ПРИНЦИПИ ДОСЛІДЖЕННЯ АКТІВ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВОВИХ АКТІВ

Методологія теорії держави і права, будучи системною сукупністю особливих пізнавальних методів, засобів, прийомів вивчення держави і права, закономірностей їх виникнення та розвитку, базується на певних, притаманних їй принципах дослідження державно-правової дійсності. Принцип (лат. ргіnсіріut, фр. рrіnсіре – основа, начало) – основне вихідне положення теорії, вчення, науки, світогляду; центральне поняття, визначальна ідея, що поширюється на всі явища знань у галузі, де цей принцип абстрагований. Виражаючи найсуттєвіші її положення, принцип відрізняється значущістю, імперативністю та універсальністю. Для нього характерна властивість абстрактного відображення закономірностей соціального буття, що зумовлює його важливу роль у структурі широкого кола явищ. Теорії держави і права властива не так наявність будь-якого окремого принципу чи способу дослідження держави і права, як їх система. Чимало з них широко використовуються також у інших науках. Особливо це стосується принципів дослідження державно-правових та інших проблем, а також філософських підходів до них.

У науковій юридичній літературі існують різні підходи до визначення принципів, які стосуються теорії держави і права. Скажімо, принципи побудови її системи, закладені у ній ідеологічні принципи розглядаються з точки зору положень Конституції України про те, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Отже, держава і право можуть вивчатися з різних філософських позицій. Але на першому місці у теорії держави і права як науки перебувають принципи наукового пізнання. Розглядаючи останні у своїх працях, теоретики науки про державу і право по-різному визначають їх кількість, та й назви цих принципів не завжди однакові. Це пояснюється тим, що майже кожний дослідник має власні прийоми використання методологічного інструментарію, власні погляди на ті чи інші проблеми і засоби їх вирішення. Поряд з цим у теорії держави і права існує ряд основних загальновизнаних положень і принципів, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи права тощо. Лише за допомогою цих принципів можна здійснити істинне дослідження будь-якої правової категорії.

Відповідно до вищезазначеного, дослідження актів тлумачення норм права в системі правових актів також має ґрунтуватися на певних принципах. Пропонуємо детальніше зупинитися на їх характеристиці.

Принцип обґрунтованості, який дає змогу аргументувати будь-яке твердження, безперечно є досить важливим при дослідження актів тлумачення норм права. Усі дослідження і висновки щодо інтерпретаційних актів повинні ґрунтуватися на певному фактичному матеріалі, який повинен бути об’єктивним. Це означає, що вивчення проблем актів тлумачення має базуватися на взаємозв’язку з розвитком системи державно-правових явищ, поєднанні наукового й ціннісного підходів, надання пріоритету демократичним цінностям, які уособлюють у собі сучасний рівень розвитку світової цивілізації.

Принцип об’єктивності пов’язаний з принципом історизму, адже зміст актів тлумачення норм права можна зрозуміти тільки за умови розгляду їх у генезисі та розвитку, у конкретних історичних умовах та взаємозв’язках. За допомогою цього принципу можна сформулювати концептуальні засади теорії інтерпретаційних актів, з’ясувати причини виникнення та розвитку, які обумовили сутність і зміст, шляхи реалізації актів тлумачення норм права та їх вплив на суспільні відносини; визначити, які соціальні, економічні чи політичні чинники вплинули на виникнення та розвиток інтерпретаційних актів, та як це відобразилося на розвитку держави і права загалом.

Дослідження інтерпретаційних актів повинно також базуватися на поєднанні історичного і логічного. Останній принцип за допомогою законів формальної логіки дозволяє розмежувати акти тлумачення норм права з нормативно-правовими актами, іншими джерелами права, дослідити внутрішню будову інтерпретаційних актів.

Само собою зрозуміло, що принцип усебічності дослідження сприяє пізнанню якомога більшої кількості властивостей актів тлумачення норм права, їх зв’язків з іншими правовими явищами шляхом вивчення існуючих поглядів на дану проблему, застосування всієї сукупності методів з метою отримання різноаспектних характеристик інтерпретаційних актів.

Отже, проведений аналіз принципів дослідження актів тлумачення норм права свідчить про їх особливо важливе значення як невід’ємної складової частини методології дослідження інтерпретаційних актів. Використання основних принципів теорії держава і права при дослідженні інтерпретаційних актів сприяє одержанню об’єктивних, достовірних, всебічних наукових знань про досліджуваний об’єкт. Важливість наукового дослідження актів тлумачення норм права полягає в тому, що від правильного тлумачення норм права, ефективної дії та впливу інтерпретаційних актів на всі сфери суспільного життя в цілому залежить порядок у суспільстві, законослухняність його членів, результатом чого є підвищення рівня законності і правової культури суспільства. Всебічне дослідження актів тлумачення норм права з використанням основних принципів теорії держави та права може стати дієвим засобом формування юридичної свідомості українського суспільства, яка так необхідна в умовах здійснення політичних, економічних і правових реформ.

Капталан Іван Михайлович

пошукач кафедри цивільного права ОНЮА

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Свідчення про об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникали різноманітні громадські об’єднання, що певною мірою впливали на суспільно-політичний розвиток суспільства. До таких слід віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об’єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу.

Виникнення громадських об’єднань як суб’єктів цивільних відносин -процес об’єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об’єднання особа досягає особистої свободи.

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів стародавнього світу. Так, грецький філософ Аристотель писав про боротьбу в VI сторіччі до н.е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великі землевласники, мешканці рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) і партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угруповання – «партії» - виступали тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у ХІІ -ХV сторіччях вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали за підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США, після проголошення незалежності наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ сторіччя виникли партії федералістів і антифедералістів. 1916 року в Росії діяли 244 політичні партії. За підрахунками історика Д.В. Яневського, в Україні влітку 1917 року активно діяли понад 30 політичних угрупувань різних напрямків, кожне з яких висувало власну програму з блоком демократичних гасел. Проте українські партії не зуміли прийти до взаєморозуміння і з цієї, а також й інших причин, зазнали краху.

Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіччя.

Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП) (з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед українського селянства.

Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.

Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП), Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП), Товариство українських поступовців (ТУП) та ін.

У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час.

Досить зазначити, що у 20-30 роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій.

Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки.

В нашій державі з 1989 по 2009 рік зареєстровано понад 130 політичних партій.

Законодавче регулювання мовної політики у сфері судочинства здійснюється на основі таких законів України: Конституції України, «Про судоустрій», «Про статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Цивільного і Кримінального процесуальних кодексів, Кодексу адміністративного судочинства та ін. Перш за все слід зазначити, що вимога володіння державною мовою, згідно із чинним законодавством України, висувається до найвищої особи в державі та до представників юридичних спеціальностей: «Відповідно до Конституції України володіти державною мовою зобов’язані Президент України (ст. 103), судді Конституційного Суду (ст. 148) та судді судів загальної юрисдикції (ст. 127).

Президент України є гарантом додерження Конституції України (частина друга ст. 102 КУ). А рішення Конституційного Суду України «є обов’язковим до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга ст. 150 Конституції України). Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно із законом (частина четверта ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Однак, ця вимога ні до кого більше не висувається.

Отже, мовне питання для працівників суду, зокрема володіння державною мовою, є вкрай важливим. Так, ст. 7 Закону України «Про статус суддів» регулює вимоги, які висуваються до претендентів на зайняття посади судді: «На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою».

До вересня 2005 року мовна політика в Україні щодо судочинства відбувалася згідно із законом «Про мови в Українській РСР» 1989 року. Так, у ст. 18 даного закону зазначено: «Судочинство в Українській РСР здійснюється українською мовою. У випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього закону, судочинство може здійснюватись національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, - мовою, прийнятною для населення даної місцевості». Питання використання мови у судочинстві регулює також Закон України «Про судоустрій» 2002 року. Так, ст. 10 даного закону стверджує: «Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Варто зазначити, що 14 грудня 1999 р. Конституційний Суд України прийняв рішення у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

Конституційний Суд України витлумачив положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова» таким чином: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята ст. 10 КУ). Поряд з державною мовою можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Однак, дане рішення не створює жодних додаткових норм для використання державної мови в Україні. Цим рішенням Конституційний Суд України лише витлумачив ст. 10 Конституції України, за якою «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».

Проте з 2004 року у сфері мовної політики щодо судочинства відбулися значні зміни. Набули чинності новий Цивільний процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства, які передбачають ведення судочинства на всій території України державною українською мовою. Так, згідно ст. 7 ЦПК: «Цивільне судочинство здійснюється державною мовою... Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом... Судові документи складаються державною мовою». Отже, в нових кодексах уже не вживаються такі терміни як: «мова, прийнятна для населення даної місцевості; національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості».

Таким чином, аналіз мовної ситуації в судочинстві показує, що часто вона відходить від основних засад мовної політики щодо судочинства. Так, на нашу думку, Закон України «Про мови в Українській РСР» потребує змін, а саме у галузі мови судочинства. У даному законі наявні невизначені загальні терміни, такі як «мова, прийнятна для більшості населення даної місцевості», які не мають чіткої дефініції. Водночас нові редакції Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства пропонують вживати термін «рідна мова». Тому відповідні зміни мають бути внесені до закону про мови, оскільки виникає неузгодженість між законами.

Значення програм у вітчизняній правовій системі в останні роки обумовлює інтерес дослідників до відповідної проблематики стає все більш актуальним. Ухвалення різноманітних програмних актів ставить перед теорією права закономірне питання щодо юридичних ролі та змісту цих феноменів, їх співвіднесення із усталеною класифікацією форм (джерел права), нормативних актів та соціальних регуляторів у цілому. Слід визнати, що в останні роки дещо актуалізувалася увага вітчизняних авторів до проблематики програм у вітчизняному праві. У той же відповідні роботи, навіть в рамках спроби створення теорії (концепції) програмно-управлінської діяльності носять насамперед описовий характер, не надаючи належного теоретичного обґрунтування відповідними правовим процесам та явищам.

Проаналізуємо визначення програм, які існують у законодавстві України. Згідно з п. 4 ст. 8 Господарського Кодексу України програма є формою участі держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування у господарській діяльності через правове закріплення економічної політики. Такі програми розподіляються на програми економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програми діяльності КМ України, цільові програми економічного, науково-технічного і соціального розвитку. Таким чином зазначене визначення прямо визнає програму у цілому та її основні державні форми, як правове явище. У той же час слід визнати, що інші визначення програм у вітчизняному законодавстві доволі важко систематизувати.

Так, програма економічного і соціального розвитку, згідно з нормами Закону України від 23 березня 2000 р. № 1602-III, є документом, у якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни в стані економіки та соціальної сфери. Таке розуміння програм розвитку як документу, знайшло власне відображення і на локальному рівні, зокрема у визначенні програми соціально-економічного розвитку міста одеською муніципальною владою. Подібне тлумачення програм можна зустріти і в практиці інших пострадянських держав.

Інші законодавчі акти визначають програму не як документ, а саме як певні заходи або їх сукупність. Так, у вітчизняному праві бюджетна програма визначається, як систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій (п. 4 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України). Регіональна цільова програма, згідно наказу Міністерства економіки України від 4 грудня 2006 р. № 367, є сукупністю взаємопов’язаних завдань і заходів. Державна цільова програма, за Законом України «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 р. № 1621-IV, є комплексом взаємопов’язаних завдань і заходів, спрямованих на розв’язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів державного бюджету та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Зарубіжна та міжнародна практика також використовує категорію комплексу заходів при визначенні програм. Окремі нормативні визначення програм взагалі уникають відповіді на питання природи цього феномену. Наприклад, державні наукові і науково-технічні програми відповідно до чинного законодавства є «основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, що визначаються парламентом України, шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни для розв’язання найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукомісткої і конкурентоспроможної продукції».

Можна стверджувати, що програми розуміються у нормативних актах насамперед у двох проявах – як певний документ та як комплекс або сукупність заходів (та завдань). Висловимо думку, що таке бінарне сприйняття програм є аналогічним двоїстості визначень бюджету, який водночас є документом (нормативно-правовим актом) та кошторисом прибутків та витрат. Тому можна стверджувати, що визначення програми, як комплексу заходів, не знімає питання про природу програми-документа. Це підтверджується і згадками про необхідність затвердження програм спеціальним актом владного органу, які містяться або у визначеннях програм, або у тексті нормативних актів, що регламентують процеси розроблення та ухвалення програм.

Програма як документ, відповідно до думок більшості дослідників має нормативний та правовий характер, що обумовлено як особливостями самих програм, так і програмними властивостями самого права. Особливу цікавість при цьому викликає співвідношення таких програмних правових актів та категорій правової норми і форми права, що, безумовно, має стати предметом спеціальних досліджень.

Реформування соціально-економічної и політичної життєдіяльності суспільства породила необхідність зосередити першочергову увагу на правовому регулюванні, яке призване забезпечувати необхідну нормативно-правову базу для зазначених реформ.

Правове регулювання – це цілеспрямований вплив з боку держави на поведінку людей та суспільні відносини за допомогою всіх правових засобів (правові норми, правові відносини, суб’єктивні права та юридичні обов’язки, акти застосування норм права, заборони, пільги, заохочення, покарання тощо).

Механізм правового регулювання – це система всіх правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання, тобто владний вплив права на суспільні відносини.

Суспільні відносини, які необхідно врегулювати в локальному порядку, це відносини, які:

• 
  являються правовими по характеру та потребують правового опосередкування; пов’язані з діяльністю підприємств різних форм власності; протікають в межах, окреслених відповідним законодавством, яке визначає правовий статус підприємства, в якому конкретизуються його цілі; відрізняються різноманіттям в межах конкретного колективу;
  
• 
  не врегульовані централізовано або допускають можливість деталізації, конкретизації загальнодержавних норм.
  

В. Швайковська з метою виділення певного виду правового регулювання трудових відносин, що діє на локальному рівні, пропонує використання терміна «локальне нормативно-правове регулювання», який вказує на рід регулювання – правове, вид правового регулювання –нормативне, а також рівень регулювання – локальний.

В науці трудового права локальне нормативно-правове регулювання праці відображається як складова частин загальної системи правового регулювання, виконує його кінцеву мету – урегулювання трудових відносин.

Р. Кондратьєв вважає, що поняття локального регулювання включає, як нормотворчу, так и правозастосовну діяльність адміністрації і профспілкового комітету. Включення правозастосовної діяльності в правовому регулюванні значно збагачує зміст останньої, хоча повністю її і не розкриває. Особливе місце в цьому процесі належить діяльності по забезпеченню практичної реалізації правових норм, чим досягається дотримання і виконання правових норм всіма суб’єктами, використання або надання прав, застосування норм права компетентними органами і посадовими особами, а також у випадку необхідності і державний захист прав у встановленому порядку з покладенням юридичної відповідальності на порушника.

Раніше локальне регулювання розглядалось як похідне від загальнодержавного регулювання, зараз ця взаємодія представляється значно складніше. Основи локального правового регулювання належить шукати не в діяльності держави, яка надає колективам підприємств права самостійно регулювати деякі види суспільних відносин, а в самій системі відносин, що складаються в рамках конкретного колективу і об’єктивно потребують правового опосередкування, максимально наближеного до умов підприємства в силу того, що самі ці відносини, хоча і являються в своїх основних рисах типовими, мають специфіку, яка не може бути врахована в загальнодержавних актах.

При цьому необхідно враховувати і суб’єктивний фактор, який значно підвищує ефективність рішення, прийнятого самим колективом, по відношенню з тими, яке приймається зовнішніми органами управління та з’явившись як диктат вищестоящих органів, держиться в значній мірі на авторитеті влади, а не на розумінні його конструктивності і необхідності, визнання колективом. Це визначає необхідність децентралізованого регулювання деяких видів суспільних відносин.