Володимир Цибулькін, канд.філол. наук, доцент, науковий консультант НДІ Міністерства економіки з питань євроінтеграції України

Володимир Цибулькін, канд.філол. наук, доцент, науковий консультант НДІ Міністерства економіки з питань євроінтеграції України

"Книга" вже перетворилася на своєрідний пратекст більшості слов'янських язичницьких неокультів у Польщі, Канаді, США, Російській Федерації та Україні. Зокрема, на матеріалах дослідження та сакралізації ВК у Києві було відкрито перший її музей при Центрі Української культури "Світовид" (під проводом відомої "неоязичниці" Г. Лозко). Таким чином, створена "міфічна складова" цього культурного явища, що, у свою чергу, загострює не тільки актуальність проблематики, але й подальшого ходу наукового дослідження ВК.

Надмірно скептично налаштовані дослідники (В.І. Буганов, Д.С. Лихачов, Б.А. Рибаков, Ф.П. Філін, В.А. Шнірельман тощо) наполягали й наполягають на тому, що ВК є фальсифікатом, і що такої пам'ятки не могло бути взагалі. Їх сумніви мають у цілому досить аргументоване підгрунтя, але абсолютизувати факт відсутності протографу і, немовбито, речі для обговорення є не досить коректним. Як відомо, до нас не дійшли протографи значної більшості античних і середньовічних авторів. Ми й досі продовжуємо читати Аристотеля, Гомера, Тацита та інших, незважаючи навіть на часткове спотворення їх текстів переписувачами протягом тисячоліть. Таким чином, абстрагуючись від наявних змістовної та мовної складових (враховуючи доведену їх ймовірність, але, водночас, фальсифікацію переписувачами й недобросовісними дослідниками у XX столітті), слід поставити питання про можливість такої пам'ятки, якою є ВК у контексті Слов'янської цивілізації.

Зараз буде наївним казати про те, що слов'яни до доби раннього середньовіччя були неписемними. Вже незважаючи на численні археологічні знахідки та свідоцтва про писемність у слов'ян істориків часів давнини, враховуючи вже підтверджене раннє розповсюдження християнства на теренах Східної Європи (з часів Св. Апостола Андрія), наполягати на відсутності писемної традиції Слов'янської цивілізації є навіть некоректним. Християнство передбачає писемність, пратексти (перш за все, Біблію), їхнє витлумачення, що логічно доводить можливість інших тогочасних писемних пам'яток. Більш того, з візантійських джерел відомо, що батько й дід кесаря Михайла III намагалися придбати слов'янське докирилівське (ще "неустроєне" Св. Кирилом і Св. Мефодієм) Священне Писання.

Починаючи з кінця XIX століття (публікації І.І. Срезневського, В. Міллера, В.І. Ламанського тощо), дослідники неодноразово зазначали, що грамотність у Давній Русі має досить довготривалу традицію. Зокрема, про це прямо свідчить спорідненість слів у широкому лексично-семантичному полі "-чьт-": съчитати, съчитаю; почьтъ "підрахунок"; почстити, почьсть, чьтити; чьтениє, чьтьць-четьць, почьсти-почести "прочитати" тощо; спорідненість слів зі значенням 'писати', 'читати', 'книга' і подібних ним у всіх слов'янських народів, що демонструє факт знайомства з читанням й писанням у досить віддалені часи.

Одним із факторів, котрий сприяв розвитку писемності у слов'ян можна вважати їх сусідство з античним світом, ділове партнерство з яким було б неможливим без знання офіційно-ділового стилю "полісів" і "хор". Більш того, частину населення ряду античних міст складали грамотні представники місцевого "варварського" (у т.ч., праслов'янського і слов'янського) населення.

Слов'янська цивілізація характеризувалася і наявністю власної писемності, про що, зокрема, свідчать скандинавські саги, де, наприклад, згадується "писемність венедів-ванів" – "Venda-Runir". При цьому, саме письмена венедів (ванів, расенів) були для давніх германців "таємницею" ("рунами"), а сам народ – носій писемності, вважався останніми "майстрами рунічної писемності" – герулами (про ймовірність такого ототожнення, наприклад, свідчить і топонімічна пара з Південної Словаччини – римська фортеця Герулата і слов'янське поселення Русовці на її місці). До того ж, саме у міжріччі Дніпра й Дону, де, як відомо з історичних джерел та археологічних знахідок (зокрема, нещодавні дослідження М. Любичева), існувало у IV столітті королівство Германаріха, давні германці навчилися цій писемності, котра й увійшла в історію як рунічна.

Зважаючи на багаточисельність писемних систем, котрі широко використовувалися на території Східної Європи до X століття, не викликає здивування факт наявності у текстах ВК не тільки давньоруських, але й інших літер, котрі знаходять прямі аналогії у ретському, венетському, вендському алфавітах, відомих вузькому колу фахівців.

Враховуючи вищезгадане, було би помилкою визнавати відсутність підстав для наявності писемності у слов'ян, подібної до т. зв. "влесовиці" (алфавіту ВК).

Як відомо, саме береза була одним із дерев, котре асоціювалося з материнським архетипом східних слов'ян. Саме на березі у багатьох народів записувалися найсакральніші тексти, а білизна древесини чи кори освячувала їх. Наприклад, у готській мові синтагма, котра створюється трьома першими літерами рунічного алфавіту, перекладається як "Бог Один дарував людям березу – матеріал для письма". Відомі тексти Біблії, котрі дійшли до наших часів, написані на березовій корі, котра використовувалася як аркуші книги. При цьому, найбільш тривалий час (до XIX ст.) ця традиція зберігалася у руських старовірів т. зв. "поморського толку", що асоціювало їх тексти з "доніконівським минулом".

Відомі й археологічні знахідки дощок з текстами. Так, наприклад, у 1928 р. в Алжирі було знайдено дошки V ст. н. е. з текстами, написаними чорнилами (т. зв. "Альбертіні"). У 70-х рр. XX ст. на руїнах римської фортеці Віндоландії, поблизу сучасного британського міста Ньюкасл-на-Тайні, було знайдено дерев'яні таблички 100 р. н.е. Тексти з т.зв. "чукотським письмом" було знайдено у першій половині XX століття ("дошки Теневіля") тощо. Таким чином, якщо навіть у таких несприятливих умовах знаходять дошки з текстами та їх рештки, ймовірне зберігання ВК у відносно сприятливих умовах не завдало б їй суттєвої шкоди. При цьому, слід враховувати, що притаманні флорі Східної Європи берези плакуча й пушиста мають досить тверду деревину, котра після можливої обробки набуває додаткових властивостей, що сприяють підвищенню її міцності.

Цікаво, що змістовно ВК не може вважатися суто язичницьким твором. Ймовірна дата створення гіпотетичного протографа – IX-X ст. Вплив християнства відчувається, зокрема, у тому, що боги (Триглав, Сварог, Перун, Свентовид тощо) у тексті являють собою соборну общину, де кожен відповідає за "свою сферу", але підпорядковані триєдності Явь-Правь-Навь. Саме таку символіку несуть давньоруські православні хрести, на яких всі кінці об'єднує центральна фігура Ісуса Христа, права рука якого (десниця) вказує на "світ живих", Сонце, Явь; ліва (шуйця) – на "світ мертвих", Місяць, Навь. Син Божий у цій композиції є "Вищим правом", Правью, ногами вказуючи на минуле, уособлене останками першолюдини Адама, упокоєного на Голгофі – місці спокутування людських гріхів. Головою Син Божий вказує на майбутнє, котре презентує птах – символ Благої Вісті. Ідея протистояння життя й смерті, Сонця й Місяця, їх нескінченної боротьби описана у ВК: "Билися Сонце з місяцем за землю ту".

Явь і Навь – відображення дуалізму, притаманного всім давнім релігіям т. зв. "індоєвропейських" народів. Баланс між Явью і Навью має підтримувати Правь, котру презентує у пантеоні ВК Птиця-Мати Сва, відома у фольклорі також під іменами Світло (Жар-Птиця) та Слава. У балтійських слов'ян святилище цієї богині було розташоване у м. Ратиборі (сучасний Ратцебург, ФРН) й Прильвиці. Пізніше цей образ трансформувався у зображення жінки з піднятими руками, котру оточують тварини й рослини. З часом таке зображення стало прототипом Оранти, тобто зображення Св. Богородиці з піднятими вгору обома руками. Цікаво, що у Знаменському соборі м. Новгород Св. Богородиця зображена з крилами, що спостерігається й у ранньохристиянській традиції.

Роблячи підсумок, слід підкреслити, що ВК відповідає контексту давньоруського середньовіччя і вже стала протографом не тільки язичницьких неокультів, але й новітнього культурного середовища. Ії сюжети слугували грунтом для натхнення художніх творів слов'янських письменників і митців, відобразилися у кінострічці "Русь споконвічна" та документальному фільмі "З мороку тисячоліть" (Укртелефільм, 1994 р.). ВК продовжує приваблювати своєю нерозкритою досі таємницею і чекає нових дослідників.

Використана література:

1. Велесова книга.- М.: Менеджер, 1994. – 320 с.

Велесова книга: Скрижалі буття українського народу // Русь Київська (Київ). – 1994. - № 1 (1). – С.8-9.

2. Влес книга// Дніпро (Київ). – 1990. – № 4. – С.87-106.

3. Славянская мифология. Энциклопедический словарь. – М.: Эллис Лак, 1995. – 416 с.

4. Архипов А.А. Голубиная книга // Механизмы культуры. – М.: Наука, 1990. – С.68-69.

5. Бегунов Ю.К. Обретение "Влесовой книги"// Мифы древних славян. Велесова книга – Саратов: Надежда, 1993. – С.247-251.

6. Бегунов Ю.К. Тайные силы в истории России. – 2-е изд., доп. – СПб.: Изд-во МСА, 1996. – 434 с.

7. Белякова Г.С. Еще раз о "Влесовой книге" // Славянский вестник (Москва). –1990. – № 2. – С.6.

8. Білодід О., Киркевич В. З історії "Влесової книги" // Дніпро (Київ). – 1990.– № 4. – С.83-86.

9. Георгиев Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. – София: Изд-во Болгарской АН, 1952. – 96 с.

10. Жуковская Л.П., Филин Ф.П. "Влесова книга"… Почему же не Велесова ? (Об одной подделке) // Русская речь. – 1980. – № 4. – С.111-118.

11. Лесной С. "Влесова книга" – языческая летопись доолеговской Руси. – Вып.1. – 12. Виннипег: Трайдент пресс, 1966. – 100 с.

13. Немчинов С. что нам известно о письме на деревянных досках ? // Факты (Нибро, Швеция). – 1994. – № 5. – С.30-31.

14. Пономарева М.А., Цыбулькин В.В. "Березовые книги" дохристианской Руси: миф или реальность? // Русская литература (СПб.). – 1989. – № 4. – С.103-106.

15. Ребіндер Б. Влесова книга: Життя та релігія слов'ян. – К.: Фотовідеосервіс, 1993. – 80 с.

16. Сотникова Л.И., Матуте К.Ф. Родство – основа системы слова. – Тегусигальпа: Графицентро, 1985. – 219 с.

17. Творогов О.В. Что же такое "Влесова книга" ? // Русская литература (СПб.). – 1988. – № 2. – С.77-102.

18. Цыбулькин В.В. Топоним "Вусеград" в сочинении "Об управлении империей" // Классическое наследие и современность. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 1984. – С.50-51.

19. Цыбулькин В.В. Быль "Влесовой книги" (забытые пласты славянской цивилизации). – Харьков, 1998. – 130 с.