МІЙ ПРАДІД – ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Зміївської районної ради Харківської області,

вихованка історико-краєзнавчого гуртка Зміївського ЦДЮТ

Керівник: Рябуха Людмила Миколаївна, учитель історії

Справжні герої неохоче розповідають про події свого життя, особливо, якщо герої несправедливо позбавлені своїх нагород і звань. Саме через таке випробування довелося пройти і моєму прадіду – Бутку Афанасію Пилиповичу. Додаток А.

Доля мого прадіда Бутка Афанасія Пилиповича під час служби в лавах Червоної Армії з травня 1938 по червень 1946 року не тільки надзвичайна, цікава, але й повчальна. Фактично мій прадід побував за 8 років на трьох війнах – фінській (1938-1940), проти фашистської Німеччини (1941-1945) та японській (1945-1946). Він був поранений, мало не щодня бачив смерть своїх товаришів, пройшов крізь холод, голод, негаразди воєнного лихоліття, але повернувся живим, прожив 86 років. Бутко Афанасій Пилипович народився в селі Лиман Зміївського району Харківської області 20 червня 1917 року в звичайній сільській родині. З грудня 1941 по вересень 1943 був розвідником в 180 стрілецькому полку 60 стрілецької дивізії Південно-Західного фронту, в цей період і отримав Зірку Героя Радянського Союзу.

Під час важкої оборонної кампанії 1941 року військова частина прадіда потрапила в оточення на Ленінградському фронті. Молодого солдата Афанасія Бутка відіслали в розвідку і він випадково натрапив на німецьку вантажівку з продовольством. У ній спали два німця. Зорієнтувавшись Афанасій їх перестріляв, а продовольство привіз зголоднілим бійцям і тим же маршрутом вивів частину з оточення. За виявлену мужність і героїзм мій прадід був відзначений високою нагородою - медаллю «Золота Зірка» і званням Героя Радянського Союзу.

Але мабуть не судилося моєму прадіду бути героєм, адже не привіз він Зірку Героя додому. У 1944 року під час наступу в Карпатах на перевалі танкова колона припинила рух через пошкодження гусениці танка. Це розлютило генерала, він вихопив пістолет і розстріляв молодого солдата – водія танка на місці. Мій прадід вбив генерала, який вчинив самосуд. Не зміг Афанасій Бутко, той, що врятував життя своїх військових побратимів від вірної смерті в оточенні, змиритися із несправедливістю, бо вважав що свій не може підняти руку на свого, і якщо вбивати - то ворогів.

Танк відремонтували, колона продовжила дорогу через перевал. Смерть генерала зафіксували і почали шукати винного. Знайшли його аж у Празі. Прадіда відправили на суд, де «СМЕРШівці» засудили його до розстрілу. Під час розстрілу коли дали команду: «Знати комбінезони», він як і всі інші приречені, почав його знімати, і тоді блиснула зірка Героя, це збентежило виконавців: не мають права розстрілювати Героя! Тоді надійшла команда – відправити його в Москву. Потрапив там мій прадід до самого Калініна, який сказав: «Я тобі дав Героя, а тепер в тебе заберу це звання». Після Москви прадід знову опинився на фронті, навесні 1945 року був учасником штурму Берліну, звідки прислав одну з фотокарток. Додаток Б. Після капітуляції Німеччини Афанасія Бутка відправили воювати на японський фронт, де був він командиром взводу транспортерів в 32 гвардійському механізованому полку 3-го Українського фронту.

Прадіда не розстріляли, але позбавили звання Героя Радянського Союзу. З часом за старанну службу та кмітливість прадіда нагородили орденом «Червоної Зірки». У повоєнні роки він був нагороджений ювілейними медалями : «30 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.», «40 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.», «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.», «Захиснику Вітчизни», «Медаллю Жукова», «60 років Збройних Сил СРСР », «70 років Збройних Сил СРСР », орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Але жодна з цих нагород не могла замінити йому ту найбільшу нагороду, яку він чесно заслужив і яку в нього забрали лиш за те, що не зміг він стерпіти те свавілля.

Після війни повернувся до рідного села, після чого був прийнятий на роботу в м. Харкові на посаду провідника вагонів. Додаток В. В 1946 році після демобілізації одружився, а в 1947 році у нього народився син - мій дідусь. На залізниці прадід працював аж до 1966 року.

Щороку навесні до Дня Перемоги всіх ветеранів села Лиман запрошували на урочистий мітинг. Такі листівки отримував і мій прадід, але ні разу не відгукнувся на ті запрошення. Це не була зневага, гордість або образа. Це був біль через несправедливість, яка залишилася на довгі роки. Війна закінчилася у 1945, прадіда не стало 17 листопада 2003, а скільки житиме несправедливість - невідомо.

На жаль, я зовсім не пам’ятаю прадіда, адже мені тоді було лише 3 роки. З розповідей мого дідуся, бабусі та батька прадід постає переді мною людиною з сильним характером, серйозним і водночас добрим, дуже люблячим дітей та онуків.

У 2008 році моя родина надіслала запит у м. Подольськ Російської Федерації до Військового архіву. Хотіли з’ясувати, чи не поновлено прадіда у списках Героїв Радянського Союзу, але відповідь ми так і не отримали. Повторний запит відправили наприкінці лютого 2013 року.

Для мене та моєї сім’ї прадід був і залишається героєм. У нашій родині шанобливо зберігають всі нагороди Афанасія Бутка як найбільшу пам'ять про його подвиг. Додаток Г.

«Козацькому роду нема переводу» - свідчить народна мудрість. Саме про козацький характер мого прадіда згадує і Дегодюк Едуард Григорович у своїй книзі «Лиман. Село Зміївського району Харківської області». Підтвердженням народної мудрості є й історія моєї родини. Володимир Афанасійович, мій дідусь, тривалий час працював завгаром у радгоспі «Лиманський», моя тітка, Світлана Володимирівна, вже кілька років працює заступником директора з господарчої частини у Лиманській школі, а мій батько – Бутко Олександр Володимирович – голова Лиманської сільської ради.

Серед нас залишилися в живих зовсім небагато ветеранів війни, свідків тих жахливих подій. Згадаймо про їхні подвиги, не залишаймо їх без уваги і шани не тільки напередодні ювілейних дат чи свята Перемоги, а кожного дня, якщо це навіть і зовсім чужі нам люди.

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Дейко Ірина Олександрівна, учитель історії
70 років минуло відтоді як відлунали переможні салюти війни.

22 червня 1941 року нищівне полум'я Другої світової війни дісталося кордонів Радянського Союзу. Українською землею двічі прокотився руйнівний воєнний вал, не обминувши жодного, навіть найменшого, населеного пункту.

Україна дала Червоній армії та флоту понад сім мільйонів воїнів. Серед них були і харків’яни - студенти та викладачі Харківського університету.

Заручники війни – так можна назвати тих, хто змушений був залишитися на окупованій фашистами території. Доля співробітників університету, була складною та трагічною.

На підступах до Харкова тривали запеклі бої, але малочисельні радянські війська, що були зовсім виснажені, не затримали фашистів. Не зважаючи на те, що німці втратили у битві за Харків 20 тис. солдатів, 450 танків, 200 гармат, до міста вони таки увійшли.

Газета «Радянська Україна» від 4 вересня 1943 р. писала, що на другий день окупації на дверях головного корпусу університету з’явилося оголошення наступного змісту: «Сей культурний інститут конфіскований Харківською гарнізонною комендатурою». Відвідувати університет дозволялося лише німецьким солдатам і офіцерам.

Масові розстріли, Голокост – через це також пройшли харків’яни. Шістнадцять тисяч євреїв знищили нацисти у Дробицькому Яру. Серед них були і співробітники університету.

Місцева влада не змогла організувати масову евакуацію в радянський тил. Частина харків’ян не одержала талонів на посадку в ешелони, що прямували вглиб країни. Не дісталося такого талону і багатьом викладачам університету.

Незначна частина співробітників університету, переважно літні люди, відгукнулася на оголошену німецьким керівництвом реєстрацію. Так, у березні 1942 р. на реєстрацію з’явилося 34 професори, 54 доценти, 26 асистентів і викладачів та 27 технічних працівників .

Людоненависницька доктрина німецького Третього рейху передбачала зробити з завойованого населення трудових донорів, що безперервним потоком надходили б до Німеччини. Всього з Харкова і області окупанти вивезли до Німеччини 167 тисяч чоловік, серед яких були і університетські співробітники.

Студенти, боячись відправки до Німеччини, не йшли на реєстрацію, окрім хворих або скалічених війною молодих людей, яким не загрожувала примусова мобілізація. Так викладачі залишилися без студентів, і ні про які заняття не було й мови.

Переважна більшість харків’ян сприймала німців як завойовників, які принесли на нашу землю біль та сльози. Проте були й такі, що лояльно ставились до німців, зустрічали їх з хлібом-сіллю, оскільки повірили обіцянкам Гітлера про створення української незалежної держави.

Згоду на співробітництво з німцями також дали кілька викладачів університету, серед яких: професор М.М. Марчевський і доцент Х.С. Рябокінь фізико-математичного факультету, професор В.В. Дубровський і доцент філологічного факультету Ю.В. Шевельов тощо. У 1943 році, коли німці почали відступати під натиском Червоної армії з Харкова, кілька викладачів університету, боячись у майбутньому переслідувань з боку органів Радянської влади, виїхали разом з фашистами: філологи А.І. Аксьонов, М.М. Глобенко, І.М. Крилов, Ю.В. Шевельов, В.В. Дубровський, історик А.С. Коцевалов, фізик П.П. Лелюкін, директор ЦНБ О.В. Литварьова.

Політичне поле окупованого Харкова не було біполярним і увібрало в себе громадсько-політичні сили, рухи, об’єднання різного спрямування та забарвлення. Найактивніше, крім радянського, діяв націоналістичний табір. Деякі менш впливові сили, такі як станова дворянська організація та інші, відверто пронімецькі організації, яких об’єднувала ненависть до радянської влади.

У грудні 1941 р. почався небувалий в історії міста голод. Переважна більшість харків’ян не сиділа, склавши руки, а намагалася будь-що вижити. Центром усього життя городян були міські базари.

Рятівним заходом були багатокілометрові походи до сільської місцевості для обміну речей, здебільшого одягу, на продукти харчування.

Були й такі, як, наприклад, викладач біологічного факультету І.М. Нагибін, який, щоб не вмерти від голоду, змушений був жебракувати на Миколаївській площі.

У роки окупації понад 60% навчальних приміщень університету було зруйновано повністю або дуже пошкоджено.

Не зважаючи на окупацію та злидні, як студента , так і викладачі університету, продовжували літературну діяльність: М. Кульчицький, Ю.В. Корецький, Олесь Гончар, І.Л.Муратов, Д.Бакуменко, В.О. Добровольський тощо.

Харківські письменники і художники, серед яких були випускники університету, на початку липня 1941 р. почали випускати спеціальні «агітвікна» і бойові сатиричні плакати, що закликали радянських людей до боротьби з фашистськими загарбниками.

Після Перемоги багато вихованців університету продовжували працювати в рідному вузі, досліджуючи та поповнюючи українську культуру новими розробками.

Для нас, молодого покоління, Велика Вітчизняна війна – далека історія. Та скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань зазнали всі, кого торкнулося жахливе лихоліття.

Пам’ятати, щоб не повторювати!
Криничанський плацдарм
Василенко Анастасія, учениця 10 класу Міловської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Крячко Вікторія Вікторівна, вчитель географії, вчитель вищої категорії
У ході проведення у нашій школі Всеукраїнської історико-краєзнавчої акції «А ми тую славу збережемо», досліджуючи події війни 1941-1943років на території нашого села та прилеглих землях, учні вивчали архівні матеріали Балаклійського краєзнавчого музею, літературні джерела, проводили бесіди з ветеранами.

Жорстокі бої у роки Великої Вітчизняної війни велися на території Балаклійського району і, зокрема, в районі хутора Кринички, який зараз відноситься до Міловської сільської ради. Бої за зазначену місцевість вів 997 стрілецький полк, штаб якого був розташований в селі Лагері (околиця Балаклії).

У квітні 1943 року на річці Сіверський Донець була дуже велика повінь, яку до того часу ще ніхто не бачив. У зв’язку з цією стихією плацдарми радянських військ були відрізані. Німецькі літаки, літаючи над переднім краєм, кидали агітаційні листівки, в яких писалося «Ми в кільці і ви в кільці, а хто буде купатися в Дінці»?

На допомогу Криничанському плацдарму полковник Криволапов відправляє свій останній резерв дивізії, але в результаті нових атак ворог прорвав оборону підрозділів 997 с.п., ізолюючи їх один від одного, зайняв центральну та південну частину хутора Криничне. Зв’язку з підрозділами, які залишилися на правому березі Дінця, не було.

В архівних документах фонду 997 с.п. був виявлений учнівський зошит під назвою:

ЖУРНАЛ БОЕВЫХ ДЕЙСТВИЙ 997 с.п.

… 8-го апреля 1943 г…Понеся большие потери в личном составе и материальной части от огня противника и особенно от танков, 997 с.п. с остатками своих войск, начал отход к реке С.Донец и переправляться вплавь, так как переправочных средств не было, последние были уничтожены огнем танков противника. 4-е танка вышли к берегу реки и вели прямой наводкой огонь по переправе и всем плавучим средствам. Во время переправы через реку, часть личного состава батальонов погибли от огня противника, а часть утонула. Во время переправы вплавь погиб командир 997 с.п. подполковник Борисенков, его заместитель по строевой части майор Бедко. Вместе со многими командирами в это время утонул в реке заместитель командира 263 с.д. по политчасти, старший батальонный комиссар – Илларион Андреевич Панов. Для эвакуации людей с островов, выделены 2-е спасательные группы по 12 человек, старшие групп: старший лейтенант Мартемянов и лейтенант Раенко. Поиски Панова, Борисенкова и других товарищей продолжались с 8-го по 12-е апреля 1943 г., но безрезультатно!»

З документів, зазначених вище, відомо, що танки німецьких військ зробили своє діло, вони ізолювали резерв командира дивізії - І-й батальйон 993 с.п. від уцілілих, малочисельних груп 997 с.п. і тоді, коли приперті до річки С.Дінця, воїни змушені були витратити останні боєприпаси та кинутися в льодяну воду, І-й батальйон капітана Косиєва продовжував боротися. Комбат отримав наказ відвести батальйон.

Відвести батальйон з плацдарму було дуже важко. Переважаючі сили ворога і широка водяна перепона, змусили комбата піти на жертви. Треба було когось залишити для прикриття і така доля випала на 3-ю роту (Командир Дмитро Павлов).

Зліва та справа від вершини яру розташувались позиції роти, на цьому місці, ще учора розташовувались бійці 3-го батальону 997 с.п., яких відвели ближче до Криничного. Не було тут ніякої системи оборони з її глибокими, у повний профіль окопами і ходами зв’язку. В промерзлому ґрунті були видовбані окопи для стрільби лежачи, з коліна. Навколо окопів і на дальніх до них підступах лежали трупи фашистських солдат. В селі Криничному тиша, німці розвернули свої бойові порядки та йдуть на позиції роти. Наближався лязг гусениць танків, хтось кидав в них гранати та пляшки з горючою сумішшю, а вони все повзли та повзли, вивергаючи при цьому гарматний та кулеметний вогонь. Ротного стривожив телефонний дзвінок. Біля апарата був комбат, він прохав ротного протриматись ще трохи, поранених на березі було дуже багато, потрібно було їх переправляти. Бачив і розумів ротний всю небезпеку, яка нависла над підрозділом.

Німці вже думали, що супротив зламано, але тепер вони знову відчули силу радянських воїнів. Озлоблені, при підтримці танків вони ринулися на позиції смільчаків… Два фашистських танка повзли до командного пункту ротного, обстрілюючи окопи, де продовжували бій уцілілі бійці.

Коли один танк наблизився до КП роти, командир крутнув ручку телефонного апарату, на іншому кінці дроту комбат почув: «Прощавай Комбат! Гинемо під танками!» Ротний узяв протитанкову гранату і вискакуючи з окопу, кинув гранату під гусінь танку. Вибух гранати обірвав одночасно життя танку та життя ротного. Ворожа машина замерла, поряд з нею, розкинувши руки, лежало тіло Дмитра Павлова.

Якщо Ви бували в селі Криничне, ідучи по центральній вулиці і не доходячи тваринницької ферми, по праву сторону побачите глибокий яр, що заріс деревами та кущами.

На вершині яру зараз споруджений пам’ятний знак, який символізує героїчний подвиг воїнів 3-ї стрілецької роти, під командуванням старшого лейтенанту Дмитра Степановича Павлова.

Цей пам’ятний знак поставлений на тому місці, де в квітневих боях 1943 року, рота гинучи не відступила. На цій місцевості проходили вогневі позиції роти, зараз споруджено пам’ятний знак, де колись був командний пункт ротного командира.

Як не гірко визнавати, але ще й сьогодні зустрічаються в лісах, ярах, урочищах останки і досі не похованих синів Батьківщини. 13.12.2013 року у селі Криничне Міловської сільської ради були знайдені останки двох загиблих воїнів Радянської Армії. За допомогою військово-патріотичного об’єднання «Орієнтир» були встановлені особи загиблих: Ігнашев А.І. (знайдені речі: гудзик шинельний; ніж перо чинний; ремінець.) та Задорін Н.Є. (знайдені речі: фрагмент планшету; мундштук; пряжка). Особові речі та останки воїнів були передані рідним загиблих.

Вічна слава героям!
ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ
Вихованці гуртка «Географи-краєзнавці» КЗ «Харківська обласна станція юних туристів»

Харківської обласної ради, учні Солоницівського колегіуму

Дергачівської районної ради Харківської області

Керівники: Бережна Наталія Вікторівна, заступник директора з виховної роботи;

Денчик Світлана Олексіївна, педагог-організатор
Війна. Вона забрала з собою життя десятків мільйонів людей, покалічила долі усіх тих, кому вдалося залишитися живими. Скільки горя , сліз вона принесла! Який жорстокий і кривавий шлях треба було пройти нашим воїнам задля того, щоб настав ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ. В ім’я миру та щастя Батьківщини вони готові були йти на смерть, бо їхня свідомість ні за яких обставин не могла прийняти думку, що рідна земля буде уярмлена фашистами. Тяжка доля випала і на плечі наших земляків, спогади яких ми висвітлили у нашій роботі.

Головою Солоницівської ветеранської організації А. О. Редіх за Солоницівським колегіумом було закріплено інвалідів та учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни (ВВВ), до яких регулярно на допомогу приходили і приходять наші учні-волонтери. З цього списку ветеранів на сьогодні вже, нажаль, залишилося всього двоє: Земенко Микола Єгорович і Назаренко Микола Федорович.

У кожного з ветеранів свої спогади про ті страшні події...

Земенко Микола Єгорович згадує…

У 1941 році восени до селища увійшли німці. 8 березня 1943 року разом із Солоницівською селищною радою Микола Єгорович пішов у тил. Охороняли мости на Зарічанці, щоб не підірвали фашисти. У кінці березня 1943 року був евакуйований у Волчанськ Дворічанського району, де робили дзоти. У цьому ж році був призваний до лав Радянської Армії. Ночами йшли до залізничної станції, що поблизу Дінця, а вдень переховувалися у лісосмугах від обстрілу німецьких літаків.

У 1944 році направили вчитися на радиста. Після навчання у школі радистів у складі 51 важкої мінометної бригади утримував наступ німців на Сандамірському плацдармі (Польща).

Воював у складі 10 артилерійського корпусу, прориваючи оборону ворога.

У лавах Радянської Армії прослужив до 1950 року у складі 40-ї шести орденоносної артилерійської бригади…

Михієнко Василь Корнійович (помер) згадував…

Коли почалася ВВВ , йому ще не було й 15 років. У 1943 році був призваний на військову службу до Чернігова. Важко згадувати воєнні роки, бо це було справжнє пекло. Вражала жорстокість фашистів.

У запас Василя Корнійовича звільнили у 1956 році. Він має 10 нагород за заслуги перед Батьківщиною. Вічна йому пам'ять…

Плєханов Микола Васильович (помер) згадував…

Під час війни пройшов навчання в бойовій військовій частині в місті Горький (зараз Нижній Новгород). Ще під час навчання двічі побував на фронті. На його очах гинули його зовсім молоді товариші, а Миколі Васильовичу було тоді 17 років.

День Перемоги – 9 травня зустрів у складі третього полку першої дивізії ордена Леніна. Згадує, що вранці їх розбудив старшина і оголосив, що Радянський Союз переміг фашистську Німеччину. Плєханов М. В. брав участь в урочистому параді на честь Перемоги. Після війни ще два роки пробув у Німеччині і звідти повернувся разом із дружиною до Харкова. Вічна йому пам'ять…

Перепелиця Анатолій Тимофійович (помер) згадує…

Спочатку вотував у 83 шахтарській стрілковій дивізії та був поранений під Лозовою. Після госпіталю воював в 83 загоні морської дивізії у Сталінграді, Новоросійську, Севастополі в Чорноморських військах. Брав участь у визволенні Криму, потім Румунії, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини. Війну закінчив 9 травня 1945 року в Австрії.

Білик Андрій Данилович (помер) згадував…

Воював на Брянському , Західному фронтах з 22.06.41 року по 01.01.43 року. З 29.06.44 року по 09.05.45 рік воював на Ленінградському фронті командиром взводу. Салю Перемоги зустрів під Ленінградом, це було свято сліз горя і радості. Сльози горя (із п’яти членів сім`ї Андрій Данилович залишився один) змивалися сльозами радості – ворог розбитий і на нашій вулиці свято! Вічна йому пам'ять…

Хороброва Ганна Іванівна (померла) згадувала…

З травня 1942 року по жовтень 1945 року була в військах ППО, але посвідчення не мала. В її обов’язки входило вести літак з командного центру, передавати необхідні дані далі. Після війни працювала в Курязькій дитячій колонії, а потім на заводі. За відвагу і честь має бойові нагороди. Вічна їй пам'ять…

Іващенко Лідія Василівна (померла) згадувала…

Життя складається по-різному. Кого доля наділяє щастям, кому дарує більше горя. Лідії Василівні розпочати війну випало копанням окопів у Сумській області, а потім у складі 57-ї армії Третього Українського фронту вона пройшла кривавими шляхами України, Угорщини, Румунії, Австрії. Була поранена, має нагороди.

Згадувати про війну шановній Лідії Василівні було важко, ці скупі рядки з’явилися зі сльозами на очах. Вічна їй пам'ять…

Алфімова Зінаїда Максимівна (померла) згадувала…

В 1942 році Зінаїда Максимівна була призвана Дергачівським воєнкоматом. Під час ВВВ служила при штабі зв`язківкою. В 1944 році при дислокації потрапила під потужне бомбардування, де отримала поранення і контузію. Після 9 травня 1945 року була направлена в центральну групу військ, до Австрії, де була штабним діловодом. В лютому 1946 році звільнилася і повернулася додому. Має нагороди. Вічна їй пам'ять…

Невечеря Петро Михайлович (помер) згадував…

До рядів Радянської Армії був призваний у 1943 році. Служив рядовим солдатом і за час служби бачив усе: горе, смерть, жах бомбардування та тяжкий затяжний голод. Під час ВВВ був поранений. Роки війни – це події, які згадуєш із болем та проживаєш знову так, наче це було вчора. Після війни Петро Михайлович працював на Куп’янському цегляному заводі. Вічна йому пам'ять…

Кривенко Василь Тихонович (помер) згадував…

У ВВВ воювали і батько Василя Тихоновича – Тихон Андрійович, і його брат – Григорій Тихонович.

З першого дня війни до 1943 року він служив у Львівській області, потім перевели в Рівненську й назначили на курси артилеристів у Ленінграді, там і застав початок війни. Так 1941 року у званні старшого лейтенанта розпочав свій бойовий шлях. Перебував у полоні, був звільнений Радянськими військами22 березня 1945 року. День Перемоги зустрів на марші у місті Гросенхайм. Вічна йому пам'ять…

Крамський Петро Семенович (помер) згадував…

Війна – це страшна подія, яка може спричинити дуже багато горя та страждань не лише її учасникам, а й мирним жителям. Єдине, що я хотів би попросити у молодого покоління, не допускайте повторення страшних подій Великої Вітчизняної війни… Вічна йому пам'ять…

Овчаров Іван Захарович (помер) згадував…

У серпні 1944 року Івана Захаровича як солдата настроєвої служби потрапив у війська ГУАС МВС СРСР. Вони вважались як додаткова сила 15-ій повітряній армії. В їх обов’язки входило утримання аеродромів у повній бойовій готовності. Місцями дислокації наших підрозділів були: Білорусь, Латвія. Виконували спеціальні завдання по будівництву переносних злітних посадок над Варшавою та ін..

У бойових операціях брати участь не довелось. А ось від бомбардування врятуватися було дуже складно. Потрапляли і під артобстріли. Демобілізувався Овчаров І. З. в 1947 році. Вічна йому пам'ять…

Азаров Павло Олексійович (помер) згадував…

В 1939 році був призваний на службу до Червоної Армії. За роки війни був поранений тричі. Служба проходила в кількох військових частинах, так як після чергового поранення не потрапляв до своєї частини. Брав участь у звільненні таких міст як: Керч, Ялта, Алушта, Алупка. Звільняв Польщу, Чехословаччину та брав участь у взятті штурмом Берліну. Вічна йому пам'ять…

Бєляєв Сергій Юхимович (помер) згадував…

Війну розпочав у 1943 році. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Війну закінчив в Австрії. Після війни працював учителем в Полтавській області, а пішовши на пенсію у 1978 році переїхав до Солоницівки. Вічна йому пам'ять…