Міністерство освіти і науки України Сумський державний університет Кафедра філософії

Юнг зазначив, що в процесі свого пізнання світу і спілкування люди користуються словами, поняттями і символами, щоб висловити смисл того, що вони хочуть передати. Найбільш цікавими засобами спілкування виступають символи: терміни, імена чи зображення, які відомі у повсякденні, але несуть у собі ще додаткове значення. Наприклад, на куполі православної церкви ви бачите зображення тварин під образами євангелістів. Хтось, не знайомий з християнством, міг би зазначити, що християни поклоняються тваринам, хоча насправді це не так. Також і мандала – поєднання хреста і колеса – символ, який має декілька тлумачень.

Особливість людського сприйняття світу полягає в тому, що людина ніколи нічого не сприймає повністю і ніколи нічого повністю не розуміє. Ми можемо підсилити наші почуття застосуванням бінокля або мікрофона з підсилювачем, але завжди буде межа, за якою ми втрачаємо впевненість у наших знаннях. До того ж існують несвідомі аспекти нашого сприйняття реальності. Особливо вони проявляються у формі снів, які несуть в собі багату символічну мозаїку. Саме дослідження снів і націлило психологів на вивчення несвідомого аспекту свідомих психічних явищ.

Свідоме і несвідоме в мозку тісно пов’язані. Скажімо, ви хотіли представити свого друга, а його ім’я випало з вашої пам’яті у саму важливу хвилину. Ви йшли за чимось у сусідню кімнату і на порозі забули за чим йшли. Буває таке? Але коли щось випадає з свідомості, воно не перестає існувати. Адже автомобіль, який повернув за ріг, існує. Він просто зник з поля зору, а думка, яку ми на мить втратили, повертається. Просто вона переходила із свідомого в несвідоме. Забуваємо ми тому, що свідомість може утримувати в повній ясності лише обмежену кількість думок.

Важливим внеском в науку стало визначення Юнгом сутності колективного несвідомого. Беззаперечно існує прошарок особистісного несвідомого. Але слід припустити, спираючись на відомі факти, що він покоїться на більш глибокому прошарку несвідомого, який веде своє начало не від особистого досвіду. Цей вроджений прошарок і є колективне несвідоме. Колективне несвідоме ідентичне у всіх людей і створює тим самим загальне підґрунтя душевного життя кожного, будучи по природі надособистим. Зміст колективного несвідомого складають так звані архетипи. Говорячи про зміст колективного несвідомого, ми маємо справу з стародавніми, висхідними типами, всезагальними образами.

Знаною формою прояву архетипів виступають міфи і казки. Міфи намагались тлумачити солярними, лунарними та метеорологічними уявленнями. При цьому не брали до уваги психічну їх сторону, оскільки вони – демонстрація глибинної сутності душі.

Спроба проникнення у сутність колективного несвідомого може виявитись продуктивною для зацікавленої особи. Слід ясно усвідомити, що існують проблеми, які просто неможливо вирішити власними звичними засобами. Колективне несвідоме виконує компенсаційну роль. І тому, хто перебуває в складному напруженому пошуку, важливо зуміти почути думку, яка приходить на допомогу, сприйняти те, що не висловлюване в слові. Тоді він починає звертати увагу на сни, обдумувати ситуації, які з ним трапляються. Якщо людина має таку установку, то можуть прокинутись і втрутитись сили, які дрімають у глибинній природі людини і які готові прийти на допомогу.

Сни також служать цілям компенсації. Тому сон – це нормальне психічне явище, яке передає несвідомі реакції або спонтанні імпульси свідомості. Деякі сни здатен витлумачити сам сновидець, оскільки він зможе навести певні асоціації. В момент сну подія може ще перебувати в майбутньому. Але, оскільки наші думки зайняті переживанням можливостей майбутнього, то таким же чином може діяти несвідоме з своїми снами. Часто пророчі сни приходять ніби з небес. Наша свідомість не може знати, що станеться, а несвідоме вже знає! Фактично несвідоме може досліджувати ситуації і робити свої висновки не гірше за свідоме. Воно може зробити належні висновки навіть з того, що ми не усвідомлюємо.

Існує багато людей, які вважають, що психіка або розум виникли самі собою, самі себе створили. Фактично ж розум виріс до свого нинішнього стану так же, як каштан виріс в дерево, а ящірки розвинулись у ссавців. Нами рухають не тільки сили, що всередині нас, а й ті, які у вигляді стимулів діють ззовні. На жаль, є єдина річ, яку ми відмовляємось визнати: що ми залежимо від “сил”, які існують поза сферою нашого контролю.

Безсилля і слабкість людини – це вічні її проблеми, і вічні питання людства, а тому на них існують такі ж вічні відповіді, інакше б людина давно вже зникла з лиця землі. Неприємно знати, що ми лише об’єкт впливу якихось припустимих факторів. Але краще знати те, що нам загрожує, і свідомо зустрічати небезпеку. Відповіді на наші проблеми вже є, але ми їх не бачимо і не усвідомлюємо, що могли б побачити, якби...

Щоб підтримати віру у своє всесилля, сучасна людина розраховується дивною відсутністю самоспостереження. Людина сліпа до того, що, незважаючи на свої раціональність і ефективність, вона одержима “силами”, що знаходяться поза її контролю. Демони і боги людини зовсім не щезли, вони лише отримали нові імена. І вони утримують нас на ходу своїм неспокоєм, неясним розумінням, психологічними труднощами, невгамовною жагою ліків, алкоголю, цигарок, їжі і величезною масою неврозів.

Людина здатна подолати неймовірні труднощі, якщо впевнена, що це має сенс. Але людина терпить крах, якщо під тиском усіляких нещасть змушена визнати, що грає роль «в казці, яку розповів ідіот».

Уважають, що прагматизм як філософія корисності, виник у США в 1870-х роках, а найбільшого поширення зазнав у період першої половини ХХ ст. Чарлз Сандерс Пірс (1839-1914) поклав начало ідеології прагматизму, яка поєднує протилежності емпірико-позитивістської та об’єктивно-ідеалістичної традицій у філософії. Висхідний момент пізнання, за Пірсом, – це явища чи видимість. Тому поняття істини він визначає як ясне, чітке, не спростовуване на даній стадії пізнання. Істинність – умова практичної придатності. Пізніший прагматизм акцентував увагу на корисності, яка визначає придатність істини, її надійність. Адже практичний інтерес виступає причиною нашої зацікавленості в шуканні істини. Таким чином, виявляється, що воля передує розуму, а істина – відносна. Практика потребує невпинного оновлення істини.

Значний внесок у розвиток філософії прагматизму зробили Уільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952) та інші. Вони вважали, що філософія не повинна розмірковувати над першими началами буття і пізнання, як це було за часів Аристотеля. Філософія повинна стати загальним методом вирішення тих проблем, які постають перед людьми в різних життєвих ситуаціях, в процесі їх практичної діяльності в мінливому і не передбачуваному світі. Таким чином і свідомість людини виступає лише як засіб пристосування організму до середовища з метою успішної дії. Функція мислення відтепер полягає в подоланні сумніву, який виступає на заваді дії, у виборі засобів для досягнення мети, у вирішенні проблемної ситуації. Взагалі прагматизм абсолютизує успіх, перетворює його в єдиний критерій істинності ідей, робить успіх змістом поняття істини.

Значну роль у поширенні ідеології прагматизму, органічно вписаної в систему сучасної риторики, відіграли у ХХ ст. Дейл Карнегі, Наполеон Хілл, Поль Л. Сопер. Сучасна масова культура і причетне до неї красномовство значною мірою прагнуть щиро чи не щиро, але допомогти людині в пошуках шляхів утвердження особистості. Це складний шлях, а тому кожен авторитетний апостол сучасного красномовства у першу чергу намагається визначити ці орієнтири як головні, переконати своїх слухачів у їх привабливості і незаперечній першості.

Що хочуть почути люди від тих, хто виступає перед ними з трибуни? Думаю, що не помилюсь, визначивши декілька пріоритетів. Пересічну і не полишену здорового глузду людину хвилює: по-перше, як визначити своє місце у цьому мінливому світі? По-друге, яку поставити собі мету в житті? По-третє, чи маю я право на те, щоб посісти будь-яке, навіть найвище місце у суспільстві? По-четверте, що зробили такого у житті люди, знані як сильні світу цього, і чого не зробив я, знаючи, що це не було заборонено зробити і мені? По-п’яте, чому одні з моїх однокашників здійнялись вгору, хоча і не відзначались у школі (коледжі, університеті тощо) високими досягненнями, а інші – визнані лідери у навчанні, наші розумники, цього не досягли? І так далі...

Тут йдеться про прості життєві потреби визначені особистісною мандалою, хрестом, який приречена нести кожна людина: здоров’я, облаштований дім і матеріальний достаток, сімейне щастя і порядні партнери, професійний успіх і повага з боку оточуючих.

Тому не дивно, що серед тих, кого можна назвати авторитетними пропагандистами сучасного світобачення: по-перше, відомі багатії-підприємці і банкіри, які зробили себе такими своїми власними вольовими і інтелектуальними зусиллями; по-друге, популярні поп-зірки кіно та естради; по-третє, визначні політичні діячі; по-четверте, талановиті спортсмени; по-п’яте, люди вільних професій – адвокати, художники, письменники, журналісти.

Дейл Карнегі (1888-1955) неодноразово звертається до філософсько-світоглядної спадщини Томаса Карлейля (1795-1881). Той часом свій суб’єктивний ідеалізм доводив до соліпсизму, а в філософії історії схилявся до “культу героїв”, носіїв божественної волі. Так, Д.Карнегі наводить один із висловів Т.Карлейля: «Наше головне завдання – не зазирати в туманну далечінь майбутнього, а діяти зараз, у напрямку, який нам видно». З цього виходить, що для досягнення успіху слід жити у відсіку сьогоднішнього дня, який герметично відокремлено від інших днів. Ізолюйте минуле, нехай мерці хоронять своїх мертвих. Ізолюйте учорашні дня, які освітлювали шлях дурням до могили. Ізолюйте майбутнє, адже тягар майбутнього, доданий до тягаря минулого, примушує оступатись на шляху навіть сильних. День спасіння людини – сьогодні! Так Карнегі стверджує, що найкращий засіб підготуватись до завтрашнього дня – сконцентрувати свої сили і здібності на найкращому виконанні сьогоднішніх справ.

Якщо це так, то виділена мною теза – це майже центральна ідея карма-йоги: «Виконуйте чесно свій обов’язок, а результат, а те, що з цього вийде – лежить за межами ваших особистих можливостей».

Прагматизм – це філософія успішної життєдіяльності, коли будь-які дії вчиняють з метою вирішення проблем. Якщо ви не приступаєте до здійснення ваших планів, то збирання фактів та їх осмислення безглузді. І тут знову з’являється У.Джемс, який наполягає на необхідності діяти, коли прийнято рішення на підставі якихсь фактів та їх осмислення. Не зупиняйтесь, щоб переглянути своє рішення! Не відступайте від наміченого плану! Не розгубіться серед сумнівів! Адже в результаті можуть з’явитись лише нові сумніви.

Наполеон Хілл (1883-1966) – дуже цілеспрямований і наполегливий досліджував витоків досягнення індивідуального успіху і щастя (і нещастя!) Немеркнучий успіх і привабливість книги Н.Хілла “Думай і збагачуйся” у тому, що в ній сконцентровано величезний досвід життя і діяльності сотень відомих у Америці людей, які досягли багатства і авторитету. Тут президенти і адвокати, інженери і винахідники, підприємці і військові. Тут досвід багатьох людей, які здійснили сходження із самих низів суспільства на самий верх суспільного визнання і успіху. Секрет успіху, який пропагує Н.Хілл, пройшов перевірку практикою. Секрет У витоків будь-якого багатства і успіху лежить думка, зазначає Н.Хілл. Якщо ви готові до успіху, то ваша думка за певних обставин, при дотриманні певних принципів може перетворитись у матеріальні цінності, у речі, у значний банківський рахунок.

Уточнюючи принцип Хілла, зазначу, що у основі успіху кожної людини лежить відомий з філософії принцип: «Думка і буття тотожні».

Хілл зазначає, що людство схибило вже в тому, що воно знає відоме кожному слово «неможливо». Ми дуже добре знаємо, що зробити неможливо. А між тим слід знати, що успіх приходить до тих, хто мислить категоріями успіху. Поразка приходить до тих, хто дозволяє собі мислити категоріями поразки. Людина мусить твердо знати, чого вона хоче досягти. Цілеспрямованість – це пробний камінь будь-якого досягнення. Змініть своє уявлення про своє призначення – і ви досягнете того, що сьогодні здається вам нездійсненним. «Усе, що бажане і уявлюване, – досяжне!».

Перший крок на шляху до успіху і багатства – бажання. Мрії збуваються, коли бажання стає дією. Жагуче бажання, яке подавляє всі інші почуття, ось що треба для досягнення успіху! До того ж бажання має бути конкретним, визначеним і до того ж записаним самою людиною: чого?, скільки?, коли?, як?, для чого? я хочу мати.

Другий крок – віра. Керована віра примушує усяку думку вібрувати від напруги. Ви в силах здійснити будь-яке бажання, якщо тільки воно оволодіє підсвідомістю. Можливо, віра – єдиний посередник, що сприяє використанню космічних сил Вищого Розуму.

Третій крок – самонавіяння (самовнушение). Примусьте працювати на себе глибини вашої свідомості – і ви досягнете вражаючих успіхів. Допоможіть своїй підсвідомості почуттями, пропонує Н.Хілл, вважаючи, що самонавіяння – це центр управління зв’язку між свідомим і підсвідомим мисленням. За допомогою самонавіяння домінуючі думки проникають у підкірку і впливають на неї.

Четвертий крок – спеціальні знання. Освіта – це створюваний вами ваш власний образ. Людина сама знаходить необхідні знання: фундаментальні чи спеціальні. Фундаментальні знання навряд чи стануть вам у нагоді для накопичення грошей. Існує розповсюджена думка, що «знання – це сила». Нічого подібного! Знання – це не більше ніж потенційна сила. Знання стає дійсною силою тільки в тому випадку, коли воно опрацьовано у чіткий план дій і спрямовано на кінцевий результат.

Освічена людина не обов’язково сповнена знаннями, все одно, фундаментальними чи спеціальними. Освічена людина – це той, хто розвинув здібності свого розуму, хто може сприйняти все, що захоче, все, що йому здасться потрібним, не порушуючи при цьому прав інших людей.

Якщо, хтось вірить, що досягти багатства можна лише чесною і наполегливою працею, – полишите надію! Багатство, справжнє багатство, ніколи не приходить до людини тільки як результат тяжкої праці. Багатство – це відгук на наполегливе бажання.

Подальші кроки, а їх ще шість, також покликані привести до успіху.

1. 
   Визначте основні ідеї і поняття екзистенціалізму К’єркегора.
   
2. 
   Визначте основні ідеї і поняття екзистенціалізму Сартра.
   
3. 
   Визначте основні ідеї і поняття екзистенціалізму Камю.
   
4. 
   Що таке абсурд за Камю?
   
5. 
   Чому і коли виник неотомізм?
   
6. 
   Що таке «точка омеги» у де Шардена?
   
7. 
   Що означає поняття «колективне несвідоме» у Юнга?
   
8. 
   Що таке архетипи?
   
9. 
   Визначте основні риси й ідеї класиків американського прагматизму.
   
10. 
    У чому ви вбачаєте особливості прагматизму Д. Карнегі?
    
11. 
    Який філософський принцип лежить в основі прагматизму Н. Хілла?
    
12. 
    Які кроки до успіху пропагує Н. Хілл?
    

На підставі письмових свідчень про різноманітні події нашої історії, де зафіксовано й особливості світосприймання наших далеких предків, існують достатні підстави досліджувати нашу історію і як історію становлення і розвитку вітчизняної релігійної філософської думки.

Між слов'янським і західноєвропейським світобаченням здавна було істотне розходження. І наступні після хрещення Київської Русі події це з усією очевидністю підтвердили. Адже світогляд народу міняється дуже повільно, навіть якщо ззовні здається, що нове життя надто відрізняється від попереднього. Для західного світогляду характерна віра в непорушний фатум, невідворотну долю, звідси і фаталістичний вигляд античного язичества, і уявлення про приречення, яке характерне для західного напрямку християнства, яке особливо глибоко опрацьоване Аврелієм Августином. Навпроти, слов’яни, як зазначив спостережливий візантійський мислитель VI століття Прокопій Кесарійський, долі не знають. Слов’яни не знають долі-фатуму, долі як неминучого приречення, долі як фатального збігу обставин. Для слов’ян існує доля-фортуна, доля, з якою можна домовитися, яку можна умовити.

У «Повісті временних літ» на прикладі життя і долі князя Олега, який вмер у 912 р., видно саме це неприйняття долі-року, принципове заперечення можливості волхвувань, прорікань. Волхви напророкували йому, що вмре він від свого коня. Відомо, що до самих волхвів князь Олег віднісся надто жорстоко. Втім, Олег звелів доглядати й годувати коня, але сам на нього більше не сів. Смерть же його все ж таки наступила саме від його коня. Аби князь був толерантним до волхвів, та посидів би з ними, та послухав би їх аргументацію, то... У «Повісті» приводяться і інші приклади пророкувань, волхвувань-чудес. Але автор упевнений: «То все потуранням Божим і творінням бісівським буває, такими речами спокушається наша православна віра».

Після хрещення Русі в 988 р. князем Володимиром, розвиток духовного життя тут отримав значний поштовх, унаслідок прилучення до вже звичного на той час в Європі християнському світогляду. Вже в ХI ст. митрополити Іларіон у «Слові про закон і благодать» і Георгій у «Стяза-нії з латиною», ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський і інші мислителі активно пропагували серед пастви біблійні істини, благодать вчення Ісуса Христа, християнські моральні цінності, пріоритет православної віри, ідеї терпіння, жалю, любові, а також вимогу християнського подвигу-аскетизму. Соціально-моральні ідеї, глибоке прозріння основних проблем і проклятих питань вітчизняного життя яскраво продемонстрував у своєму «Слові» Данило Заточник (ХII-XIII ст.).

Глибоке розуміння філософсько-релігійної сутності християнства показав Климент Смолятич, київський митрополит у 1147-1154 роках. Священне Писання було для нього глибоко символічним. Зміст філософування він бачив у тім, щоб наслідуючи дух вчення Христа, описані євангелістами чудеса розуміти алегорично і духовно.

Так, пише Климент, Господь наш воскресив дочку князя Іаїра, яка була мертвою, нагодував багатьох п’ятьма хлібами і двома рибами й інше створив. Але справа у тім, що хоча Господь усе це виявив у божественних знаменнях і чудесах, Він представив це й у притчах, а вони потребують розуміння їх символічного значення.

Кирило Туровський (бл.1130-бл.1182) – визначний мислитель і письменник Древньої Русі, після смерті званий «другим Златоустом». Він писав про людину, як центр Всесвіту, як «вінець творіння». Основний метод Кирила – метод символіко-алегоричного тлумачення Священного Писання. Він закликає старанно читати святі книги, з роздумами вчитуватися в скарб вічного життя: «Усякий книжник, який пізнав Царство Небесне, подібний домовитому мужу, котрий зі скарбів своїх роздає старе і нове». Тому кожен повинен розвивати у собі добрі нахили і робити добрі справи.

Після навали монголо-татарських орд на Русь, після падіння Києва, всіляка національна наукова думка позбавлена була можливості розвитку. Боротьба за виживання стала в центр буття. Церква, що була колись оплотом філософських і теологічних шукань, практично знаходилась у стані занепаду. Лише близько кінця XIV-початку XV століть виявляються сліди тяги до знань і можливості для його отримання. І це в той час, коли у слов'янському світі вже існували Карловий університет у Празі (1348) і Краківська Академія (1364). Слід зазначити, що Київська Русь розвивалась і вийшла далеко за свої первісні межі. Новгород, Володимир, Москва, Смоленськ і інші міста залучали до себе людей допитливих, розумних, освічених, шанувальників знання.
8.2 ФІЛОСОФУВАННЯ У КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКІЙ АКАДЕМІЇ

Діяльність митрополита Київського Петра Могили (1596-1647) на богословському і світському поприщах заслуговує на особливу увагу. Він дуже відповідально підійшов до розв’язання тогочасних проблем православної церкви у Києві. Недостатність духовної освіти, ушкодження церковних обрядів і звичаїв, відсутність точного і повного викладу віровчення були дуже помітні в церкві Малоросійській. У силу цього уніати і католики легко користалися цими недоліками для нападок на православ'я. Священики і дяки були суцільно неписьменні, мов не знали. Перекладна література з давньо-грецької і латини була переважно сербською або болгарською. Попи-невігласи не могли не те що відповідати, вони і питань задавати не вміли, але пиячили і вели в масі своїй недостойний чину спосіб життя. Тому Петро Могила свідомо вирішував три проблеми. По-перше, потрібна була книга з точним викладом віровчення. По-друге, треба було подбати про зовнішній благоустрій церкви. По-третє, треба було з метою охорони чистоти право-слав'я прагнути до більш тісних зв'язків з Константинополем і Москвою.

Прагнучи до розвитку вітчизняної освіти на європейському рівні, у 1631 р. П. Могила заснував Києво-Печерське училище. Ще раніш за свій кошт він відправив учитися за кордон групу ченців, сподіваючись у їх особі пізніше отримати вчителів юнацтва. У кінці 1632 р. відбулось об'єднання Києво-Печерського і Братського училищ у Києво-Братський Колегіум, який став першим вищим навчальним закладом на Русі.

Петро Могила був талановитим полемістом, активно дискутуючи з католицькою церквою стосовно догматичних питань у «Ліфосі». Посилаючись на отців церкви, він доводив, що Дух Святий не може сходити від Бога Сина, а тому і відкидав верховенство папи. Але найбільш значимим добутком Могили було «Православне сповідання кафолічної і апостольської церкви східної» (1645). Тут він послідовно виклав зміст і значення дванадцяти членів Віри, вчення про Надію і Любов. Чудово і натхненно викладені їм таїнства християнські; блаженства, які визначив Ісус Христос; вчення про гріхи. Знаменно, що Петро Могили зробив акцент на гріхах, які частіше інших волають до Бога про помсту в цьому світі: 1) навмисне вбивство; 2) гріх содомський; 3) утиск бідних людей, вдів і сиріт; 4) затримання плати найманим робітникам; 5) неповага і невдячність до батьків. Досить послідовно Петро Могила спростовує католицький догмат про вогонь чистилищний, оскільки «по смерті душа не може сприйняти жодного таїнства Церковного», тобто душа не може вже брати участь у таїнстві покаяння, яке могло б якось полегшити її гріх.

У створеному при активній участі Петра Могили Колегіумі, який згодом став Академією (1701), викладали талановиті вчителі і професори: Інокентій Гізель, Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Баранович, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Георгій Щербацький і багато інших. Саме виученики Академії сприяли поширенню вищої освіти на всій території російської держави. С. Яворський і Ф. Прокопович були покликані Петром I для соціальних і церковних перетворень у Росії.

Знаковою була постать Симеона Полоцького (Самуїл Петровський-Ситніанович) (1629-1680), білорусько-українсько-російського мислителя, одного з перших випускників Академії, улюбленого учня Лазаря Барановича. Симеон був затятим прихильником західної культури і західної освіти, і основні його роботи написані по латинських книгах. Аргументація його за духом схоластична, а стиль викладу пихатий, риторичний і багатослівний, про що побічно можуть свідчити і назви збірників його творів «Обід душевний» або «Вечеря душевна». До того ж Лазар Баранович навчив його пророкувати по зірках. У богословському творі “Вінець віри” Полоцький виклав сукупність природничо-наукових уявлень свого часу, навів дані про відстань від Землі до планет і між планетами, описав форми планет, їх розміри, швидкість обертання і якості впливу на навколишній світ людський і на людину. Небесні і земні явища пояснював природними причинами.

Як прихильник освіти і розвитку науки, Полоцький виступив за обмирщення культури, відділення філософії від богослов'я, звільнення розуму від контролю церкви.

У своїх соціологічних поглядах С.Полоцький розглядає людину як істоту по природі “співдружню”. Соціально-політичний ідеал його – сильна держава на чолі з освіченим монархом. У такій державі досяжний “вічний мир” і “загальне благо”, заохочуються торгівля й освіта, усунено підстави для розбрату і заколотів.

У поширенні знань С. Полоцький вбачав універсальний засіб від усіх соціальних негараздів. Він був переконаний у тім, що достоїнства людини визначаються не приналежністю до певного суспільного стану, а даруванням, талантом і здібностями до тієї чи іншої справи. Дар пророцтва допомагав йому й у просуванні по службі. Спритний, енергійний, вправний у справах життєвих, він зумів зайняти високе положення в московській спільноті. В Кремлі він організував друкарню і був співавтором проекту Слов'яно-греко-латинської академії. Відомо, що він був вихователем царських дітей, вдало напророчив народження майбутнього імператора Петра Великого. Вірогідно, що прозахідна орієнтація Симеона вплинула на юного спадкоємця престолу, що пізніше й призвело до суттєвих змін у Росії.