Шахтарська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №8 Дерево життя – основа формування людини
жүктеу/скачать 0.55 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Гусєва В.М. вчитель географії, біології Кідяєва І.О.
- Кочерга Т.М. вчитель початкових класів Лебеденко А.О.
- Михальцова А.М. вчитель початкових класів Українець Л.О.
- Рецензенти: Кордюкова К.О.
- Редактор: Безродня Е.Є.
- верби
- вербу
- К алинова сопілка
|
МІСЬКИЙ ВІДДІЛ ОСВІТИ ШАХТАРСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ШАХТАРСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІ СТУПЕНІВ № 8
Шахтарськ, 2012 Укладачі:
Рецензенти:
Редактор: Безродня Е.Є. вчитель інформатики Затверджено рішенням педагогічної ради школи (протокол №4 від 30.03.2012 ) Практичний посібник містить стислу наукову, історичну інформацію для роботи з учнями основної школи. Перегортаючи сторінки посібника, ви не тільки отримуєте знання про фольклорну – краєзнавчу та екологічну історію батьківщини, але й навчаєте шанувати народні традиції свого народу, виховуєте любов до рідної землі, бережливе ставлення до природи рідного краю. Матеріали посібника стануть у нагоді педагогам предметів природничого циклу, керівникам позашкільних секцій, батькам. 
У давні часи на вершину гори, Де літо і осінь міняють лиш весни, Зернятка дерев занесли вітри, З далеких країв занесли. І десь через тижнів, мабуть, зо три, Осяяні теплим промінням, Маленькі зернятка уже проросли Й пустили у землю коріння. І йшли життєдайні дощі в тім краю, Три славних деревця зростало, І кожне з них мало мрію свою, Мету у житті свою мало. У першого дерева мрії прості, Щоб міст з нього побудували, Воно й намагалось рівненьким рости, І вирости дужим і ставним. А друге хотіло морським кораблем У синіх просторах ширяти, Високе, високе і дуже міцне, Воно намагалось зростати. У третього мрія найвища була: Щоб люди, прийшовши до нього, Забули в тіні земні всі діла І думали тільки про Бога… Марія Мальва Природа одному мати, другому — мачуха. Народна мудрість Дерево - один з центральних символів світової традиції. Подібно іншим рослинним формам, воно пов'язується з родючістю, процвітанням, достатком, проте перш за все воно є уособленням життя в різних її аспектах і проявах. Крім того, дерево може виступати як символ вічного життя, безсмертя. Воно співвідноситься з світобудовою, з людиною, людським родом. Шанування дерев бере свій початок із сивої давнини, коли наші Предки поклонялися деревам як Богам. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння Богам природи; там росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні обряди. Дбайливе ставлення до природи вироблялося слов'янами впродовж багатьох тисячоліть проживання їх на своїх автохтонних землях. Існувало уявлення про дерево як реінкарнацію людської душі після смерті, тому до дерев наші Предки ставились як до живих істот. Але особлива пошана належала деревам, які в силу своїх природних особливостей ставали священними. Вважалося, що дерево має душу й володіє особливою, тільки йому властивою, священною містичною силою. Люди давнини вірили, дерева володіють великою мудрістю й що людина, яка тонко відчуває душу дерева, може багато чому в нього навчитися. В давнину вірили, що людина й дерево подібні до сполучених посудин. Усе, що відбувається з одним, віддзеркалюється на іншому. Тому дерево могло стати другом, "братом-близнюком" людини: воно "вбирало" й віддзеркалювало її душу, все хороше й погане, чого й сама людина про себе не знала. Спостерігаючи за деревом-"близнюком" у найважливіші моменти життя людини, судили про те, чи вірний крок вона зробила і як буде розвиватися її доля на новому етапі. Дерево вважалося дзеркалом того, що відбувається не лише в людині, але й у видимій та невидимій природі та світі богів. Вірили, що душа дерева відображає потаємне життя природи й володіє частиною сили невидимої Сутності, яка проявляється через неї. Таким чином, дерево відігравало роль "моста", посередника між богами й людьми, людиною та її предками. Основні символічні форми, пов'язані з деревом, - світове дерево (реалізує універсальну концепцію світу) і його варіанти - древо життя і древо пізнання. С Коріння Світового Дерева - то ноги світу, що в Землі: чим більше заглиблені, тим більше сили. Стовбур - то тіло світу, і в стовбурі - могутність світова. Крона — то голова світу, що духовною силою зобов'язана Небу, а душевною - через тілесну (стовбур) прив'язана до Землі. Гілки дерева - то земні роди, а листочки - живі істоти. Кожен цвіт—то прагнення до краси і творчості, а кожен плід - то талант, що відбувся... Світове Дерево - відображення цілісної картини будови Всесвіту, яка була характерна не тільки для світогляду всіх слов'ян, але й усіх індоєвропейських народів. Про універсальність образу дерева свідчить його розуміння у різній міфології як Дерева Життя, Райського дерева, Дерева пізнання (інколи їх розрізняють, але переважно вони мають низку тотожних функцій). Д З дерева - і колиска для дитини, і стіл для споживання хліба щоденного, і ліжко для відпочинку від трудів праведних, і вікно в світ, і двері до хати, і домовина для останньої дороги. Вся життєва дорога встелена деревом. Тож не може воно не бути Деревом життя. Стовбур дерева, пересікаючись із горизонтом - з лінією Землі - утворює хрест, яким ділить буття на чотири частини: в часі - ранок, день, вечір, ніч та весна, літо, осінь, зима; в просторі - схід, захід, південь, північ та праве, ліве, верх, низ... Спрямовуючись своїм стовбуром у зеніт, до Неба, дерево уособлює вісь, якою ділить світ на три частини: верхня частина - крона, яка означає Небесний світ; середня - стовбур, котрий символізує світ земний; а нижня, коріння-це підземне царство... У верховітті дерева - бджоли, птахи та устремління до Неба, до Сонця, до всього піднесеного, чистого і духовного. Біля стовбура, в середній частині дерева - люди і тварини, котрим дарований цей світ, і вони ним користають, люди - поглядаючи до вершини, а тварини - до підніжжя дерева. В корінні дерева, в його нижній частині - риби та змії й різні повзучі гади, які в землі та у воді й помисли та прагнення яких вище цього не піднімаються... Тож живе той, хто прагне до верховіття на Дереві життя, а хто не намагається відірватись від земного, той не живе, а «животіє», бо тільки повзає животом по землі... Д Але той, хто скуштує з Дерева Пізнання, переступить межу між Праведністю і Гріхом, якщо не зуміє побачити, де Хиба підмінила Істину, де Потворність заховалась за Красою, а де Зло виступає під маскою Добра... В українських обрядових піснях Світовим Деревом найчастіше виступає дуб. Але відомі також: явір, сосна, верба, яблуня, виноград, береза, калина, горобина, липа тощо. Наприклад, у колядках: Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску Стоїть береза тонка-висока, Тонка, висока, гіллям широка. На тій березі сокіл сидів, на море глядів... або:
Високо сиджу, далеко виджу, Ой калино, калиної Споглядаюся на глибоке море: А по тім морі корабель плине... Дерево Життя чи Дерево Роду — найпоширеніші мотиви народного мистецтва, особливо вишивки на рушниках, малюнки на печах та дверях українських хат, керамічних кахлях та посуді (тарелях, глечиках). В українських міфах життя дерев і життя людей взаємообумовлені, що особливо виявилося у давньому звичаї саджати дерево при народженні дитини (якщо дерево буде добре рости, то дитина також буде гарно розвиватися). Обрядове дерево присутнє у багатьох слов'янських обрядах як річного кола (Різдво, Масляна, Вербна, Великдень, Майське Дерево, Купайло), так і родинних (народження дитини, весілля, проводи до війська, похорон). У кожного зі слов'янських народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим чи іншим деревам і кущам: кожний народ мав своє священне дерево. Наприклад, в Україні здавна священними вважають вербу і калину, недарма народна приказка говорить: "Без верби й калини нема України". Українці шанували також дуб, що уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, що присвячувалася Матері Воді, та інші дерева і кущі. Н Дуб у багатьох народів вважався найкрасивішим деревом, і до нього ставилися з пошаною і любов'ю. На латинській мові недарма дуб так і називається: «гарне дерево» - Кверкус (Quercus), від кельтських слів «quer» - «гарний» і «cuez» - «дерево». Дуб — величезне дерево, до 40 метрів заввишки, з товстим стовбуром і звивистими кремезними гілками, які утворюють широкий намет листя - справляє дійсно враження потужності і сили. Це найбільш довговічна рослина: іноді дуб живе до двох тисяч років, а столітні і трьохсотрічні дуби зустрічаються дуже часто. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області. У Дуб вважається аналогом Світового Дерева. У його густій кроні живе "цар птахів" (орел, сокіл). У давнину дуб виступав аналогом святині (храму), місця, де здійснювалися релігійні обряди, жертвопринесення. Дубові гаї були місцем здійснення обрядів, важливих ритуалів (жертвоприношення, суду, клятви), в них улаштовувалися свята. Дубова палиця в якості зброї громовержця чи сонячного бога символізувала твердість влади, суворість. Вінок із дубового листя виражав ідею сили, міцності, гідності. У Перуна-громовержця, символом мужності, чоловічого начала. Грізний був Перун, перший серед слов’янських богів і богинь. Усе живе й неживе тремтіло перед його силою. І був він страшний в своєму гніві: дуже потрясав світом, метаючи вогняні стріли, в одну мить спопеляв непокірних. Щоб задобрити Перуна,слов’яни поклонялись його дереву – дубові, приносили жертви у священних дубових гаях. На честь бога у святилищах день і ніч палали багаття з дубових дров, служителі святилищ недремно пильнували, щоб вогонь не згас, бо тоді їх чекала страшна кара. До речі, новий вогонь для святилища мав бути тільки “живий” – добутий тертям дубових полін одне об одне. Дуб символічно пов'язують із вогнем і блискавкою. Під час грози електричні розряди найбільше "притягує" дуб. Зі 100 ударів блискавки у дерева - 54 припадає на дуб. Особливою пошаною користувалися дуби, які Перун позначив своєю міткою-блискавкою. Їх прикрашали кабанячими іклами. Місце, куди вцілювала блискавка, ставало священним. "Міцний, як дуб" - кажуть про сильного чоловіка. А інші прислів’я?
Освячені у Перунів день жолуді використовують у магії родючості іі шанують як чоловічі обереги, які носять на шиї у ладанках, або зашивають в одяг. У цей же день жінки віншують чоловіків вінками з гілочок дуба. Напар із листя мати доливає синам до купелі, замовляючи при цьому: Гой, Дубе, Дубе, мін діду любий! Ходи в господу до нашого роду, на наших синів дай свою силу, щоб злії духи їх не косили. На наших синів дай свої м язи, щоб злії духи не рвали в'язи. На наших синів дай свої моці, щоб були з Перуном на кожному кроці! Своїм синам матері на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір'ям, додавали під час сну сили. Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання. У фольклорі дуб символізував молодих хлопців, міцність і велику силу людини. Народ склав легенди про нього. Існує
К Українська народна пісня Чом дуб не зелений? Бо туча прибила... Козак не веселий, Бо лиха година. "Ой як мені, мати, Веселому бути? Любив дівчиноньку, Та й узяли люди. Любив дівчиноньку, Та й узяли люди,– Мені, молодому, Парочки не буде. Тільки ж мені й пари, Що оченьки карі, Тільки й до любові, Що чорнії брови. Чорні брови маю, Та й не оженюся, Піду до річеньки – З жалю утоплюся!" "Не топись, козаче, Бо душу загубиш! Ходім повінчаймось, Коли вірно любиш!" У дитячому фольклорі збереглися також обряди жертвопринесення біля дуба з метою викликання дощу: "Іди, іди Дощику, зварю тобі борщику, на дубі поставлю, дуб ізворухнеться, горщик розіб'ється, а дощик поллється". Із дубом пов'язане також уявлення про річне коло. Наприклад, у народних загадках:
У казках дуб означає не так дерево-рослину, як особливе сакральне місце, з котрим пов'язана доля людини й біля якого відбуваються вирішальні для життя героїв події. У казках про Правду і Кривду або бідного й багатого брата на верхівку дуба сідають віщі птахи. Під дубом також збираються чорти, які розкривають секрети зцілення осліпленого героя, зачарованої царівни тощо. В іншій казці хлопець мусить виконати складне завдання. От іде він до коня та й сльозами обливається. А кінь каже: "Чого ти, хазяїне, плачеш?" — "Як же мені не плакати, — відповідає той, — як цар заставив дістати з моря сім та сім перлин". Кінь мовить: "Підеш до моря, й залізь на високий дуб, а як вода розіграється, так хапай найбільшу рибину й держи її, поки вода не заспокоїться". Отже, й тут дуб — світове древо посеред моря, він поєднує буденний, земний світ із водною стихією, рибою і від цього древа залежить доля героя. Малюк Жолудь казка Наталія Гуркіна О Там, біля альтанки росли дуби. Їх було п’ятеро: сильних, статних, гілками „підтримуючих” небо! Скільки їм було літ достеменно ніхто не знав тому що коли засаджували міський парк – вони вже росли. Кожну осінь дерева віддавали землі свої плоди – жолуді, в надії, що весною із землі потягнуться до неба молоді дубки. Але, приходила весна і через заморозки молоді пагінці гинули. Так було багато років поспіль, поки одного дня: - Де я? – запитав маленький Жолудь, впавши на м’якеньку травичку. - Ти на землі, - привітно відповіла Кропива. - А як я сюди потрапив? – не міг збагнути малюк. - Ти на дереві ріс, а потім, коли піднявся вітер впав.
- Синку, не переймайся. Так і має бути. Тепер ти зможеш вирости і стати таким як і я великим і сильним. - Класно! – зрадів маленький Жолудь. - Але тобі ще спочатку потрібно зиму пережити, та й весняні морози бувають лютими, - дивлячись на сина, заклопотано проказав батько. - Татку, ти не хвилюйся! Я впораюся! – малюк грайливо підморгнув батькові і почав розглядатися навколо. – Краса ж то яка! – посміхнувся. – Я виросту, обов’язково виросту і буду таким сильним як ти, тату. Пролітали, неначе осінні листочки, дні. Одного ранку маленький Жолудь побачив що все вкрито білосніжним, пухнастим килимом. Він здивовано поглянув на батька, але той солодко спав. Малий не став його турбувати. Лиш тепліше закутався у травичку, і знову заснув. Розбудив його сонячний промінчик. Відкривши очі і потягнувшись, малюк помітив що із його серця до неба тягнеться тоненька ниточка. - Татку, татку! Дивися! Що це? – в очах Жолудя були страх і збентеженість. - Маленький мій, - поглянувши на переляканого сина, лагідно посміхнувся Дуб. – Це твоє майбутнє. Оберігай його і нічого не бійся. - Нічого не зрозумів, - проказав малий і, допитливо поглянув на батька. - Все буде добре, не хвилюйся. Це із твого серця, до сонечка, тягнеться молодий дубок. Ти виростеш, мій хлопчику, і станеш таким самим велетнем як і ми, твоя родина. - Зрозуміло! – радісно підстрибнув маленький Жолудь. Минали дні. Тоненька стеблинка майбутнього дерева з кожним днем набиралася все більше і більше сили. Малюк Жолудь тягнувся до Сонечка і брав від нього тепло, а матінка Земля щедро обдаровувала його своєю силою.
З кожним днем молодий дубок піднімався міліметр за міліметром над землею. Коли почалася літня спека йому почало бракувало такої необхідної для життя вологи. Тому маленьке деревце прокидалося вдосвіта і зверталося до Трави і Кропиви з проханням дати йому роси. Вони не відмовляли тому що полюбили малюка. А його внутрішня сила викликала у них захоплення. адже він єдиний за стільки років зміг пережити зиму та весняні заморозки. З тих пір минуло багато років. Альтанка стоїть на тому ж самому місці, але біля неї тримають небесний простір вже не п’ять, а шість дубів. Всі як один статні, впевнені і могутні. Лише один трішки менший на зріст, адже він, порівняно з своєю родиною, ще зовсім молодий, йому всього лишень п’ятдесят років. Дивлячись на його сильні гілки і велетенський, міцний стовбур важно уявити, що колись давно цей велетень боровся за своє місце під сонцем. Ось така казка. Ти теж виростеш великим-превеликим і будеш, як Дуб, сильним і могутнім. Згідно з міфологічними уявленнями, дуби існували ще до народження світу. Про це співають у світотворчих колядках: А на тім морі ой два дубочки, На тих дубочках два голубочки... Стали радити, як світ сотворити... Триєдина організація всесвіту прирівнюється до тричастинної будови дерева у величальній колядці господарю: На твойому дворі дуб гіллянистий, А в тому дубі та й три користі... У корень дуба — сивії бобри, Посеред дуба — ярії пчоли, У версі дуба — ясні соколи. Образ дуба, що ввібрав у себе міфологічні уявлення про світове древо як узагальнений символ творення життя, добра, бачимо у вірші Степана Руданського "До дуба": ... А ти, дубе, кріпись, Ти рости та рости, І до пекла дістань, І у пекло заглянь, І до хмари дістань, І на небо поглянь... І у силі, в добрі, Як скала, затвердій… або у Бориса Гринченка Р Віти розкинувши пишно рясно-густі і широкі, Гордо стояв між усіма, стиха шепочучи листом; Кращий за всіх він здавався силою дужою й хистом; На світі бурі ніякі зроду б його не, зламали, Віти ж, простягшись, од вітру й інші дерева ховали. А у землі плазувала сила хробацтва гидкого, Нишком вони і потроху корінь під'їли у його... От і пов'яли, посохли цівка й могутнії віти, Листя пожовкле змогла вже буря й маленька оббити; Пишне убрання розвіяв вітер по світу; зостались Мертві гілки, де недавно шати зелені пишались... 
Посади вербу із молитвою, Із молитвою, із гарячою, Покаянних сліз не жаліючи. Може виросте. Може виплачем Ген гріховності, світ руйнуючий, Відбудуємо храм спаплюжений, Златокупольний у душі своїй. Cвітлана Касянчик Верба — жіночий символ Світового Дерева. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов'ян, наша Галактика є початком Всесвіту. Здавна у нашому народі її шанували: „Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Недовгий вік у верби — років двадцять. Але за рік насадження нарощують деревини більше ніж дуб, ялина й навіть швидкоросла тополя. Розмножується верба легко, і розселюється без труднощів, та й вимоги її досить скромні.
Ще в сиву давнину люди шанували вербу. Її оспівували в піснях і легендах, її образ — один з найулюбленіших у народі. ВЕРБА ТА ВОДЯНИЙ ЦАР Легенда Ж
А коли приходили женихи, вона вимагала: - Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем. Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах. Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи: - Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний! Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою, по зеленому волоссі, кивнула привітно: - Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш? — Покохав я тебе, діво, міцно й навіки. Не зустрічав такої краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються у володінні моєму. Будь мені за дружину, зроблю тебе царицею водяного царства. Все для тебе зроблю, чого зажадаєш, бо силу маю велику. І стрепенулася дівчина. — Все можеш зробити? - Так! Наказуй! — Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити водяного володаря. — Буду твоєю, але... зроби так, щоб вічно мій прекрасний образ відбивався у дзеркалі твоїх вод, щоб з року в рік він ставав усе гарніший і гарніший... Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відображеною в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися від обіцяного. - Слов'яни вважали вербу символом родинного вогнища. Молодих обов'язково водили навколо куща лози. З вербою лягали і в домовину. Археологів, яким першим пощастило побачити гробницю Тутанхамона, вразило те, що поряд з маслиновими гілками, пелюстками лотоса й волошками на простирадлі юного фараона лежали й гірлянди з вербових листків! Ця давня любов до верби народилася, безумовно, від того, що дуже вона гарна, дуже корисна для людини. Християнська церква ввела поважання верби до своїх обрядів. У нас є навіть свято — Вербна неділя. Було заведено в цей день квітки-сережки варити з кашею і їсти, а молоді гілочки — святити. З давніх-давен, як тільки луки покривалися травицею, сільська молодь улаштовувала традиційні весняні ігри. Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: О Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою. Люблять вербу в народі за красу, за притаєну зажуру та гордий сум. Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні. Тиждень перед Великоднем називається Вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба е особливо цілющою. Шанують і оспівують її в піснях та у віршах. Але й серед верб є найулюбленіші... З особливим пієтетом і шаною опоетизував разом з калиною і тополею вербу, яка стала своєрідним символом, Тарас Шевченко: «А калина з ялиною та гнучкою лозою, Мов дівчаточка, із гаю, Виходжаючи, співають». К Про вербу, сором’язливу нашу вербу, написано чимало: їй, «гнучкій та тонкоталій», присвячені пісні та вірші. Незабутні слова В. Симоненка з вірша "Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу..." …А якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі; Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Хто з нас не пам'ятає відомої української пісні «В кінці греблі шумлять верби, що я насадила»? Чи таке: «Люди гнуться, як ті лози, Куди вітер віє...» А згадаймо неперевершеного майстра поетичного малюнка Якова Щоголева: Струнка, як тополя, Гнучка, як лозина, Ростеш ти в коханні, У батька дитина. Або
Так тихо, що листок на них не колихне, Гілки переплелися довгою зеленою косою, В чеканні, що вода знов прохолодою дихне. Та ось подув різкий холодний вітер, Збурлилася вода і зашумів ставок, І вітер хвилею човни на берег виніс, А верби з вітром розпочали свій танок. Вода із піною на берег набігає, Полоще листя, миється верба косою, І наче дівку від біди застерігає, Не лізь далеко в воду, заберу з собою. В цей час русалки розігрались між собою, Співають і сміються, кличуть юнака, Милуються верби зеленою косою, Під верби заманили козака. Всю ніч розважали козака русалки, І тільки ранком гомін їх затих, На листі верб заграли вранішні світанки, Вода від сонця заіскрилась, вітер стих. Ранок настав після гучної ночі, Русалок вже нема, а наш козак сидить, На верби дивиться, не закриває очі, Від рук русалок тіло ще тремтить. Чи вірш
Вербова гілка зацвіла У мене на столі Як символ сонця і тепла Ще схованих в імлі Як знак зеленої весни, Котра ще в далині, Як знак, що щастя сад рясний Даровано мені. Вербова гілка на столі У мене розцвіла Прилинуть серце журавлі А в них на кожному крилі Дар сонця і тепла. І вже в наш час відома пісня Юрія Рибчинського, також присвячена їй, лозі: Біля млину калина, Б Біля тину дівчина, Біля серця журба. Та калина чарівна І вночі не заснеш. Та дівчина царівна, Що чекає тебе. А верба нам грає водою, Наша пісня, наша доля. Хай завжди мене верба Та й додому поверта. Розквітає калина, Зеленіє верба. Моя пісня прилине І змітає журба. Знов калина чарує Мої сонячні дні. Знов калина дарує Своє серце тобі. Вона, верба, зайняла своє почесне місце й у фольклорі. Якщо, скажемо, хочуть висловити комусь приємне словесне побажання, неодмінно згадають відоме прислів'я: «Будь високий, як верба, а багатий, як земля». І навпаки, про тих, хто полюбляє небилиці розпускати, обов'язково нагадують: «У нього на вербі груші ростуть», чи неоковирну, що завжди зіпсує справу, людину охрестять приповідкою: «Куди не повернеться, то в нього золоте верб'я росте»... Та й інші прислів’я та приказки не можна забувати:
Посадіть калину коло школи, Щоб на цілий білий світ Усміхнулась щиро доля, Материнський білий цвіт… Однією зі священних рослин, що символізує жіноче начало взагалі, і зокрема період жіночої плідності, є калина. Калина звичайна, червона калина (лат. Viburnum opulus; місцеві назви: карина, калена, калинина) — високий гіллястий кущ 2-4 м висотою з сірою корою, з роду Viburnum, родини Адоксових (Adoxaceae). Колись у сиву давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця — «Коло». Її значна поширеність на теренах України, пов'язаність із родинно-побутовими, календарними обрядами (весілля, похорони, осінній обряд «похід на калину» та ін.) зумовили перехід із світу номінативної одиниці у світ художнього образу. Найбільше цей давній фольклорний образ виступає словом-символом як домінанта в асоціативному зв'язку калина — дівчина (мати), калина — Україна, калина — кров. Рід у калини великий - майже 200 видів. Із них в Україні віддавна росли два види. Але нині, крім них, у парках та садах можна зустріти ще 40 інших порід, які було сюди завезено з інших країн. Більшість із них, зокрема й калина звичайна, - це гіллясті кущі заввишки до 4 метрів із сірою корою та зеленкувато-сірими супротивно розташованими бруньками. Із червоною калиною в українського народу пов'язано чимало звичаїв та обрядів. І Є ще в народі звичай пов'язаний з цією рослиною - традиційний похід дівчат за калиною в ліс. Відбувається він здебільшого після закінчення недільної церковної відправи. По - святковому вбрані дівчата збиралися в гурти, уквітчували свої голови віночками і з піснями та жартами рушали в ліс або на луг по червону калину. Тут вони знаходили облюбований кущ, водили навколо нього танок, забавлялися. Потім сідали на галявині й пригощалися спеціально приготовленим до такої врочистої події частуванням. Лунали дотепні жарти, дівчата котрі сміливіші, загадували свою долю, ворожили на хлопців.
Н Ой ти, дівчино - червона калино, Як мені на тебе дивитися мило. Де ти, калино, зросла такая, Такая високая, Такая червоная Листоньком широкая? Народна любов до цього дерева збереглася до наших днів. З жодним деревом не пов'язано стільки поетичних символів, як з калиною, жодне не овіяне такою кількістю вірувань і повір'їв. Українці завжди любили й шанували її, називали червоною калиною, а південні слов'яни - добровітою. До речі, калину названо червоною через колір її достиглих плодів. Про виникнення цієї назви є така легенда. Колись на нашу землю напали татари. Вони захопили в полон дівчат і х Плоди калини були наче краплини крові, пролитої вільнолюбними дочками українського народу, а насіння їх за формою нагадувало серце... Калинова сопілка, калинова колиска, калиновий лист — говорять в народі. Дуже любив цей кущ Т.Г.Шевченко. Він опоетизував калину в свої творах. Сонце гріє, вітер віє з поля на долину, Над водою гне з вербою червону калину. На калині одиноке гніздечко гойдає, А де ж співає соловейко? — не питай, не знає. Тече вода з-під явора, Яром на долину. Лишається над водою Червона калина, Пишається калинонька, Явір молодіє, А кругом верболози Й лози зеленіють.
Був собі дід та баба. У діда дочка, і в баби дочка. От і пішли вони в гай по ягоди. Так дідова збирає та й збира, та й назбирала повну миску, а бабина візьме ягідку, то і з'їсть. От і каже дідова: — Ходімо, сестро, додому, поділимось. От ідуть та йдуть шляхом, а бабина говорить: — Ляжмо, сестро, відпочиньмо. Полягали, дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж та й устромила їй у серце, та викопала ямку, та й поховала її. А сама пішла додому та й каже: — Дивіться, скільки я ягід назбирала. А дід і пита: — Де ж ти мою дочку діла? — Іде ззаду. Коли ж ідуть чумаки та й кажуть: — Станьмо, братця, от тут одпочинем. Та й стали. Глянуть — над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла! Вони вирізали з тії калини сопілку, та й став один чумак грає, а сопілка говорить: Ой помалу-малу, чумаченьку, грай, Та не врази мого ти серденька вкрай! Мене сестриця з світу згубила — Ніж у серденько та й устромила. А другі кажуть: — Щось воно, братця, значить, що калинова сопілка так промовляє. От прийшли вони в село та й натрапили якраз на того діда: — Пусти нас, діду, переночувать, ми тобі скажемо пригоду. Він їх і пустив. Тільки вони увійшли у хату, зараз один сів на лаві, а другий став біля його та й каже: — Той вийняв. Сопілка і говорить: Ой помалу малу, чумаченьку, грай, Та не врази мого ти серденька вкрай! Мене сестриця з світу згубила — Ніж у серденько та й устромила. Тоді дід каже: — Що воно за сопілка, що вона так гарно грає, що аж мені плакати хочеться! А ке, я заграю! Він йому й дав. А та сопілка говорить: Ой помалу-малу, мій таточку, грай, Та не врази мого ти серденька вкрай! Мене сестриця з світу згубила — Ніж у серденько та й устромила. А баба, сидячи на печі: — А ке, лиш сюди, старий, і я заграю! Він їй подав, вона стала грать,— сопілка й говорить: Ой помалу-малу, матусенько, грай, Та не врази мого ти серденька вкрай! Мене сестриця з світу згубила — Ніж у серденько та й устромила. А бабина дочка сиділа на печі у самому куточку. І злякалась, що дізнаються. А дід і каже: — А подай їй, щоб заграла! От вона взяла, аж сопілка й їй одказує: Ой помалу-малу, душогубко, грай, Та не врази мого ти серденька вкрай! Ти ж мене, сестро, з світу згубила — Ніж у серденько та й устромила! Тоді-то вже всі дізналися, що воно є. По дідовій дочці обід поставили, а бабину прив'язали до кінського хвоста та й рознесли по полю. Існує таке повір'я про калину: якщо зробити з калини сопілку, то в сім'ї з'явиться продовжувач роду — син. М Із калинової гілки. Як заграє, як заграє... Скільки він мелодій знає! Я насмілився спитати, Де він так навчився грати. Посміхнувсь дідусь лукаво: - У калини біля ставу… Бо не знайти чистішого звуку, ніж звук калинової сопілки. В калині, кажуть, живе материнська любов і мудрість. Є й таке прислів'я: «Милуйся калиною, коли цвіте, а дитиною — коли росте». Не варт забувати, що саме цей кущ - поетичний символ материнської любові: Ой повішу колисочку та й на калиноньку, Буде вітер колихати любу дитиноньку. Буде вітер повівати, калину хитати. Хибний дощик буде йти, дитя напувати. Пташки будуть прилітати, дитині співати. Люлю, дитя, спати, бо пішла десь мати. Пішла на долину ламати калину. А-а-а! А-а-а! А-а-а! А-а-а! Калину ламати, дитя напувати. Щоб росло здорове й мало чорні брови. Ще й рум'яні щічки, ой поспи де трішки. А-а-а! А-а-а! А-а-а! А-а-а!
Н В чистім полі щастя-долі побажала. Ой, калинонько червона, не хилися, В чистім полі щастя-долі наберися. Та літа давно минули, одлунали, Як мене гілля високе колихало. Знов калина коло млину розцвітає, Мого рідного синочка забавляє. Виростай же, мій синочку, мій соколе, Тобі щастям колоситься рідне поле. Пролягла тобі на зорі путь орлина, І в дорогу проводжає цвіт калини. Не можна не згадати й чудову авторську пісню І. Чернецького, про матір, пов’язану з образом калини. Ой, чого та калина віти похилила – Чи багато цвіту, чи тяжка роса?.. Ой, чого так рано мама посивіла? А була у неї золота коса. Мамині дороги, мамині тривоги Простелила доля у незнану даль. За ворота вийде, стане край дороги, В коси заплітає сивини печаль. Стеляться тумани долами-лугами, Стеляться тумани на глибокі сни... Гей, дорого дальня, поверни до мами Буде в її косах менше сивини. Калина посіла чільне місце в родильній обрядовості, її клали у першу купіль немовляти, щоб дитина була рум'яною, вішали біля породіллі, «щоб були здоровими й щасливими вона й дитина». Кумам та гостям дарували «квітки» з калиною. Калину садили на могилі молодої дівчини. Вважається, що там, де росте біля колодязя калина, там і вода чистіша. У козаків-запорожців саме червона калина була втіленням поняття «Вітчизна», «Батьківщина»: Ой поїхав на чужину та там і загинув, С Навіки покинув Звелів собі насипати Високу могилу, Звелів собі посадити Червону калину: Будуть пташки прилітати Калиноньку їсти, Будуть мені приносити З України вісті! Калину саджали на могилах тих, хто боровся за волю та незалежність українського народу як символ вічної людської пам’яті та незнищенності народу та його ідеалів, тому вона є пам’яттю за всіма полеглими. “Червона калина”. Як вбивали братів, славних козаченьків, Вражі бусурмани, вішали на гак. Глянувши востаннє на цей світ біленький, У смертну годину козак мовив так: Хай живе, хай живе вільна Україна. Хай живуть, хай живуть вічно козаки. Хай живе, хай цвіте червона калина. Нехай згинуть воріженьки на вічні віки. Хто живе на світі і хто жити буде, Хто шляхи козацькі буде ще топтать, Щоб буяла доля, щоб раділи люди, – Дай їм, Бог, востаннє ці слова сказать. З У діброві при долині вітер повіває, Там над стрільчиком калина слізоньки ковтає. Ой червоні тії сльози з стрілецької рани, Впав бідненький при долині, більше вже не стане… Для українців, що відстоювали загальнонаціональні інтереси, вели непримиренну боротьбу з поневолювачами українського народу, девізом стало варіанти пісні С. Чарнецького, Г. Труха «Ой у лузі червона калина» : Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо…. Кущ калини біля материнської хати — це не тільки окраса, а й наш духовний символ, наша спадщина, це символ рідної землі, отчого дому, батьківської хати Зоряна калина Говорила мати: «Не забуться, сину, Як будуєш хату, посади калину. Білий цвіт калини — радість України, А вогняні грона — наша кров червона. Зоряна калина і краса, і врода Нашої країни — нашого народу». — Пам'ятаєш, сину, що казала мати: «Посади калину в себе біля хати». До образу червоної калини звертаються у своїх віршах багато поетів. Калинонька Ось калина над рікою Віти стелить по воді. Хто це щедрою рукою їм намистечко надів? Червонисте, променисте, Розквітає, як огні. Дай хоч трішечки намиста, Калинонько, і мені...
К Із цвіту у колисці та вінку, З легенд, казок, сопілок благовісних, Із болю на могильному горбку. Мені життя твоїм вернули гроном, В якому запеклась козацька кров. Ти душу українську в нас борониш, А в нас для тебе — ласка і любов. Червоні грона святим, як і воду, На зиму їх кладем за образи... Люблю плекати твою чисту вроду, Ти — Боже дерево, з роси й сльози!
Образ калини оспіваний в українських народних піснях, про неї народ склав загадки, прислів'я, приказки. За хатою, у садочку, У зеленому віночку Т Стала пава молода.(………) ***** І збігаються всі діти, Щоб на неї поглядіти. За намисто кожен смик Та й укине на язик. (………) *****
У вінку зеленолистім, У червоному намисті. Видивляється у воду На свою хорошу вроду. (…….) ***** Стоїть дід над водою З білою бородою. Тільки сонечко пригріє, Борода почервоніє. (……..) • Пишна та красива, мов червона калина. • Щоки червоні, як кетяги калинові. • Стоїть у дворі дівонька, як над ставом калинонька. • Убралася в біле плаття, як калина в білий цвіт.
Весь білий світ — то вишні цвіт. Правічне дерево Вкраїни – Її безсмертя в плині літ. Одне з найстаріших дерев в Україні — вишня. Вишня (Cerasus) — підрід рослин із підродини мигдалеві. Більшість плодів видів з цього підроду їстівні. Її знали з давніх-давен як дику рослину з цілющими ягодами, пізніше вишню культивують і виводять цінні сорти. Біології припускають, що вишня поширилася в Україні з Малої Азії. Проте назву цього дерева, яка в багатьох мовах (в тюркських включно) має слов'янський корінь, іі досі не можуть пояснити. Вишня є одним із найпоширеніших плодів, які використовують при приготуванні окремих кондитерських виробів. Сушені вишні часто використовуються при приготуванні цукерок всередині з алкогольними напоями. У періоди кінця травня та майже всього червня, можливо ще частина липня, у Європі вишня — ягідний продукт, що вживають сирим. Черешня — один із видів з підроду вишня - вважається одним із найсмачніших видів. Вишня — за віруваннями українців, дерево взаємної любові, весни, краси, мужності. В українському фольклорі вишня символізує красу дівчини, її молодість. З вишневих гілок українські предки варили ритуальний напій, який неодмінно вживали на Новий рік, Зелені свята, Купала тощо. У Символіка вишні простежується в народних піснях різних жанрів. Так, у прадавній сакральній щедрівці “паління” (почервоніння, дозрівання) вишню порівнюють з “красною” дівчиною, яка готова обирати судженого: Запалилася вишня-черешня од Сонця, Гей, од Сонця! Порозкривай-но, красна Ганнусю, оконця, Бо прийдуть до тя 120 коней на твій двір, Гей, на твій двір! Вибирай собі, красна Ганнусю, котрий твій! В іншій пісні-щедрівці зображено картину давнього новорічного хатнього звичаю своєрідно прогнозувати долю дівчини на виданні. Цікаво, що образ колупання кори міг бути пізніше перенесений на колупання дівчиною печі під час сватання, коли вже вишню в хаті не ставили:  Де стояла вишня-черешня,
Щедрий вечір, добрий вечір! На тій вишні кора золотая. Кому ж іти кору колупати? Дівки Настінки кору колупати. Наколупала вона да три блюдечка, Три блюдечка, три полумиска. Понесла вона до золотарика: — Золотарику, рідний братику, Іскуй мені три перстенька: Первому перстеньку — женихатися, Другому перстеньку — повінчатися, Третьому перстеньку — на посаді сидіть, На посаді сидіть — на милого глядіть. У купальському, весільному обрядах вишня виконувала роль обрядового дерева (“купайлиці”, “гильця”). У гумористичній пісні “Ой під вишнею, під черешнею” на основі прийому контрасту зображено молодість і старість, безперспективність таких любовних стосунків. Ой під вишнею, під черешнею українська народна пісня Ой під вишнею, Під черешнею Стояв старий з молодою, Як із ягодою. І просилася, і  молилася:
– Пусти мене, старий діду, На вулицю погулять! – Ой і сам не піду, І тебе не пущу, Бо ти мене, старенького, Покинути хочеш. Куплю тобі хатку, Іще сіножатку, І ставок, і млинок, І вишневенький садок! – Ой не хочу хатки, І ні сіножатки, Ні ставка, ні млинка, Ні вишневого садка! Ой ти, старий дідуга, Ізогнувся, як дуга, А я молоденька, Гуляти раденька! Ой ізгиньте, пропадіте, Всі старії кості, Не сушіте, не крушіте Мої молодості! Ти в запічку: кахи-кахи, Я з молодим: хихи-хихи. Ой ти все спиш, а я плачу, Тільки літа марно трачу! Хата у вишневому садочку — одвічне замилування українського народу — оспівана багатьма письменниками. Тому "садок вишневий коло хати" став символом України, рідним, близьким образом і при згадці про вишню на пам'ять одразу ж приходить така близька і люба серцю, кожному знайома поезія Тараса Шевченка :  Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть…
Антонович був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, Квітчаста Батьківщино вишні й соловейка. У фольклорній творчості нашого народу відбита шана до рослини, замилування нею. Іноді навіть гумористичні інтонації звучать, як-то у загадках:
 Зірви мене – поживишся!»,
червона, як кров, добра, як мед».
а в жнива - червоним плодом». Спостереження над життям улюбленого в народі дерева породили прикмети:
тепла, якщо ж до цього таки дня вишня зелена, зима буде люта». Існувало колись таке повір’я. Хворих дітей проймали крізь розколоту зумисне вишню, яку потім зв’язували, щоб зрослась. Гадали, як вишня зрослася, так дитина видужає. В українському народі складено багато фольклорних та авторських пісень, в яких оспівуються вишні, вишневі садки. Народнопісенний символ вишні-дівчини-нареченої оригінально опоетизувала Ліна Костенко: Ще сніг ковтала повідь широченна,
З Тепле, як гарна весна. Вишня вдяглася в намисто, Мама щаслива й сумна. Там за село проводжала Долю мою молоду... Щедро мені щебетала Мамина вишня в саду. Вдаль голубими вітрами Весни за обрій пливли. Раннім туманом у мами Коси, як дим, зацвіли. Мати в тривогах вінчала Щастя жадане й біду... Радо мене зустрічала Мамина вишня в саду. Здавна близьке й сокровенне Все там, аж терпне душа. Начебто й мама до мене Стежкою в сад поспіша. Знов, як бувало, до столу Кличе, лиш в хату зайду... Ронить зацвіток додолу Мамина вишня в саду. Пісня любові й дитинства В серці бринить, як струна. Наче священна молитва З рідного краю луна. Та не порадує літо Душу мою молоду... Плаче тепер білим цвітом Мамина вишня в саду. 
Як пахне явір восени! Як пахне явір! Ще й при потоці, наяву, вві сні, в уяві… Василь Герасим’юк Явір - велике листяне дерево, походить з родини кленів, яких нараховується 157 видів. Його повна назва – клен псевдоплатановий (Acerpseudoplatanus), або білий. Стрункий високий красень, що досягає 30-40 м висоти, з широкою куполоподібною кроною. Досягає віку 500 роківПлодоносить щорічно і рясно. Добре поновлюється з насіння та вегетативно. Природний ареал явора – Євразія, Америка, Північна Африка. В наш час найбільш поширений в Карпатах, Альпах та Балканах. В Карпатах росте до верхньої межі лісу (до 15000 м над рівнем моря), як домішка гірських букових лісів, але по зворах, високих берегах малих річок та потічків часто утворює чисті зімкнені деревостани. До ґрунтів невибагливий, але полюбляє незастійну вологу. Тіневитривалий, довго росте в другому ярусі. Від назви цього дерева утворено чоловіче ім'я Явір (наразі поширене переважно серед південних слов'ян), різноманітні прізвища, назви населених пунктів (найчастіше на території розселення західних та південних слов'ян, а також в Галичині та Закарпатті). Явір у міфах слов'ян виступає як одне із першодерев, як і дуб, дуже часто є символом світової осі та родовим деревом, як першородний «явір зелений»: в  колядках
Як ще не було початку світа, То ще не було неба, ні землі. А лишень було широке море, А на тім морі явір зелений, На тім яворі три голубочки, Три голубочки раду радили: - Як би ми, браття, світ поставили? Ой ходім, браття, аж на дно моря Та там добудем дрібного піску. Тот пісок дрібний посієм всюди, Та встане з нього свята землиця, Та буде тамки золотий камінь, З того каменя та буде сонце, То буде сонце і місяць ясний, Рум’яна зоря і звізди прекрасні. *****
Що в нашого хазяїна стоїть явір у дворі. Рай розвивсь. Рай розвився, Христос народився Увесь світ звеселився. Що в нашого хазяїна стоять столи тесовії Рай розвивсь. Рай розвився, Христос народився Увесь світ звеселився. Ой, ти, пане-хазяїне, застеляй же нам столи. Рай розвивсь. Рай розвився, Христос народився. Увесь світ звеселився. Та клади калачі з ярої пшениці. Рай розвивсь. Рай розвився, Христос народився. Увесь світ звеселився. в щедрівках С Рано, рано, Син Божий, Марія. А в тім яворі райські бджоли. Рано, рано, Син Божий, Марія. Попід корінням чорнії бобри. Рано, рано, Син Божий, Марія. А на вершку яснії соколи. Рано, рано, Син Божий, Марія. Чорнії бобри та на шубоньку. Рано, рано, Син Божий, Марія. Райські бджолоньки на свічечку. Рано, рано, Син Божий, Марія. Ясні соколи на врішочку, Рано, рано, Син Божий, Марія. Часто явір фігурує у різноманітних українських піснях, казках, легендах. жүктеу/скачать 0.55 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
ВІТОВЕ ДЕРЕВО - це символ Неба і Природи, емблема світу і людини. Наскільки неповторне це дерево в переплетенні своїх стовбурів, гілок, листя, цвіту і плодів, настільки неповторний світ у своїх виявах, а людина - у своїй душі.
ЕРЕВО ЖИТТЯ - символ зародження Космосу, 
ЕРЕВО ПІЗНАННЯ - це символ пізнання Добра і Зла. Воно єдине у вічному саду дерев, що не плодить собі подібних, бо його плоди - їжа духовна, а не тілесна. Хто скуштує такого плода, має незвичайну життєву силу, що породжує нове життя, - силу духовну, завдяки якій він не просто живе, а бачить різницю між Істиною і Хибою, Красою і Потворністю, Добром і Злом. Той щасливий і нещасний водночас: щасливий, що помічає таку різницю, але нещасний, бо бачить, якою нетривкою є стіна між Красою і Потворністю, і як вміє Хиба займати місце Істини, і як вправно Зло видає себе за Добро...
ародні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку раїну іде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символом Росії є береза, України – калина. Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони 
с. Верхня Хортиця росте 700-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура -8м.
народній релігії дуб вважається деревом
расивий парубок покохав молодицю. Хотіли вони одружитися та кляті вороги на Русь набігли. І пішов парубок землю рідну захищати. Просив він дівчину, щоб пам’ятала та чекала його. Проте, не витримала молодиця і віддала своє серце іншому. Повернувся парубок додому і заплакав з відчаю. Не став їй докоряти, а лише просив Бога зробити його дубом в її садочку. Щоб виходила вона в садочок і слухала, як він плаче, щоб кожного мандрівника міг він своїми гілками вкрити і розповісти про свою долю. І зробив його Бог дубом в тім садочку.
сь така історію одного дуба трапилася у парку невеличкого містечка. 
іс у зеленому лісі дуб велетенський високий;
ила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що булла закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:
Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар. — Вічно твій чарівний образ буде відбиватися в цьому озері, але станеш ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму коріння твоє, що купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними... Так заявилося в нашому краю новеславне дерево — верба плакуча… 
й вербо, вербице!
оли Тараса Шевченка відправили з Орської фортеці на заслання, по дорозі в місті Гур'єві знайшов він гілочку верби. І, мабуть, так зажурило серце за рідною Україною, так нагадала вона йому далеку милу батьківщину, що не зміг покинути її, узяв з собою. Прибувши на місце заслання, посадив він ту маленьку лозину на непишному солдатському городі. Прийнялась гілочка, переборола місцеву спеку, пішла вгору і стала могутнім деревом. Уже друге сторіччя стоїть «шевченківська верба» у Форті Шевченка. А коли відзначалася 110-та річниця з дня смерті Кобзаря, звідти, з півострова Мангишлак, привезли в Україну маленьку гілочку «поетової вербиченьки». Її урочисто висадили в місті Львові, у Стрийському парку. Тепер це вже доросле дерево. І росте близька родичка верби, якою милувався Тарас Григорович, як живий безсмертний пам'ятник українському поетові.
хилились верби біля ставу над водою, 
іля ставу верба.
снує гарний звичай - біля щойно зведених осель на примітному місці в першу чергу висаджують калину. І поки посадять інші дерева в саду, кущі калини вже розростаються, милуючи зір білим цвітом навесні й червоними кетягами ягід восени. Калина символ рідної землі, батькової хати, невмирущості роду людського. Тому - то коло хати садять калину, щоб не переводився рід.
а Україні був прекрасний звичай : народжувався син - висаджували жолуді, з'являлася донька - висівали калинове зерня. Славнозвісна калина здавна була в Україні поетичним символом дівочої краси, жіночої скромності й чарівності. Цей образ оспівується у багатьох думах, переказах, піснях:
отіли примусили провести їх до селища, де ті жили. Але сміливиці завели ворогів зовсім в інший бік - у непрохідні лісові хащі, подалі від рідних осель. Татари не могли звідти вибратися, бо, незважаючи на жахливі тортури, ніхто з дівчат не показав їм дороги. Тоді розлючені чужинці порубали дівчат шаблями, І там, де пролилася їхня кров, виросли калинові кущі з кетягами яскраво - червоних ягід.
алинова сопілка
А ну, брате, вийми сопілку та заграй!
ій дідусь зробив сопілку
а калині мене мати колихала,
вою рідну Україну
авдяки червоним ягодам, які нагадують краплі крові, калина в українців стала символом пролитої козацької крові. Ця архаїчна значущість слів калина — кров за традицією зберігається і у піснях воєнної тематики нового часу:
алинонько! Ти — з маминої пісні,
а в червоних намистинках
давнину наші пращури-хлібороби святкували новий рік у березні, в час весняного рівнодення (з 21 на 22 березня). Вишня тоді була ритуальним деревом. Ялинки не ставили, бо вона, за повір’ями, несла смерть до хати. А вишню ставили не напередодні нового року, а ще восени садили з коренем у дерев’яну діжечку з землею, поливали тільки водою, принесеною в роті, а в березні з’являвся білий, біло-рожевий вишневий цвіт, що за ним домашні (кожен мав свою гілку) визначали врожайність, а дівчата пророкували собі долю: вийдуть заміж чи ні. Можливо, первісно саме до дерева-мами, а не до матері, були звернені слова доньки, гілка якої чомусь не зацвіла: “Мамо, моя вишня, чи я в тебе лишня?” 
нову наснилось дитинство,
тоїть явір зелененький,