3-й чоті - хорунжий Сисун; бунчужний - Гаєвський Хведір. Сотня налічувала до 50 шабель.

Старшини й козаки з російської армії переважно були піхотинці. Та­бору сотня не мала, бо тоді воювали переважно в потягах. Від Житомира до Полтави - в боях без відпочинку, тому не було змоги приймати охочих служити у війську.

У Полтаві полк простояв від 27 березня до 3 квітня 1918 р., що дало змо­гу значно поповнити свої ряди. Там же зголосився до штабу 2-го Запорозь­кого полку і я зі своїми 12 партизанами - всі на конях і добре озброєні. Всіх нас прийняли до кінної сотні козаками - через брак старшинських посад. Я зі своїми людьми потрапив до 2-ї чоти поручника Климка.

Вже другого дня чота під командою поручника Климка була вислана в роз'їзд на м. Перещепина, а я зі своїми партизанами - в чоловий пат­руль. Перед містечком нас обстріляли. Залишивши частину патруля пе­ред Перещепиною, я з рештою городами вийшов на тили ворога. Взяті у два вогні, червоні кіннотники змушені були відступити. Взяли 4 полоне­них, у тому числі й одного комісара. Полонених відіслав до командира чоти, а сам залишився вартувати. Повернувшись вечором, довідався, що поручник Климко звільнив полонених, взявши викуп із жидівського ка­галу, бо серед полонених був один жид. Вчинок Климка не був нам, пар­тизанам, до вподоби.

Вернувшись до Полтави, довідались, що Благо передав сотню сотнику Римському-Корсакову, бувшому кіннотнику російської армії. З квітня ви­йшли з Полтави на Харків і після бою в районі Люботина зайняли місто. Того ж дня під вечір до Харкова вступили й Німці. Полк - у резерві. До сот­ні зголошується багато добровольців, переважно старшини. Відчувається брак коней і сідел, яких чомусь не забрали з Полтави.

10 квітня 1918 р. посідали до потягів. 13 квітня прибули до Лозової, а 14 квітня після короткого бою зайняли Олександрівськ. 2-й Запорозький полк у повному складі побував на Хортиці, де на місці бувшої церкви поста-

вили хрест із надписом: "Новітні Запорожці своїм предкам". В Олександрів-ську зустрілись з УСС і мали шану гостити в полку Василя Вишиваного.

18 квітня рушили потягами на Мелітополь, який по короткім бою був зайнятий нашою піхотою. Захворів поручник Климко, й обов'язки коман­дира чоти почав виконувати я.

21 квітня передові частини Запорожців наблизилися до Сивасько­го залізничного мосту, який на світанку другого дня несподівано за­йняла 1-ша сотня під командою сотника [Михайла] Зілинського (часом пишуть Зелінський. - Ред.). Кінна сотня брала чинну участь у наступі на Джанкой.

Після короткого побуту в Криму 2-й Запорозький полк на жадання нім­ців мусів залишити півострів як "неукраїнську територію". До сотні при­лучилося понад 50 кримських татар із кіньми і зброєю, але невдовзі вони вернулись у Крим.

З травня завантажились у потяги і цілим полком прибули до Сватової Лучки на Старобільщині, де змінили Німців, і стали на охорону кордону.

З кінцем травня більшовицькі відділи кінноти силами до чоти, а часом і більші почали прориватися на наші тили і грабувати людність, вбивати священиків, учителів та інших. Полковник Болбочан наказав своїй кінноті відповісти тим самим. У цих наскоках у скорому часі була без конкуренції 2-га чота, яка робила рейди до 50 км на ворожі тили. Не завше "совхози" були без охорони, часом доводилось і з боєм вриватись, але чота, як усі смі­ливі, завше мала щастя і не верталась із порожніми руками, а зі здобиччю: зброєю, кіньми, досить часто приводила полонених.

Бої на Чернігівщині

У кінці вересня полк переїхав на Чернігівщину. Штаб полку і кінна сотня розквартирувалися в м. Воронок. Піші курені несли охорону вздовж кор­дону, змінивши Німців. Як у Воронку, так і у прикордонній смузі мешкали кацапи-старовіри, які на нас спочатку дивилися кривим оком, але з часом полюбили, бо козаки не робили їм кривди.

Майже щоночі 2-га чота творить засідки вздовж кордону з метою ло­вити контрабандистів та комуністичних агентів, яких не жаліла для нас Москва. Засідки не завше були успішні, бо ті, хто переходив кордон, пере­важно не мали нічого при собі.

У розмовах з місцевим населенням довідалися, що цукор переносять у довгих кишках, пошитих із полотна, які обвивають навколо голого тіла. В першій же засідці затримали близько 30 жінок і дівчат, яких довелося пе-