Конкурс «Творчі сходинки педагогів Волині»
жүктеу/скачать 254.5 Kb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Всенародна шана: Відзначення сторіччя з дня смерті та 150-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка. – Київ,1967. – 320с.
Складнопідрядне речення
Шевченко в Канаді Діди поля з хатами продавали, Щоб шифами податись за моря. Серед пожитків, що з собою брали, Вони везли в Канаду «Кобзаря». Бувало, в мить зневіри чи розпуки, Відчувши в грудях тяжну тяготу, Сідали, брали «Кобзаря» у руки, Читали, наче Біблію Святу. Тарас Шевченко завжди був із ними, Вливав наснагу в зболені серця Та надихав їх віршами палкими Нести й за морем хрест свій до кінця. Тож знай, нащадку, що прийшов на зміну, – Тобі ясніш світитиме зоря, Коли і ти полюбиш Україну, Пройнявшись віщим словом Кобзаря.
Розподіліть речення у три колонки: І – із підрядним означальним, ІІ – із підрядним з’ясувальним, ІІІ – із підрядним обставинним.
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля?! …Урок. Шевченко. Не згаса вовіки Освячене кріпацтвом визнання. Цікавитесь, який мав заробіток? Отримав десять років заслання. Його вінець — над золоті корони. Задосить було муки і покар. Писати й малювати заборона — Оце його був другий гонорар. Не каявся. Писав у казематах. Відрікся від щедрот і нагород. І не зважав на цензорів пихатих — Яка цензура викреслить народ?! А допити, а вічні протоколи? Священна будь, невтолена жаго! Невже і ви не чуєте ніколи, Як плаче слово голосом його? А він згорів. І так бува не часто. За гроші промовчав би — і живи. Шевченко і сьогодні наш сучасник, Бо з його болю починались ви. Політика, освячена царями, — Понівеч, зрадь, купи чи задуши! …Його життя написане сльозами, Що запеклися кров’ю на душі. У кожний звук, у кожний тон у слові Крізь чорноту минущих лихоліть Услухайтесь! Почуйте в його мові Те, що лікує, плаче й попелить, Почуйте серцем голос несхололий, Вдивітеся у змучене лице. Ви рідну мову чуєте у школі І чим йому заплатите за це?
Вічне слово З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне. До таких належать «Кобзар», книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів. Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова. Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка — від його юності й до останнього подиху — ввібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді, впродовж багатьох десятиріч книга ця буде настільною книгою кожного українця (Олесь Гончар).
Визначте типи підрядних речень, засоби зв’язку в них, місце підрядної частини відносно головної. У ході роботи дослідіть, які спільні та відмінні ознаки мають складнопідрядні речення різних типів.
Запишіть складнопідрядні речення у чотири колонки: І – з підрядними умови; ІІ – часу, ІІІ – причини, ІV – мети.
Запишіть речення, визначте граматичні основи, межі речень простих та види підрядних.
Як старці співають (« Гайдамаки»).
Не трибун – бо це лиш рупор мас, І вже менш за все – «Кобзар Тарас» Він, ким зайняло і запалало (Є.Маланюк).
Шляхи священні, по яких іти Твого сумління й мужності уроки Ми бережем і будем берегти (М.Палієнко).
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття, І голос твій нам душі окрилля. Встає в новій красі, забувши лихоліття, Твоя, Тарасе, звільнена земля! Ці пристрасні рядки Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Шевченка – поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми все про нього знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і нескінченний. Не тому, що він кращий від інших, - у ньому наша історія, реальність і найпотаємніші мрії. Україна – це Шевченко, а Шевченко – це Україна. Складнопідрядне речення з кількома підрядними частинами
1. Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав, Щоб люде не чули, бо то боже слово. 2.Спочине на сонці, його запитає, Де воно ночує, як воно встає; Послухає моря, що воно говорить. 3.І знову на небо, бо на землі горе, Бо на їй, широкій, куточка нема Тому, хто все знає, тому, хто все чує: Що море говорить, де сонце ночує. 4.Його знають люде, бо носить земля; А якби почули, що він, одинокий, Співа на могилі, з морем розмовля,— На божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали. 5.Ходи собі, мій голубе, Поки не заснуло Твоє серце, та виспівуй, Щоб люде не чули.
1.А може, їй легше буде на тім світі, Як хто прочитає ті сльози-слова, Що так вона щиро колись виливала, Що так вона нишком над ними ридала. 2.У мою хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують, Як Січ будували, Як козаки на байдаках Пороги минали, Як гуляли по синьому, Грілися в Скутарі Та як, люльки закуривши В Польщі на пожарі, В Україну верталися, Як бенкетували. 3.Дасть він мені раду з вами, Бо сам здоров знає, Як то тяжко блукать в світі Сироті без роду. 4.Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить, Не знав, нагинався… 5.Гнуться мовчки, усміхаться, Щоб люде не знали, Що на серці заховано, Щоб не привітали(«Гайдамаки»).
Благослови нас, Господи, Тарасом, Дай віру невмирущу, як Дніпро. На правду, на щаслив’я, на добро. Дай нації ще й гордість, мов окрасу, Щоб не було ганеби над гостинцем, Який ми будували сотні літ, Щоб зникло яничарство на землі Й не називавсь чужинець українцем… Уславмося духовністю своєю І працею для блага тих людей, До котрих Україна в душі йде, А не у гаманці із доларнею…
Пам’ять про Тараса…Вона завжди жила і житимие в народі. Шевченко – це наша душа, наша мудрість, наша сила. Які б нещастя і випробування не випадали на долю нашого народу, він вистоїть, якщо з ним буде Шевченко, його «Заповіт». В історії кожної літератури є твори, що мають магічний дар безсмертя. Саме до цих шедеврів належить поезія великого Кобзаря, яка навчила його сучасників пізнавати і засуджувати несправедливість супроти людей і націй. Магічно переконливі твори Тараса пронизані вірою в незнищенність людини, в те, що вона ніколи не змириться з безправ’ям (За Катериною Петровою).
Святиня – оберіг українського народу Традиції, закони й віра – ті святині, що, переходячи у спадок, не дають забувати «чиїх батьків чиї діти». Однією з таких святинь-оберегів для українського народу стало козацтво. В основі своїй воно найточніше віддзеркалює риси сааме українського народу. Ще одною святинею-оберегом української нації, урівні з козацтвом, а може, й вище постає Тарас Шевченко. Чому вище? Бо коли стараннями Катерини ІІ була зруйнована Запорізька Січ, то слава козацька потьмяніла. Звичайно, ідея козацтва «не вмре, не загине», вона перейшла у пам’ять народну. Але ж є пам’ять пасивна, що не йде далі притишених зітхань по минулому в закутках. І є пам’ять активна, яка те славне минуле переплавляє в сучасне, запаливши іскру живої народної непокори та національного самоусвідомлення. Саме таким осереддям активної пам’яті і став Тарас. Він явився світові в ту пору, коли козацтво вже відбуло в пам’ять, а народ був міцно скований ланцюгами кріпаччини. То яку ж силу духу і яку повноту дарів Божих треба було мати, щоб у цій, здавалось би, пустелі вибухнути джерелом такої чистоти і такої могутньої напруги, що його узріли не тільки в Україні, а й далеко за її межами? Він явився світові, коли Україну вже відспівали і чужі, та й чимало своїх. І чи не на останньому ударі поминального дзвону нація, залютувавши всю свою життєву енергію, послала в світ себе в образі і подобі Шевченка, заявивши: «Я єсть!»
Винятковим є місце Шевченка в житті нашого народу та його творчість. Характеризуючи її, бачиш, що є творчість, яка не відцвітає, що є в духовній сфері явища, подібні до тих непогасних вічно діючих вулканів, надра яких завжди пашать вогнем і розжеврюють уночі хмари над собою, мов велетенські маяки (За О.Гончарем). Безсполучникове складне речення
Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідий місяць на ту пору Із хмари (де)де виглядав, (Не)наче човен в синім морі, То виринав, то потопав. Ще треті півні (не) співали, (Ні)хто (ні)де (не) гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен (раз) у (раз) скрипів.
Запишіть, поясніть уживання всіх розділових знаків, написання деяких слів (у тексті виділено курсивом). Багатогранний талант Усім відомо, що одночасно з поезією Тарас Шевченко віддавав свою працю та здібності малярству й гравюрі. Малював Шевченко впродовж усього свого життя і залишив після себе велику спадщину. За успіхи в розвитку граверного мистецтва поету було присвоєно звання академіка. Бувши в засланні із забороною писати й малювати, Шевченко виробляв з алебастру безліч статуеток та статуй на різні теми. Часто це були групи. Наприклад, одна з них зображала сцену з киргизького життя: киргиз грає на домбрі коло кибитки, біля дверей стоїть усміхнена жінка, котра товче просо, поруч двоє дітей, теля, дві кози. Зроблені з нетривкого матеріалу, статуетки не збереглися. Існує лише опис. На засланні Шевченко виявив ще один талант: він брав участь в аматорських театральних спектаклях у Новопетровську. Був і актором, і декоратором. Скажімо, йшла комедія О. Островського «Свои люди, сочтемся», де Шевченко виступав у ролі Расположенського з великим успіхом. Після вистави комендант гарнізону сказав Шевченкові: «Багато тобі, Тарасе Григоровичу, дав Бог: і поет ти, і художник, і різьбяр, та ще, виявляється, і актор. Жаль тільки, голубчику, одного, що не дав тобі щастя». (За В. Шевчуком)
Шевченко іде на Волинь Неначе Великдень нині, Дістали всі стрічки із скринь. Дзвенять пісні солов’їні – Шевченко іде на Волинь. Лелеки зібрались на віче, Квіти – де оком не кинь… Чайка на свято кличе – Шевченко іде на Волинь. Сонце простерло долоні На золото піль, на синь, Верби схилились в поклоні – Шевченко іде на Волинь. …Чекали його роками, Святиню наших святинь… Дорогу усю – рушниками – Шевченко іде на Волинь. Пісня летить в піднебесся, Сріблиться Стир і Горинь, Всміхнулась в задумі Леся – Шевченко іде на Волинь. В Берестечку могила зелена Відкрила тайни глибин, Шумлять козацькі знамена – Шевченко іде на Волинь. Він був тут і вічно буде, Вірний Вкраїни син. Встаньте, вклоніться, люди! – Шевченко іде на Волинь.
(«На вічну пам’ять Котляревському»)
Шевченко підвівся й вийшов надвір. Невимовна туга стиснула душу. Мовчало байдуже небо. Мовчав і степ. Гарячий вітер, повний ароматів полину, зубрівки та інших запашних трав, м’яко огортав тіло. І раптом згадав поет, дивлячись на зорі, що сьогодні ж ніч протии Івана Купала. Цієї чарівної ночі дівчата плетуть вінки і пускають їх з тоненькою восковою свічечкою на тихі степові річки, ворожачи про своє дівоче щастя. А чорновусі парубки шукають до ранку по лісових хащах вогняний цвіт папороті. Де ж він, той чарівний цвіт, перед яким розсипаються кам’яні мури, залізні грати й кайдани? Ні, нічого не вдіяла б тут чарівна квітка папороті. Нема в цій безкраїй в’язниці кам’яних мурів, грат, дзвінких кайданів. Нема про що ворожити йому, солдатові лінійного батальйону. Не для нього розквітне десь у хащах лісу цвіт папороті. Довго стояв Кобзар, дивлячись на зорі, довго дихав ароматом полину. А тоді знову пірнув у темряву казарми. Зранку почнеться щоденна солдатська муштра(За З.Тулуб). Складне речення з різними видами сполучникового і безсполучникового зв’язку
1.То не вітер, то не буйний, Що дуба ламає; То не лихо, то не тяжке, Що мати вмирає; Не сироти малі діти, Що неньку сховали: Їм зосталась добра слава, Могила зосталась.(«Катерина») 2. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зустрічають.(«Гайдамаки»). 3.І барвінком, і рутою, І рястом квітчає Весна землю, мов дівчину В зеленому гаї; І сонечко серед неба Опинилось-стало, Мов жених той молодую, Землю оглядало, І Ярина вийшла з хати На світ божий глянуть, Ледве вийшла: усміхнеться, То піде, то стане, Розглядає, дивується, Та любо, та тихо, Ніби вчора народилась... («Невольник»). 4.Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. («І мертвим, і живим…»).
Шевченко підвівся й вийшов надвір. Невимовна туга стиснула душу. Мовчало байдуже небо, мовчав і степ; гарячий вітер, повний ароматів полину, зубрівки та інших запашних трав, м’яко огортав тіло; і раптом згадав поет, дивлячись на зорі, що сьогодні ж ніч проти Івана Купала. Цієї чарівної ночі дівчата плетуть вінки і пускають їх з тоненькою восковою свічечкою на тихі степові річки, ворожачи про своє дівоче щастя, а чорновусі парубки шукають до ранку по лісових хащах вогняний цвіт папороті; де ж він, той чарівний цвіт, перед яким розсипаються кам’яні мури, залізні грати й кайдани? Ні, нічого не вдіяла б тут чарівна квітка папороті: нема в цій безкраїй в’язниці кам’яних мурів, грат, дзвінких кайданів і нема про що ворожити йому, солдатові лінійного батальйону. Не для нього розквітне десь у хащах лісу цвіт папороті. Довго стояв Кобзар, дивлячись на зорі, довго дихав Шевченко ароматом полину, а тоді знову пірнув у темряву казарми: зранку почнеться щоденна солдатська муштра(За З.Тулуб).
Надрукувати перші твори Тарасу Шевченкові допоміг Євген Гребінка, який відібрав п’ять віршів поета до альманаху «Ластівка»(1841), він же сприяв виходу в світ поетичної збірки молодого автора під назвою «Кобзар»(1840), що містила всього вісім творів; саме ці твори відкрили нову епоху в українській літературі (З підручн.). Шевченко невіддільний від української культури, він виріс і виховувався на її традиціях, але найбільше творче натхнення він здобував з народного життя, що кипіло непокорою, бунтом, жагучою ненавистю до кріпацтва (О.Гончар). Настане день, настане час, і розіллється знов медами земля, що освятив Тарас своїми муками-ділами, земля, що окрилив Тарас громозвукими словами (М.Рильський).
Коли Київська Археографічна комісія запросила Шевченка на посаду художника, Тарас зрадів: він буде і при роботі, і вільним птахом, бо ця робота – на всіх шляхах України, на всіх розпуттях і роздоріжжях (За О.Іваненко). Коли ти їдеш до моста Патона, з Печерська повертаючи униз, і дерева гіллястого корона тебе раптово радує до сліз, альбом згадай Шевченків: там дерева оці ж ростуть чи старші їх брати, їх зберегла правиця Шевченкова, щоб вічно їм пишатись і рости (М.Рильський). Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять, тому Шевченко в нас більше ніж великий поет – він національний пророк і мученик, розп’ятий і воскреслий (Є.Сверстюк). Для довідок. Феномен – виняткове, надзвичайне, рідкісне явище.
1.Тяжко жить на світі, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить, Або чорнобрива в гаю заспіває… 2.Трапляється, часом тихенько заплаче, Та й то не од того, що серце болить: Що-небудь згадає або що побачить…(«Гайдамаки»). 3.Не завидуй і славному: Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу, Що він тяжкими сльозами Вилив на забаву («Не завидуй багатому»). 4.Я все оце міркувала, Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись... 5.Носила-носила, Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого; І перстеник у Варвари Невістці достала, І, всім святим поклонившись, Додому верталась.(«Наймичка»).
Наш Шевченко Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, які стають дорогими для всього людства і в пошані всього людства знаходять безсмертя. Він був поетом, якого ми до того не мали, - поетом для всіх, поетом народним, поетом гноблених, але не скорених. Народжений матір’ю-кріпачкою і сам кріпак, він став борцем титанічної сили. Його боялися царі, його жахались і смертельно ненавиділи кріпосники, а можновладці наповнили рудники Сибіру закутими в кайдани декабристами, зацькували Пушкіна і юного Лермонтова, увігнали криваві свої пазурі в молоду клекітливу душу Шевченкову, і перед ним лягла несходима ніч муштри й солдатчини; мабуть, самодержці вважали, що відправили його в таку безвість, звідки не буде йому вороття. А він повернувся. Вогненною піснею, віщим незборканим словом повернувся поет до рідної своєї України. Відкрите серце народного співця щедро ввібрало в себе могутній волелюбний дух українського народу. У тій невеликій книжці, що ім’я їй «Кобзар», клекоче ціле море горя народного. У ній – невольницький поклик до помсти й порив до свободи, мудрий роздум гуманіста й ніжна, чарівна краса української пісні(За О.Гончаром).
Шевченкові боліло не тільки горе українського народу, хоч природно, що воно було йому найпекучішим. Всюди, де він тільки бачив гніт і безправ’я, приниження людини, хай було це на волзькому пароплаві, чи в азіатських пустелях, чи грізним стогоном докочувалось із Кавказьких гір, - всюди зло й неправда викликали вибух поетового протесту, і щоразу він був готовий стати до бою з насильством і злом. Ні відмінність у кольорі шкіри, ні іншомовність не могли перешкодити виявам його природної гуманності й братолюбства… Складне синтаксичне ціле (СЦЦ), його ознаки
Найвідоміше село в Україні Село Моринці, у якому 9 березня 1814 року народився Тарас Шевченко, в минулому належало до Звенигородського повіту Київської губернії(нині – Звенигородський р-н Черкаської обл.). Залишки оборонних валів княжої доби на околиці свідчать про давність цього поселення. За часів козаччини, в ХVI-XVII століттях, тут, як вважають дослідники, був козацький зимівник. Село здавна відоме як осередок чумацького гончарського промислу. Наприкінці XVIIІ століття Моринці перейшли у власність фаворита Катерини ІІ князя Потьомкіна, а пізніше – графа Енгельгардта. Після переїзду з батьками в сусіднє село Кирилівку малий Тарас часто гостював у Моринцях, де мешкали його дід Яким та бабуся Меланка. Від них він почув багато розповідей та легенд про минуле, зокрема про гайдамаччину. У Моринцях Шевченко бував і пізніше, в роки приїзду в Україну (1843, 1845, 1859). Як і у всіх великих селах Наддніпрянщини, посеред Моринців був просторий майдан, довкола якого розташовувалися крамниця, корчма, церква. Село мало також волость (управу), економію, громадські комори (гамазеї). Церква Івана Богослова була зруйнована більшовицькою владою в 1939р. Проте й нині в Моринцях, як і у минулому, 9 жовтня – велике храмове свято на честь Івана Богослова. За часів Шевченка в селі діяла церковно-парафіяльна школа. 1939р. до 125-річчя від дня народження Шевченка в селі біля школи було встановлено його погруддя роботи місцевого митця К.Терещенка. Проте в 1956р. його зняли й замінили іншим. У селі ще й нині зберігається пам’ятка минулого – давня хата чумака, в якій зібрано речі домашнього вжитку та твори народного мистецтва. До 175-річчя Кобзаря на колишній садибі Бойка встановлено рублену хату – схожу на ту, в якій народився Тарас. Нині село Моринці, в якому понад 1000 дворів, входить до Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» (За Л.Орел).
Море, яке зникає Із травня 1848-го до вересня 1849-го року Тарас Шевченко брав участь у першій великій експедиції з дослідження майже невідомого тоді європейцям Аральського моря. Як художник він змалював щойно відкриті острови, щойно описані береги. Під десятками Шевченкових акварелей та віршів того періоду стоїть назва «Кос-Арал». На жаль, цей острів зник, злившись із суходолом, уже півстоліття тому. А сьогодні зникає й саме Аральське море. За часів Шевченка Арал був четвертою за розміром замкненою водоймою планети. Проте все почало мінятися з початку 1960-х. Люди вирішили забрати воду з річок, які живили море, і спрямувати її на бавовняні плантації. Сьогодні до моря доходить вода лише із Сирдар’ї. Амудар’я, друга живильна артерія моря, вже давно губиться в пісках і болотах, не даючи Аралові жодної краплі. Як наслідок, море почало стрімко всихати й тікати від берега. Планетарний характер катастрофи Аралу вартий співчуття і співпереживання всіх людей планети. І нас, українців, насамперед. Адже з вини людей гине не просто море. Гине море, яке першим з європейців змалював художник Тарас Шевченко (За М.Стріхою).
Наукове товариство імені Шевченка Понад століття тому, у 1873 році, у Львові засновано Товариство імені Шевченка, яке згодом, з прийняттям нового статуту, було перетворене на Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Першим його головою обрали Корнила Сушкевича, громадсько-культурного діяча, за фахом правника, який видав своїм коштом перше повне видання «Кобзаря» у 1861 році. Спочатку до Товариства входило лише 20-30 чоловік, але кількість його членів постійно зростала. Товариство імені Шевченка сміливо взяло на себе роль лідера у формуванні основних напрямів української науки, перетворилося у першу новітню українську академію зі світовими іменами і світовою славою. Активними членами і будівничими нового наукового закладу були такі вчені й громадські діячі: Олександр Кониський, Володимир Антонович, Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, Іван Пулюй та багато інших яскравих постатей. Виняткову роль у формуванні наукового обличчя Товариства відіграв саме Михайло Грушевський. За його головування в НТШ вийшло сто двадцять томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка» – його друкованого органу. Десять найкращих років життя, до важкої недуги, віддав Товариству Іван Франко, який керував філологічною секцією. Він же був автором нового статуту Товариства, який діяв тривалий час (до 1939 року). Протягом сорока років Наукове товариство об’єднувало майже триста дійсних членів, з-поміж них сто – іноземних. Початок Першої світової війни перешкодив цьому. Згодом діяльність Товариства було припинено. У січні 1940 року Товариство імені Шевченка було ліквідовано, але його осередки перемістилися і продовжили свою діяльність у Парижі, Канаді, США, інших країнах. Із зміною політичної ситуації в Україні за ініціативою наукової інтелігенції 21 жовтня 1989 року відновлено діяльність Наукового товариства імені Шевченка на рідній землі – у Львові. Розпочали свою роботу шість наукових секцій та численні комісії, які на сьогодні об’єднують близько семисот членів Товариства.
І. Шевченко Сучасники так описували зовнішність 29-літнього Шевченка: молодий, здоровий, середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований. Його кругле виголене обличчя було прикрашене бакенбардами, волосся підстрижене по-козацькому, але зачесане назад. Він був темний блондин, із його обличчя пробивалася відвага, в темно-сірих невеличких очах світилися розум та енергія. Голос його був м’який в ході й рухах – зосередження. При першій зустрічі з ним у ньому не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим, хоч і простим, приступним. До людей ставився спершу недовірливо і перед першим ліпшим не відкривав своєї душі, особливо був замкнутий супроти тих, хто намагався викликати в нього одвертість та щирість. Зате, коли пізнавав чоловіка й відкривав у ньому бодай одну гарну рисочку, прив’язувався до нього. Примітними рисами характеру булла доброта, м’якість, навіть делікатність, незвичайна простота, природність, безкорисливість, навіть саможертовність. На кривду й несправедливість його серце запалювалося гнівом і вибухало, немов вулкан. З бідними ділився останнім (За В.Шевчуком). ІІ. Настільна книга українця Кожен, хто, відкривши томик «Кобзаря», вживеться в буйний світ його образів, сягне в його розпечені надра, відчує, що книгу цю написала людина, яка воїстину вистраждала свої відкриття, людина, яка по крутизнах життя піднеслась до вершин мудрості, на верхогір’я людського духу. Поетові з його творчих висот відкривались різні часи і народи, в «Кобзарі» мовби акумулювався духовний набуток поколінь, в ньому, крізь людський біль, крізь індивідуальне, раз у раз проступає вселюдське, біблейська далеч історії тут мудро гомонить із сьогоденням. У цьому розумінні «Кобзар» книга невичерпна, книга — на віки. Нові прийдущі покоління знаходитимуть в ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його у книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями. Слово вічне, слово невмируще своєю правдою, невідцвітне художньою красою — це і є «Кобзар»(Олесь Гончар).
За півтора століття, відколи нам відкрився і зник, як раптова нагірна з’ява, Шевченко, ми пережили апокаліптичні випробування – на грані смерти цілої нації та її святинь... Чи за той час ми впізнали Шевченка більше, ніж колись його сучасники? То правда, що розшукали його рукописи і малюнки, простежили сліди Його життя. Що надрукували його твори, репродукували його автопортрети, портрети, малюнки. Але ми їх закрили від себе ж тією полудою, що стояла в наших очах, – ми Шевченка застили хмарою своєї злободенщини. Народницьке покоління ідеалізувало батька Тараса, в шапці і з вусами, не дуже вчитуючись у нього, переконуючи один одного в тому, що він абсолютно зрозумілий навіть простому селянинові. В цьому спрощенні був самообман. Революційне покоління використовувало Шевченка в цілях агітації проти царського уряду. Але в революцію, в безумі насильства, в агонії ненависті воно відчувало крах Шевченківських ідеалів Любові і Добра. Коли, як писав Тичина, заридала в серці віра і вжахнулася душа, це покоління відвернулося одним боком від Шевченка, що стояв на сторожі традицій обманутого селянства. Воно косо і навіть соромливо поглядало на його САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ, на його СВІТЕ ТИХИЙ, КРАЮ МИЛИЙ, на його ОБНІМІТЬСЯ Ж, БРАТИ МОЇ, МОЛЮ ВАС, БЛАГАЮ... Обминаючи його слово, кинулись шукати в Шевченка мотивів, співзвучних кривавій, жорстокій добі. І знайшли, намацали тему вогню, борні, повстання, помсти – і з тих кусків зліпили більшовицький образ Шевченка-революціонера, атеїста, матеріаліста – співця щастя в оновленій червоній імперії – вольній і новій. У важкому поідеологічному похміллі нинішнє покоління хоче повернутись до справжнього Шевченка, але вже не вміє його читати. Не має сили пройти за частокіл стереотипів. Однобічність освіти, естетичний примітивізм і духовна глухота стоять скляною стіною між нами і Шевченком. Ми хочемо впізнати його – і бачимо в тій скляній стіні себе, свій власний образ. Знову нам шукати Шевченка треба починати від залізних стовпів, на яких світ стоїть. Шевченко таки знайшов ті стовпи: то духовна основа світу. Недаром він змалку списував Сковороду, того, що вчив, на чім світ стоїть, проповідував єдність трьох світів – мікросвіту (людина), макросвіту (космос) і світу Біблії (слова-символи). Осягнена в слові єдність неба і душі – то його світ. Як небо блакитне — нема йому краю, Так душі почину і краю немає. З тим відкриттям вічних стовпів і прийшов Шевченко в українську літературу – і став її апостолом. До нього були тільки хористи – видатні і менш видатні співаки традиційного хору. Він перший заговорив, як той, що має владу і силу, що стоїть над усім. Це було забуте і збіднене людьми слово, близьке до євангельського: Я на сторожі коло їх
– вістить Господь в одинадцятому Псалмі. І поет повторює це Слово. Але для того, щоб підняти над часом і поставити на сторожі СЛОВО, треба було прийняти за правду муки Христа, бо слово освячує офіра. Йому судилася доля на тридцять третьому році життя. Кажуть, що Шевченко боровся з самодержавством, з імперською офіційною церквою, з лукавими панами... Це правда, але здрібнена. То була не політична боротьба ідей, то було ігнорування історичних опор і неприйняття суєсловів і лицемірів, Господом проклятих, неприйняття з позицій Вічного Духу. Отже, Шевченко прийшов відкрити нам стовпи, на яких тримається людина і людський світ. Він оспівав Любов і Красу, Добро і Правду, щоб ми зробили це своєю вічною піснею. Слідами біблійних пророків наш національний пророк прийшов (За Є.Сверстюком). Список використаної літератури
жүктеу/скачать 254.5 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|