Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Монгольська навала на Київську Русь
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Монгольська навала на Київську Русь
Тому у 1237 - 1238 роках були завойовані Рязанське (грудень 1237) Володимиро-Суздальське князівства (м. Коломна, Москва, Суздаль, Володимир, Ярославль, Твер ( січень-березень 1238 року) та визнав політичну залежність від монголів Великий Новгород( хоча ворог дійшов тільки до Торжка, загружаючи у весняній повноводі) . Монгольське військо вирішило не йти далі на північ і на північно – західні руські землі , а повернули на південь, провівши біля двох років у степу між Сіверським Дінцем і Доном. Тут , на землі половецькій вони відпочили і підготувалися до масштабного походу в Південно-Руські землі . Частина половців покорилася монголам і поповнила їх військо , а частина приєдналася до печенізьких орд, які мешкали як союзники Києва у Пороссі та Посуллі (чорні клобуки, торки ), частина втекла на захід – на терени Угорщини і там осіли, прийнявши християнство. Підкоривши половців, монгольське військо у 1239 році вторгнулося у Переяславське та Чернігово - Сіверське князівства , швидко захопивши головні його міста (у жовтні 1239 Чернігів), окрім м. Козельська ( а у 1240 році зосередилося на завоюванні Переяславського, а затим і Київського князівства. Однак намагаючись завоювати Київське князівство , зустрілися з стійким опором оборонців Пороської лінії васальних від Києва печенізьких племен, які як степовики і відмінні кіннотники були теж кочовими військовиками , довгий час відбиваючи атаки завойовників , боронячи містечка Київського князівства (м.Торческ, Васильків, Кагарлик ), що становили південну лінії оборони столиці Русі. Тому затримавшись на цій оборонній лінії упродовж 1240 року, вони зуміли її завоювати восени і тільки у кінці вересня оточили м. Київ. Оскільки на той час колишній київський князь з чернігівських Ольговичів – Михайло втративши вже місто Чернігів, мав сумний досвід боротьби з нещадним ворогом, звернувся за допомогою до Галицько-волинського князя Данила Романовича, визнавши права останнього на київський престол (1239), а сам рушив на захід - до Угорського королівства за військовою і політичною підтримкою, то в момент оброни свого міста кияни мали керівником намісника Данила Романовича – відважного тисяцького Дмитра. Який відмовився від пропозиції без бою здати місто, організовуючи його оборону, яка тривала до 6 грудня 1240 року, коли столиця Русі була взята внаслідок довготривалої облоги (біля двох місяців) і по причині відчайдушного опору киян , які відмовилися добровільно здатися ворогу і не чинити спротиву , була поруйнована і більшість її населення винищена. Сам тисяцький Дмитро потрапив у полон і за його особисту мужність і військовий талант уникнув смерті, однак був змушений разом з військом ворога вирушити до Галицько-Волинської Русі. Як і у свій час київський князь Михайло, Данило Романович теж сподівався отримати військову допомогу у своїх західних сусідів (Польщі та Угорщини) , вирушивши перед монгольською навалою на свої землі до своїх західних союзників. Однак упродовж 1240- 1241 року монгольське військо, розділившись на дві частини, одназ яких рушила на Волинь (м.Володимир). а друга - на Галич. Упродовж 1241 року було завойовано більшість міст Галицько-Волинського князівства (окрім м. Кремінця, Холма). І монгольське військо (частина якого з Волині попрямувало у Польщу , а з Галича друга його частина рушила через Карпати до Угорщини і Моравії і на 1242 рік завоювавши частину їх територій , планувало продовжити рейд в Західну Європу , діставшись до Іспанії та вийти до берегів Атлантичного океану. Однак у 1242 році звістка про раптову смерть великого хана Монгольської імперії та оголошення про скликання великого курултая з метою обрання нового володаря імперії , змусила монгольське військо з європейського театру військових дій повернутися назад – через вздовж південного берегу Дунаю, а далі через українські степи північного Надчорномор’я дійти до пониззя Волги і тут біля її гирла у м. Сараї спадкоємиць сина Чингізхана хан Батий розмістив свій штаб , на місці якого згодом за рішенням Курултая в Каракорумі , який узаконив поділ Великою імперії Чингізхана на окремі улуси , як самостійних володінь нащадків великого хана і постала столиця західного крила (одного із чотирьох) Монгольської імперії , так званого улусу Джучі. Руські землі, завойовані Батиєм у 1237-1241 роках , увійшли до улусу Джучі( сина Чингізхана, якими тепер опікувався його син Батий) і цей улус зі : столицею у нижньому Поволжі в м. Сарай згодом отримав назву «Золота орда» ( з XV ст..), а до того цей східноєвропейський улус традиційно називався самими монголами Кипчацьким ханатом ( оскільки більша частина половців таки визнала владу монголів у 1239 році), а в західноєвропейських і слов’янських джерелах він фігурує як улусом Джучі, а затим дещо пізніше – Золотою Ордою. Так, самі монголи тут були представлені незначною частиною - військовою елітою з числа чингізидів , яка правила цим регіоном, більшість населення якого складали тбрські народи – нащадків половців, представники татар. Першими правителями улусу Джучи були чингізиди , однак досить скоро їх місце посіли татари , які спромоглися протягом двох століть утримувати князівства Київської Русі під безпосереднім (Північна Східна Русь) чи опосередкованим (Південно-Західна Русь) контролем. Кожен руський князь Північно-Східної Русі мав до 1480 року коритися Золотій Орді і щороку сплачувати данину Орді. Якщо він проявляв непослух і повставав, його землі зазнавали карального набігу, а військо знищували монголи. Однак не всі руські князі погодилися визнати умови співпраці з ординцями : володимирський князь Юрій Всеволодович у 1238 відмовився визнати владу монгольську і у 1238 році загинув у битві на р.Сіті , а його рідний брат суздальський князь Ярослав Всеволодович пішов на співробітництво з ординцями , отримавши ярлик на велике князювання на Русі однак за умови його лояльності до Монгольської влади, який мав гарантувати як заложник при дворі у Каракорумі його син Олександр. Трагічно завершив своє князювання чернігівський князь Михайло, що у 1245 році відмовився визнати васальну залежність від ординців у Сараї та пройти доволі принизливу процедуру при підтвердженні його вотчинних прав на чернігівське князівство і відмову йому на законні права великого князя київського, які були передані суздальському князю Ярославу Всеволодовичу. У противному випадку - покори ординській адміністрації та справної сплатити данини , а також участі в часи монгольських походів на захід руських вояків, вони мали відносний спокій і зберігали колишню владу у своєму князівстві. Таку покірність мусив у 1246 році у Сараї проявити галицько-волинський князь Данило Романович, що отримав ярлик на своє вотчинне князівство і не протестувати проти порушення традиційного порядку спадкування київського престолу старшим в роді Рюриковичів, за яким він по смерті чернігівського князя мав всі законні підстави стати спадкоємцем київської великокнязівської влади. Зазначимо, що окремі історики зазначають, що ординці у питанні спадкоємності великокнязівської влади свідомо керувалися порушенням руських традицій , роблячи ставку на другорядних представників Рюриковичів , що не належали до старшої гілки роду Ярослава Мудрого і не мали згаданого «причастя в Руській землі» Зрештою вони порушили і головну практику Русі , коли у справі спадку київського престолу вони відмовилися визначати його на зїзді (снемі) роду Рюриковичів та згоді на цю кандидатуру з боку київського віча. . Монголи не встановлювали на землях колишньої Русі безпосереднє правління своєї адміністрації (вони не прагнули самі правити землями Русі) , вважаючи останню периферійною територією ,яка розташовувалася на узбіччі прибуткових торгових шляхів , що пролягали з з центральної Азії до північного узбережжя Чорного моря, однак контролювали владу ( через систему ярликів - ханських документів ,що засвідчувати статус васальних їм руських князів). Тому співпраця з місцевою руською елітою , яка мала забезпечувати збір з населення данини монголам , була головною умовою гарантії владних повноважень руських князів , як і вибір ними великого князя на Русі . Для ординців було важливо не тільки отримувати стабільний дохід з залежної від них Русі , а й забезпечувати спокій та покору населення і вони не переслідували мету перетворення Русі на розорену та безлюдну територію, а на думку більшості сучасних дослідників історії Орди , слід мати на увазі, що розмір згаданої данини був доволі помірним (складав 1/10 частину доходів кожного господарства), що не перевищувало традиційні платежі на користь Руської держави. А тому вони вважають недоречним у подальшому використання традиційних оцінок для російської і радянської історіографії ординської влади як «Монголо-татарського іга». Так, і нинішні західні історики (Джон Фенел (Joyn Fennel .The Crisis of Medieval Russia , 1200 -1304 (London and New York, 1983, p.97) визнають, що досить скоро руські князівства, підкорені монгольською армією , упродовж 1237-1241 років попри завойованою більшості великих міст, що були князівськими столицями (Чернігів,Переяслав,Київ,Галич, Володимир ) , не втратили більшість свого населення, особливо сільського, що мало можливість навіть у період монгольської експансії 1237-1241 років сховатися від ворогів у лісах та переселитись у більш безпечні території Північно-західної Русі (Полоцького князівства) та Новгородської республіки чи лісових масивів Волині. Дослідження історії Русі золотоординського періоду останніх часів утвердило думку, що присутність монголів докорінно не змінило києво-руське суспільство. Скоріше вона прискорила і завершила процес змін руського політичного і соціально-економічного устрою, що почалося за століття до їх приходу. Він же був зумовлений трьома чинниками: : 1) поступовим переміщенням політичної і економічної влади з центру держави в регіони; 2) виникнення трьох могутніх незалежних князівств в межах колись єдиної держави Русі з центром у Києві : Галицько-Волинського , Володимиро-Суздальського та Новгородського князівств; 3) поступовим занепадом єдиної держави та перетворення її на федерацію окремих руських князівств, що мали перспективу, яка успішно реалізувалася через століття після монгольського завоювання Києва , перетворившись на окремі держави на базі згаданої федерації (Галицько-Волинську державу, Володимирсько-Суздальську ( з 1480 року Московську) та Велике князівство Литовське ( куди увійшли Полоцьке князівство та українські землі (Волинь, Київщина, Поділля та Чернігово-Сіверщина). Останній період Київської Русі по різному вплинув на розвиток з кожної з її державних наступників. Під час монгольської епохи київської історії соціальний й адміністративний уклад руського суспільства залишався незмінним, а ті місцеві князі , які визнали верховну владу монголів у Східній Європі, по суті, продовжували правити у своїх вотчинах, як і раніше. Так на українських теренах Галицько-Волинське князівство, а з 1253 року-Руське королівство зберегло свою самостійність до 1349 року. Володимиро-Суздальське і Новгородське князівства потрапивши в васальну залежність від Орди , вдалися до співпраці з останньої , отримавши з цієї причини ханський ярлик великого князя на всіх землях Русі ( суздальський князь Ярослав Всеволодович ( 1246 ) та його сини Андрій та Олександр 1252 року ). жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|