В кого радість, а в кого горе

П'ятикласники зібрались їхати на екскурсію до Канева. Раділи діти: багато побачать нового, цікавого. Побувають на могилі Тараса Шевченка.

Збиралася їхати й Галя. Та ось у неї тяжко захворіла мама. При­ходить Галя до школи заплакана.

• 
  Чого це ти така сумна? - питають товариші.
  
• 
  Мама дуже хвора. Не можу я поїхати на екскурсію.
  

Минуло три тижні. Галина мама одужала - і весь клас поїхав на екскурсію. Поїхала й Галя.

Коли в тебе радість, у другої людини може бути горе.

Розуміти чуже горе - велика людська краса.

Я навчаюсь у четвертому класі. На почесному місці в нас портрет мого дідуся Павла. Під портретом напис: "Він віддав своє життя за Батьківщину".

Із розповідей мами, бабусі я знаю, що дідусь мій був розвідник. Він поліг смертю героя далеко на Заході, в Карпатських горах.

Наближався день пам'яті мого дідуся. Щороку в цей день бабуся приносить до дідусевого портрета букет квітів. А цієї весни і я випле­кав білі квіточки абрикоси й поніс їх раненько в школу. У школі пд^е нікого не було. Я поставив квіти біля портрета. Сів за парту. Коли Д^е бачу: дідусь усміхнувся.

• 
  Дідусю, - попросив я, - скажіть, будь ласка, ким мені бути? Мені й
  льотчиком хочеться стати, й агрономом, і лікарем. Ким мені бути?
  

У класі тихо... Третьокласники самостійно розв'язують задачу.

Марія Миколаївна підійшла до Зіни. Дивним здалося їй, чому це дівчина заглядає собі за пазуху, щось ніби перекладає там з місця на місце. Учителька аж зворушилася, як на неї глянуло маленьке-маленьке кошеня. Визирнуло, побачило вчительку й заховалося.

Марія Миколаївна лагідно торкнулася Зіниного плеча й по-змов­ницькому підморгнула. Дівчина зрозуміла: вчителька знає про її таєм­ницю. Вона почервоніла, засоромилася, глянула вчительці у вічі. Марія Миколаївна приклала палець до вуст і похитала головою. Мовляв, мовчи. Зіна зраділа...

Наступного дня Марія Миколаївна відкликала Зіну в куток кори­дору й питає:

• 
  Навіщо ти його вчора приносила до школи?
  
• 
  Ой, пробачте... Не було нікого дома... А воно боїться саме зали­шатись...
  

Через річку кладка. Така вузенька, що тільки один може перейти, а двом тісно. І розминутись ніяк.

З одного берега по кладці йде чоловік у білій сорочці. Йде і весело співає. З другого берега по кладці йде чоловік у чорній сорочці. Йде, схиливши голову, сумний, невеселий.

Зійшлися на середині річки. Чоловік у чорній сорочці каже:

• 
  Я дуже поспішаю, дай мені дорогу, повернись на берег, а потім
  перейдеш річку.
  
• 
  Куди ж ти поспішаєш? - запитав чоловік у білій сорочці.
  
• 
  У мене вдома велике горе. Син помер.
  
• 
  Я теж поспішаю, - сказав чоловік у білій сорочці.
  
• 
  Куди ж ти поспішаєш?
  
• 
  У мене вдома велика радість. Син народився.
  

Потім чоловік у білій сорочці тихо сказав:

- Тобі треба бути вдома швидше.

Сказав це чоловік у білій сорочці, повернувся назад і пішов на берег – куди треба йти чоловікові в чорній сорочці.

Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

Над акацією літає барвистий метелик. Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку - що ж тоді буде! Підійшла Зоя до акації. Зламала одну колючку, другу, третю.

Мама побачила й питає:

• 
  Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?
  
• 
  Щоб метелик не наколовся, - відповіла Зоя.
  

Одного теплого весняного дня ми пішли до лісу. Дорогою притомили­ся, сіли перепочити. Сидимо біля куща. Коли це Оля тихенько шепоче:

- Дивіться, в кущі гніздо.

Бачимо: поруч, ось близенько, гніздечко. І пташка у ньому сидить: маленька, сіренька пташечка. Дивиться на нас червоними оченятами, не­мовби просить: ой, відійдіть од мене, не наближайтеся до мого гніздечка.

Ми не могли відвести очей від маленької пташечки. Але таки вста­ли тихенько, відійшли в ліс та й посідали далеченько від гнізда. У нас полегшало на душі: ми не злякали пташки. Вона сидить у гнізді й дякує нам.
Майже чарівна розмова

Це було теплого сонячного дня. Все навкруги раділо весні. Квітну­ли сади, щебетали пташки. У блакитному небі летів журавлиний ключ. Десь весело дзюрчав весняний струмок. А під високою тополею на вулиці стояв маленький хлопчик і плакав. Він не бачив, як квітнуть сади. Він не чув, як щебечуть пташки. Небо здавалось йому не блакит­ним, а чорним. Журавлиний ключ здавався хлопчикові разком сльо­зин.

Люди йшли повз маленького хлопчика й не помічали, що він плаче.

Один дідусь побачив хлопчика, підійшов до нього, поклав йому руку на голову. Він довго щось хлопчикові говорив, щось його розпитував. Хлопчик крізь сльози щось розповідав дідусеві.

Так вони розмовляли з годину. І от хлопчик усміхнувся. Він поба­чив, як навкруги квітнуть сади. Він почув, як весело щебечуть пташки. У блакитному небі перед ним затремтів журавлиний ключ, і хлопчик подумав: а зараз весна!

Як то мило та гарно, коли хто осушить сльози на очах іншої людини й пробудить у неї усмішку.

Лісовою стежечкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко стукає дятел та лісовий струмочок дзюрчить у лісовій гущині.

Аж тут син побачив: назустріч їм іде бабуся з ціпком.

- Тату, куди вона йде? - питає син.

• 
  - Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається. Ось як Навіщо ж їй казати це слово? - дивується син. - Вона ж зовсім нам незнайома.
  
• 
  А ось зустрінемось, скажемо їй це слово, тоді й побачиш навіщо. Побачиш, що станеться.
  

• 
  Здрастуйте! - каже син.
  
• 
  Здрастуйте! - каже батько.
  
• 
  Здрастуйте ! - каже бабуся й усміхається.
  

На душі в хлопчика легко-легко стало.

• 
  Чому це воно так? - питається син.
  
• 
  Бо ми сказали людині: "Здрастуйте!"
  

Марія Іванівна сказала нам:

- Діти, подумайте, що вам здається найгарнішим у світі й що - найпотворнішим. Подумайте й напишіть про це твір.

Довго я думала, що ж найгарніше.

Найгарніше - це тендітні квіточки конвалії. Вони такі ніжні й ласкаві. Вони радіють, що на небі сонце. Коли дивишся на ці квітки, стає радісно. Хочеться зробити щось добре. І ще хочеться, щоб люди говорили про тебе, що ти гарна, слухняна дівчина, добра материна й батькова дочка.

Найгарніше - це коли люди роблять одне одному добро.

Раз було таке. Біля високого дерева на лавочці сидів старий дідусь. Він їхав автобусом і йому стало погано. Вийшов дідусь із автобуса та й сидить на лавочці. Мама запросила його додому, дала ліків, нагодува­ла. Дідусь відпочив, а наступного дня поїхав додому. Він їхав од сина.

А найпотворніше було ось що. В одного хлопчика померла бабуся. Стара-престара, їй дев'яносто років. І він не пішов на похорон. Та й коли хворіла - він її не провідував. Невже йому ото не боліло? Най­потворніше, коли людина стає зла, безсердечна.

Була собі дівчинка Оля. Коли їй виповнилось п'ять років, вона занедужала. Простудилась і злягла. І так кашляла і танула на очах.

До нещасної дівчинки стали приходити родичі - Олині тітки, дядь­ки, бабусі, дідусі. Кожен приносив що-небудь смачне і поживне: липо­вий мед і солодке масло, свіжі лісові ягоди та горіхи, перепелині яйця та бульйон із курячого крильця. Кожен казав: "Треба добре харчува­тися, треба дихати свіжим повітрям - і недуга втече в глухі ліси й на болота".

Оля їла медові щільники й солодке масло, лісові ягоди та горіхи, перепелині яйця та бульйон із курячого крильця. Та нічого не допома­гало. Дівчинка вже ледве підводилась із ліжка.

Якось біля її ліжечка зібралися усі родичі. Дев'яностолітній дідусь Панас і каже:

- Чогось їй ще не вистачає, а чого - і сам не збагну.

Коли це відчиняються двері й до хати заходить столітня прабабуся Надія. Про неї забули родичі, вже багато років сиділа прабабуся Надія вдома, нікуди не ходила й ніде не бувала. Та як почула, що занедужала правнучка, одважилася провідати.

Підійшла до ліжечка хворої, сіла на стільчик, взяла Олину ручку в свою зморщену маленьку руку і каже:

- Немає в мене ні щільничків медових, ні масла солодкого, ні свіжих лісових ягід і горіхів, ні яєць перепелиних, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-однісінький подарунок: щире бажання. Одне бажання залишилося в мене у серці - аби ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечку.

Така могутня сила любові була в цьому доброму слові, що малень­ке Олине сердечко забилося частіше, щічки стали рум'яні, в очах спа­лахнули радісні вогники.

- Ось чого не вистачало, - сказав дід Панас. - Доброго слова.

Чому голуби до Олега прилетіли

Серед подвір'я маленької сільської школи на високому стовпі стоїть гарненька дерев'яна хатка. З віконцями й дверима, наче справжня. Живуть у ній голуби.

Щодня діти приносять їм їсти: хто пшеницю, хто хліб, а хто й гречку. Годують їх по черзі.

Чия черга наспіла годувати, той і гукає голубів до себе: гуль-гуль… Вони їдять, а наближатися до дітей бояться.

- Чого вони до рук не йдуть? - дивуються діти.

В останній день навчання вчителька сказала, щоб улітку теж по черзі приходили діти до школи й годували голубів.

Минуло літо. Настало перше вересня. Кожен, ідучи до школи, поду­мав про голубів: як вони там живуть? То кожен і набрав у кишеню якоїсь пашниці.

Ось і шкільне подвір'я.

Учитель каже:

• 
  Розсиптеся, діти, на подвір'ї поодинці.
  
• 
  Хочу побачити, хто годував голубів улітку.
  

Знялись голуби зі своєї хатки й полетіли всі до Олега. Клюють зерно близько-близько від нього, один навіть на плече йому сів, другий на руку.

А інших дітей голуби немовби й не бачили.

Навіщо кажуть "Дякую"?

Дрімучим лісом ішли двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко, хотілося пити. Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь ска­зав:

• 
  Дякую тобі, струмочку.
  Хлопчик усміхнувся.
  
• 
  Чого ти усміхнувся, хлопче? - запитав дідусь.
  

• 
  Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові дякую? Він же не жива істота: не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.
  
• 
  Це так. Якби води напився вовк, він міг би й не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина говорить дякую? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?
  

У другому класі був урок малювання. Діти малювали ластівку.

У двері класу хтось постукав. Учитель відчинив двері. На порозі стояла заплакана жінка - мати маленької білокосої, синьоокої дівчин­ки Наталочки.

- Прошу вас, - сказала мати вчителеві, - відпустіть дочку з уроку.

Учитель підійшов до столу й тихо сказав:

- Діти, сталося велике горе. У Наталочки померла бабуся.

Наталочка зблідла. Очі її наповнилися сльозами. Вона схилилась на парту й тихо плакала.

• 
  Іди, Наталочко, додому. По тебе мама прийшла.
  Поки дівчинка збиралася додому, вчитель сказав:
  
• 
  І в нас не буде сьогодні уроків. Бо в сім'ї нашій велике горе.
  
• 
  Це ж у Наталоччиній сім'ї? - перепитав Микола.
  

Минув гарячий липневий день. Заходить сонце. Ми сидимо на бе­резі ставка. Вода непорушна, мов дзеркало. В ній відбивається блакит­ний небосхил. Дивишся в воду - і бачиш сонце. Ось воно доторкнуло­ся до ставка, і вода спалахнула, стала вогненна. Розпечене кружало все нижче й нижче опускається у водяну глибінь. І ставок горить, палах­котить. Ось уже кружало кудись закотилося, й вогняне колесо згасло. Дзеркало стало ніжно-блакитне. Надворі сутеніє, а в небі замерехтіли зірки. Вода стала синя. Ось уже зірки мерехтять і в синій глибині.