Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
жүктеу/скачать 1.26 Mb.
|
| КОЛІЇВЩИНА
ГАЙДАМАЦЬКЕ ПОВСТАННЯ 1768 р. Петро Мірчук ПЕРЕДМОВА (Матвій Стахів) ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ВСТУП І. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА В ПЕРІОДІ ГАЙДАМАЧЧИНИ Населення Польщі й українських земель під Польщею за час Коліївщини. Політичні відносини. Суспільно-політичний лад Польщі у ХVIII столітті. Культурне й моральне обличчя польської шляхти. Польські збройні сили в період Гайдамаччини.
Мілітарна потуга Московщини. "Не так тії воріженьки...". Крізь залізну завісу. VІ. КОЛІЇВЩИНА Й МОСКВА "Золота Грамота". Принципова ворожість Москви до українських визвольних змагань. "Чорна Грамота": указ московської цариці з 9-го (20) липня 1768 р. Ворожість московського війська до Коліївщини. VII. ДІЙСНИЙ ХАРАКТЕР КОЛІЇВЩИНИ "Гайдамаки - розбійники, вори". "Коліївщина - класова боротьба селян". "За віру грецько-православну!". Політичні цілі Коліївщини. Коліївщина - українське національне повстання. VIII. УЧАСНИКИ КОЛІЇВСЬКОГО ПОВСТАННЯ Колії. Гетьман Максим Залізняк. Полковник Іван Гонта. Полковник Семен Неживий. Полковник Микита Швачка. Полковник Андрій Журба. Полковник Станкевич. Полковник Іван Бондаренко. Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський - псевдо-ініціятор Коліївщини.
Чи в дійсності існувала якась "Золота Грамота"? Справа Балти. Назва "Коліївщина". "Коденська Книга". Коліївщина й інші революційні рухи другої половини 18-го століття.
ПЕРЕДМОВА Всебічна й документована історія України, задумана і практично проведена акад. Михайлом Грушевським, не могла бути вповні закінчена, бо московсько-совєтська влада вкоротила йому передчасно життя. М. Грушевський опублікував лише 10 томів цієї історії по період гетьмана Івана Виговського включно. Дальший одинадцятий том був уже готовий до друку, але окупаційний режим його укрив або знищив. Тим то Грушевський не зміг дати нам також всебічної історії періоду Гайдамаччини і зокрема Коліївщини. Свій позитивний погляд на Коліївщину він дав у популярній, однотомовій "Ілюстрованій Історії України", де з природи речі той огляд мусів бути коротким. Ні один з учнів історичної школи Грушевського до тепер не взявся до завдання - закінчити всебічну історію України свого учителя. Публіковано лише малі чи більші, звичайно однотомові, огляди історії України, в яких Коліївщині відведено тільки невеличке місце. В найбільшій розміром праці п. н. "Велика Історія України" (884 сторінки більшого формату) найвизначніший учень Грушевського, проф. Др. Іван Крипякевич, дав огляд Коліївщини в дусі свого учителя підкреслюючи національно-державний характер тієї доби визвольної боротьби Правобережної України проти колоніяльної влади Польської Корони. Проте, і цей огляд мусів бути короткий - на нецілу сторінку друку - і тому він не вистачає для основного пізнання програми повстання Коліївщини і державнотворчої праці проводу того повстання. Тим то серед українських істориків дальше знаходилися такі, які ставилися до Коліївщини невиразно, або й таки - підо впливом старої історіографії з-перед Грушевського - вважали Гайдамаччину разом з Коліївщиною стихійним і безпрограмовим рухом, без державного характеру. Прикладом такого становища може служити обширна публіцистично-полемічна праця історика проф. Олександра Шульгина п. з. "Державність чи гайдамаччина". Праця проф. Др. Петра Мірчука, що оце публікується, заповняє цю прогалину вповні. Вона може служити за зразок всебічної історії цього періоду і може бути влучена в курс історії України, який доповнив би десятитомову працю Грушевського. Автор дбайливо зібрав у своїй праці джерельні дані, опубліковані досі з архівів і спогадів сучасників того повстання використав усю літературу українських і чужих істориків, проаналізував це все належно науковою методою і на основі цих даних зробив переконливий висновок, що Коліївщина була наперед заплянованим повстанням з виразною програмою віднови української гетьмансько-козацької держави на зразок держави гетьмана Богдана Хмельницького. В праці дані переконливі докази, що повстання мало основний національний характер. Інші моменти, як соціяльне визволення від шляхетсько-колоніяльного ладу, оборона свободи православної Церкви і інші грали ролю також, але вони не були на першім пляні. Культурних людей взагалі і зокрема інтелектуалів тепер вражає факт, що Коліївщина у своїй війні проти польської окупаційної влади і проти носіїв її суспільного ладу стосувала масакри польської шляхти і всіх, хто разом з нею боронив цю польську державність на Правобережжі України. Сьогодні ми такі методи війни відкидаємо як суперечні християнському моральному розумінню визвольної чи оборонної війни. Зокрема сьогодні рішуче осуджується всяке навмисне вбивство безборонного цивільного населення ворожої національности, навіть у часі війни. Проте, ті масакри, які згадується в тодішніх польських урядових джерелах та в спогадах сучасників Коліївщини, треба розглядати з історичного становища, тобто на тлі тієї доби, про яку мова. А перш за все, конечно прикладати ту саму мірку в оцінці до обох сторін, що беруть участь у війні. Пригадаймо, що в час Тридцятьлітньої Війни в Німеччині по обидвох сторонах фронту двох воюючих таборів того самого німецького народу стосовано методу масової масакри в здобутих "ворожих" містах, хоч то були німецькі міста з німецьким населенням Так, наприклад, після здобуття Нюрнбергу жертвою масакри, влаштованої регулярною армією одної сторони впало понад 30.000 осіб обох статей разом з дітьми. Визначний жидівський історик, проф. Др. Йоель Тамітаї, в наукових дискусіях у Єрусалимі про методи війни Богдана Хмельницького, коли то загинули не лише десятки тисяч польської шляхти, але також маси жидів, підкреслював саме цей момент: Тодішня доба не знала сучасних законів війни з принципами Газької конвенції. Тоді кожна сторона однаково стосувала масакри населення противної сторони. Такі неймовірно жорстокі методи масових масакр стосувала супроти українського населення в час Хмельниччини польська армія Яреми Вишневецького, а потім армія польського гетмана коронного С. Чарнецького, який безжалісно винищував не лиш християн-українців, але й маси жидів. Масові погроми жидів перед їх приходом до Польщі й на українські землі проводжено в Еспанії, Франції, Німеччині й Англії. Якщо йдеться про удари українських повстань проти жидів, а не лише проти польської шляхти, то треба мати на увазі, що соціяльно-політичну і моральну вину за це поносять польські магнати, які забирали землю українського народу так, начебто вона була нічиєю, тобто присвоювали її собі шляхом протизаконної грабежі і спроваджували туди жидів до праці для себе в ролі колекторів і екзекуторів данини із закріпощених українських селян із оплатами за Богослуження включно. "Жиди були примушені до такої служби, бо їм невільно було осідати на землі як хлібороби, або бути незалежними промисловцями. Як жид, я болію і плачу над жертвами масакр в часі Хмельниччини і Коліївщини в Україні, але як історик я об'єктивно стверджую, що це були наслідки політично-суспільного ладу польської шляхтщини в Україні, а не спеціяльний український антисемітизм", - говорив нераз цей жидівський учений. Дійсний, програмовий антисемітизм ми бачили в час другої світової війни в Німеччині. Але й у наші часи стосують часом масові вбивства цивільного населення навіть демократичні країни: це мало місце в час другої світової війни, коли, напр., в наслідок важкого бомблення американцями Дрездену загинули невинно, десятки тисяч цивільного населення або коли скинено атомову бомбу і цим знищено все цивільне населення цілого міста в Японії. Значить, що й при найбільших зусиллях зберігати гуманні методи ведення війни приходять до слова негуманні жорстокості, бо ж війна сама по собі є жорстокістю, пересиченою кривавими насиллями, навіть при найповнішому зберіганню постанов Газької та Женевської конвенцій. Пророк національного відродження українського народу, який закликав земляків: "Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кровю волю окропіте", в одній із своїх найкращих поем "Гайдамаки" дав власне опис Коліївщини. Призадумуючись над жорстокостями кривавої розправи, він у своїм після-слові заявляє: "Серце болить, а розказувать треба". Будучи певним, що цю його поему читатимуть усі свідомі відповідальности за долю мільйонів і в його часи, і пізніше, Шевченко на їх адресу додає: "Нехай бачать сини і внуки, що їх батьки помилялися!". З пізнання минулих помилок, відкритих історією, може вирости світліша майбутність, коли переможе ідея волі кожного народу на його землі і щезне бажання панувати над іншими народами. Саме така є провідна ідея цієї праці проф. Д-ра Петра Мірчука. Матвій Стахів ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ВСТУП Ні одна сторінка історії українського народу не зазнала такого пристрасного, нагального й послідовного принижування й плюгавлення зі сторони наших національних ворогів, поляків і москалів, і з таким недоцінюванням а то й знецінюванням, зі сторони деяких українських істориків, а під впливом цього й загалу українців, як та, що їй дано назву Коліївщина, тобто повстання гайдамаків 1768 р. Реакція окупантів України на те повстання зрозуміла: Так Московщина, як і Польща були певні, що перемога Московщини над Мазепою була остаточним, смертельним ударом для змагань українського народу до відновлення своєї самостійної, від Московщини і від Польщі зовсім незалежної держави і окупована ними частина України стане вже назавжди невід'ємною частиною їхньої держави, з покірною "русинською", чи "малоруською" людністю, яка буде слухняно коритися своїм польським чи московським панам. Добре зорганізоване й успішно проводжуване повстання 1768 року з виразним кличем ліквідації польського панування на всій українській території праворуч Дніпра й привернення гетьманщини, тобто повної державної самостійности України із соціяльним ладом "без холопа і без пана", було громом з ясного неба по тих сподіваннях ворогів України. Для поляків це було маривом повторення Хмельниччини; для москалів - маривом перекинення революційно-визвольної боротьби українського народу на Лівобережжя проти московського окунанта. В обличчі тієї дуже серйозної загрози обидва окупанти українських земель негайно об'єдналися в спільному змаганні жорстоко здавити зрив українського народу. Спільними силами Московщини і Польщі, а перш за все завдяки Московському підступові й зраді, їм вдалося втопити повстання коліїв у морі крови українських повстанців. Але лишалася величня ідея що плекала в душах українського народу могла при найближчій нагоді знову запалитити всю Україну вогнем повстання проти Польщі і проти Московщини, за волю і справедливість. А тому й треба було ворогам цієї ідеї нанести їй моральну смерть - шляхом люгавлення її, принижування й повного обезцінювання. До сповнювання цього гидкого завдання й узялись з запалом польські й московські історики, мемуаристи й автори всего, що було ними писане на тему Коліївщини й Гайдамаччини. В польських мемуаристів долучувалося до цього ще й особисте почуття "кривди", заподіяної їм українськими повстанцями та бажанням бодай у моральній площині помститися щляхом відповідного препарування споминів. На добавок лиха - документарна мемуарна література надзвичайно убога. Тут треба насамперед згадати спомини двох дітей губернатора Умані Младановича, Вероніки, заміжної Кребсової і її брата Павла, врятованих від смерти з рук повстанців сотником Гонтою, які були наочними свідками подій в Умані. Вероніка Кребсова була 18-літньою дівчиною в час Коіліївщини. Як дочка губернатора Умані Младановича вона добре знала Івана Гонту, сотника надворних козаків власника Уманщини Потоцького. Та військових і цивільних представників польської влади й польського панства в Уманщині і була доволі зрілою, щоб бачити, розуміти й запам'ятати все те, що діялось тоді в Уманщині. Тільки ж, - її спомини1 були написані нею щойно в 1827 році, майже 60 літ пізніше, коли вона була вже 77-літньою бабусею. Через те дійсні факти переплутались в її пам'яті з вигадками, які вона чула на протязі поверх пів століття від інших на тему тих подій. Подібно мається теж із споминами її брата, Павла Младановича,2 який згідно з одним свідченням був в часі подій в Умані 7-літнім хлопцем, а на думку інших3 був рік старшим. Від його сестри Вероніки. В центрі обох тих сноминів поставлено особу автора спомину та їхнього батька, губернатора Умані, з намаганням викликати співчуття читачів до них як жертв "гайдамацького терору" і ненависть до "кровожадних гайдамаків", навіть при помочі повторювання імен дорослих дітей Младановича в здрібнілій формі для викликання враження що це були маленькі діти. Багато ближче до подій 1768 року були написані спомини Ліпомана.4 Тільки ж, він сам наочним свідком тих подій не був. На рукописі його споминів, що зберігається в "архіві Любомірських" у Львові, дописано під заголовком рукою Г. Любомирського "Przez Lippomana" (т. зн. "написав Ліпоман"). Такий заголовок того твору повторено в збірці, виданій Рачинським,5 з додатком: "Przez naocznego swiadka". Іван Франко слушно завважує,6 що цей додаток незгідний з правдою, бо, як подає сам Рачинський в передмові до того спомину Ліпомана, Ліпоман був "українським обивателем", тобто польським шляхтичем, що жив в Україні, але в час Коліївщини був поза тереном повстання і щойно "зараз по уманській різні повернувся в Україну і нав'язавши зв'язки з наочними свідками тих страхіть, з їх уст зібрав вістки про бунт Залізняка і про страхіття вчинені в Лисянці, Умані й деінде".7 Значить, праця Ліпомана це свідчення названих наочних свідків, зібрані й передані сучасником, але не в формі прямого запису зізнання очевидця, а в формі злиття всіх зізнань в одно загальне переповідження. При тому переповіданні перебиваеться виразна тенденція Ліпомана: оправдати й звеличати Младановича, губернатора Умані, навіть шляхом перекручувань історичної правди. Ця праця Ліпомана написана кілька літ після Коліївщини. Не був наочним свідком Коліївщини й Мощенський,8 який в той час перебував у Варшаві. В Уманщину повернувся він щойно в 1775 році. Від місцевих свідків подій в Умані зібрав він цікаві інформації і, подібно як Ліпоман, передав їх у формі власного звідомлення про Коліївщину. Цей "мемуарист" бачить Коліївщину як помсту о. Мелхиседека Значка-Яворського, - за взором польських істориків, для яких вся хмельниччина була вислідом особистої помсти Хмельницького супроти поляків. "З бажання помсти на поляках - "роз'яснює" Мощенський, - за свого сестрінця посадженого поляками на паль, намовляє він (т. зн. ігумен Мелхиседек) Залізняка і його товаришів, щоб вони нідняли релігійну війну проти Польщі, бо поляки зорганізували конфедерацію в Барі проти їх віри і на великому пергаміновому папері написав відповідний для того "указ" цариці, підфальшували її підпис і печатку, витиснену рублем на ляку, пишучи титули цариці золотими літерами".9 До групи мемуарних джерел треба зачислити, врешті, й анонімну польську поему п. з. "Krotkie opisanie wierszem polskim nieszczęsliwej klęski w całej Ukraine a najszczególniej tyranskiej rzezi w miescie Umaniu przez Maksyma Żelezniaka Zaporozca najpierwszego hersza za poduszczeniem Melchisedeka Jaworskiego ihumena Motrenins, naprzód zbuntowanego a potym przyłączeniem sie Gąty sotnika umanskiego zmocnionego na polskim i żidowskim narodzie roku 1768 dopelnionej j spraktykowanej, przez studenta szkoł umanskich dla wiecznopomnej całemu swiatu pamięci zebrane j zlożone wierszem".10 Про те, в якому дусі написаний цей твір, говорить зовсім виразно вже сам, обширний заголовок. А причина повстання зведена до одного: "Все те є від ігумена Мелхиседека. Він... збунтував темний ("gruby") нарід жаром релігії... Видав універcал, що ксьондз, поляк і жид мають бути в пень вирізані". Все ж і ця поема подає чимало цікавих інформацій. Польські історики й дослідники Коліївщини пішли майже без виїмку шляхом польських мемуаристів в оцінці й насвітлюванні коліївського повстання особливо ж у визначуванні причин збройного зриву і його характеру. Клясичним прикладом такого "наукового дослідження" є автор найобширнішої і найповнішої праці про Коліївщину в польській мові Фр. Равіта-Гавронський.11 В своїй двотомовій праці він зібрав дуже багато матеріялу про Гайдамаччину і зокрема про Коліївщину, але, як це він сам щиро признав у передмові, підходячи в усьому із польського становища, вірніше із становища крайньго польського шовінізму і з наперед визначеним завданням, - якнайбільше знецінити й оплюгавити і Коліївщину, і всю Гайдамаччину, і, при тій нагоді, всі змагання українського народу. Основну причину виникнення Коліївщини бачить Равіта-Гавронський в духовості українського народу, який - в його випадках - є мішаниною різних монгольських племен з додатком слов'янського первня що прийняв як складову частину своєї духовости всі найгірші прикмети монгольських племен-кочовиків: вроджене замилування в розбишацтві, грабіжництві, кровожадності й анархістичному бунтарстві. Безгранична тенденційність того твору викликала рішучі застереження навіть польського історика наших днів, уважливого дослідника Коліївщини, В. Серчика, який щиро признає: "Та обширна праця здобула собі широку, але, на жаль, сумну славу, як майже клясичний приклад односторонности, засліплення і тенденційности... Сьогодні досягнення і потреби історичної науки здискваліфікували вартість і придатність тої праці".12 Не багато уступає Равіті-Гавронському явною тенденційністю і спрощенням проблеми польський історик Т. Корзон,13 який так окреслює причини коліївського повстання: "Не треба шукати інших мотивів, скоро для вияснення фактів різні вистарчає зіставлення кровожадного підбурювання темним фанатиком (ігуменом Мелхиседеком) із подразненим станом умів українського люду, який чув, що цариця виступила в обороні "благочестія", а дяки ставлять опір її намаганням, і ведуть з її полками війну".14 Корзон відкидає навіть можливість, що українські повстанці мали якісь ідейно-політичні мотиви та політичні цілі. Таку саму настанову й оцінку Коліївщини бачимо і в Антоні Роллє,15 який у своєму історичному нарисі про Стемпковського п. з. "Кривавий Юзеф" твердить: "Темне духовенство за Дніпром, релігійний антагонізм, прозелітична політика, ведена на власну руку, врешті завелика свобода (!) в селах, розкинених на окраїнах Польщі - були головною причиною різні". У своїй безсоромностї в заперечуванні навіть очевидних фактів ради вибілювання поляків та плюгавлення українців Роллє твердить: "Гніт панів не міг бути причиною і спровокуванням бунту, бо власне на тому терені гнету не було (!). Тільки засліплені ненавистю малоросійські історіографи, зовсім необізнані з місцевими умовинами, спотворено малюючи долю польсько-українського хлопа, можуть розсівати такі брехні і вигадки".16 Т. Моравський,17 присвячуючи в своїй історії Польщі один розділ Коліївщині дає йому заголовок: "Москалі випускають гайдамаків". Вже сам такий заголовок, в якому автор підсовує прирівнювання українських повстанців до собак, яких їх господар "випускає" на когось, говорить ясно про настанову того автора. Погляди Корзона, Равіти-Гавронського та Роллє характеристичні ддя загалу польських істориків, публіцистів та авторів новістей і поем про події 1768 року на Правобережжні. Щойно молодий польський історик, уважливий дослідник Коліївщини, В. Серчик у своїй джерельно й сумлінно опрацьованій праці про Коліївщину, виданій в 1968 р., тобто точно 200 літ після тих подій, визнав конечним підійти до розгляду Коліївщини "сіне іра ет студіо", а щонайменше без шовіністичного упередження. "Національна приналежність ученого - каже він - великою мірою впливала на видавані ним висновки й оцінки... А тому одні історики бачили в повстанцях збунтованих хлопів, що боролися проти соціяльного, релігіиного і національного гнету, інші - тільки рішених на все "різунів".18 А однак і він не визбувся багатьох упереджень та тенденційних намагань. Він, наприклад, твердить, що в заклику до повстання говорилося про "оборону нравославія прогнання поляків, жидів і уніятів, приєднання до московської держави і обіцяно знесення панщини",19 хоч ніякого доказу про якийсь натяк в закликах коліїв до повстання та бажання приєднати Правобережжя "до московської держави", тобто заміняти польське ярмо на московське, він не подає бо такого й немає. А признаючи, - вперше в польській історіографії, - що колії таки мали наперед визначені політичні цілі повстання, твердить, нібито "в плянах керівництва повстання первісним заміром була інтервенція в обороні православної церкви і прогнання барських конфедератів з українських воєвідств" і щойно "приєднання хлопських мас означало впровадження також вимог соціяльного характеру".20 Дисонансом до його заклику до повної об'єктивности являється теж повторення в його науковій розвідці агіткового опису "мемуаристів" вигаданих жорстокостей коліїв у здобутій Умані. Шовінізмом і тенденційністю надихані й досить численні белетристичні твори польських авторів (Я. Камінський, Яшовський, Гощинський, Мочульський, Словацький), пов'язані з Коліївщиною. Московській оцінці Коліївщини надала тон сама цариця Катерина, напятнувавши українських повстанців у своїй "Чорній грамоті" ("Указі") з 9-го линня 1768 року розбійниками й злодіями ("Разбойніки, вори"). Таку оцінку старалися уважливо зберігати всі московські історики, дослідники Коліївщини і до такої апріорної оцінки, тобто повного знецінювання й оплюгавлення, допасовували вони не лиш всі свої висновки, але й самі джерела. Брудне окреслення московської цариці, що колії це "разбойніки, вори", повторив насамперед московський історик, з походження поляк А. О. Скальковський.21 Він точнісінько так, як польський псевдо-історик Равіта-Гавронський, з якоюсь дивною насолодою обсипує українських повстанців, коліїв і взагалі гайдамаків, епітетами "розбишаки", "сухопутні пірати", "злодії", "п'яниці", які грабували польських панів і мордували їх єдино з мотивів особистої наживи. Ініціяторами й керівниками всіх гайдамацьких зривів, отже й Коліївщини, вважає Скальковський запорожців, що ними, на його думку, були бунтарські втікачі із усіх сторін Слов'янщини. Ніяких ідейних чи політичних мотивів дій гайдамаків він не добачає. Такі самі погляди й заздалегідь готові "висновки" про характер Гайдамаччини з Коліївщиною включно, висловив у своїх працях теж московський історик С. М. Соловйов.22 З тією різницею, що не добачаючи ніяких політичних змагань українських повстанців до привернення державної незалежности України, Соловйов, невідомо на чому базуючи, твердить про наявне і позитивне змагання гайдамаків, особливо ж коліїв, до... воз'єднання правобережної України з Московщиною. Він теж вважає організаторами боротьби запорожців, а виступи селян оцінює як тільки сліпий бунт проти панського гнету. В такому ж тоні написана й праця Д. Мордовцева про Гайдамаччину.23 Його намагання є так же само знецінювати зриви українських повстанців, зводячи їх до анархістичних бунтів темного селянства, роздразненого важким економічним положенням, спричиненим, на його думку, навіть не гнітом польської шляхти, але економічною ситуацією тогочасної Польщі. "Малоросія - твердить Мордовцев, - сама стала нездатною до самостійного політичного існування". Коліївщину називає Мордовцев "пятном в історії українського народу". Московський погляд на Коліївщину мав дуже сильний вплив на українських істориків і дослідників Гайдамаччини. Не тільки тому, що це був "науковий" погляд представників "старшого брата", на яких українським історикам належало оглядатися, але перш за все тому, що це було становище московського уряду, задекляроване офіційно самою царицею Катериною і виступати проти нього тим українським історикам, що жили й працювали на землях України, окупованих Московщиною, було небезнечно. Тому один із перших істориків "Малої Росії", тобто України, Д. Бантиш-Каменський, згадуючи в своїй праці Коліївщину тільки мимоходом твердить, що "під ім'ям гайдамаків розуміється розбишацька зграя зложена з запорожців і малоросіян".24 жүктеу/скачать 1.26 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|