Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с



бет1/23
Дата12.07.2016
өлшемі6.43 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


УДК94(477)"1918~1920" БЕК 84.4УКР6 Д99

Дяченко П. Г.

Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Київ: Стікс, 2010. - 448 с.

У спогадах командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Дяченка розповідається про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 - 1920 роках, зокрема боїна Чернігівщині та Харківщині, трагедію полковника Петра Болбочана, відступу Румунію і наступ із Заліщиків на Київ, звільнення столиці та втрату її, Перший зимовий похід Армії УНР, наступ восени 1920 року, відступ за Збруч та багато інших подій.

У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.

Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.

рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр" для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.

Рецензент- к. і. н. КостянтинЗавальнюк

редактор-упорядник Роман Коваль

ВОЛИНЬ, КИЇВЩИНА, ПОДІЛЛЯ, ГАЛИЧИНА, ПОЛТАВЩИНА, ХАРКІВЩИНА І ХЕРСОНЩИНА БАЧИЛИ ЦИХ ВЕРШНИКІВ ІЗ ЧОРНИМИ ШЛИКАМИ, ЩО ЙШЛИ ВДЕНЬ І ВІЮЧІ, ІВ ЗАМЕТІЛЬ, ІВ ДОЩ-УСЮДИ ШУКАЮЧИ ВОРОГА І ЗНИЩУЮЧИ ЙОГО НЕМИЛОСЕРДНО.

Петро ДЯЧЕНКО



Холодний Яр'

ІСТОРИЧНИЙ КЛУВ ТІ


О Боровик Р. В., ідея КоваапьР .М. упорядкування,редагування,

Примітки, додатки, 2010


■ Л'п/ііігІГІ», І' Іі , І.ІСЧ


і Коваль Є.Р., обкладинка, дизайн, 2010

Ковальченко С.С,'., карти, редагування,



іменний і географічний покажчики, 2010.

:

ЗМІСТ

Роман Коваль. Я жив з ним в одну епоху. 10



Роман Коваль. Про зухвалу силу наших дідів 12

РоманКоваль. Коротка біографія Петра Дяченка 16

Зауваги упорядника .....18

Зауваги редактора 19

Петро Дяченко. Чорні запорожці

З партизанів у регулярну армію 22

Бої на Чернігівщині 23

Протигетьманське повстання 26

Бої Болбочанівської кінноти в районі Лозової 29

Дивізіон ім. Петра Болбочана 35

"Петлюрівська гвардія" 36

"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки" 39

У Румунії 41

Галичани дивуються 43

Трагедія полковника Болбочана 44

"Шкода було крові в обороні такого уряду" 46

На Київ 48

Цша парадів Петлюри 49

Молоді ветерани зленими очима 51

Зимовий похід 53

Зустріч Різдва 55

Відновлення боротьби з червоними 58

Бій під Смілою 60

Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші 62

Поворот на Правобережжя і похід на захід 64

Захоплення Голованівська 66

Бій під Хашуватим, захоплення Гайворона і підїзд до Бершаді 67

Повернення до Голованівська і виступ у бік Бершаді 70

Бій під Наливайками 72

Захоплення ст. Плетений Ташлик 75



6

Марш на Долинську і Вознесенськ 76

Здобуття Вознесенська 78

"Звичайно, ми порубали їх" 80

Бої під Бірзулою і Тульчином 81

Бої під М'яскшкою і з'єднання з регулярною армією 83

Бої у складі регулярної армії 85

Бої під Кетросами 87

Загибель хорунжого Еурби 90

Перший відступ за Збруч 92

Бої на р. Збруч 95

Парад під час боїв 98

Відступ до Дністра 101

Бої на р. Дністер 104

Повернення Чорних до Запорозької дивізії 110

Загальний наступ Української армії 111

Операції над Збручем 112

Захоплення Проскурова 115

На Старокостянтинів 116

Летичівські бої .117

Перемир'я 124

Останні бої полку Чорних запорожців 125

Підсумки 130

Документи

Відкритий лист полковника ПетраБолбочана від 26січня 1919р 133

Відкритий лист полковника ПетраБолбочана від10лютого 1919р 137

Лист полковників Запорозької групи Армії УНР до

державного інспектора Миколи Гавришка від 7 червня 1919 р 142

Лист полковникш Запорозької групи армії УНР до уряду УНР 15 червня 1919 р. ...143

Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від 11 січня 1920 р 144

Наказ командира Запорозької дивізії Андрія Гулого-Гуленка

під 28 березня 1920 р 145

Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від 19 квпня 1920 р 148

Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від27 квітня 1920 р 149

Уривок з доповіді політичного референта уряду УНР

Василя Совенка від 4 червня 1920 р 150

Наказ по кінному полку Чорних запорожців №еЗЗ від 20 червня 1920р 153

Список лицарів Залізного хреста 1-ї Запорозької дивізії

ти .1-го кінного полку Чорних запорожців 154



7

Спомини учасників Визвольної боротьби

Григорій Макаренко. Полковник П.Болбочан(Останній акт иття) 162

Василь Чабанівський. Вступ Українських Військ до Києва 31 серпня 1919 р 167

Чоношличник Немирівський 171



Валентин Сім'янців. Вступ 173

Валентин Сім'янців, У полку Чорних запорожців 174

Валентин Сім'янців. Як переходили Дніпро 174

Валентин Сім'янців. Голованівське 175

Валентин Сім'янців. Вознесенське 177

Валентин Сім'янців. Тульчин 182

Валентин Сім'янців. Надійна з Качківки 187

Валентин Сім'янців. Терешко знає, що робить 189

Валентин Сім'янців. Смерть сотенного Бурби 190

Валентин Сім'янців. Я бачив Головного отамана 192

Валентин Сім'янців. Лучинець 193



Валентин Сім'янців. Багринівці 195

Валентин Сім'янців. "І коні реготали!" 197

Никифор Авраменко "мали славу нещадних і непримеренних"' ....200

Никифор Авраменко.Нестор Галайденко 201

Никифор Авраменко. "Doskonale" 203

Лавро Кемпе. "Перемога або смерть!" 206

Петро Первухин. Під Вознесенськом 210

Михайло Крат. Вапнярська операція (Спогад) 212

Михайло Омеляиович-Павленко. Про Чорних 228

Володимир Левицький. Вгостях у Чорношшгшиків 230



Дмитро Гонта Атака Чорношличників під Товстеньким (Спомин) 233

Іван Цапко. Кінни й бій під Сидоровом 236



БорисМонкевич. Нічпий наступ Чорних запорожців нас. Баїринівці 242

Роман Коваль, Сергій Коваленко. Неповний список старшин

і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. 247

Антін Кущинський. Трагедія села Березова Лука на Полтавщині 270

Роман Петренко. Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка 273

Микола Сарма-Соколовськиїї. Чорні запорожці тд час Другої світової війни 278



Василь Верига. Слідами батьків (Уривок) 279

Яетро Дяченко. Протипанцерна бригада "Вільна Україна" 281



Володимир Гончарук. Дещо про бригаду "Вільна Україна" 289

/ТстроСамутин. Гєнерал-хорунжий Петро Дяченко 294



8

Макар Каплистии. Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко 297

ЛаріонКриловецький. Ті, що відійшли 299

Лвв Шанковський. Бойовий орел української кінноти

(І Іам'яти генерала Петра Дяченка) 301

/{{иіентин Сім янців. Замітка до статті проф.Шанковськогопро ген. П. Дяченка 311



Нолодимир Гладич. До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта" 313

Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові Дяченку. 317



Налентин Сім'янців. Посвячення пам'ятника 319

Запорожець. Пам'яті запорожця В. Дяченка ....321



З.Шкурупій. Хорунжий Андрій Іванів 324

Іішн Буртик. На свіжу могилу В. Гладича 325

ГиманКоваль. 1939 -1945. Сумні роки 328

Соломія Іськів. Вшанування в Пикуличах ....332

ІНариси


І'оман Коваль. Борис Монкевич. Військовий та історик 333

І'оман Коваль. Олександр Шаруда, бунчужний Чорних ...337

Гпман/Соболь. Гриць не боявся смерті 341



І'оман Коваль. Свято на колоцвинтарній вулиці 345

І'оман Коваль. Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців 348

Роман Коваль. Романтик Валентин Сім'янців 352

І [ро Петра Дяченка та його козацтво 357

І'оман Коваль. Такими вони були! 360

Фотодокументи ..363



Омксандр Стець. Новітні Чорні запорожці 431

Географічний покажчик 432

Імічіний покажчик 439

>

Я жив з ним в одну епоху

Щоправда, не в ту, коли він рубав московські голови, а тоді, коли викликав спогади про свої подвиги, коли тихо клав на папір слова, які ось-ось дійдуть і до тебе, шановний читачу.

1959 - 1965-ті- це роки нашого спільного буття: він уже доходив до останньої межі, а я тільки починав до неї свій шлях.

Пригадую, десь тоді, 1965 року, я подивився в Горлівці свій перший фільм про індіанців з Гойком Мітичем у головній ролі. Захоплений гор­дими індіанцями, які відважно захищали рідну землю, я повертався із сеансу не кроком, а підскакував, імітуючи їзду верхи, і "стріляв з паль­ця", ніби з револьвера, потім підключав другу руку і вже "стріляв із рушниці". Я і зараз бачу свій "героїчний рейд" з кінотеатру додому, на Інститутську, ЗО.

А Петро Дяченко вже дописував свої останні рядки в далекій Амери­ці, дописував, не знаючи, чи колись його спомини про героїчне минуле нашої Батьківщини дійдуть до тих, кому він їх адресував.

Дві війни провів Петро Дяченко проти більшовицької Росії, надавав їй стільки чортів, що міг би тішитися на схилку років, що не змар­нував свого життя. Але... Але ж переміг не він, а московське розбійне військо.

Петро Дяченко закінчував своє життя, а СССР набирав сил і погро-жував Америці ядерною війною,


10 квітня 1965р мені виповнилося 6 років, мене вже готували до школи, звісно російської, бо останню українську закрили в сусідній Ми-китіпці кілька літ тому-і це був один із наслідків поразки Армії Української Народної Республіки.А 23 квітня [965р. у чужій Філадельфії помер Петро Дяченко...



Спілкувалися і на подвір'ї його хати, яка дивом збереглася у с. Бере-зова Лука, що на Полтавщині І в хаті витав його дух.Разом з його послідовниками, Чорними запорожцями з Перемишля, встановили ми по Дяченковому дворищі меморіальну плиту на його честь. Встановили урочисто, разом із земляками , козацтвом , кобзаря-

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

ми. Радісна подія сталася 28 червня 2009 р., в День Конституції Укра ни, держави, яку він виборював для нас.

Особливо багато було дітей.

І цю книгу готую насамперед для них, дітей Березової Луки, діте Полтавщини - Миргорода, Решетилівки, Котельви, Шишаків, Лохвш та інших полтавських міст і сіл, адже саме звідси походить чимало т лаків і старшин полку Чорних запорожців.

Прочитавши книгу про своїх зухвалих прадідів, малі полтавці грс пишуться не в індіанців, як колись я, а в чорношличників. Вони стр пятимуть з уявних револьверів і рушниць у пикатих москалів, рубать муть палицями - ніби шаблями - будяки і бачитимуть у них перем капі московські очі. Малі земляки Петра Дяченка несподівано вискак) «атимуть із засідок із криками "Слава!" та "Геть москалів!", лякаюч і («оїх, і чужих.

Знаю: на Полтавщині та й скрізь в Україні виросте нове поколінн (юрцш мі волю, бо слово Петра Дяченка дійде до нас, а свист його шабз іші чичс юнацтво до бою за Україну.

Роман КОВАЛЬ



ми. Радісна подія сталася 28 червня 2009 р., в День Конституції Украї­ни, держави, яку він виборював для нас.

Особливо багато було дітей.

І цю книгу готую насамперед для них, дітей Березової Луки, дітей Полтавщини - Миргорода, Решетилівки, Котельви, Шишаків, Лохвиці та інших полтавських міст і сіл, адже саме звідси походить чимало ко­заків і старшин полку Чорних запорожців.

Прочитавши книгу про своїх зухвалих прадідів, малі полтавці гра­тимуться не в індіанців, як колись я, а в чорношличників. Вони стрі­лятимуть з уявних револьверів і рушниць у пикатих москалів, рубати­муть палицями - ніби шаблями - будяки і бачитимуть у них переля­кані московські очі. Малі земляки Петра Дяченка несподівано вискаку-ікітимуть із засідок із криками "Слава!" та "Геть москалів!", лякаючи і Своїх, і чужих.

Знаю: на Полтавщині та й скрізь в Україні виросте нове покоління (юрців за волю, бо слово Петра Дяченка дійде до нас, а свист його шаблі ши чичс юнацтво до бою за Україну.



Роман КОВАЛЬ


ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Книга про зухвалу силу наших дідів

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не ви­йшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із "генеральною лінією" уенерів-ської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Бол-бочана, а з другого боку-дивовижна доброзичливість до окупантів: Добро­вольчої армії, військ Антанти і так званих союзників - поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні від­ступи української армії, коли ворога і близько не було?!

Хто відповість за них?

"Чого ми відходимо, від кого тікаємо?" - запитували козаки у старшин, а старшини - у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже ко­зацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону...

Звертає увагу Дяченко і на жахлииу бідність української армії, брак на­боїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно медичної служби та медика­ментів. Такий розпачливий стан існував незважаючи на те що "ми маємо все Правобережжя" і усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтен-дант у часи Першої світової не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, "опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші стар­шини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія пе-рейшла до білих москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдеся­теро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час

без бою відходили Яіоцо б ми вміли шанувати нашу власну кров,

на всі ці питання мусів перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з

Головним отаманом петлюрою на чолі",

полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що "здобув на

на ворогові" або вилучав на спиртових заводах. Гола і боса

армія, без звязку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на

12
перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.

А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках бра­ли для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.

Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо "ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно". Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити "грабунки". І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.

Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: "Козаки і стар­шини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звід­ки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, - інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще при-віз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби..."

Хто відповість на ці питання?

Чому інтендантська служба справно працювала у поляків та в Галиць­кій армії? Чому її не було в армії, Головним отаманом якої був Симон Пет­люра? Хто винний у цьому?

Тут згадується трагічна доля сотника Савчука-Савінчука, який за чоти­ри роки вірної служби Україні не заробив собі навіть на сорочку та штани і, аби не світити "м'яким місцем", продав гешефтяру з Товмача реквізова­ну її панському маєтку пшеничку - щоб купити собі штани, сорочку і че-реиики.

Панове судці, - тихим голосом визнав обвинувачений, - так, я про­дам 29 пудів пшениці жидові в Товмачу... Але ж воші їдять. Сорочки зміни-і її не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Чере­пний з діорами. Продав - і купив дві пари білизни, черевики. Що казати, діііено, винний, продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж н пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в Українській армії із самого початку її заснування... Я ніс лужив право на сорочку... Воші й бруд - чи ж це нагорода за мою служ-I справді порушив закон, вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжалуває мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сот­ії ми Української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до



ІЗ

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


такого стану. Я - чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе сто­ячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?..

Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади "іменем Української Народ­ної Республіки" засудив сотника до смертної кари. Головний отаман Пет­люра вирок затвердив. Сотник Савчук-Савінчук, що все віддав своїй Бать­ківщині, був покараний за її зраду. Під час розстрілу поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:

- Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.

Але головні злочинці кари уникнули: розікравши державну скарбни­цю та зваливши вину на Волоха, втекли до Польщі під протекторат по­ляків, яким в обмін на тимчасову підтримку віддали величезні території з мільйонами українців.

Чи відчував Симон Петлюра свою вину у смерті сотника Савчука-Савінчука? Вину подвійну, адже за катастрофічний стан у війську насампе­ред мав відповісти Головний отаман, а по-друге, він міг не затверджувати вироку і помилувати борця за волю України сотника Савчука-Савінчука. Але Петлюра своєї вини не відчував. Мабуть, за хвилину і забув про траге­дію чесного сина чесних батьків.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед вій­ськом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував .ш'язок, харчування, постачаний, сапітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у вій-ську, як каравхабарників із свого оточення, як твердо поводився на пере-говорах з поляками, гордо підмовившись бути їхньою маріонеткою, як не піддав їм величезні українські території мільйонами наших земляків, на-певно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу "споминів".

Але ж ні - Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось ури­вок з цих споминів "При владі ТОДІ був соціалістичний кабінет Мартоса,

який до свого війська ставився просто вороже... У цьому часі партії Соціал-

Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії

державну політичну "інспектуру", ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет команд-

ного складу... Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених

Чорних запорожців. які пролили кров її обороні такого уряду".

А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жод­ного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в пер­шій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. "Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, - сказав він, - і мене підганяти не треба!"

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади "Вільна Україна". Вермахт про­грав, а хто програв - завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.

І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спо­гадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду...

Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.

Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість грома­дян України й не чули, став символом українських перемог.

Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує "красних героїв", з якими на смерть билися їхні земляки - брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.

Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.

Роман КОВАЛЬ

15


14

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ




ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.01.1895, с. Березова Лука Миргородського пов. Пол­тавської губ., тепер Гадяцького р-ну Полтав­ської обл. - 23.04.1965, Філадельфія, США). Військовий діяч; прапорщик 146-го пі­хотного запасного батальйону, командир 7-ї роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї пішої дивізії Казанського військово­го округу (01.1916), командир батальйо­ну смерті військ Тимчасового уряду, ко­зак 2-ї чоти, згодом чотовий кінної сотні 2-го Запорозького полку, командир 2-ї со­тні 2-го Запорозького кінного полку (із 23.11.1918), курінний (із 17.01.1919) Окре­мого партизанського куреня ім. отамана Петра Болбочана, командир Окремого кінного запорозь-кого рес­публіканського полку Запорозького корпусу, кінного полку Чорних запорожців (27.06.1919 - 1920), командир 3-ї Окремої кінної брига­ди Запорозької групи (лютий 1920), т. в. о. командира Окремої кін­ної дивізії (08.1920), т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кін. 1928) та командир лінійного ескадрону (друга пол. 1931) 1-го Шво-лезького полку ім. Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника ко­мандира 3-го полку мазовецьких шволежерів (1.11.1934 - 30.09.1939), кавалерійської бригади "Сувалки", начальник поліції м. Сувалки (вес­на 1940) і м. Холм (1940), начальник штабу Поліської Січі Української повстанської армії (з 5.07.1941), учасник українського націоналістич­ного підпілля (1941 - 1944), заступник командира Українського ле­гіону самооборони (31-го охоронного батальйону СД, 06.1944), ко­мандир УЛС (08.1944), 3-го Українського пішого полку 1-ї дивізії УНА (02.1945), Окремої української протитанкової бригади "Вільна Украї­на" (22.02.1945; з 15.04.1945 у складі 4-ї танкової армії Вермахту), ко­мандир 2-ї Української дивізії УНА (7.03.1945), військові звання - пра­порщик (1.01.1916), підпоручник (12.07.1916), поручник (23.03.1917), штабс-капітан (24.08.1917) російської армії, сотник (1919), полков-


Коротка біографія Петра Дяченка, генерал-поручника Армії УНР



ник Армії УНР (23.06.1920), контрактовий майор Війська Польського (20.07.1928), генерал-хорунжий (15.10.1929; наказ Війську УНР, ч. 6,1 лю­того 1961), генерал-поручник УНР (після 1.02.1961).

Народився в сім'ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської.

Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи (фах "механік").

До російської армії пішов добровольцем. Службу почав у 52-му Сибір­ському стрілецькому полку. На фронтах Першої світової війни брав участь у боях на території Польщі, Литви та Галичини. Кілька разів поранений, а саме: 14 вересня 1914 р., 21 січня 1915 р., 8 вересня 1915 р. та 30 серпня 1916 року. За бойові заслуги нагороджений хрестами Святого Георгія II, III, IV ступенів, медаллю Святого Георгія IV ступеня, а також всіма можливими орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами і биндою включно та ще й відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою.

Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (1.01.1916).

На службі в українському війську від 17 грудня 1917 року. Поранений 25 лютого 1918 року. Навесні 1918 року - учасник визволення Харкова і Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Поранений у другій ПОЛОВИНІ грудня 1918 р. під час роззброєння 33-го Охтирського пішого ПОЛКу, який відмовився виконувати накази Директорії. Учасник Першо-Г0 ЗИМОВОГО походу (6.12.1919 - 6.05.1920), командарм якого Михайло омельянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка од­ним і найкращих кінних полків української армії. Поранений 26 лютого 28 серпня 1920 року. Лицар Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри



14887206

та Воєнного креста.

У 1921- 1924 рр. -в таборах для інтернованих. 11 липня 1923 р.уПетра Дяченка народився син Юрій, а 27 грудня 1928 р. прийшов у світ син Олесь. із 20 07і 1928 р.Петро Дяченко на службі у Війську Польському.

Закінчив Вищу військову школу (Польща, 21.10.1932-1.11.1934).

Нагородженний пам'ятною медаллю "Польща своєму захисникові".

Бився проти червоних, які у вересні 1939 р. напали на Польщу. Під міс­під Гродном був Поранений. Інтернований у Литві, згодом переведений до

табору польських старшин під Кеніґсберґом. Після звільнення зголошуєть-ся до військового міністра Володимира Сальського, розробляє плани ство-рення антиросійського партизанського руху в Україні. Пізніше, живучи в

м. Холмі, співпрацює з Німецькою службою безпеки СД. Використовуючи допомагає ОУН і УПА. Учасник Другої світової війни на боці Вер-

махту. Автор спогадів. Похований на Українському православному цвин-тарі Св. Андрія в Бавид-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).

Роман КОВАЛЬ


16

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Зауваги упорядника

В основу цієї книги лягли спогади Петра Дяченка "Чорні запорожці", опубліковані 1959 року у філадельфійській газеті "Америка" (в номерах за 17,18, 21, 22, 24, 25, 29 і 31 липня, 4, 5, 7,11,14,18, 21, 22, 25, 26, 28 серп­ня, 1, 2,4, 9,18,24,25,26,29 вересня, 2 жовтня) з доповненнями зі збірни­ка "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР" (Нью-Йорк, 1973), де спомини Петра Дяченка про дії Чорних під час Першого зимового походу Армії УНР висвітлено ширше. Збагачена книга й уривками із книги сотника Бориса Монкевича "Чорні запорожці. Зимовий похід й остання компанія Чорних запорожців" (Львів: Добра книжка, 1929).

Завдяки Олені Дяченко, дружині героя, яка опублікувала в журналі "Вісті комбатанта" (ч. З, 1967) звіт про спадщину Петра Дяченка, знаємо повний список його спогадів про Чорних запорожців. Ось вони: "Кінний полк Чорних Запорожців" (рукопис - 74 сторінок машинопису; рукопис -97 сторінок машинопису), "Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців" (4 аркуші - 8 сторінок, писаних рукою), "Кінна сотня" (шкільний малий зо­шит, написаний рукою), "Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана" (зошит із ч. 2), "Кінний полк" (зошит із ч. 3), "Дяченко Петро, полковник Української Армії" (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою), "Зимовий похід" (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР).

Отже, публікуємо не всі спогади Петра Дяченка про полк Чорних запо­рожців, інші шукаємо. Можливо вони зберігаються в Америці в родині йо­го сина, Петра Петровича Дяченка, американського військового, учасника війни у В'єтнамі, або в одному з національних музеїв-архівів української еміграції у США. Якщо хто знає, підкажіть, де зберігаються ці скарби. І чи збережено їх?

Написав Петро Дяченко і спомини про свою участь у Другій світовій ві­йні: "Організація протипанцерної бригади" (зі схемами), "Протипанцерна бригада "Вільна Україна" (4 аркуші - 8 сторінок, писаних рукою), "Форму­вання та перший бій Української Протипанцерної бригади" (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем).

Петро Дяченко залишив по собі течку і з особистими документами, теч­ку з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дя-



18

менка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Саму-тина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Ри-бачука, Ларіона Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Дмитра І'онти, підстарший та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім'янціва та інші).

Оскільки пошук духовної спадщини Петра Дяченка може розтягтися на роки, вирішив опублікувати те, що маю. А якщо подальші пошуки увінча­ються успіхом, видамо повніше видання.

Отже, в путь слідами Чорних запорожців!

Зауваги редактора

У споминах Петра Дяченка, Валентина Сім'янціва, Никифора Аврамен-ка та Лавра Кемпе я виправив русизми, наприклад добича на здобич, охот-но - охоче, вмішатися - втрутитися, полусмерті - півсмерті, ящі - скрині, прийшлось - довелось, мінути - хвилини, ранений - поранений, вспіти -іитигнути тощо. Те ж саме зробив і з полонізмами та галицизмами, зокре­ма алярм - тривога, патруля - патруль, батерія - батарея, стація - станція, жадного - жодного, страта - втрата, зголосити - доповісти, саля - зала, касувати - скасовувати, через заскочення - зненацька, зарядив відправу -скликав нараду тощо.

Виправив кіннотчика на кіннотника, кулеметчика на кулеметника, Гарматчика на гармаша, поручика на поручника, а також назви населе­них пунктів: Стенцівка - Стецівка, Легітне - Легедзине, Лосіївка-Лисіївка, Козавтир - Казавчин, Капітанівка - Капітанка, Ходяки - Худяки, Воргуни -Вергуни, Грушки - Грушківка, Степкувате - Станкувате, Деренківці - Де-ренковець, Дробівка - Драбівка, Загородник - Загородище, Розношинці -Розношенське, Хощевата - Хащувате, Таужня - Таужне, Вербка - Вербове, Китроси - Кетроси, Ново-Українка - Новоукраїнка, Требухівка - Трибухівці, Кіньчик - Кіньчаки тощо. Уточнювали ми часом і віддаль між селами.

Пряму мову вирішив передати у формі діалогу, тобто репліки починав з нового рядка, знявши лапки. Петро Дяченко, як правило, не називає імен героїв книги, тож у квадратних дужках я, де знав, поставив імена.

ВІЙСЬКОВІ частини (сотня, курінь, полк, бригада, дивізія, армія) скрізь подаю з малої літери, як того вимагає сучасний правопис.

Приведено до норм українського правопису і власні назви частин, на-приклад Запорозький корпус, а не Запорізький чи Запорожський.



19

Часом міняв структуру речення, наприклад "сотня, якої командир до­повів" на "сотня, командир якої доповів". Подекуди доводилося йти на ра-дикальніші кроки, наприклад в оригіналі було: "Того ж таки дня наказав командирам сотень, аби на добрих конях і не знаючих міру в п'янстві при­слали до штабу полку 50 козаків". Тепер ця невдало сформульована дум­ка звучить так: "Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті".

Виправлено й низку інших неоковирностей, наприклад "зроблення порядку" - "наведення порядку" тощо. Де було доречно, скорочував слова "був, було, були", якими автор зловживав. У реченнях чи абзацах, де Пет­ро Дяченко раз по разу використовував слово "полк", часом змінював це поняття на "Чорні" чи "Чорні запорожці".

Розділ "Кінний полк Чорних запорожців" я розбив на декілька частин, давши їм назву, відтак втрачено первісну назву. Розділ "Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової" теж розділив на кілька частин, оскільки автор розповідає не тільки про бої під Лозовою, а й про бої під Полтавою, Кобе­ляками, в Теплику, Голованівську, події у Румунії, Заліщиках, Києві та де­сятках інших міст.

Короткий авторський "Вступ" вилучено через його схематичність. Пла­нував використати його для додатка "Коротка історія полку Чорних запо­рожців очима Петра Дяченка", але так не завершив роботу через супереч­ливість дат.

Документи в додатках та спомини Григорія Макаренка, Василя Чабанів-ського, Володимира Левицького та наступних авторів подаються без змін, хіба впорядковано пунктуацію.

Всі виправлення, на які я наважився, не змінюють суті, духу і настрою твору, натомість увиразнюють те, що хотів сказати автор спогадів.

20

Петро ДЯЧЕНКО



Чорні запорожці

Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР





З партизанів у регулярну армію

Зачатком кінного полку Чорних запорожців стала кінна сотня при 2-му Запорозькому полкові, яким командував полковник [Петро] Болбочан.

Кінну сотню, як і 2-й Запорозький полк, було сформовано в Житомирі по відступі з Києва. Разом із Німцями брали участь у боях за Київ, а далі [полк пішов] на Ромодан - Миргород - Полтаву. Командиром сотні був військовий урядовець [Іван] Благо. Сотня складалась із 3 чот: на 1-й чоті був хорунжий [Борис] Шевченко, на 2-й чоті - поручник Климко, на 3-й чоті - хорунжий Сисун; бунчужний - Гаєвський Хведір. Сотня налічувала до 50 шабель.

Старшини й козаки з російської армії переважно були піхотинці. Та­бору сотня не мала, бо тоді воювали переважно в потягах. Від Житомира до Полтави - в боях без відпочинку, тому не було змоги приймати охочих служити у війську.

У Полтаві полк простояв від 27 березня до 3 квітня 1918 р., що дало змо­гу значно поповнити свої ряди. Там же зголосився до штабу 2-го Запорозь­кого полку і я зі своїми 12 партизанами - всі на конях і добре озброєні. Всіх нас прийняли до кінної сотні козаками - через брак старшинських посад. Я зі своїми людьми потрапив до 2-ї чоти поручника Климка.

Вже другого дня чота під командою поручника Климка була вислана в роз'їзд на м. Перещепина, а я зі своїми партизанами - в чоловий пат­руль. Перед містечком нас обстріляли. Залишивши частину патруля пе­ред Перещепиною, я з рештою городами вийшов на тили ворога. Взяті у два вогні, червоні кіннотники змушені були відступити. Взяли 4 полоне­них, у тому числі й одного комісара. Полонених відіслав до командира чоти, а сам залишився вартувати. Повернувшись вечором, довідався, що поручник Климко звільнив полонених, взявши викуп із жидівського ка­галу, бо серед полонених був один жид. Вчинок Климка не був нам, пар­тизанам, до вподоби.

Вернувшись до Полтави, довідались, що Благо передав сотню сотнику Римському-Корсакову, бувшому кіннотнику російської армії. З квітня ви­йшли з Полтави на Харків і після бою в районі Люботина зайняли місто. Того ж дня під вечір до Харкова вступили й Німці. Полк - у резерві. До сот­ні зголошується багато добровольців, переважно старшини. Відчувається брак коней і сідел, яких чомусь не забрали з Полтави.

10 квітня 1918 р. посідали до потягів. 13 квітня прибули до Лозової, а 14 квітня після короткого бою зайняли Олександрівськ. 2-й Запорозький полк у повному складі побував на Хортиці, де на місці бувшої церкви поста-



ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

вили хрест із надписом: "Новітні Запорожці своїм предкам". В Олександрів-ську зустрілись з УСС і мали шану гостити в полку Василя Вишиваного.

18 квітня рушили потягами на Мелітополь, який по короткім бою був зайнятий нашою піхотою. Захворів поручник Климко, й обов'язки коман­дира чоти почав виконувати я.

21 квітня передові частини Запорожців наблизилися до Сивасько­го залізничного мосту, який на світанку другого дня несподівано за­йняла 1-ша сотня під командою сотника [Михайла] Зілинського (часом пишуть Зелінський. - Ред.). Кінна сотня брала чинну участь у наступі на Джанкой.

Після короткого побуту в Криму 2-й Запорозький полк на жадання нім­ців мусів залишити півострів як "неукраїнську територію". До сотні при­лучилося понад 50 кримських татар із кіньми і зброєю, але невдовзі вони вернулись у Крим.

З травня завантажились у потяги і цілим полком прибули до Сватової Лучки на Старобільщині, де змінили Німців, і стали на охорону кордону.

З кінцем травня більшовицькі відділи кінноти силами до чоти, а часом і більші почали прориватися на наші тили і грабувати людність, вбивати священиків, учителів та інших. Полковник Болбочан наказав своїй кінноті відповісти тим самим. У цих наскоках у скорому часі була без конкуренції 2-га чота, яка робила рейди до 50 км на ворожі тили. Не завше "совхози" були без охорони, часом доводилось і з боєм вриватись, але чота, як усі смі­ливі, завше мала щастя і не верталась із порожніми руками, а зі здобиччю: зброєю, кіньми, досить часто приводила полонених.

Бої на Чернігівщині

У кінці вересня полк переїхав на Чернігівщину. Штаб полку і кінна сотня розквартирувалися в м. Воронок. Піші курені несли охорону вздовж кор­дону, змінивши Німців. Як у Воронку, так і у прикордонній смузі мешкали кацапи-старовіри, які на нас спочатку дивилися кривим оком, але з часом полюбили, бо козаки не робили їм кривди.

Майже щоночі 2-га чота творить засідки вздовж кордону з метою ло­вити контрабандистів та комуністичних агентів, яких не жаліла для нас Москва. Засідки не завше були успішні, бо ті, хто переходив кордон, пере­важно не мали нічого при собі.

У розмовах з місцевим населенням довідалися, що цукор переносять у довгих кишках, пошитих із полотна, які обвивають навколо голого тіла. В першій же засідці затримали близько 30 жінок і дівчат, яких довелося пе-



Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




©dereksiz.org 2020
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет