«european quality» держава І право



бет1/60
Дата24.07.2016
өлшемі4.65 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   60

«EUROPEAN QUALITY»
ДЕРЖАВА І ПРАВО:

DE LEGE praeteritA, instante, futura

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР



ДЕРЖАВА І ПРАВО:

DE LEGE PRАЕTERITA, INSTANTE, Futura
Тези Міжнародної

науково-практичної конференції


27-28 листопада 2009 року

МИКОЛАЇВ


2009

УДК 34


ББК 67

Д 36
За загальною редакцією



кандидата юридичних наук, доцента

О.В. Козаченка

Укладачі:
Оборотов І.Г. кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА;

Обручков Р.І. викладач кафедри цивільно-правових дисциплін МНЦ ОНЮА.
Держава і право: de lege praeterita, instante, futura: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Миколаїв, 27-28 листопада 2009 року. – Миколаїв: Іліон, 2009. – ___ С.
До збірника увійшли матеріали, представлені у вигляді доповідей відомих науковців і дослідників-початківців, аспірантів і здобувачів, практикуючих юристів на пленарному і секційних засіданнях Міжнародної науково-практичної конференції „П’яті Прибузькі юридичні читання”, що відбулася 27-28 листопада 2009 року в Миколаївському навчальному центрі Одеської національної юридичної академії. Тези репрезентують новітні погляди науковців на державу і право в умовах їх становлення (de lege praeterita), сучасного положення (de lege instante) та перспектив розвитку (de lege futura).

Видання орієнтоване на вчених, аспірантів і студентів, співробітників судових та правоохоронних органів, державних службовців і всіх тих, хто цікавиться проблематикою подальшого розвитку держави і права в новітніх умовах соціального буття, витоки якого знаходяться в культурі постмодерну.


В сборник включены материалы, которые были представлены в форме докладов известных ученых и начинающих исследователей, аспирантов и соискателей, практикующих юристов на пленарном и секционных заседаниях Международной научно-практической конференции «Пятые Прибужские юридические чтения», которая состоялась 27-28 ноября 2009 года в Николаевском учебном центре Одесской национальной юридической академии. Тезисы представляют новые взгляды ученых на государство и право в условиях их становления (de lege praeterita), современного состояния (de lege instante) и перспектив развития (de lege futura).

Издание ориентировано на ученых, аспирантов и студентов, сотрудников судебных и правоохранительных органов, государственных служащих и всех тех, кто интересуется проблематикой дальнейшего развития государства и права в новых условиях социального бытия, истоки которого находятся в культуре постмодерна.

© Миколаївський навчальний центр

Одеської національної юридичної академії



ВСТУПНЕ СЛОВО
Шановні колеги!

Одеська національна юридична академія сьогодні – це провідний вищий навчальний заклад у галузі юридичної освіти на теренах України. В Академії проводиться політика по поєднанню науки, навчання, виховання фахівців у галузі права. А якщо додати ранню професійну орієнтацію та ступеневу підготовку юристів, то можна отримати ознаки сучасної юридичної освіти ХХІ століття. Вступ Академії до асоціації Європейських університетів наблизив підготовку студентів до європейських та світових стандартів, забезпечивши визнання дипломів Одеської національної юридичної академії у всьому світі, дозволив залучитися до Болонського процесу. Результат діяльності колективу Академії отримав високу оцінку з боку ректорів вищих навчальних закладів Європи, які у вересні 2008 року прийняли рішення про відзначення діяльності Знаком якості європейської освіти.

Певний внесок у розбудову Академії вносить і окремий структурний підрозділ, який знаходиться за межами Одеси – Миколаївський навчальний центр, у стінах якого Ви зараз знаходитеся.

Миколаївський навчальний центр є відокремленим підрозділом Одеської національної юридичної академії, в якому здійснюється навчання за денною, вечірньою та заочною формами навчання більше 1,5 тисячі майбутніх юристів. У Миколаївському центрі активно працює три кафедри – кримінально-правових, цивільно-правових і гуманітарних дисциплін, до складу яких входить біля 20 науковців зі ступенями доктора і кандидата наук. Сьогодні Миколаївський навчальний центр ОНЮА – це сучасні просторі аудиторії, які укомплектовані за останнім словом техніки, це 2 комп’ютерні класи, в яких студенти набувають необхідних навичок роботи з комп’ютерними програмами, здатними полегшити діяльність юриста в процесі застосування права. Навчальний центр – це спортивно-оздоровчий комплекс, гуртожиток, в якому проживає студентство в комфортних умовах. Створено належні умови і для самостійної підготовки студентів та виконання ними письмових робіт, оскільки бібліотечний фонд центру складає понад 40 тис. примірників навчальної та наукової літератури юридичного та гуманітарного спрямування.

Значних результатів досягнуто професорсько-викладацьким складом МНЦ ОНЮА як в науково-дослідницькій, так і в навчально-методичній діяльності. Зокрема, за останні п’ять років здійснене видання понад 50 монографій, підручників, навчально-методичних та науково-практичних посібників, 40% з яких отримали гриф МОН України. Професорсько-викладацьким складом здійснюється керівництво студентськими науковими семінарами, які стають базою для подальших наукових досліджень молодих науковців, випускників МНЦ ОНЮА.

Саме в цьому навчальному закладі в 2005 році за ініціативою професорсько-викладацького складу було започатковано проведення конференції юридичного профілю, мета якої була сформульована в основних засадах, полягала в об’єднанні і узгодженні основних напрямків наукової діяльності юристів Миколаївської області, які працюють в різних навчальних закладах. Про участь у проведенні конференції, що отримала назву “Право XXI століття: становлення та перспективи розвитку”, заявили не тільки вчені-юристи Миколаївщини, але й науковці з усіх регіонів України та близького зарубіжжя (Російської Федерації, Білорусі). Для участі в роботі конференції було подано понад 150 заявок. Більшість учасників конференції висловилися за необхідність продовження відвертої дискусії з означених питань в майбутньому, що стало підставою для прийняття рішення про переведення цього наукового заходу до ряду регулярних та його проведення кожної останньої п’ятниці листопада. З 2005 року юридична конференція отримала загальну назву “Прибузькі юридичні читання”. Представлені на конференцію наукові статті були опубліковані в збірнику наукових праць “Актуальні проблеми політики” №28-29, внесеного до переліку ВАК України №1 наукових фахових видань, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук з юридичних, соціологічних та політичних наук.

Для участі в конференції у 2006 році “Другі Прибузькі юридичні читання” подали заявки біля 200 учасників з Польщі, Білорусі, Російської Федерації та всіх регіонів України. В роботі конференції взяли участь представники понад 20 вищих навчальних закладів юридичного профілю України, представники органів державної влади, місцевого самоврядування, керівники судових та правоохоронних органів. Більше 10 докторів наук, близько 60 кандидатів наук, 70 аспірантів та здобувачів наукового ступеня кандидата юридичних наук мали змогу обговорити актуальні питання розвитку правової науки. В роботі конференції вже традиційно взяли участь керівники судових та правоохоронних органів Миколаївської області, керівники місцевих органів державної влади, місцевого самоврядування. Тези конференції 2006 року оформлені науковим збірником статей під назвою “Право XXI століття: становлення та перспективи розвитку”.

У 2007 році була подана заявка на включення конференції до переліку заходів, які проводяться під патронатом Міністерства освіти і науки України. В роботі конференції “Треті Прибузькі юридичні читання” взяли участь більше 10 докторів наук, серед яких можна виділити наступних відомих фахівців у різних галузях права, таких як Ківалов С.В. – доктор юридичних наук, академік Академії педагогічних наук України, заслужений юрист України, Президент Одеської національної юридичної академії, народний депутат України; Піндера Міхал – доктор права, проректор Вищої школи економії і адміністрації, м. Битом, Польща; Додін Євгеній Васильович –доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри морського та митного права ОНЮА; Оборотов Юрій Миколайович – доктор юридичних наук, професор, проректор з наукової роботи ОНЮА, завідувач кафедри теорії держави та права ОНЮА; Стрельбицька Лілія Миколаївна – доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного та трудового права Національної академії Служби Безпеки України; Туляков В’ячеслав Олексійович – доктор юридичних наук, професор, проректор з міжнародних зв’язків ОНЮА, завідувач кафедри кримінального права ОНЮА; Харитонов Євген Олегович – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права ОНЮА, заслужений діяч науки і техніки України, академік Української академії наук, та інші відомі науковці, які внесли і продовжують вносити вагомий внесок у розвиток світової юридичної науки. Даний науковий форум проводився під гаслом святкування 160-річчя Одеської правової школи та 10-річчя перетворення Юридичного інституту Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова в Одеську національну юридичну академію. За результатами проведення конференції виданий збірник наукових праць “Визначальні тенденції генезису державності і права”.

„Четверті Прибузькі юридичні читання” проходили під гаслом святкування значної події в житті навчального закладу – 10-річчя створення Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. На даному науковому заході була проведена дискусія з широкого спектру питань, пов’язаних з дослідженням актуальних проблем становлення і розвитку правової системи України в сучасних умовах та формування пропозицій по вдосконаленню та оптимізації права в умовах визначеності курсу держави на європейську інтеграцію. В роботі конференції, крім вже згаданих науковців, взяли участь: Завальнюк Володимир Васильович – кандидат юридичних наук, професор, перший віце-президент, ректор ОНЮА; Дудченко Валентина Віталіївна – доктор юридичних наук, професор, вчений секретар ОНЮА; Латковська Тамара Анатоліївна – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри адміністративного і фінансового права ОНЮА; Фріс Павло Львович – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права та кримінології Прикарпатського юридичного інституту ЛьвДУВС; Чанишева Галина Іванівна – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри трудового права та права соціального забезпечення, декан соціально-правового факультету ОНЮА; Кормич Борис Анатолійович доктор юридичних наук, професор; Вітман Костянтин Миколайович – доктор політичних наук, доцент, декан магістратури державної служби ОНЮА; Гансова Емма Августівна – доктор філософських наук, професор, провідний соціолог учбової соціологічної лабораторії кафедри соціальних теорій ОНЮА; Кормич Людмила Іванівна – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри соціальних теорій ОНЮА; Кіщак Іван Теодорович – доктор економічних наук, перший заступник начальника головного управління сільського господарства і продовольства Миколаївської облдержадміністрації. Закордонні гості конференції: Полещук Наталя – к.ф.н., старший науковий співробітник Інституту мовознавства ім. Я. Коласа НАН Білорусі; Гараджаєв Джейхун Ясин огли – к.ю.н., доцент, експерт комісії з правової політики та державного будівництва Академії МНБ Азербайджанської Республіки Міллі Меджліс (парламенту) Азербайджанської Республіки; Редкоус Володимир Михайлович – к.ю.н., доцент, Міжнародна Академія бізнесу і управління м. Москва Російська Федерація. Всього для участі у конференції подали заявки 13 докторів наук, більше 80 кандидатів наук та науковці більше ніж з 40 навчальних закладів України, розташованих в усіх регіонах України, в яких здійснюється фахова підготовка юристів. Про участь у роботі конференції заявили представники судових та правоохоронних органів України, службовці органів державної влади та місцевого самоврядування. Тези конференції “Четверті Прибузькі юридичні читання” опубліковані в збірнику наукових праць “Сучасний вимір держави та права”.

Хочу висловити надію, що Міжнародна науково-практична конференція, яка проходить на Миколаївщині, виконує своє основне завдання – стати заходом, де здійснюється оприлюднення результатів наукових досліджень у галузі юриспруденції та відбуваються безкомпромісні дискусії з питань подальшого розвитку державності і права в нових умовах соціального буття.



Директор Миколаївського навчального центру

Одеської національної юридичної академії П.М. Шапірко

Розділ I




ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА


В.В. Завальнюк

кандидат юридичних наук,

професор кафедри теорії держави та права,

перший віце-президент, ректор ОНЮА

ГЕНЕЗИС АНТРОПОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ В СУЧАСНОМУ ПРАВОВОМУ БУТТІ

Специфіка нинішнього сприйняття юридичної антропології полягає в її наявній здатності формулювати напрями своїх досліджень на основі несистематизованих, фрагментарних знань інших наук, і вже на цій основі будувати власні наукові підстави. Юридична антропологія повинна аналізувати не єство психічних процесів людини, скільки розуміти їх в контексті природних особливостей людини, що піддаються впливу правової культури, соціальних організацій і інститутів суспільства. В контексті життєвого досвіду людини, оточуючої його правового середовища, юридична антропологія інтерпретує всі ці моменти як якості реальної окремої людини і виказує відповідні рекомендації з позиції своїх даних.

До парадигм юридичної антропології відносяться: парадигма людини як центру права і критерію соціально-нормативного регулювання, парадигма правового розвитку (прогресу, регресу, стагнації), парадигма структурної функціональності правового середовища людини. Вказані парадигми через їх специфічний зміст можуть і повинні використовуватися теорією держави і права як початкові теоретичні побудови, що визначають нові напрями теоретико-правового аналізу.

Антропологічне знання здатне виконати роль критерію оцінки висновків не тільки теорії держави і права, але і інших юридичних теорій. Загальні принципи антропологічної науки здатні проявити себе як теоретичний інструмент оцінки ефективності і правильності нових ідей, методів і положень, які сьогодні висуваються правознавством. По суті, це така оцінна діяльність, яка пов’язана з отриманням інформації про те, чи відповідають протікаючі в юридичній науці і практиці процеси критеріям і принципам, що виробляються юридичною антропологією.

Критерії юридичної антропології – це своєрідні інструменти, за допомогою яких можна відстежувати, оцінювати, реєструвати полягання соціуму, правової системи, полягання основних правових теорій і тенденції їх розвитку. Ігнорування антропологічного критерію може привести до домінування формально-логічного підходу. Розвиток теорії держави і права здійснюється саме за рахунок приросту нових поглядів, теорій і підходів, серед яких певне місце відводиться і антропологічним даним. До предмету юридичної антропології слід віднести: інституційні елементи суспільства (людина, держава, законодавство), динамічні елементи (практика, свобода, правова культура, конфлікти, психологія влади і права, етнічні особливості і т.д.). Предмет теорії держави і права збагатив за рахунок того, що багато її питань можуть розглядатися за допомогою методологічного інструментарію юридичної антропології, і, завдяки цьому, «традиційні» предмети науки знаходять нові характеристики.

Феномен людини, його духовний світ, правосвідомість і культура, діяльність і вчинки не можуть бути предметом вивчення виключно однієї науки. З ускладненням соціального життя, появою нових соціальних інститутів, все важче будувати людині з навколишнім його світом, відношення з соціальною і правовою дійсністю. Тому тільки група зв’язаних між собою наук, об’єктом вивчення яких є людина, може відповісти на питання про значення буття людини, особливостях його єства і існування, специфіці культури, свободи особи, її правових основах і гарантіях. Отже, юридична антропологія – це одне з безлічі наукових напрямів, що вивчають відносини людини, соціальної і правової дійсності. Тому важливим є визначити місце юридичної антропології серед інших антропологічних наук з погляду їх предметів дослідження, оскільки взаємостосунки окремих наук обумовлені предметами їх вивчення.

В процесі пізнання людини і навколишнього його світу права, в процесі пізнання правової культури і юридично значущої діяльності людини, юридична антропологія неминуче стикається з предметом інших антропологій, які в рамках свого предмету вивчають окремі складові соціальної і правової системи або явища, від них похідні, важливі з погляду юридичної антропології. Такими окремими антропологічними дисциплінами є: соціальна антропологія, політична антропологія, філософська антропологія.

Так, юридична антропологія вивчає багато елементів соціального життя суспільства, які цілком або частково включені в систему дослідницької уваги соціальної і політичної антропології.

Без уваги неможливо залишити філософську антропологію. Філософська антропологія має особливе значення для юридичної антропології через той факт, що будучи самостійним напрямом, філософська течія закладає принципи наукового аналізу людини. В даний час філософська антропологія не припиняє спроб створити цілісну концепцію людини, вона намагається узагальнювати і об’єднувати всі дані про людину і на цій основі виявити достовірність людини. Цей науковий рух йде, головним чином, по чотирьох напрямах: феноменології, герменевтики, філософської аналітики і постмодернізму.

Дотепер наука інтерпретує філософію (філософію права, зокрема) лише як «граничні підстави права і способи його існування», тобто задача філософського знання в пошуку підстав є актуальною. Таким чином, виявляється, що юридична антропологія менш всіх наук демонструє кооперативні наукові зв’язки з філософською антропологією. Предмети цих наукових напрямів сполучаються поки вельми трохи. Правознавство поки поволі наповнює свій зміст новими поняттями, конструкціями і теоріями, здатними дати більш людяне тлумачення держави і формалізованого права, що політизується. Причини цього носять як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Сила традиції, гостра криза традиційних наукових парадигм, консерватизм і відсталість мислення носіїв наукового знання не сприяють інтенсивному створенню нових ідей і методів. Вітчизняне правознавство (і юридична антропологія в її складі) поки не використовувало досягнення світової філософської антропології. Тому задачею майбутнього є осмислення змісту знання філософської антропології, інтеграція і зближення теоретичних побудові з конструкціями юридичної антропології і правознавства в цілому на користь перспективного пізнання людини.



Вітман Костянтин Миколайович

доктор політичних наук, доцент,

декан магістратури державної служби ОНЮА

ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ АВТОНОМІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ВТІЛЕННЯ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Одним з оптимальних механізмів задоволення прав меншин, в першу чергу етнокультурного характеру, є національно-культурна автономія, яку ще іноді називають персональною автономією. Назва походить від підставного принципу функціонування автономії – персонального членства у ній представника меншини. На відміну від територіальної автономії, національно-культурна автономія не прив’язана до території, до конкретного регіону країни. Вона діє на території всієї країни і обмежується не територіально, а суб’єктом формування цього етнополітичного інституту. У законодавстві країн, які практикують дію цього каналу національно-культурного самовизначення меншин, практично всім меншинам надається право формування власної персональної автономії за незначними обмеженнями. Теорія етнополітології визначає цей етнополітичний механізм реалізації меншинами своїх прав та збереження самобутності як різновид національно-культурного самовизначення у вигляді об’єднання представників певної меншини на основі їх добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури.

Головна мета формування екстериторіальної автономії – це дозвіл меншинам самостійно вирішувати питання власного етнокультурного розвитку і цим самим уникати його політизації. Там, де меншинам забороняють або заважають розвивати свою культуру, практикувати свої традиції, навчатися рідною мовою значно частіше висуваються політичні вимоги на зразок надання територіальної автономії або навіть відокремлення від держави. А це вже серйозна загроза, якої у більшості випадків можна було уникнути, запровадивши інститут національно-культурної автономії. І, що найголовніше, екстериторіальна автономія не дискримінує етноспільноти за принципом розселення. На відміну від територіальної автономії екстериторіальна не вимагає компактного проживання меншин у тому чи іншому регіоні. За наявності відповідної законодавчої бази, ніщо не заважає національним та етнічним меншинам сформувати власну екстериторіальну автономію, навіть якщо вони розселені дисперсно. Зазвичай, персональна автономія передбачає реалізацію етнокультурної самобутності за допомогою створення на підставі волевиявлення населення або з ініціативи окремих громадян національних товариств, освітніх закладів, тощо.

Винайдено цей універсальний, практично для будь-якої поліетнічної країни, механізм було на початку 20 ст. австрійцями К. Реннером і О. Бауером. Дослідники, точніше політики, шукали шляхи вирішення питання національного самовизначення етносів, що населяли Австро-Угорську імперію. Намагаючись запобігти розпаду багатонаціональної держави вони запропонували канал екстериторіального етнокультурного самовизначення, запобігаючи в такий спосіб формуванню власних держав вже цілком сформованими націями, що входили до складу Австро-Угорщини. Попри те, що національно-культурна автономія так і не була використана на практиці, її модель знадобилася у інших країнах у інший час. Зараз етнополітологи небезпідставно вважають персональну автономію одним з найперспективніших механізмів не лише задоволення прав меншин, а й угамування процесу політизації етнічності, оскільки він найчастіше починається там, де етносуб’єкти позбавлені права на задоволення базових етнокультурних потреб.

Показово, що за ліберальної етнонаціональної політики практично кожна меншина може сформувати національно-культурну автономію за наявності бажання її представників, ресурсів та незначної підтримки з боку держави. Тобто у цьому плані жодної конкуренції між меншинами не повинно бути, навіть якщо вони проживають в одному регіоні, адже у межах однієї держави теоретично можуть функціонувати стільки національно культурних автономій, скільки меншин відповідатимуть формальним критеріям, зафіксованими у національному законодавстві та висловлять бажання їх сформувати.

Базою для функціонування національно-культурної автономії меншини в країні є спеціальний закон. Досить часто це право записується і у Конституції. Втім, є приклади абсолютної недієвості цього інституту реалізації права меншини на національно-культурне самовизначення, попри наявність його у законодавстві. Україна належить саме до цієї когорти держав. В Конституції не згадується нічого про право меншин на персональну автономію. Ст. 11 зазначає, що держава сприяє розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Уточнення цього положення зустрічаємо у ст. 6 профільного закону «Про національні меншини в Україні» від 1992 року. Зокрема, ст.6 стверджує, що держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

По суті, ця стаття закону не виконується в Україні. Держава не може гарантувати права на національно-культурну автономію у зв’язку з тим, що профільного закону про національно-культурну автономію досі не прийнято. Дивно, що жодна з меншин України у судовому порядку не спробувала скористатися цим правом з огляду на його наявність у законі. Однак невисокий рівень національної свідомості та скрутні економічні обставини протягом 90-х років не спонукали більшість меншин до пошуку інститутів захисту своїх національно-культурних прав. Час від часу у парламенті з’являються проекти законів про національно-культурну автономію меншин в Україні, однак вони не знаходять підтримки, оскільки в них або лобіюються права якихось конкретних меншин, що може призвести до загострення міжетнічної напруги в українському поліетнічному суспільстві, через запровадження елементів позитивної дискримінації або вони не відповідають поставленим завданням: не достатньо ґрунтовно та кваліфіковано підходять до процедури формування національно-культурної автономії. Це вказує на загальну проблему напрацювання законодавчої бази етнонаціональної політики в Україні.

Кормич Л.І.

д.і.н., професор, завідувач кафедри соціальних теорій ОНЮА

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕНЬ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА

Радикальна парадигма, яка на початку XX століття розроблялась багатьма вченими (В.Старосольським, О.Бочковським, В.Липинським, С.Рудницьким й ін.), актуальна й для сучасного аналізу складно організованих соціоприродних систем, якими є держава і суспільство, в аспекті орієнтації їх на розкриття притаманних їм внутрішніх тенденцій розвитку.

Серед цих тенденцій особлива увага приділяється, звичайно, не стільки статичним складовим, скільки самій динаміці, забезпечуваній конфліктогенними факторами, здатними створювати з хаосу новий порядок.

Найважливішими принципами при цьому виступають еволюціонізм, що пояснює динаміку, прогнозує розвиток і дає рекомендації з керування конфліктами, а також особистісний підхід, що враховує особливості індивідів й спільностей.

Саме такі методологічні основи закладені, наприклад, у моделі соціального конфлікту Л. Крисберга, у теорії людських потреб Дж. Бертона й багатьох інших, на базі яких формується сучасне розуміння політичних процесів, особливо їхньої трансформаційної сутності. Це розкриває взаємовплив глобалізації й індивідуалізації у всій суспільно-політичній сфері.

Крім того, сучасні дослідження вибудовують цілу ієрархію видів (підсистем) у рамках застосування будь-якого методу,принципу.

Наприклад, системний аналіз розкладається на такі складові як: системно-структурний, системно-функціональний, системно-генетичний, системно-інформаційний, системно-ситуаційний, системно-сутнісний, що мають одночасно й теоретичне, і прикладне значення.

Остання теза – з’єднання теорії й практики в методологічних основах науки нерідко, підкреслює зміну самої сутності цієї науки.

Так з легкої руки Герольда Ласвела із середини ХХ століття традиційна політична наука – політологія як теорія політики, знайшла нові характеристики як наука про політику.

Акцент з аналізу конкретних політичних інститутів, а також нормативних і моральних аспектів діяльності влади, змістився на дослідження взаємин влади й суспільства. Це, по-перше, дозволило з’єднати політичну теорію й політичну практику. А по-друге, трохи конкретизувало сам предмет політичної науки, знижуючи ступінь її експансії в інші гуманітарні науки, насамперед, у правознавство й державознавство. А також дозволило конкретизувати предмет соціології права, психології права.

Емпіричний аналіз формальних структур, процедур, законодавства перетворився в дослідження соціального, економічного, політичного розвитку, проблем справедливості, правосуддя, прав і відповідальності громадян і влади. В об’єкті досліджень з’явилися поводження й психологія громадян, виборців, керівників; характеристика національних суспільств і культур, дослідження природи національних і глобальних політичних систем.

Дослідженню піддаються при цьому формальні структури, поводження суб’єктів, реальні дії й результати та прогнозовані ідеальні цілі й результати.

Таким чином, наука набувала таких властивостей як: багатогалузевий характер, нормативність, здатність моделювати рішення конкретних проблем, що реально визначають соціально-політичну сферу.

Тобто, мова йде про об’єднання вивчення концепцій, історії й існуючих реалій, що дозволяє судити про істинність намірів і цілей та результативність, ефективність політики.

Такими підходами характеризуються роботи Томаса Дайя, Джеймса Андерсона, Вільяма Дженкінса.

На такій загальній основі процеси розвитку держави і суспільства аналізуються з позицій різних теорій, у тому числі найбільш популярних сьогодні. По-перше, це теорія модернізації, при чому так званої «модернізації, що наздоганяє» (Костянтин Гоєц, Дж. Лінц). Основні проблеми вивчення – це лібералізація й демократизація в політиці, ринкова модель економіки, плюралізм й індивідуалізація в суспільстві. Головне при цьому – розвиток правил, механізмів, принципів, аналіз умов, відмінностей, порівняння.

І друга – теорія європеїзації, що акцентує увагу на вивченні потенціалу зовнішніх впливів на інституціональний розвиток, наслідків створення наднаціональних структур (Ж. Тускоз, М. Арах, Б. Топорнін). Всі ці елементи поєднує, наприклад, робота Міхаеля Говлета й Магадевана Рамеша «Дослідження державної політики» (Studying public policy. Oxford, 1995). Автори розглядають науку про політику саме як прикладну циклічну модель для рішення проблем політико-правових процесів.

А самі підходи до дослідження ділять на дедуктивні теорії (суспільного вибору, класові неоінституціоналістські) і індуктивні (економіка статку, плюралізм і корпоративізм, державність).

Аналіз суб’єктів й інститутів здійснюється через призму можливостей і спроможностей у політиці. Процес політики аналізується з урахуванням економічного й технологічного детермінізму.

Реалізація політики характеризується через реалії й перспективи втілення.

Стилі оцінюються за допомогою нормотворчого й парадигматичного шаблонів.

Все це дозволяє прийти до висновку, що формування політики, вибір способів і засобів, оцінки лежать десь між раціоналізмом, інкременталізмом й ірраціоналізмом.

Відповідно до цього вимагають корегування будь-які стратегічні концепції, які повинні стати тактичними програмами розвитку держави і суспільства.

Все це дозволяє сказати, що сьогодні методологічні основи науки орієнтовані не на абстрактне теоретизування, а, скоріше, на прикладний характер.



Наталья Полещук

к.ф.н., завотделом истории белорусского языка ИЯЛ НАНБ

Тамара Трофимович

д.ф.н., профессор, завкафедрой русского языка БГПУ имени Максима Танка

ДВУХСЛОВНЫЕ НАЗВАНИЯ ДОКУМЕНТОВ В ДЕЛОВОЙ ПИСЬМЕННОСТИ ВОСТОЧНЫХ СЛАВЯН

Деловая (актовая, канцелярско-юридическая) письменность объединяет различного рода документы, которые связаны с правовой, общественно-политической, социально-экономической сторонами жизни государства и отдельных слоев населения. Документальные тексты, количество которых вряд ли возможно определить из-за их многообразия и многочисленности, сегодня собраны, например, в книгах Метрики Великого княжества Литовского, собраниях археологических комиссий (старобелорусские и староукраинские), сводах актов Российского государства, томах «Памятников русского права» (старорусские) и т.д.

Наряду с однословными названиями документов в старобелорусском, староукраинском и старорусском языках получили распространение двухсловные (бивербальные, субстантивно-адъективные) наименования. Как правило, бивербы возникали на базе лексем с обобщенной семантикой, конкретизация которой требовала присоединения определения, выраженного прилагательным, реже причастием. Таким образом мы видим иллюстрацию родо-видовых (гиперо-гипонимических) отношений: родовым название является универб, видовым – образованный на его основе биверб. Возникновение подобных наименований соответствовало потребностям номинации (точно назвать предмет, дифференцировать его), а также содействовало экономии языковых средств.

Наблюдения над «Историческим словарем белорусского языка» (ИСБЯ), «Словарем староукраинского языка» (в 2 томах) (ССЯ), «Словарем русского языка XI–XVII веков» (СРЯ) показали, что 1) значительное количество двухсловных названий документальных текстов в старобелорусском, староукраинском, старорусском языках образовано на основе слов грамота и листъ, 2) их распространение в рассматриваемых языках не было одинаковым.

В старобелорусском и староукраинском языках лексема листъ ‘грамота, письменный документ’ является полонизмом (по сведениям А.Н. Булыко, в старобелорусской письменности впервые зафиксирована в 1340 г.). За счет присоединения к ней согласованных определений пополнился корпус названий документов: стбел. листъ вызнаный ‘документ, подтверждающий какую-л. сделку’, листъ господарский ‘документ, исходящий от правителя’, листъ записный ‘письменное подтверждение какого-л. соглашения’, листъ позовный ‘вызов в суд’, листъ присяжный ‘письменное свидетельство присяги’; стукр. листъ дозволеный ‘грамота на разрешение чего-л.’, листъ еднальный ‘документ о примирении тяжущихся сторон’, листъ глентовный ‘документ о запрещении чего-л.’, листъ граничный ‘документ о подтверждении границ владений’, листъ привильный ‘привилей’, листъ потверженый ‘документ, подтверждающий что-л.’, листъ судовый ‘судебное решение, вердикт’. Отметим, что в ИСБЯ представлено 134 биверба со словом листъ, в то время как в двухтомном ССЯ всего лишь 15. Хотя можно смело говорить о значительном большем количестве таких названий в украинском языке (с учетом сходства в формировании и развитии деловой письменности белорусов и украинцев). Наше предположение, кстати, подтверждается текстами «Актов Житомирского городского суда» за 1590 г., в которых отмечены бивербы листъ заручный, листъ комисарский, листъ упоминальный. В СРЯ с лексемой листъ зафиксировано всего лишь 3 биверба: верющий листъ ‘верительная грамота’, проезжий листъ, прохожий листъ ‘документ, разрешающий проезд, проход (через границу или по какой-л. территории)’.

Однако в старорусской деловой письменности субстантивно-адъективные названия возникали на базе лексической единицы грамота ‘деловой документ, акт (грамота)’. В СРЯ представлено 152 таких наименования: грамота купчая ‘документ, подтверждающий покупку чего-л.’, грамота обводная ‘документ, указывающий границы земельного владения и удостоверяющий права собственности’, грамота погонная ‘документ на право принимать участие в погоне’, грамота продажная ‘документ, подтверждающий акт продажи чего-л.’ и др. В старобелорусском и староукраинском языках бивербы со словом грамота, по данным названных выше словарей, не получили широкого распространения: отмечено соответственно 7 и 3 биверба (стбел. грамота жаловалная ‘документ, подтверждающий определенные льготы’, грамота сведетелная ‘документ, служащий свидетельством, доказательством чего-л.’ и др., стукр. грамота докончальная ‘мирный договор’, грамота утвержоная ‘документ, подтверждающий что-л.’.

О степени распространения составных названий с базовыми словами грамота и листъ в старобелорусском языке могут свидетельствовать материалы «Книги записей» (1522–1552), тома 28 Метрики Великого княжества Литовского. Так, лексема грамота представлена только в бивербе грамота опасная, причем документ, его фиксирующий, был создан «в н(а)шем граде Москве, лета 7049» и подписан великим князем московским. Лексема листъ с конкретизирующими ее прилагательными выступает как название 20 документов (листъ дозволеный, листъ кглейтовный, листъ купчий, листъ судовый и др.). Также нами отмечено еще больше примеров, в которых данное слово употребляется с обобщенной семантикой ‘грамота, письменный документ’ (Листъ, даный войтови троцкому Станиславу Марзуку на позволенье ему в дому у месте Троцкомъ лежачомъ, мешкати и справы войтовские отправовати).

Приведенные факты дают основание заключить, что доминирование двухсловных названий со словом листъ в старобелорусском и староукраинском языках обусловлено влиянием польского языка, явившегося следствием белорусско-польского и украинско-польского государственного, общественного и культурного взаимодействия и особенно укрепившегося во второй половине XVI–XVII вв. Старорусский язык был менее подвергнут воздействию польского, следовательно в нем активно функционировали номинативные средства общевосточнославянского (древнерусского) языка.



Амєтка Ф.А.

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права КрЮІ ОДУВС

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ТЕОРЕТИКО - ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ АВТОНОМІЇ В ІСПАНІЇ

Сучасні тенденції розвитку державності в деяких унітарних країнах, у складі яких є автономні утворення із широкими повноваженнями призвели до появи нової форми державного устрою – регіоналістської держави.

Створення автономії в унітарній державі дозволяє вирішити ряд економічних, культурних, соціальних проблем, але, може привести до виникнення й інших: політичних, правових, національних. У деяких країнах небажання центра наділити регіон самостійністю, або навпаки, прагнення регіону до більшої самостійності, може привести до небажаних наслідків, аж до збройних конфліктів (Ізраїль, Грузія). Тому підходити до рішення даного питання необхідно з огляду на історичні, національні, релігійні особливості регіону.

Правовий статус автономії закріплений у більшості випадків у конституції держав, конституційними законами, статутами про автономію, спеціальними законами. Особливий статус автономних об’єднань в Іспанії закріплений в Конституції Іспанії в III главі «Про регіональні автономні об’єднання» і у відповідних статутах.

Правовий статус автономій у багатьох унітарних державах неоднаковий. Найбільш широкими повноваженнями наділена політична автономія, із законодавчими повноваженнями, нерідко неї ототожнюють із правовим статусом суб’єкта федерації у федеративній державі. Наприклад, Іспанія настільки пронизана федеративним духом, що експерти визначають її державний устрій як «федерація де-факто», тим часом, Конституція Іспанії 1978 р. уникає називати територіальний устрій Іспанії федерацією. У правовій доктрині державний устрій Іспанії визначається як регионалистска держава.

Право ініціативи про надання статусу автономії належить всім адміністративно-територіальним одиницям Іспанії. Проект статуту про автономію виробляється асамблеєю автономного співтовариства, причому його правова природа має двоякий характер: з одного боку, він є парламентським законом - «органічним» законом, а з іншої, є «основним інституціональним законом для кожного автономного співтовариства» (ст. 147.1 Конституції Іспанії).

Право автономних співтовариств припускає: а) гарантії власної політичної системи: право мати свою власну партійну систему, причому деякі із цих партій можуть засновуватися винятково в границях співтовариства; б) право створювати свою власну юридичну систему, інтегровану в систему законів держави як підсистема, в) можливість вживати політичні дії відповідно до рішень, прийнятими правлячою більшістю в органах влади співтовариства; г) право брати участь у прийнятті державних рішень за допомогою різних процедур, що забезпечують співробітництво із центральною владою; д) право на фінансову автономію.

Структура органів влади, після придбання статусу автономії представлена Законодавчою асамблеєю, Урядовою радою з виконавчими й адміністративними функціями, його голова, обирається Асамблеєю із числа його членів і призначається Королем Іспанії. Голова Урядової ради, здійснює вище представництво відповідного автономного співтовариства і представляє в ньому державу. Вищий суд правосуддя є вищим органом судової влади в автономному співтоваристві.

Національні автономні об’єднання в Іспанії мають широкі повноваження. Зокрема, Баскський парламент має право на видання законів, що діють як на території автономії, так і за її межами. Так, у відповідності зі статтею 20 Статуту «Про автономію Країни Басків», вона має законодавчі та виконавчі повноваження в інших областях, таке право делеговано їй шляхом видання органічного закону Генеральними Кортесами відповідно до Конституції й по клопотанню «Країни Басків».

У винятковому веденні автономії перебуває створення органів самоврядування, внутрішній адміністративно-територіальний устрій, процесуальне право, місцеве цивільне право, адміністративне судочинство. До виняткового ведення віднесене регулювання економіки автономного об’єднання. Повністю в системі ведення автономії перебуває система освіти. Докладно регулюється в статутах право автономії створювати свої поліцейські відомства.

Таким чином, вищевикладене свідчить про те, що автономні об’єднання в Іспанії, особливо національні, мають широкі повноваження, що є підставою класифікації форми державного устрою Іспанії як регионалистское держава.

Артикуца Наталія

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук НаУКМА

НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВНИЧОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

Актуальність вивчення української правничої термінології в європейському контексті обумовлена процесами євроінтеграції, посиленням міжнародної співпраці у всіх сферах, включаючи правову, активізацією міжмовної взаємодії між країнами ЄС та України. Забезпечення ефективної комунікації в офіційно-діловій сфері між представниками різних країн неможливе без спеціальної фахово-мовної підготовки усіх суб’єктів такої взаємодії та допоміжного персоналу (офіційних представників, перекладачів, науковців, лексикографів, фахівців-експертів тощо).

Збагачення змісту й модернізація форм фахово-мовної підготовки осіб, задіяних у різноманітних сферах міжнародно-правової співпраці (дипломатичної, законотворчої, правозастосовної, науково-освітньої, інформаційно-правової, культурно-правової) полягає насамперед у розширенні спектру професійних і фонових знань здобутками міжнародного і європейського права, порівняльного правознавства, термінознавства, лексикографії, юридичного перекладознавства. Ті, хто залучені до забезпечення процесу адаптації права України до права ЄС, підготовки та розгляду судових справ на рівні ЄС, юридичного перекладу, укладання перекладних словників правничої термінології, відчувають гостру потребу в нових за змістом і формою складових своєї загальної і фахово-мовної підготовки.

Професіограма представника правничої професії, здатного виконувати свої професійні функції та міжнародному рівні, нині включає як обов’язкові елементи: володіння двома і більше іноземними мовами, знання специфіки різних правових систем, ознайомлення із законодавством зарубіжних країн та ЄС, навички усного і письмового перекладу, експертизи й редагування нормативних та інших видів юридичних текстів, обізнаність з національними та міжнародними термінологічними стандартами, загальними та жанрово-стильовими вимогами до правових документів, вміння самостійного розв’язання мовно-термінологічних проблем.

У Центрі інноваційних методик правничої освіти факультету правничих наук НаУКМА розроблено новий курс «Українська правнича термінологія в європейському контексті», який цього року успішно апробований у Масариковому університеті у м. Брно та Карловому університеті у м. Прага (ЧР).



Мета курсу – ознайомити слухачів не лише зі специфікою, закономірностями розвитку та сучасним станом української правничої термінології, але й методикою юридичного перекладу на основі найновіших досягнень правничої лінгвістики, термінознавства та перекладознавства. Інноваційність курсу полягає в тому, що він формує цілісне наукове уявлення про українську правничу термінологію не ізольовано від інших терміносистем, а в європейському контексті, з проекцією на систему понять і термінів ЄС, двомовними паралелями термінологічних відповідників, з диференціацією національних та інтернаціональних терміноелементів.

Науково-теоретична основа курсу являє собою синтез сучасних наукових уявлень про систему правових понять та їх термінологічних позначень, їх співвідношення, взаємодії та репрезентації на рівні моделі (тезаурус) та функції (текст), стратифікацію термінологічної лексики, диференціацію кодифікованих і некодифікованих назв (власне терміни, номенклатурні позначення, терміноїди, передтерміни, професіоналізми, жаргони), що важливо враховувати під час перекладу.

Мова права, її термінологічні ресурси, сформовані протягом багатьох століть, містять в собі величезні потенційні можливості для якнайточнішої передачі правових ідей і думок, правових приписів і конструкцій. Проте правильно застосувати мовно-термінологічний інструментарій правникам і перекладачам юридичних текстів вдається далеко не завжди. Підтвердженням цьому слугують численні хиби, помилки, приклади неточності й двозначності на рівні нормативно-правових текстів та їхніх перекладів. У зв’язку з цим головним дидактичним завданням вважаємо навчити правильно і професійно застосовувати цей складний, поліфункціональний інструмент, яким у сфері правової комунікації є мова, доречно використовувати її термінологічні і мовностилістичні ресурси з урахуванням комунікативного завдання, призначення тексту, його жанрово-стильової специфіки, цільової аудиторії. Досягти цього можна лише на основі синтезу найновіших досягнень дотичних до права сфер, передусім: юридичної лінгвістики, термінознавства, термінографії, логіки, герменевтики, стилістики, перекладознавства, юридичної техніки, документознавства. Науково-теоретичні праці та прикладні розробки у цих сферах формують сучасний комплексний науковий апарат для забезпечення кодифікаційних робіт, юридичного перекладу, упорядкування, систематизації, стандартизації термінів права як на національному, так і міжнародному рівнях.



Методологічна основа курсу складається з органічного поєднання загальнонаукових та галузевих підходів до наукового вивчення та практичного опрацювання термінологічного матеріалу, апробованих методів і робочих прийомів роботи з термінами на генетичному, структурному, семантичному та функціональному рівнях, зокрема різних методів перекладу, які застосовуються у практичній частині курсу (транскрипція, калькування, адаптація, лексична експансія та ін.).

Джерельна база курсу також багата й різноманітна. У ній представлені вітчизняні та міжнародні нормативні матеріали, банки даних термінів та їх скорочень (Глосарій Центру європейського права та порівняльного правознавства при Міністерстві юстиції України, АВС of EU, EURODICAUTOM, Europa Glossary, EUTERPE, EVROVOC, Glossary of the European Union and European Communitie, The BBC European Union Glossary), TERMNET, Breaf Glossary of EU Abbreviations, Main Acronyms and Abbreviations та ін.), енциклопедичні та лексикографічні друковані видання, зокрема перекладні юридичні словники (двомовні і багатомовні, з коментарями або тлумачного типу), розробки та рекомендаційні матеріали спілок професійних перекладачів; форми та зразки процесуальних документів (які допоможуть адекватно передавати структурні та термінологічні особливості встановлених законодавством відповідної країни форм документів).

Особливу увагу приділено питанням максимальної точності й денотативної адекватності юридичного перекладу, опрацювання тексту із культурно-специфічною термінологією права, термінологічним лакунам та способам їх заповнення у процесі перекладу, оцінки зрозумілості перекладеного тексту адресатові, явищам синонімії, варіативності, міжмовної омонімії термінів, пошуку оптимального для кожного випадку методу перекладу або комбінації методів, запобігання помилкам, пов’язаним із міжмовною інтерференцією у правових текстах. Успішність курсу забезпечується застосуванням високоефективних методик викладання.



Балтаджи Поліна

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри загальноправових дисциплін

Одеського державного університету внутрішніх справ

СУБ’ЄКТИВНІСТЬ: ТОЧКА ЗОРУ ЧИ ПРОБЛЕМА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Категорія суб’єктивності у науковій літературі характеризується неоднозначно. Традиційно суб’єктивність представляється у негативному контексті, а її наявність у юридичній діяльності взагалі заперечується.

Енциклопедичні видання пропонують різні визначення суб’єктивності (лат. subjectus): 1. індивідуальна особливість у поглядах; 2. оригінальність; 3. однобічність, упередженість. Така емоційна неоднозначність ускладнює розуміння поняття.

Визнавши суб’єктивність ознакою індивідуальної позиції, особливої думки, ми уявляємо конкретного суб’єкта – автора. Керуючись певними знаннями, досвідом, власним розумінням, реальними фактами, людина формує певну позицію відносно тієї або іншої ситуації (тексту), доводить і захищає власні погляди, оцінює аргументи. І тут мова іде про точку зору, про індивідуальність, про віддзеркалення особистості. Це є ознаками свідомого ставлення до навколишнього світу, свідчить про свободу поглядів і демократичність суспільства.

Разом з тим індивідуальність, оригінальність і суб’єктивний підхід - категорії «заборонені» в юридичній діяльності. Реалізація функцій юриста передбачає діяльність у певному професійному колі, з чітко визначеними обмеженнями і правилами. Події розглядаються лише з позиції фактів, обов’язковою є об’єктивна оцінка, виключається будь яка емоційність, інструментом виконання професійної ролі виступає спеціальна мова. Високий рівень правової культури і фахової підготовки, чітке дотримання професійного кодексу і усвідомлення власної соціальної ролі – ідеальна модель не лише для фахівця – юриста. Нажаль сьогодні, в умовах формування антикультури і поширення професійного правового нігілізму, актуальною стає дія за принципом пріоритету доцільності над правом і законом.

Суб’єктивність, як один з аспектів роботи з юридичними текстами, є предметом уваги юридичної лінгвістики. Дослідники обґрунтовуючи позицію захисту суб’єктивності в праві, серед причин які обумовлюють її неминучість називають специфіку мови юридичного тексту, її фаховий і разом з тим «живий» характер.

Мова і право становлять надзвичайно тонке плетиво, кожний з елементів якого не може існувати автономно, і тільки майстер, носій відповідного професійного рівня може це плетиво зробити не хаотичним поєднанням форми та змісту, а надати йому сенсу, вдихнути життя. Мовна поведінка фахівця визначається професійним мисленням, тому в кожному тексті, так чи інакше, відображається індивідуальний, предметний, операційний та мовний плани професійної, мовно-розумової діяльності.

Керуючись вимогами точності, ясності, однозначності і емоційної нейтральності юридичної мови, юрист під час вибору оптимального, доцільного у конкретному тексті терміна (позивач / постраждалий / громадянин), не може уникнути індивідуальної суб’єктивності. Вибір ґрунтується на теоретичних знаннях, практичних навичках, досвіді, фаховій ерудиції, умінні самостійно вирішувати складні випадки слововживання.

Уживання того чи іншого терміна передбачає розуміння його дефініції, уміння його декодувати. В ідеалі процес кодування правової інформації передбачає, що суб’єкт передає адресату те чи інше поняття, використовуючи відповідний термін, адресат у свою чергу, у зворотному процесі розуміє термін як код відповідного поняття. Гарантією збереження змісту має бути підготовленість, правова грамотність, мовна культура як автора, так і адресата. В іншому випадку виникає загроза інформативної деформації, результатом якої може бути неправомірна поведінка.

Аналогічною є ситуація вибору та інтерпретації фактів. У процесі правозастосування, суб’єкт приймаючи рішення, не просто механічно підводить конкретні обставини під загальну норму права, а здебільшого, з урахуванням специфіки обставин, самостійно визначає зміст прав і обов’язків учасників правовідносин.

Суб’єктивність визнається мовознавцями складовою мовної індивідуальності юриста. Під мовною індивідуальністю розуміється професійна мовна особистість - носій мови, представлений у тексті правового документа через правовий дискурс, пізнавально-практичну (юридичну), мовну (лінгвістичну) діяльність.

Колективна суб’єктивність, як вираження позиції професійної групи – юристів є темою окремої уваги і знаходиться у площині професійної підготовки.

Підводячи підсумок слід сказати, що саме юридичний текст є доказом суб’єктивності в праві. Віддзеркалення в юридичному тексті суб’єктивності, індивідуальності автора неминуче до тих пір, доки тексти даного типа, створюватимуться людиною, загальнозрозумілою мовою яка несе в собі енергію народу, викликає асоціації і індивідуальні інтерпретації.

Бєлкін Л.М.

кандидат технічних наук,

Голова Правління ЗАТ «Біт»

ДЕЛЕГОВАНА ПРАВОТВОРЧІСТЬ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЯК ФАКТОР ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ



Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   60




©dereksiz.org 2020
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет