Тема уроку: Гетьманський переворот П. Скоропадського. Мета

- продовжувати роботу над формуванням умінь та навичок чітко і аргументовано висловлювати власну думку, правильно вести дискусію;

- навчати учнів неоднозначно ставитися до тенденційної інформації, виявляти розбіжність у позиціях, формувати власну точку зору;

- виховувати почуття толерантності та патріотизму.

а) назвати хронологічні межі правління П.Скоропадського;

б) впізнати портрет Скоропадського;

в) засвоїти основні дати і терміни;

г) визначати причинно-наслідкові зв’язки між подіями, явищами та процесами періоду гетьманського режиму;

д)характеризувати внутрішню та зовнішню політику Української держави П.Скоропадського;

е) формулювати власні погляди та оцінки щодо значення Української держави;

є) описувати соціально-економічне становище, настрої населення за часів правління Павла Скоропадського.

1 липня 1918 року - заснування Кам'янець-Подільського державного університету,

14 листопада 1918 року – публікація гетьманом грамоти про федерацію з білогвардійською Росією. 18 листопада 1918 року – перемога військ Директорії, основу яких складали полк Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця, над гетьманськими військами, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, в бою під Мотовилівкою. 14 грудня 1918 року - Гетьман П. Скоропадський зрікся влади на користь Директорії. Таким чином перестав існувати гетьманський режим.
Епіграф:

Без знання історії ми маємо визнати себе випадковостями, які не знають як і навіщо прийшли у світ, як і до чого маємо прагнути.

Пригадаємо про ситуацію в країні на кінець 1917 року – початок 1918 року. (5 учнів отримали тестові завдання, а решта відповідали усно (використали методичний прийом «Ромашка», на пелюстках - запитання, завдання – дати правильну відповідь на нього.)

Ознайомлення учнів з темою, метою та планом уроку.

1.Вступ військ Німеччини та Австро-Угорщини на територію УНР. Гетьманський переворот.

2. Внутрішня та зовнішня політика Української гетьманської держави.

3. Боротьба проти гетьманської влади.

Викладач:

Сьогодні на уроці ми розглянемо один із періодів національно-визвольних змагань, а саме період Української Держави Павла Скоропадського.

Політика гетьманського уряду мала суперечливий і неоднозначний характер.

У радянський час Скоропадського вважали запеклим ворогом більшовиків, радянської влади, народу; у період горбачовської „перебудови” і з розвитком „гласності” народу почали повертатися забуті імена В. Винниченка, М. Грушевського, П.Скоропадського та інших, переосмислювалася по-новому і їх діяльність. У своїх спогадах П. Скоропадський писав: „Я думаю, час покаже, хто зрадив Україну”.

1. 
   Вступ військ Німеччини та Австро-Угорщини на територію УНР. Гетьманський переворот
   

18 лютого 1918 року німці розпочали широкомасштабний наступ. Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була піррова перемога. Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише „дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів” і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим (німці безконтрольно хазяйнували в окремих галузях господарства; видавали власні нормативні акти, що мали чинність в Україні, тощо). Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: усі державні акти підписувалися від імені УНР. Але її авторитет серед населення України знижувався. Рада виявилася неспроможною забезпечити вивезення до Німеччини продовольства. За такої ситуації кайзерівські чиновники, всупереч обіцянкам, почали дедалі активніше втручатися у внутрішні справи УНР. Поступово складалися передумови для усунення Центральної Ради з політичної арени. Відбулося зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона зробила ставку 29 квітня 1918 року засідала Центральна Рада. Останнім рішенням Ради було прийняття демократичної конституції УНР і обрання Президентом України

М. Грушевського. Цього ж дня у найбільшому в місті приміщенні цирку зібрався хліборобський з’їзд, на який прибуло майже 8 тисяч делегатів. Як тільки у ложі з'явився П. Скоропадський, у залі вибухнула овація, пролунали вигуки „Хай живе гетьман!”. Після цього головуючий запросив П. Скоропадського у президію, і той подякував присутнім, що вони довірили йому владу. На цьому процедура „виборів” завершилася. У ніч на З0 квітня 1918 року прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Ради - галицькими січовими стрільцями - загинули три офіцери-гетьманці. На політичній карті з’явилося нове утворення - Гетьманат - Українська держава. На Всеукраїнському з’їзді землевласників, який зібрав 6 432 делегати, було вирішено встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат.

Гетьманом України було обрано одного з найбільш відомих організаторів військових частин генерала Павла Скоропадського, нащадка славетного гетьманського роду. Серед перших рішень гетьмана було проголошення Української держави замість УНР .

Отже, 29 квітня 1918 року на чолі України став новий гетьман - Павло Скоропадський.

Викладач:

Легенда свідчить, що коли молодий офіцер російського імператора Павло Скоропадський чергував у Зимовому палаці, він побачив у залі з експонатами зброї гетьманську булаву. Взяв до рук, але не втримав, і вона з гуркотом упала. В цей час до зали зайшов цар Микола ІІ і жартома сказав: „Ти, Скоропадський, напевно, хочеш стати гетьманом!” .

Попри те, що Катерина ІІ в свій час вимагала, аби „саме ім’я гетьманів” забули, мрія про булаву не полишала частину українців. Та чи мріяв про це сам Скоропадський? А чи може гетьманська булава випадково впала йому до рук?

Виступ учня, який отримав випереджувальне завдання підготувати мультимедійну презентацію про Павла Скоропадського.

За словами П. Скоропадського він уявляв собі політичну форму правління як гармонійне поєднання зусиль всіх класів суспільства „Не диктатура вищого класу, не диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю”.

2. 
   Внутрішня та зовнішня політика Української гетьманської держави.
   

Як вже було зазначено, 29 квітня 1918 року стався державний переворот. Прихильники гетьмана захопили майже всі державні установи. Переворот відбувся майже безкровно, мирно. Це свідчить про те, що населенню України набридла вже анархія. Люди були зацікавлені в наведенні порядку, забезпеченні стабільності в економіці й суспільному житті. Внаслідок перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава».

В Українській Державі влада (виконавча, судова і законодавча) до скликання парламенту зосереджується у руках гетьмана, Скоропадський формує апарат за  принципом професіоналізму.

Символом гетьманської влади став старовинний козацький герб „козак з мушкетом”. 17 травня гетьман затвердив тризуб атрибутом військового одягу. Державна печатка була виконана Г. Нарбутом і поєднувала „козака з мушкетом” і тризуб. Було затверджено також і новий опис прапора Української держави. Ним стало полотнище з синьої та жовтої горизонтальних смуг.

(Учні отримали випереджальне завдання підготувати повідомлення про політику гетьмана, і розповідають для учнів групи.)

1-а група Формування органів влади.

Гетьманський уряд був сформований на професійній основі. До нього Скоропадський намагався включити фахівців, які добре знали свою справу і готові були служити Україні. До уряду увійшли відомі українські діячі, такі як Д.Дорошенко (міністр закордонних справ), М. Василенко (міністр освіти), М.Чубинський (міністр юстиції), І. Кістяківський (державний секретар). Головою уряду було призначено полтавського поміщика, вихідця із старовинного козацького роду Федора Лизогуба. За 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято понад 300 законопроектів. Восени 1918 року було прийнято закон про правила проведення виборів до національних земств і міських дум в Українській державі. Активне виборче право надавалось особам усіх національностей і віросповідань, але лише з 25 років, якщо вони на 1 липня 1918 року проживали в повіті не менше одного року, мають постійну оселю або ж володіють будь-яким майном. Обмеження встановлювалися для жінок. До виборів допускалися лише ті, хто володів протягом річного терміну майном, що обкладалося земським збором.

„Створити здібний до державної праці сильний уряд. Відбудувати армію і адміністративний апарат. Провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура, пролетаріату, а рівномірна, участь усіх класів суспільства, в політичному житті краю”.

Деякі заходи в галузі економіки були добре продуманими й вдалими. Успішно формувалася власна банківська система. Введена Радою національна грошова одиниця - гривня - виявилася досить стабільною. Відновився залізничний рух, для цього ремонтувалися локомотиви, залізниці та мости.

Певна стабілізація відбувалась і в промисловості. Але тут, як і в сільському господарстві, давалася взнаки непоступливість фабрикантів і заводчиків, яким власті повертали націоналізовані підприємства. Прикриваючись інтересами народного господарства, власники відкидали всі ті зміни у взаєминах з робітниками, які відбулися після Лютневої революції. В Україні була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяї на свій розсуд визначали рівень заробітної плати. Відновлювалося дореволюційне законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко зростало безробіття, яке в липні 1918 року досягло 200 тис. чол. Соціальне напруження в місті не знижувалось. Найболючішими для робітничого класу були локаути – припинення роботи зі звільненням всіх працюючих, щоб через деякий час найняти покірливіших та ще й за меншу плату.

Також гетьман дав згоду на вивезення з України значної кількості продовольства та сировини. За німецькими даними, з України у вересні-жовтні 1918 року до Німеччини та її союзників було відправлено близько 2 млн пудів цукру, 9 132 вагони зерна, 105 тис. голів худоби, 96 тис. коней, вивезено велику кількість різноманітної сировини.

Відразу після ліквідації в Україні радянської влади великі землевласники з допомогою німецьких та австрійських військ почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно: на їхні вимоги власті примушували селян повертати не лише землю й реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. Повернення їх в маєтки нерідко супроводжувалося масовим насильством. Німецькі та австрійські воєнні власті охоче надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи.

Водночас гетьманський уряд розробив аграрне законодавство й опублікував у липні 1918 р. „Проект загальних основ земельної реформи”. Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок наділення селян державними, удільними та викупленими у великих власників приватними землями. Землею за викуп наділялися „справжні хлібороби, які мали власні господарства” з робочою худобою і реманентом. Щодо лісових угідь, земельних ділянок площею 140200 дес. (а в деяких випадках і значно більше), то вони залишалися за власниками. Цю консервативну аграрну реформу більшість селянства сприйняла негативно. Негативно її сприйняли і великі землевласники. Проте нічого реального щодо впровадження в життя проголошеного проекту реформи гетьманський уряд зробити не встиг.

4-та група. Військова реформа

У гетьманському кабінеті військовим міністром став генерал О. Рогоза. Проте роботи в міністра було небагато. Окупаційні власті не давали згоди на те, щоб справа справді рушила з місця. Їм було вигідно, щоб Україна платила за „послуги” німецьких та австро-угорських військ, а не утворювала власні збройні сили. Три дивізії та полк січових стрільців, що перебували у розпорядженні Центральної Ради, не перейшли відразу під владу гетьмана. Побоюючись опору, німці роззброїли ці частини, а потім з великою неохотою дали свою згоду переформувати їх. Скоропадський планував створити українську національну армію з восьми армійських корпусів, гвардійської дивізії сердюків, чотирьох кавалерійських дивізій і спецчастин (понтонерів, ескадрилій, залізничних частин тощо). Армійський корпус мав складатися з двох стрілецьких дивізій, трьох артилерійських бригад, кавалерійського полку і спецчастин, у тому числі броньованих. Численність такої армії у мирний час мала перевищувати 300 тис. осіб. До створення цієї армії доводилося обмежуватися наявними силами. Збройні сили гетьмана складалися із Запорозької дивізії (з полком гайдамаків), двох дивізій синьожупанників, а також сформованої в Австро-Угорщині з полонених українців дивізії сірожупанників. Улітку закінчилося формування на добровольчих засадах сердюцької дивізії. Восени у Білій Церкві почала відтворюватися бригада січових стрільців. Загальна чисельність збройних формувань не перевищувала 65 тис. осіб. Як німці, так і П. Скоропадський боялися, що вони вкладуть рушниці в руки людей, не задоволених соціальною політикою режиму. Можливо тому гетьман повернувся до старих планів утворення козацького стану і формування козацьких частин. Універсал про відродження козацького стану було видано в жовтні 1918 року. У ньому з піднесенням розповідалося про стародавні козацькі традиції, але крізь рядки проглядалася практична мета: покластися при формуванні збройних сил перш за все на верстви заможного селянства. Однак з організацією козацтва режим не встиг і змушений був спиратися виключно на окупаційні багнети. У липні 1918 року був виданий закон про загальну військову повинність. Армія мала складатись з 8 армійських корпусів, гвардії, 4 кавалерійських дивізій та спеціальних частин. Військовим резервом мало стати відновлене козацтво. Почалось формування українського флоту за рахунок вцілілої частини колишнього Чорноморського флоту.

Головним напрямом зовнішньої політики були відносини з країнами Четвертного союзу, бо на території України перебувало окупаційне військо Німеччини та Австро-Угорщини і це впливало на внутрішню і зовнішню політику. 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську державу. Її визнали також Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. Гетьманат намагався також вирішити на свою користь Бессарабське питання, Кримське питання, приєднати до України Холмщину, Підляшшя. Для Гетьманату надзвичайно важливої ваги набували відносини з більшовицькою Росією. Росія прагнула включити українські землі до свого складу. У результаті переговорів 12 червня 1918 р. було підписано договір, за яким Росія визнавала незалежність Української держави. Припинялися військові дії між обома державами, відбувався обмін консульськими представниками. Розглядалося питання і про кордони. Лінія кордону відступала від української етнографічної межі на 125–200 верств на користь Росії. Гетьманський уряд налагодив добрі відносини з державами, що утворилися на території колишньої Російської імперії - Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією. Чимало зробила українська дипломатія для визнання України на міжнародній арені. Українська держава мали представництва в 25 країнах світу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Польща та ін.).

Найбільших успіхів Скоропадський досяг у сфері національно-культурної політики, бо тут він мав певну свободу дій. Метою гетьмана було створення умов для національно-культурного відродження України.

11 листопада 1918 року Німеччина підписала Комп’єнське перемир’я, що означало закінчення війни та її програш. Тому Скоропадський терміново почав шукати контакти з Англією і Францією. Але країни Антанти намагались відродити „єдину і неподільну Росію”. Тож 14 листопада гетьман видав грамоту про федерацію України з Росією. Це було вимушеним кроком. Попередня орієнтація на Четверний союз загрожувала втратою державності, бо саме в цей час на кордоні з Україною зосереджувалися війська більшовицької Росії, що загрожували війною Україні. Грамоту Скоропадського можна вважати політичною декларацією. Обнародування грамоти призвело до активізації українських національних сил.

Проте ідея федерації з Росією не посилила підтримку гетьманського уряду з боку росіян та русофільських елементів України. Вони бажали не федерації, а відновлення централізованої Російської імперії. Отже, гетьманський уряд опинився в лещатах між білогвардійськими військами Денікіна, якого підтримувала Антанта, і військами Радянської Росії.

Недоліки внутрішньої та зовнішньої політики гетьмана спричинили наростання невдоволення гетьманською владою. Восени 1918 року покотилася хвиля робітничих страйків. У середині липня 1918 року розпочався загальноукраїнський страйк залізничників, у якому взяло участь понад 2000 тис. чол. Селянська боротьба в Україні набрала широкого розмаху влітку 1918 року у Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, коли повстання охопило десятки тисяч селян. У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В. Винниченко,

С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андріївський. А. Макаренко. Незадовго до засідання УНС й обрання Директорії С. Петлюра виїхав до Білої Церкви, де оголосив себе отаманом республіканських військ. 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їх нейтралітет у подіях. Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу. На її бік перейшла частина гетьманських військ. Під селом Мотовилівкою 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. 18 грудня 1918 року Директорія УНР вступила до Києва.

Зачитує гетьман

„Я, Гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести країну з того тяжкого становища, в якому вона перебувала. Бог не дав мені сил впоратися із цим завданням.”