Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Національна юридична бібліотека. Заснований у 2011 році

О. Кривецький. голов. редактор

Податок на розкіш, чи боротьба бджіл з медом?

Необхідність прийняття проекту закону України «Про внесення змін до Податкового Кодексу України щодо запровадження податку на розкіш» викликано існуючою в Україні різницею (більше ніж у 10 разів) між мінімальними доходами українців, а також відсутністю дієвого механізму оподаткування великих доходів громадян, що призводить до соціальної дискримінації та не забезпечує ефективного розподілу матеріальих благ у нашій країні. «Ведення податку на розкіш в Україні дасть можливість підвищити внесок заможніх громадян у наповнення бюджету й зробити крок до більш справедливого перерозподілу багатства в українському суспільстві», вважають у Мінфіні.

Після того як Президент України В. Янукович заявив, що такі потужні бізнесмени, як Р. Ахметов, В. Пінчук, К. Жеваго, мають платити так званий податок на розкіш, можливість прийняття такого документа стала більш реальною.

Так, згідно з проектом закону, розробленого й опублікованого Мінсоцполітики ще восени минулого року, предметами розкоші будуть вважатися взуття, вироби з хутра, шкіри, килими, текстиль, предмети мистецтва, антикваріат, за які власники виклали понад 30 мінімальних зарплат (32 190 грн). Обкладатися податком будуть також вироби з дорогоцінних металів або дорогоцінних (напівдорогоцінних) каменів, годинники, мобільні телефони, зброя, за які сплачено понад 20 мінімальних зарплат (21 460 грн). Податок у разі купівлі буде стягуватися один раз у сумі 10 % від вартості на момент покупки або ввезення на митну територію Україну.

Власники літаків і вертольотів платитимуть щороку 0,2 % від мінімальної зарплати за кожен кілограм злітної маси. Приміром, за вертоліт Eurocopter зі злітною масою приблизно у 3,5 т доведеться платити 7511 грн. Яхти та інші плавзасоби для спорту і відпочинку з потужністю двигуна від 75 кВт також будуть недешевим задоволенням – їх власникам доведеться викласти щороку 0,2 % від мінімальної зарплати за кожен 1 кВт потужності, тобто яхта з потужністю двигуна в 75 кВт обійдеться в 16 095 грн щорічно. Утім, судна, яким понад
20 років, обкладатися податком не будуть.

Любителів потужних автомобілів і автомобілів представницького класу також очікує податковий «сюрприз». Автомобілі з об’ємом двигуна понад 3400 куб. см, мотоцикли з об’ємом двигуна понад 800 куб. см будуть коштувати їх власникам 20 % від мінімальної зарплати за кожні 100 куб. см. Наприклад, за Mersedes S600 з об’ємом двигуна в 5500 куб. см доведеться платити 11 803 грн. Транспортні засоби, яким більше семи років, податком обкладатися не будуть. Розкошелитися доведеться власникам квартир, які більш за 120 кв. м, та приватних будинків, які більш за

С. Тігіпко, віце-прем’єр-міністр, міністр соціальної політики України, зазначив: «У законопроекті про багатство передбачалося, що оподатковуватися будуть квартири площею більше 200 кв. м і будинки, загальна площа яких понад 400 кв. м. Цей закон передбачає, що ці додаткові гроші будуть надходити до пенсійного фонду».

Разом з податком на дорогі речі планується стягувати і податок на високі прибутки. Коли вони перевищують 16 095 грн на місяць (понад 15 мінімальних зарплат), ставка податку для суми перевищення збільшується до 20 % (для всіх інших цей податок нині становить 15 %). Якщо ж сума прибутків у місяць перевищує 10 730 грн (10 мінімальних зарплат), буде стягуватися 17 % з суми перевищення.

Податковий тягар за елітну нерухомість варіюватиметься від 4292 до

В уряді сподіваються, що додаткові надходження до бюджету від введення податку на багатство можуть становити 500 млн грн на рік.

Але хто буде платити податок на розкіш? Олігархам нові процентні ставки оподаткування навряд чи зіпсують настрій, адже бізнесмени знайдуть спосіб ухилитися від сплати цього податку. Тим більше що податком пропонують обкласти тільки власність, зареєстровану на території Україні. А ось середній клас буде платити по максимуму, так як він не має можливості захиститися від прогалин у законодавстві та чиновницького свавілля. Багато експертів
вважають, що головну небезпеку цього податку становить те, що він може перетворитись у покарання за багатство й буде частіше застосовуватися до середнього класу, аніж багатіїв, які мають можливість уникати податків. Середній клас практично не використовує офшорів, не реєструє майна в юрисдикції інших країн, не вигадує схем володіння дорогою власністю. Але в більшості представників середнього класу є простора квартира, заміський будинок або дорогий автомобіль, які й потраплять під оподаткування в першу чергу. Дискусії між багатими українцями з приводу розкоші призведуть до того, що основну частину податків доведеться сплачувати простим громадянам. Наприклад, якщо у вас у володінні є 4-кімнатна квартира або в спадок від бабусі дісталася земельна ділянка, а можливості перевести майно в офшор немає – готуйтеся до візиту податківців. Проте заради об’єктивності слід зазначити, що державне регулювання за допомогою прогресивного оподаткування й податку на розкіш, денонсація офшорних угод є інструментом зниження соціального напруження й нерівності та успішно застосовується в усіх цивілізованих країнах світу. Але олігархічна влада свідомо спотворює будь-які європейські ідеї, бореться з розкішшю як бджоли з медом.

На думку екс-міністра економіки, першого заступника голови Комітету Верховної Ради з питань фінансів, банківської діяльності, податкової та митної політики С. Терьохіна, влада обрала неправильний шлях. «Основу багатства наших олігархів становлять відсотки, дивіденди, роялті – так звані пасивні доходи. Їх-то і потрібно обкласти податком. А от людей зайнятих я б, навпаки, звільнив від податкового тягаря», – пояснив він. С. Терьохін переконаний, що законопроект про оподаткування багатства приймається не для того, щоб збільшити надходження в бюджет. «Головна ідея проекту влади – показати майбутнім виборцям, що вона бореться з багатством і розкішшю. За цього нікого не обходить, скільки грошей потрапить до бюджету», – зазначив депутат. І, узагалі, боротися треба не з багатством, а з колосальним розшаруванням українців за рівнем доходів, а відповідно оподатковувати не предмети розкоші, а доходи багатіїв, і робити справедливий перерозподіл українського багатства, зауважив екс-міністр.

«Законопроект про оподаткування предметів розкоші не має ні економічного, ні соціального сенсу. Оскільки із соціальної точки зору треба перерозподіляти суспільне багатство на етапі отримання доходів, а не на етапі, коли купляється якась дрєбєдень за цей неоподаткований дохід. – Висловлюють думку деякі економісти. – Від цього закону ухилитися елементарно, якщо ви переводите майно на юридичну особу. А якщо ця особа буде нерезидентом, іноземцем, то її впіймати взагалі неможливо. Тоді – про які там надходження до бюджету можно вести мову?..»

З цим погоджується й народний депутат від фракції НУ – НС

Аналітики припускають можливість того, що влада не дуже-то й зацікавлена в ухваленні такого законопроекту. Адже з листопада 2011 р., коли про нього вперше заговорили, пройшло вже практично дев’ять місяців, а тепер ось ще й зміни вносяться. Виходячи з цього, складається враження, що розмови про введення «податку на багатство» – стратегічний хід діючої влади, спрямований на підвищення свого авторитету серед бідної категорії населення (яка у нас у країні, як відомо, досить чисельна) напередодні виборів 2012 р. З іншого боку, у багатьох країнах світу (Великобританія, Німеччина, Італія, Австрія, Іспанія, Швеція) за умов відсутності жорсткої диференціації ставок (прогресивних ставок податків) при оподаткуванні доходів громадян уже давно діє подібний податок, тож, можливо, такі кроки влади говорять про її бажання привести українську систему оподаткування у відповідність до світових стандартів. Так, у Франції відповідний податок іменується «податком на справедливість» і передбачає, що багаті повинні ділитися своїм зайвим багатством з бідними, відновлюючи, таким чином, справедливість.

Деякі депутати також упевнені, що внесення цього законопроекту сьогодні є нічим іншим як піарходом у підготовці до виборів. Це своєрідна реклама відбору коштів у багатих і передачі їх бідним. Хоча, насправді, ті кошти, які будуть зібрані, знову підуть до багатіїв. До речі, не всі багаті вважають свої улюблені предмети, що перевищують за вартістю 20 мінімальних зарплат, розкішшю.
Ю. Гайдаєв, представник Комуністичної партії, стверджує, що його Porsche Cayenne – це не розкіш, а всього лише хороший довговічний автомобіль. Крім того, комуніст підкреслив, що купував машину у віці одного року, що істотно позначилося на її вартості.

«Згідно з зареєстрованою ініціативою Кабінету Міністрів ніхто нічого сплачувати не буде. Є класична наукова назва таких законопроектів – ІБД, тобто імітація бурхливої діяльності, – вважає експерт із соціальних питань П. Розенко. – Законопроект про податок на розкіш – мертвий. Я наведу як приклад тільки одну конкретну річ. Ось говорять про оподаткування літаків, яхт і автомобілів преміям-класу, але в законопроекті сказано, що за ці предмети розкоші сплачує лише фізична особа-громадянин, у власності якої є ці предмети. Так ось, сьогодні ці категорії товарів не належать жодному громадянинові України і всі ці предмети зареєстровані на юридичних осіб». П. Розенко наголосив, що у разі прийняття запропонованого урядом законопроекту про податок на розкіш, він буде абсолютно неефективним, і тільки викликатиме роздратування в суспільстві.

Проте Президент України В. Янукович наполягає на якнайшвидшій ухвалі законопроекту про податок на розкіш. На необхідності введення податку на розкіш наголошує член Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, народний депутат України О. Плотніков. «У багатьох країнах існує додаткове обкладання податками високих доходів, предметів розкоші тощо. Якщо з’явиться такий податок і будуть обкладатися надприбутки, це позитивно вплине і на бюджет країни, і на соціальний клімат у ній. Не вважаю законопроект ідеальним, але до другого читання будуть внесені необхідні поправки», – говорить нардеп.

Опитані власники солідних капіталів вважають, що новий податок їх не розорить, і готові його платити. «Якщо закон ухвалять – будемо платити. Тим більше, у деяких аспектах у нас такий податок уже давно діє. Люди, які купують автомобілі, платять додатково за кожен кубічний сантиметр (чим більший об’єм двигуна, тим вища ставка транспортного збору). Якщо хочеш володіти дорогим авто – плати», – констатує забудовник Л. Парцхаладзе.

«Податок справедливий, але головне, щоб він був розумним. Це не ноу-хау України, такий податок діє у величезній кількості країн. Але він не повинен суперечити здоровому глузду. І ще питання – що законодавці визначають як багатство. Якщо у людини квартира, де більше 10 кв. м на людину, – це не багатство. Якщо закон буде передбачати податок із власника квартири у 200 кв. м, але не буде враховувати кількість людей, які там мешкають, – це значить, що він не збалансований», – вважає відомий бізнесмен О. Меламуд. Недоліком запропонованої ідеї є те, що поки що немає точного визначення, що таке розкіш. Можна навести приклад співачки Камалії, яка колекціонує собачок благородних порід. Вартість кожної з таких собачок перевищує 30 мінімальних заробітних плат, однак закон про багатство не передбачає додаткового оподаткування на собак.

Податок на розкіш має почати діяти з 2013 р. За цього Кабмін усунув лазівку для охочих уникнути потрапляння під новий податок, поки він ще не набрав чинності. Зокрема, громадянам України буде заборонено тимчасово ввозити в Україну транспортні засоби особистого користування – дорогі мотоцикли, яхти, літаки і вертольоти.

Експерти із соціальних питань щодо ініціативи влади ввести податок на багатство налаштовані вкрай скептично і вважають, що подібними законопроектами не залатити дірок у економиці нашої країни, адже закон про розкіш ще недостатньо обмірковано, і він має багато «підводних камінців». Мало хто з них вірить у щирість намірів влади встановити соціальну справедливість і подолати розрив між доходами різних груп населення, а відповідно – і в ефективність такого закону. Економісти також не вірять, що законопроект, підготований Кабміном, здатен збільшити надходження до державного бюджету. Однак фахівці наголошують, що у влади вистачить політичної волі зробити цей проект законом. Більше того, вони зазначають, що ініціатива про оподаткування багатства та розкоші виринає час від часу, як правило, незадовго до початку передвиборних кампаній.

Хто у підсумку сплачуватиме податок на багатство, залежить від того, які категорії товарів остаточно закріплять у переліку предметів розкоші. Проте є велика ймовірність, що основний тягар податку ляже не на заможних осіб, а на представників середнього класу, застерігають економісти.

«Яким буде закон у кінцевому результаті, складно спрогнозувати. Але однозначно важко повірити, що багатії приймуть закон про податок чи на нерухомість, чи на розкіш, який оподаткує їх самих. Можуть бути такі бази оподаткування, які найбагатші люди й не помітять, а це означатиме, що й не буде суттєвих змін дохідної частини центрального чи місцевих бюджетів», – вважає голова Комітету економістів України А. Новак.

Подібні ініціативи оподаткування багатства мають сенс, коли в країні невисокий рівень корупції, вважає директор економічних програм Центру Разумкова В. Юрчишин. «У нас часто-густо пільгами користуються ті, хто до них не має жодного стосунку. Тому є побоювання, що з різними коригуваннями тягар податку врешті-решт ляже на плечі середнього класу. А для багатіїв збережуться пільги, оскільки владні повноваження даватимуть доступ до них. Тому не думаю, що дана ініціатива має соціальну спрямованість», – наголосив експерт.

Хотілося б сподіватися, що і пересічні українці із середнім достатком не стануть у черговий раз заручниками політичних інтриг напередодні виборів, а прийняття відповідного закону на розкіш збагатить Україну не тільки фінансово, а й соціально та духовно, стане важливим кроком на шляху до розбудови Української держави.
А. Блажкевич, наук. співроб., канд. іст. наук

Перспективи впровадження інституту мирових суддів в Україні
в контексті зарубіжного досвіду
У контексті обговорення реформування вітчизняної судової системи президент Національної академії правових наук України, академік Національної академії наук України, член Конституційної Асамблеї В. Тацій виступив з ініціативою впровадження в Україні інституту мирових суддів. Це, на його думку, дасть можливість розвантажити органи судової влади, наразі переповнені цивільними й кримінальними справами, що заважає нормальному судовому процесу. Саме мирові судді – судді найнижчої ланки – могли б взяти на себе 30–40 % цивільних і кримінальних справ, вважає фахівець. Тим більше що така практика широко застосовується в інших країнах і вже мала місце у вітчизняній історії судової системи, зазначає В. Тацій. Крім того, інститут мирових суддів дав би можливість формувати судовий корпус. «Основний механізм формування судового корпусу повинен бути через механізм власної самопідготовки, – наголошує В. Тацій. – Щоб була можливість почати з нижчої ланки мирових суддів, де нескладні справи, не такі відповідальні, де нема резонансу, політичних баталій – це і є школа для підготовки молодого корпусу судових працівників».

Мирових суддів, на думку В. Тація, повинні обирати звичайні громадяни, яким обранець і звітуватиме. Крім того, вважає академік, треба ввести спрощену систему звернення до суду, прискорені терміни розгляду справ і прийняття відповідних рішень.

Рекомендації та пропозиції апеляційних судів України з приводу необхідності, можливості, доцільності, форм і порядку впровадження в Україні інститутів мирових суддів та судів присяжних було проаналізовано Судовою асоціацією України «Фундація сприяння правосуддю».

Розглядаючи питання про впровадження в Україні інституту мирових суддів, практично всі суди були одностайними і висловилися за необхідність та доцільність впровадження цього інституту. Під час розгляду було встановлено, що для запровадження мирових суддів на сьогодні в Україні існують такі правові передумови:

– конституційні положення щодо права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України);

– правові позиції Конституційного Суду України (Рішення від 9.07.2002 р.

– позиції Комітету міністрів Ради Європи щодо зниження навантаження на суди загальної юрисдикції, викладені в Рекомендаціях № R (86) 12 від 16.09.1986 р., згідно з якою державам – членам Ради Європи рекомендовано передбачати альтернативні процедури врегулювання спорів шляхом позасудового розгляду та створювати відповідні органи, що не входять до судової системи цих держав, а також у Рекомендації REC (2001) 9 Комітету міністрів державам-членам стосовно альтернатив судовому розв’язанню спорів між адміністративними органами влади та приватними особами;

– положення Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006.

За результатами аналізу світового досвіду застосування інституту мирових суддів фахівці умовно виокремлюють декілька моделей мирових суддів. Перша модель передбачає входження мирових суддів до судової системи держави. Тут виділяють два види цієї моделі: адміністративний, де інститут мирових суддів є складовою системи державних судів зі збереженням усіх вимог, їхніх прав та обов’язків (яскравий приклад – Російська Федерація); громадівський (від слова «громада» як базового суб’єкта місцевого самоврядування) – мирові судді – елемент державної судової системи, який обирається органами місцевого самоврядування. У цьому випадку мирові судді є найнижчою ланкою судової системи, хоча не є членами професійного суддівського корпусу (магістрату) і виконують судові функції тимчасово.

На користь першої моделі свідчить її ефективність, оскільки адміністративний підхід забезпечує якісніший розгляд справ (адже висуваються певні вимоги до кандидатів у мирові судді), юридичну відповідальність судді за неправильне рішення або ухвалу. Доцільність громадівської моделі обґрунтовується зважаючи на те, що мирові судді, обрані відповідним представницьким органом місцевого самоврядування адміністративно-територіальної одиниці, користуються вищим авторитетом та зможуть забезпечити якісніше здійснення функцій. До того ж реально забезпечити незалежність суддів та встановити відповідальність мирових суддів перед громадою.

Головним недоліком цієї моделі для України в обох її варіантах на сьогодні є те, що їх запровадження неможливе без внесення змін до чинної Конституції України.

Друга модель – громадські мирові судді, які необхідно відокремлювати від попередніх моделей цих суддів, оскільки вони можуть функціонувати в структурі місцевого самоврядування на основі статуту громади. У цьому випадку громадські мирові судді – довірені особи територіальної громади, які обираються сільською, селищною, міською, районною в місті радою за їхньою згодою, працюють безоплатно та діють відповідно до чинного законодавства, інших нормативно-правових актів, норм народної моралі з метою розв’язання спорів (конфліктів), що виникають унаслідок дії місцевих нормативних актів та примирення сторін.

Однозначною перевагою цього підходу є те, що для його практичної реалізації не потрібне внесення змін або прийняття нових законів, це можливо зробити на рівні локальних нормативних актів. Проте компетенція таких мирових суддів буде обмеженою, тому модель громадських мирових суддів може бути ефективною лише там, де в територіальній громаді існують демократичні традиції, високий рівень правової культури громадян та високий рівень довіри до місцевої влади.

Третя модель – мирові судді як інструмент альтернативного розв’язання спорів. Ця модель є певним паліативом попередніх моделей, згідно з якою ці судді є засобом альтернативного розв’язання спорів, автономним, незалежним від держави інститутом – на зразок третейських суддів або медіаторів. Доступність до правосуддя не виключає можливості для особи розв’язати свій спір в альтернативному порядку. Держава, з огляду на національні правові традиції, конституційно-правові засади, міжнародно-правові договори, повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як третейські та мирові судді, посередники (медіатори) тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до державного суду. Зокрема, на мирового суддю може покладатися обов’язок розгляду й розв’язання спорів із сімейних, дрібних цивільних справ, за умови добровільного звернення сторін до нього, справ про дрібні адміністративні правопорушення, які йому передаватимуть відповідні органи влади.

Позитив альтернативної моделі мирових суддів у тому, що вона слугуватиме розвантаженню державних судів, інших органів влади, а також ефективнішому захисту прав і свобод громадян. Запровадження цієї моделі не потребує зусиль держави, витрачання державних коштів. До того ж зберігається перевага для тих, хто втратив довіру до державних органів, зокрема до судів.

Недоліком є те, що за умови запровадження альтернативної моделі ускладнюється перевірка діяльності мирових суддів, кваліфікованості вирішення ними справ (цей недолік може бути нейтралізовано шляхом встановлення відповідальності мирових суддів тощо).

Судова асоціація України «Фундація сприяння правосуддю» таким чином вважає, що впровадження інституту мирових суддів в Україні є необхідним, доцільним і виправданим. Мирове судочинство як спосіб розв’язання приватних суперечок може стати важливою складовою захисту й реалізації прав та інтересів учасників суспільних відносин. Такий порядок розгляду справ буде найбільш доступним способом розв’язання спорів про захист прав, свобод та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом.

Судова асоціація пропонує встановити процедуру обрання мирових суддів місцевою радою. При цьому має бути чітко визначена процедура висування кандидатур з метою уникнення надмірної заполітизованості мирових суддів. Наприклад, суб’єктами, що можуть висувати кандидатури, можуть бути адвокатські об’єднання, спілки юристів, тощо. Інший можливий варіант обрання мирових суддів – безпосередньо всією громадою. При цьому мають створюватися певні кваліфікаційні комісії, що можуть висувати кандидатів для обрання населенням. Оскільки мирові судді мають бути своєрідною формою участі громадян у місцевому самоврядуванні та їх функціонування вбачається в системі місцевого самоврядування, то організаційно-технічне й матеріальне забезпечення їх роботи має здійснювати відповідна місцева рада. За умови фінансування мирових суддів з місцевого бюджету, вбачається за доцільне, щоб ці видатки компенсувалися до бюджету мировим збором.

Процедура розгляду справ мировим суддею має бути спрощеною, простою й зрозумілою для громадян. Встановити таку процедуру було доцільно в профільному законі як універсальну для розгляду всіх без винятку справ і спорів.

Отже, за висновком юристів, функціонування такої ланки судочинства, як мирові судді, має значні переваги. Зокрема, інститут мирових суддів:

• полегшить доступ до правосуддя громадянам, які проживають у віддалених населених пунктах;

• полегшить громадянам можливість захисту їхніх порушених прав;

• розширить способи захисту населенням порушених прав;

• сприятиме ефективному і швидкому здійсненню правосуддя за місцем проживання;

• сприятиме зручності населенню щодо явки за викликами на розгляд справ;

• прискорить вирішення дріб’язкових і малозначущих конфліктів;

• сприятиме оперативності розгляду справ судами;

• реально зменшить навантаження на місцеві суди;

• приведе до підвищення довіри населення до правосуддя;

• наблизить суд до суспільства.

Водночас звучать застереження, що за умови впровадження інституту мирових суддів можливе виникнення ряду проблем: політичного характеру – ідея мирових суддів може викликати неприйняття з боку політичних партій, громадських організацій тощо; юридичних. Зокрема нормативного оформлення статусу мирових суддів, вибору моделі інституту, механізму дії відповідних законів; соціальних – ідеться про проблему добору кадрів на посади мирових суддів; економічних, що стосуються витрат на втілення ідеї в життя. Не виключено й інших ризиків і небезпеки – небажання органів місцевого самоврядування сприяти запровадженню інституту мирових суддів. Безумовно, існує ризик появи некваліфікованих, недобросовісних кандидатів у мирові судді.

Незважаючи на всі можливі проблеми й труднощі, які можуть виникнути за умови впровадження цього інституту, мирові судді мають бути формою участі громадян у місцевому самоврядуванні й здійсненні альтернативних (позасудових) способів вирішення спорів і примирення сторін. Мирові судді підвищать народну мораль, а це, у свою чергу, сприятиме поліпшенню соціально-побутових стосунків українських громадян.

Зарубіжний досвід підтверджує, що моделі – як судоустрою загалом, так і системи мирових судів – у різних правових системах дуже різні, зазначають експерти (Детальніше див. Додаток 1). Водночас фахівці вказують на спільні риси функціонування мирових судів, зокрема:

• територіальний характер діяльності – мирові судді призначаються в чітко визначеному окрузі/муніципалітеті/місті (як правило, там, де вони проживають), їхня юрисдикція поширюється лише на цю територію;

• участь місцевого населення або органів місцевого самоврядування в призначенні/обранні мирових суддів – їх обирає безпосередньо населення відповідної території або призначають відповідні органи місцевої влади чи державні органи за пропозицією органів місцевої влади;

• обмеженість компетенції мирових судів – зазвичай вони розглядають цивільні справи незначної вартості або ті, які спеціально визначені законодавством як підсудні мировим судам, а також кримінальні справи про правопорушення невеликого ступеня тяжкості (їх вичерпний перелік також може встановлюватися законодавством);

• відсутність, як правило, вимоги про наявність у мирового судді фахової юридичної освіти, проте встановлюються певні вимоги до кандидата: розумність, здоровий глузд, здатність діяти справедливо, загальна освіченість, повага населення до нього, відсутність судимості тощо.

Експерти Верховного Суду України М. Хавронюк та С. Мироненко у свою чергу вказують на національну специфіку цього інституту, зокрема, щодо:

1. Порядку обрання (призначення) на посади мирових суддів:

а) обираються населенням (Бразилія, Венесуела, деякі штати США, деякі суб’єкти РФ, деякі кантони Швейцарії);

б) призначаються чи обираються (у деяких суб’єктах РФ – представницьким (законодавчим) органом на п’ятирічний термін; деяких штатах США – губернатором; деяких кантонах Швейцарії – вищими судовими інстанціями або радами кантонів на різні терміни; в Австралії – відповідними органами виконавчої влади довічно або до досягнення певного віку; Іспанії – Вищим судом правосуддя певної адміністративно-територіальної одиниці на чотири роки; Kанаді – владою провінцій; Новій Зеландії – генерал-губернатором; Люксембурзі – великим герцогом довічно; Уругваї – Верховним судом на чотири роки).

2. Порядку звільнення з посад мирових суддів:

а) за рішенням федерального парламенту або парламенту штату/провінції (Австралія, Kанада), за рішенням лорда-канцлера (Англія та Уельс);

б) за вироком суду (Люксембург);

в) за рішенням кваліфікаційної колегії суддів або в порядку, передбаченому для суддів судів загальної юрисдикції (РФ).

3. Вимог до суддів мирових судів:

а) мирові судді можуть не мати юридичної освіти (Англія та Уельс; Іспанія; ПАР; США; Австралія – у деяких штатах від них вимагається пройти спеціальні курси), і працюють вони, як правило, на безоплатній основі;

б) мирові судді є професійними суддями з фаховою юридичною освітою (інші країни).

4. Юрисдикції мирових судів:

а) найширша – справи про малозначні (як правило) злочини й цивільні справи з визначеною певними межами невеликою сумою позову (Австралія, Гондурас, Мальта, Мексика, Kанада, США, Франція, ФРН, Швейцарія, Англія й Уельс – цивільна юрисдикція магістратів украй обмежена лише розглядом спорів про стягнення боргів і з окремих питань сімейного права; Ізраїль – також справи про порушення правил дорожнього руху; Іспанія – тут мирові суди розглядають основну масу дрібних цивільних справ; Нова Зеландія – також видають ордери на арешт й обшук; РФ – також справи про адміністративні правопорушення, деякі адміністративні, сімейні, трудові, земельні справи, видають судові накази; Сирія – також комерційні справи, здійснюють процедуру примирення; Туреччина – на мировий суд також покладається виконання судових рішень вищих судів, проведення дізнання тощо);

б) лише справи про поліцейські порушення й цивільні справи з визначеною певними межами невеликою сумою позову (у Бельгії головна мета суду – примирення сторін; Люксембург – також здійснюють накладення й зняття арешту на майно, захист інтересів недієздатних осіб тощо);

в) тільки окремі цивільні справи (ПАР; Бразилія – зокрема, сімейні, також здійснюють процедури примирення; Італія – спори про рухоме майно й про порядок користування майном, про відшкодування шкоди внаслідок зіткнення транспортних засобів; Kувейт – також дрібні комерційні справи; Уругвай – справи, що стосуються виселення, порушення контрактів, оренди, також дрібні комерційні справи).

5. Можливості й особливості порядку оскарження рішень:

а) скарги на рішення мирових судів розглядають суди, що є основною ланкою судової системи (Бельгія, Греція, Ізраїль, Іспанія, Сирія, Уругвай), при цьому деякі рішення мирових судів є остаточними й апеляційному оскарженню не підлягають (Kувейт – рішення в позовах до 1 тис. динарів; Люксембург – рішення в цивільних і торговельних справах з ціною позову до 30 тис. франків; Франція – рішення в справах із сумою позову до 13 тис. франків, що, утім, не виключає можливості їх касаційного оскарження);

б) рішення мирових судів можуть бути оскаржені (залежно від їхнього виду) – до суду першої інстанції, до апеляційного чи касаційного суду (РФ, ФРН, Італія, де більшість скарг на рішення мирових судів розглядає спеціальний суддя);

в) рішення мирових судів є остаточними й оскарженню не підлягають (ПАР).

Таким чином, аналіз спільного та відмінного в інституті мирових судів у різних країнах показує, що кожна країна має свій специфічний підхід до цього інституту як і до судового устрою загалом.

Експертні висновки:
міжнародний досвід діяльності інституту мирової юстиції

Міжнародний досвід діяльності інститутів мирового судді, суду присяжних, народних засідателів та пропозиції щодо можливостей його застосування в Україні / Бурий А., Таратула Р., Тополевський Р., Тополевська Л./ Регіональний громадський фонд «Право і Демократія». – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.fond.lviv.ua/storage/library/Doslidzh.myrovsud,_prusiaznuh.pdf. – С.40-120.

Так, в англійській мові, наприклад, на позначення цього явища використовується різні терміни: justice, magistrate (мировий суддя); justice peасе, lay justice (мирова юстиція); magistrates’ court (мировий суд) ² .

Як правило, вони вживаються як синоніми, хоча і мають свої смислові відтінки. Так, наприклад, в Англії термін «magistrate» протиставляється терміну «justice» як, відповідно, оплачуваний мировий суддя – мировому судді, що виконує свої обов’язки без винагороди. Термін же «мировий» слід вважати похідним від поняття «мир» в значенні «порядок, спокій» (англ. реасе, франц. paix). Саме для охорони державного і суспільного порядку виникають в історії європейських держав мирові суди та їх аналоги (мирові установи).

З метою єдиного вживання основних термінів, визначимо їх значення. Мирова юстиція – це узяті в сукупності: система мирових судів, діяльність по здійсненню мировими судами своїх функцій, управління і нагляд за мировими судами (мирове судове відомство). Таким чином, поняття «мирова юстиція» складається з трьох елементів. Основними складовими цього елемента є мирові судді і мирові суди.

Мировий суддя – це особа, яка наділена повноваженнями здійснювати функції мирових судів. Науковці виробили більш розширене поняття мирового судді, під яким розуміють фізичну (посадову) особу, яка належить до корпусу мирових установ і здійснює правосуддя та іншу діяльність, яка обирається або призначається центральними або місцевими органами державної влади, одноособово розгляд дає справи у мировому суді і сприяє встановленню мирних стосунків між сторонами спору ³.

Правовий статус мирового судді, як сукупність правових ознак, що визначають його становище в системі державних інститутів, характеризується такими елементами: вимоги, що пред’являються до мирового судді і до кандидата на цю посаду; порядок наділення мирового судді повноваженнями і порядок припинення цих повноважень; права і обов’язки мирового судді (компетенція, процесуальні повноваження, права і обов’язки як члена суддівського співтовариства)⁴.

Ознаками мирового суду як державного інституту є: статус місцевого (локального) державного органу; статус нижчої (первинної) судової або адміністративно-судової інстанції; обмежена юрисдикція (малозначні справи); використання деяких спрощень в порядку здійснення державних функцій.

Свою діяльність, функції мирові судді здійснюють в більшості випадків у формі правосуддя, яке є однією із основних функцій держави в особі органів судової влади і полягає в застосуванні права до правовідносин у особливому процесуальному порядку.

Незалежно від того, до якої моделі відносяться мирові суди, вони або органи судової влади, в яких виконують свої обов’язки мирові судді, є елементом загальної системи судоустрою.

У Великій Британії магістратські суди є поряд з судами графств, є судами нижчого рівня, які розглядають справи у першій інстанції. Рішення магістратських судів можуть бути оскаржені до суду Корони як суду вищого рівня. Також в суд Корони магістратський суд може передати кримінальну справу, якщо прийде до висновку, що обвинувачений заслуговує більш суворого покарання, ніж має право визначити магістратський суд.

В Італії мировий суд є судом загальної юстиції найнижчого рівня. Апеляційною інстанцією у відношенні до нього є претор, суддя місцевого суду вищого рівня.

В Росії мирові судді є суддями загальної юрисдикції суб’єктів Російської Федерації, які входять в єдину судову систему Росії і одноосібно розглядають в межах своєї компетенції адміністративні, цивільні і кримінальні справи як суду першої інстанції. Мирові судді разом з районними (міськими) судами утворюють першу ланку системи судів загальної юрисдикції. Причому, районні суди є вищою судовою інстанцією у відношенню до мирових суддів, і розглядають апеляційні скарги на їх рішення. Така ситуація дещо дезорієнтує громадян, яким треба самим робити вибір між районним та мировим судами, виходячи із їх підсудності. Науковці вважають, що мирові і районні суди ефективніше було б заснувати як паралельні структури, зі своєю підсудністю, як два види судів нижчого рівня.

Призначення на посаду мирового судді

У виділених нами моделях мирової юстиції використовуються застосовуються наступні способи призначення (обрання) на посаду мирових суддів. Судді магістратських судів призначаються від імені Британської Корони лорд-канцлером, який розглядає кандидатури, подані дорадчими комітетами, що існують у кожному графстві Англії і Уельсу. Кандидатури мирових суддів підбираються дорадчими комітетами, члени яких призначаються лордом-канцлером. Кандидат в магістрати може бути рекомендований комітету будь-якою особою чи організацією або шляхом самовисунення.

Мирові судді в Італії призначаються не виконавчою владою, а органом судового самоврядування – Вищою радою магістратури, після проходження шестимісячного стажування та здачі іспиту на професійну здатність виконання функцій судді на конкурсній основі.

У Росії наділення мирових суддів повноваженнями відповідно до закону «Про мирових суддів» можливе або шляхом призначення (обрання) на посаду законодавчим (представницьким) органом державної влади суб’єкта Російської Федерації, або через обрання населенням відповідної судової дільниці. Конкретна ж процедура наділення мирових суддів повноваженнями є повною прерогативою суб’єктів федерації. В основному призначення мирових суддів суб’єкти федерації доручають законодавчим (представницьким) органам влади за поданням глави виконавчої влади чи, зокрема, голови вищого органу судової влади – суб’єкта федерації.

Вимоги до суддів мирових судів

В Англії та Уельсі кандидати на посаду мирових суддів можуть не мати правової освіти, до них ставляться вимоги проживання на території комітету, що рекомендує їх або в районі 15 миль навкруг нього, хоча ця вимога не є абсолютною, наявність британського громадянства, вік не старше 60 років, володіння певними особистими якостями (прямота, чесність) і фізичним здоров’ям.

В Італії вимоги доповнені необхідністю наявності вищої освіти в галузі юриспруденції, віком у межах від 30-ти до 70-ти років та здачею екзамену на професійну придатність виконання функцій судді.

У Росії мировий суддя повинен досягти віку 25 років, також мати вищу юридичну освіту і стаж роботи у юридичній професії не менше п’яти років. Крім того, кандидат повинен здати кваліфікаційний іспит і отримати рекомендацію кваліфікаційної колегії суддів відповідного суб’єкта РФ.

Відсутність вимоги юридичної освіти до мирових суддів у Англії та Уельсі зумовлена історично. Відсутність юридичної освіти мирових суддів у Британії компенсується добре налагодженою системою їх правової підготовки та наявності у магістратських судах посади клерка, який надає правову допомогу магістратам.

Звертає на себе увагу відсутність вимоги проживання на території, підсудній мировому суду в Італії та Росії. Вважаємо, що для реального наближення мирових суддів до населення, потрібно вимагати проживання впродовж певного часу в місцевості, де буде працювати мировий суддя або розглядати ценз проживання таким, що дає преференції у випадку проведення конкурсу на посаду мирового судді. Вимога стажу роботи у юридичній професії тривалістю у п’ять років, як у Росії, не є оптимальною. На практиці, це призвело до того, що посади мирових суддів займають працівники правоохоронних або адміністративних органів. Доцільно передбачити, щоб стаж кандидатів на посади мирових суддів у правовій сфері включав і роботу у правозахисних громадських організаціях і діяльність адвоката, що сприятиме залученню осіб, які мають досвід захисту прав громадян в умовах змагального судового процесу. Також при встановленні вимог, пов’язаних зі стажем роботи у юридичній професії перевагу доцільно надавати тим кандидатам, які пройшли стажування у мирового судді на посаді помічника. Тривалість стажу можна обмежити трьома роками.

Юрисдикція мирових судів

Магістратські суди Британії розглядають значну кількість справ за обвинуваченням у скоєні злочинів, що переслідуються в сумарному порядку (summary offences). За такі злочини передбачене покарання до шести місяців позбавлення свободи для дорослих. Такі злочини розглядаються двома або більше мировими суддями (lay magistrates) або одним юридично кваліфікованим районним суддею без участі колегії присяжних. В Англії і Уельсі 95 % кримінальних справ слухаються у такому порядку. Магістратські суди здійснюють юрисдикцію щодо правопорушень, вчинених дітьми та молоддю, а також інших справ, що стосуються цієї категорії населення. У сфері цивільного права магістрати розглядають значну кількість справ, що виникають у сімейних правовідносинах.

В Італії мирові суди здійснюють тільки цивільну юрисдикцію. До їх підсудності входить розгляд справ з обмеженою ціною позову.

У Росії мирові судді розглядають в першій інстанції незначні кримінальні злочини, сімейні справи, у тому числі поділ між подружжям спільно нажитого майна, справи про майнові спори з обмеженою ціною позову, справи про визначення порядку користування земельними ділянками, будовами та іншим нерухомим майном; деякі справи про адміністративні правопорушення, видають судові накази.

Особливості судочинства у мировому суді

Вище ми вказували, що характерною особливістю мирової юстиції є використання спрощених процедур у провадженнях в цивільних, кримінальних та адміністративних справах.

Форма регулювання процесу судочинства, зокрема у цивільних справах, у мирових судах різні. В Англії та Уельсі процедура регулюється спеціальним актом – Законом про магістратські суди 1980 року, який визначає кримінальну та цивільну юрисдикцію і відповідні процедури. Процедура розгляду цивільних справ окреслена у загальних формулюваннях. Так зазначено, що за загальним правилом слухання починається, коли з’явився відповідач і до нього доведений зміст скарги. Після розгляду доказів і пояснень сторін суд виносить наказ про задоволення чи відхилення скарги. Слухання доказів може не проводитися, якщо у скарзі йдеться про видачу судового наказу щодо виплати сум, які можуть бути стягнені судом в порядку спрощеного (сумарного) порядку, як цивільний борг.

У Цивільному процесуальному кодексі Російської Федерації закріплено лише порядок апеляційного оскарження рішень і ухвал мирового судді, тобто процедура розгляду справ мировим суддею за чинним законодавством фактично не відрізняється від загальних правил цивільного судочинства в Російській Федерації. Таким чином законодавство не враховує те, що матеріальні відносини, що захищаються мировим судом, повинні мати відповідну процесуальну форму.