Пролог у морі солодкий перший розділ



бет1/17
Дата25.07.2016
өлшемі1.78 Mb.
#220828
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
1
З чеської переклав

Юрій ЛІСНЯК

ЧАСТИНА ПЕРША


ПРОЛОГ У МОРІ

Солодкий перший розділ
Як уже розказано, Петр Кукань з Куканя, успішно закінчивши свою подорож до Франції, замовив у найкращого марсельського кравця розкішне турецьке вбрання, гідне його високої посади першого радника султана, і, найнявши невеликий, але швидкий кораблик «Дульсінея Тобоська» з капітаном та матросами, рушив назад до Стамбула.

«Дульсінея», гарний двощогловий кораблик з прямими вітрилами, була споруджена як останній крик кораблебудівного мистецтва, обладнана всіма новинками тогочасної техніки. В її округлих, як жіночі боки, бортах було сховано по три короткі, але потужні бронзові гармати. Комфорт для пасажирів - чи в даному разі пасажира - було забезпечено цілком; у Петровій каюті, що містилась поряд капітанової в кормовій надбудові, був навіть письмовий стіл, м’яке крісло та ліжко з запоною.

Щоб не попсувати дорогого розкішного турецького вбрання, Петро поки що, дбайливо склавши, замкнув його в дерев’яній скрині й подорожував інкогніто, як і доти. Інкогніто - хоча, може, й непотрібне, бо Петр, позбувшися всіх ворогів, почував себе в цілковитій безпеці, - було досконале: нікому б і вві сні не приверзлося, що високий молодий чоловік у витертій дорожній одежі, яку він проте вмів носити не без елегантності, насправді особа куди поважніша, інтересніша й більш гідна уваги, ніж якийсь невідомий П’єр Кюкан де Кюкан - на таке ім’я недавно виписала йому в Парижі паспорт королівська двірська канцелярія. Нікому, кажу, це не могло спасти на думку, а тому й не спало: сам марсельський кравець природним чином вирішив, що таке екзотичне вбрання потрібне замовцю для якогось маскараду, і щиро похвалив його фантазію, бо цього року все панство замовляло костюми п’єро та арлекінів, аж остобісіло, а перебратись на турецького пашу не придумав ще ніхто. Правда, чи не занадто поважний і грізний цей костюм, чи не викличе він прикрих асоціацій - адже Туреччина останнім часом, кажуть, знову бряжчить зброєю; може, пан замовець бажає трохи пом’якшити це враження якоюсь жартівливо-недоречною деталлю, наприклад, накрохмаленим іспанським комірцем?

Звичайно, Петр не погодився з цією грайливою ідеєю кравця, а навпаки, висловив безліч претензій до його роботи, виявивши глибоку обізнаність із турецькими модами. Кравець подумав щось не дуже чемне про брак гумору в замовця та його педантизм, але не сказав нічого; отож єдина нагода, коли Петрове інкогніто могло бути порушене, минулась без наслідків.

«Дульсінея» була судном іспанським, тобто належала іспанській корабельній компанії, яка мала контору в Марселі, але крім назви нічого іспанського в ній не було. Капітан, голландець на прізвище Ванделаар, був немолодий чолов’яга напрочуд солідного вигляду, з круглим обличчям, оброслим моряцькою бородою, плечистий, з дужими руками, але такий низенький, що, стоячи на містку, ледь виглядав із-за обтягненого парусиною поруччя. Команда його складалася з п’яти матросів, юнги Беппо - п’ятнадцятирічного циганкуватого неаполітанця - та кока-бретонця, примітного тільки тим, що він, хоча й був ревним католиком, носив турецьку феску - мовляв, найзручніший у світі головний убір.

Плавання почалося напрочуд спокійно, небо було синє, як і море, й чисте-чисте, тільки на обрії купчились м’які пухнаті хмарки, незмінні й нерухомі. Свіжий західний вітер радісно надимав вітрила, білі як сніг, і судно ковзало по морській поверхні, оббитим міддю носом розтинаючи дрібненькі хвильки, а за кормою лишаючи нескінченну смугу спіненої води, схожу на біле мереживо. Це мереживо, хоча й дуже декоративне, не подобалось Петрові. Бо хоча його мореплавський досвід був вельми скромний, він у ті дні, коли будував на острові Монте-К’яро свій власний бойовий флот, неабияк підкувався в теорії, а тому знав, що добре збудоване судно має лишати за собою гладеньку, чисту й глибоку борозну, а не мереживо з піни. Але, опріч цієї маленької вади - косметичної, так би мовити, - загалом «Дульсінея» поводилась чудово, і на її палубі панував блаженний спокій: тільки й роботи, що стернувати та стояти дозором на носі; ввечері, як зайде сонце, матроси трохи попускали вітрила, а вранці, як висохне роса, знов натягували їх тугіше, та й усе. Крім дельфінів, що жирували круг судна, ніде ні знаку життя, тільки вряди-годи величезний сірий альбатрос, змахнувши в високості крильми, розпростував їх і скісно ковзав у повітрі до судна, мабуть, хотів роздивитися, що там на палубі, але зразу ширяв угору, ніби побачене нагнало на нього страху.

Петр поділився цим враженням із капітаном.

- А я йому не дивуюся, - сказав той. - Бо людина - страшна звірюка.

- Може, й так, - погодився Петр. - Але в отакі хвилини я охоче забуваю й пробачаю все, чого зазнав від людей.

Він справді був щасливий, як іще ніколи. Правда, він був природжений атеїст - бо такий світогляд відповідав його непокірливій, неприступній для небилиць та догматів натурі - і чудово знав, що так звана природа байдужісінька до всіх учинків людського поріддя, яке родиться, в злигоднях живе й умирає на цій землі, - байдужісінька, несвідома й невидюща. І все ж він не встерігся від почуття, що оцей блаженний спокій у дорозі додому, до султана, що його він любив, як свого слабкішого, залежного від нього друга, і до чарівної Лейли, чиє ім’я означало довгу-предовгу й темну-претемну ніч, - що цей спокій схожий на прихильну усмішку, якою природа вітає Петрів успіх, його перемогу, здобуту тоді, коли все було втрачено. Він сидів на реї передньої щогли - за спиною найбільше вітрило, під ногами голова жінки з виряченими мертвими очима, можливо, Дульсінеї, чиє дерев’яне погруддя прикрашало ніс судна, і; втупивши погляд у нерухому лінію обрію, зважував своє життя й визнавав його задовільним. Йому було всього двадцять три роки, з яких три, пробуті в підземеллях сералю, можна не рахувати, бо вік - так вирішив Петр сам для себе - вимірюється роками, прожитими на землі, а не під землею. Десь стільки ж було й славетній Жанні д’Арк, коли вона загинула на вогнищі. А хіба він, Петр, не зробив те самісіньке, що й вона, славетна Діва, що посадила на французький трон слабодухого Карла Сьомого? Карл Сьомий і Людовік Тринадцятий - яка тут різниця? Ніякої; навпаки, така схожість, що аж дух перехоплює. А коли й є якась різниця, то надзвичайно вигідна для Петра: Діву спалили живцем, а Петр лишився живий і здоровий, тільки руку присмалив, і тепер, не забувши про добро й вигоду всіх народів, поспішає назад на свою високу службу, а його вітають небо, море й дельфіни, що шаліють від радості, тоді як альбатроси втікають, жахаючись його величі.

Гарно було, але найпрекрасніші бували хвилини світання. Спочатку в теплому досвітньому присмерку мигтіли легенькі тіні, що їх сонце з-під обрію кидало на невисокі лиснючі хвилі; потім між морським обширом і небесним склепінням спалахувала сліпуча іскра, швидко виростала в яскраву жарину, і ось уже випливав у своїй осяйній величі сам Геліос на золотій колісниці, правуючи вогненною четвернею і всміхаючись до свого друга Петра з роду титанів, а той, сидячи на реї, вітав його дружнім кивком.

Та коли, пропливши між Пелопоннесом і Крітом, опинились на морі, названому в сиву давнину ім’ям царя Егея і вельми небезпечному через безліч острівців та скель, погода змінилася: сильний південно-західний вітер із зливою збив на морі довгу, важку хвилю, а небо вкрили густі хмари. Капітан Ванделаар, мавши на погоду добрий нюх, ще завчасу наказав спустити верхні вітрила, а решту зарифити. За якихось півгодини після того море шалено розбурхалось, і справдилась та недовіра, яку «Дульсінея» своїм мереживним слідом будила в теоретично обізнаному Петрові: виявилося, що їй бракує остійності, однієї з головних чеснот добре збудованого судна. Вона хиталась, гойдалась і підскакувала на здиблених хвилях, стогнучи всіма дошками, щоглами та реями, а вітер, ляскаючи снастями, громовим ревом глушив її скигління. Ті вибрики не скінчились і тоді, коли спустили всі вітрила: «Дульсінея» була «цімперліх», тобто маніжена, як висловився перший стерничий, родом віденець; по-жіночому вразлива та недоторканна, вона любила делікатне поводження й угамувалась лиш тоді, коли стерно взяв у досвідчені руки сам капітан Ванделаар, але й далі брязкала й торохтіла всім, що не було закріплене. А коли через кілька годин до стерна знову став віденець-стерничий, «Дульсінея» враз показала весь свій норов: зіп’ялась дибки, тоді впала під водяні гори, які сама ж і підняла, і з палуби змило все неприбите чи неприв’язане - насамперед дозорного на носі судна. Отже, команда «Дульсінеї», й так нечисленна, зменшилась до капітана, чотирьох матросів, юнги та кока; та й із тих матросів один - другий стерничий - лежав на койці в кубрику й маячив у тяжкій гарячці.

Пливти далі, не поповнивши команди, було ризиковано. Тому капітан повернув до найближчої гавані - Родосу, брами сповитого легендами Острова Троянд.

Судно кинуло якір на рейді, і капітан наказав двічі вистрелити з гармати й підняти на передній щоглі вимпел у синю смужку - знак того, що він наймає людей. Так робилось тоді у всіх гаванях світу; як не мали гармат, стріляли з пістоля чи мушкета.

Невдоволений і цією затримкою, і тим, що його ілюзії так брутально розвіяно, Петр стояв, зіпершись на поруччя, й невесело дивився на рядочок заякорених біля причалу вбогих рибальських суденець, на смутну плутанину снастей, щогл та рей, за якою, сповите хмарами, здіймалося місто, розташоване амфітеатром над затокою. Гори, що займали всю площу острова, тільки вгадувались в імлі. Вітер свистів, берег був наче виметений, ніде - ні на суднах, ні на суходолі - не видно було живої душі; мертвими здавались і сторожові вежі, в яких Петр упізнав свій витвір, бо їх будовано за його власноручними малюнками, ці гранітні циліндричні твердині, наїжачені гарматами, що тримали під обстрілом усю затоку.

Від борту «Дульсінеї», яка стояла тільки на середньому якорі, з вітрилами спущеними, але не ув’язаними - щоб можна було негайно рушити в путь, - відплив човен із двома веслярами та віденцем-стерничим і попрямував до берега. Тоді капітан Ванделаар підійшов до Петра й став поряд, зіпершись на поруччя.

- Ані духу, - сказав він, дивлячись на безлюдний берег. - Ще б пак - у такому турецькому кублі. Тут ми не знайдемо й горбатого одноногого мертвяка.

Коли Петр, уражений, спитав, чи не тому це, що Родос - гавань турецька, Ванделаар кивнув головою:

- Авжеж. Хіба ви не чули, пане Кюкан, що паша Абдулла, султанова права рука, хоче підбити під себе весь світ і для цього будує новий флот? А оці вежі з гарматами? Рік тому їх іще не було. Тож хіба можна сподіватися, що в турецьких гаванях буде повно безробітних моряків? Бачте? Наші зійшли на берег, а ніде нікого. В християнській гавані на них уже чекала б ціла орда голодного моряцького наброду.

- Інакше кажучи - невдача, але я, як не дивно, дуже радий, - сказав Петр.

- Чому б то? - спитав капітан.

- Коли безробітних моряків нема, - відповів Петр, - то, виходить, накази Абдулли виконуються точно.

- А вам яка з цього радість? - знову спитав Ванделаар.

Петр хвилину помовчав, тоді відповів:

- Ми вже в турецьких водах, тому я більш не маю чого таїтись перед вами, тим паче що збираюся навідати кілька турецьких островів, насамперед Лесбос, хоч він і дратує мене своєю фривольною назвою. Той Абдулла, султанова права рука, - то я.

Може, Петр сподівався, що капітана приголомшить ця новина, та він помилявся.

- Ти ба! Хто б міг подумати, - тільки й сказав Ванделаар, піднісши до ока зорову трубу. - Не знаю тільки, як ми потрапимо на ті острови, що їх хоче навідати ваша екселенція. Як на мене, то я б волів, щоб турки виконували накази вашої екселенції не так точно.

- Покладімося на гнучкість життя, - сказав Петр. - Куди йдуть ваші люди?

Три моряки з «Дульсінеї» саме зникли в одній з вуличок за гаванню.

- Куди ж, як не до шинку, - відповів капітан. - Якщо там не знайдуть хоч одного хлопчину з двома здоровими руками й ногами, хоч би й бовдура, що не вміє відрізнити щоглу від реї, а якір від стерна, тоді, ваша екселенціє, кепське діло. Дивно, але правда: ваша екселенція зможе повернутись до Стамбула тільки в тому разі, якщо тут знайдеться хоч один п’янюга, ладний завербуватись на нашу «Дульсінею».

- А що, то не конче має бути вправний моряк? - здивувався Петр.

- Та хоч би який-небудь, - відказав капітан. - Як не знатиме матроської роботи, то буде юнгою, а матросом я зроблю нашого Беппо. - Він обернувся до юнги, що віддалік начищав блоки. - Як, упораєшся, Беппо?

- Ще б пак! - відгукнувся той, вишкіривши гарні дрібні зубенята, сліпучо-білі на смаглявому виду.

- Оце мені до вподоби, оце слово справжнього чоловіка, - мовив капітан машинально: він звик не дуже високо цінувати відвагу, чесність та інші добрі якості, поки вони виявляються тільки словами. І пішов до своєї каюти, а юнга подався на ніс, до камбуза, розміщеного поряд із кубриком для матросів.

Кок-бретонець саме був у препаскудному настрої: щойно він викидав за облавок кухонні покидьки, і вітер зірвав йому з голови його улюблену феску, якої він не скидав ніколи, мавши чутливу до застуди голову.

- Де це ти байдикуєш, шибенику? - гримнув він на Беппо. - А хто зволить принести мені дров? Чи я маю сам їх наносити? Не тільки помиї тягати, а й дрова? Гляди, ледацюго, щоб мені терпець не урвався, бо тоді я тебе навчу, що таке морська служба.

- Та йду, йду, - сказав Беппо, викидаючи з лозового кошика кілька полінець, що там лишалися, а сам подумав: «Може, мені недовго вже їх носити». Кок заходився обмотувати голову смужкою полотна, відірваного від старого фартуха, а малий італієць по-змовницькому прошепотів: -А я щось знаю...

- Ти? - здивувався кок. - Такого ще не бувало, щоб ти, дзиґо, щось знав.

- А от і знаю, чув на власні вуха, - відказав Беппо. - Отой наш пасажир - неабихто.

- Звісно, що неабихто, - погодився кок. - Мосьє де Кюкан - дворянин і має гроші. Найняти для себе самого цілий корабель голодранець не зможе.

- Ет, велике діло - дворянин! - скривився Беппо. - Тих дворян є хоч греблю гати. А наш мосьє де Кюкан - то сам паша Абдулла, султанова права рука! Перед ним труситься весь світ!

- Годі плести дурниці, гайда по дрова, - пирхнув кок.

- Він сам сказав це капітанові, - запевнив Беппо. - А капітан зразу почав величати його «вашою екселенцією». Аж тепер я зрозумів, нащо у Кюкана в скрині турецьке вбрання з білої парчі.

- А ти звідки знаєш, що у нього в скрині?

- Бо заглядав туди.

- Невже та скриня не замкнена? - здивувався кок.

- Замкнена, та я все-таки заглянув, - сказав Беппо не без гордості.

На це кок не відповів нічого; він мовчки зашпилював обмотану круг голови полотнину. Аж перегодом озвався:

- Кажеш, із білої парчі? А капітан його величає «ваша екселенціє»?

Та Беппо вже побіг.

Вербувальники з «Дульсінеї» з’явились на березі аж за дві години - очевидно, не без успіху, бо йшли не втрьох, а вчотирьох. Смеркало, але Петрові, що мав надзвичайно гострий зір, той четвертий чоловік здався знайомим - і поставою, й ходою, й усіма рухами. Тому він попросив у капітана, що саме вийшов зі своєї каюти, зорову трубу, і тільки-но підніс її до ока, як де й подівся його спокій - спокій титана, переможця Долі, спокій, яким він тішився під час усього плавання; бо те, що він побачив, було неможливе, немислиме, недоречне, нез’ясовне, а тому надзвичайно небажане й жахливе. Кремезний чолов’яга, якого вели моряки з «Дульсінеї», той хлопцюга грізного вигляду, зарослий, обшарпаний і брудний, був не хто інший, як могутній генерал яничарів Ібрагім-ага, тобто Петрів товариш із дитячих літ - Франта Ажзавтрадома.

Маєш себе за титана...
Ми вже не раз відзначали, що коли в султанському сералі над Босфором вибухнув заколот, підбадьорені фальшивою звісткою про смерть Абдулли, званого Сумлінням Його Величності, а насправді - Петра Куканя з Куканя, змовники, щоб спекатися найвірнішого і найгрізнішого Петрового прихильника, генерала Ібрагіма-аги, вирядили його до Ізміра придушити там повстання, нібито підняте дервішами-танцівниками. Ібрагім-ага негайно вибрався в путь із загоном кіннотників, навчених угамовувати розбурхані натовпи, та, прибувши до Ізміра зі своїми яничарами, побачив, що вгамовувати там нема чого, бо місто Ізмір, більш відоме у нас під назвою Смірна, є втіленням спокою й ладу, а самі ізмірці, здебільша торговці килимами, опієм, бавовною й тютюном, люди порядні та невинні, як ягнятка, здивовано вирячили очі на Ібрагіма-агу та його людей, почувши від них запитання, де ж лютує та ребелія, і нізащо не могли зрозуміти, про що йдеться, та й навряд чи знали, що означає це слово - ребелія, бо зроду його не чули. Що ж до дервішів-танцівників, то в Ізмірі їх нема і, за свідченням найстаріших жителів міста, ніколи не було.

Тоді Ібрагім-ага, він таки Франта, син повії Ажзавтрадома, дитя празького передмістя, з досадою подумав, що мав рацію, коли відмовлявся стати з простого вояка яничарським генералом, на чому наполягав його навіжений приятель Петр Кукань з Куканя. «Я ж із самого початку нюхом чув, - розлючено сказав він собі, - що всі Петрові витребеньки до добра не доведуть, бо оті вельможі, як приміром паша Абедін, недовго терпітимуть, коли Петр хапатиме їх за шкірку й витрушуватиме з них гроші та діаманти. Ось і маємо. Бо ясно як темна ніч: мене випхали до Смірни лиш на те, щоб я їм не заважав, бо вони готують якусь капость. І з Петром невідь-що сталось, бо вже три місяці не показується в Стамбулі, а я, Франта Ажзавтрадома, маю за нього розплачуватись? А дзуськи! Я не вчора народився й не з однієї печі хліб їв, тож нема дурних. Лишається одне: тікати, Франто, ні на що не озираючись, тікати, а як це комусь видасться не дуже геройським, хай поцілує мене, куди сам схоче».

Коли рано-вранці після ночі, перебутої в одному з численних мусульманських монастирів Смірни, яничари - фахівці з утихомирювання ребелій - зібрались на подвір’ї, щоб рушати назад до столиці, вони засмучено довідалися, що осиротіли, бо їхній вельможний командир зник. А поки вони чекали й сподівалися, що він таки з’явиться й весело пояснить їм, чому запізнився, Ібрагім-ага, чи, власне, вже просто Франта, бо насамперед він зірвав з фески стьожку - знак свого високого рангу - й закинув геть орден Залізного Півмісяця, яким був відзначений за успішно проведені маневри, вже втікав на своєму білому огирі долиною, затиснутою між двома гірськими пасмами, до міста Торбалі, а звідти до поріччя Кючюк-Мендересу. Поки дістався до тієї річки, він остаточно позбувся свого яничарського строю, дорогою роздягши подорожнього-грека, тобто християнина, й подався далі по горах і долинах, частіш ведучи свого огиря за повід гірськими стежками над кручами й прірвами. Дорогою він заспокоївся й вернувся до тями настільки, що почав лютитись на себе за власне боягузтво: хтозна, думав він, а може, там нічого не сталось і мене послали до Смірни просто помилково, а я втік і зрікся свого генеральства чортзна через що.

Та незабаром виявилося, що інстинкт простої людини, яка добре знає, що доля наготувала для неї куди більше ляпанців, ніж буханців, не підвів його. Він рухався невтомно й швидко, але часто блукав, а тому звістки про події в Стамбулі випередили його, і він, поки дістався до південного узбережжя, вже знав усе про державний переворот, убивство султана й перемогу ворогів його друга Петра та про наступну жахливу різанину. Отож він мав цілковите право похвалити себе за кмітливість.

Куди він утікав і що мав на думці? Тільки найпростіше й водночас найскладніше: назавжди сказати «прощай» турецькому світові, де він проти своєї волі піднісся на верхи, а потім скотився вниз так швидко, що ледве не позбувся голови. Він хотів найнятись на котрийсь із кораблів, що пливуть на захід, лиш не на турецький, де його могли впізнати й схопити, а на порядне християнське торговельне судно, одне з тих, що везуть до Венеції рідкісні індійські прянощі - перець, корицю, гвоздику та мускат, - доправлювані арабськими пустельними караванами через Басру, Багдад і Дамаск до Каїра. Ці пристойні, мудро заклопотані власним зиском кораблі уникають малоазіатських гаваней, бо не мають чого там шукати; хіба котресь із них зупиниться біля Родосу, щоб доповнити свій вантаж кавою, родзинками та опієм. Тому Франта прямував на південний схід, дугою обминаючи узбережжя Егейського моря, і продирався вперед, аж поки добувся до рибальського містечка Мармарас, що лежало у верхів’ї вузенької безпечної затоки. Там він продав свого коня з розкішною збруєю, взявши чималі гроші, й найняв рибалку з човном, щоб переправив його туди, куди саме прямувала й «Дульсінея» зі своїм високим пасажиром, - на острів Родос, уславлений дотепною байкою мудрого Езопа про чоловіка, який хвалився вмінням високо стрибати.

Безлюддя й тиша в портовому місті мали причиною не ревне виконання державотворчих наказів першого султанського радника паші Абдулли, як наївно вважали наші спостерігачі на палубі «Дульсінеї», а навпаки, страх, що посів усіх родосців від сивого діда до малої дитини, - страх, щоб їх не запідозрили в співчутті до політики скинутого реформатора. Крім того, в офіційно оголошену тринадцятиразову смерть Абдулли ніхто не вірив - як побачимо, не вірив у неї й новий узурпатор влади, принц Мустафа, - і багато хто чекав, що Абдулла ще повернеться й жорстоко скарає тих, хто його зрадив... Тому ті, хто мав причини шкодувати за Абдуллою - люди вбогі, - поховалися по своїх кублах і, дожидаючи, що буде далі, сиділи тихо, як миші, й удавали, ніби їх нема й ніколи не було. Але й та жменька, якій давала добрий зиск торгівля тютюном та опієм і яка за часів Абдулли боялася, що доведеться віддати свої грошики до військової скарбниці, не важилась тепер виказувати свою радість через падіння Абдулли, бо й ці не вірили, що стамбульський переворот остаточний і що політиці Абдулли настав кінець назавжди; тому й вони сиділи вдома та вичікували, що буде далі.

Отож учорашній Ібрагім-ага знічев’я ходив по пристані та по безлюдних вуличках Родосу і, марно виглядаючи солідного, путящого християнського судна, що вивезло б його з мусульманського світу, помалу пропивав у шинках грецько-єврейського кварталу гроші, виторгувані за коня та розкішну збрую. В одному з тих шинків його й застали наші вербівники з «Дульсінеї», вже неабияк збентежені, бо вони не розуміли, чому нечасті перехожі обминають їх, ніби зачумлених чи прокажених. Усі шинки, куди вони досі зазирали, були наче виметені; тому, нарешті побачивши в одному з них кремезного зухуватого чолов’ягу, що насуплено сидів над глеком вина, зразу підсіли до його столу.

- Ти моряк? - спитав його стерничий тим есперанто, що ним послуговуються люди, звиклі мандрувати по світу, мовою дуже поширеною, але неприступною для лінгвістичного дослідження, бо її основа - переважно міміка та жести.

Франта допитливо подивився на стерничого; щире обличчя віденця сподобалось йому, і він буркнув:

- А як моряк, то що далі? А як не моряк, то що тоді?

- То моряк чи не моряк?

- Як по правді, то не моряк, - відповів Франта. - Але маю силу й можу витримати багато.

- Одне слово, не цімперліх?

Франта, що, вродившись у Празі, знав це слово, аж пирхнув зневажливо.

- Я - цімперліх? З якої б то речі! Я можу два тижні витерпіти не спавши, а можу заснути й під шибеницею. А кулаком вола з ніг звалю. Та що балакати - полапай-но!

Він напружив м’яз на лівій руці, і стерничий-віденець обмацав його.

- Годиться. Йди до нас за юнгу, ми веземо такого пана, що добре платить.

- А куди ви пливете? - спитав Франта, а почувши, що до Стамбула, розчаровано скривився.

- Ах, до Стамбула? Аякже. Оце я тільки й чекав, щоб до Стамбула. І придумали ж - до Стамбула! Стільки на світі гарних міст, а їм припекло до Стамбула. Шкода, що не в пекло навпростець. Туди мені ще дужче кортить, ніж до Стамбула.

- А чого не до Стамбула? - здивувався стерничий. - Що такого сталося в Стамбулі? І чого це тут усі позалазили в щілини, наче блощиці?

У Франти зовсім зіпсувався настрій.

- А того, - відповів він і, допивши свій глек, поставив його догори дном. Розговорився він аж тоді, коли стерничий, кивнувши євреєві-шинкареві, замовив новий. Франтина стисла, але яскрава розповідь про те, що султана Ахмеда замордовано, а прихильників його першого радника, паші Абдулли, переслідують, хоча й зацікавила моряків з «Дульсінеї», але не аж так, щоб їм забивало дух із подиву, бо турецький світ і політичні події в ньому були їм байдужісінькі - «ачхи», висловлюючись їхнім жаргоном.

- Оце то штука, оце то штука, - сказав стерничий. - Та коли в Стамбулі таке діло, то, мабуть, мосьє де Кюкан волітиме завернути назад, і ти, друзяко, спокійно можеш найнятись до нас.

І озирнувся на своїх товаришів.

- Що, неправда? Та скажіть же щось, хлопці, хай вам біс, не сидіть наче води в рот понабиравши.

Обидва матроси ствердно буркнули.

Ця невеличка й неістотна інтермедія дала Франті, приголомшеному ім’ям «мосьє Кюкан», що вилетіло з уст стерничого, час отямитись.

- А хто він такий, той ваш Кюкан? - спитав він. - Капітан?

А коли почув у відповідь, що це не капітан, бо того звуть Ванделаар і він голландець, а пасажир, вельми значний пан, який, щоб допливти з Марселя до Стамбула, найняв для себе самого цілий корабель, - хильнув вина з глека й сказав:

- А як той ваш пан Кюкан не передумає й попливе далі до Стамбула, ви сховаєте мене в трюмі?

Це було чисто стратегічно-дипломатичне запитання, бо він боявся, що, коли раптом відкине свою шалену нехіть до Стамбула, вербівникам це здасться підозрілим. Але бравим хлопцям з «Дульсінеї» було не до таких тонкощів. Вони запевнили Франту, що він може не боятись нічого: його й сам чорт не знайде, так його заховають, і нікому про нього й словом не прохопляться, бо їм байдужісінько, хто такий Франта, що в нього на сумлінні й чому він так боїться Стамбула.

- А куди ви попливете потім? - іще спитав Франта. Почувши, що до Марселя, він сказав: - Гаразд, наймуся. Скільки заплатите?

І наставив долоню.

Отакий він був, Франта Ажзавтрадома, і віддаймо йому за це хвалу: боягуз, коли, наприклад, недавно у Смірні, відчувши себе зрадженим, без вагань утік, бо не бачив і не знав, нащо і в ім’я чого ризикувати життям, уже й так непевним, аж страх; і здатний до геройської самопожертви, коли треба було рятувати друга, який, нічого не підозрюючи, рвався до своєї згуби. По суті Франта був такий самий раціоналіст, як і Петр Кукань, що ніколи нічого не робив - чи принаймні гадав, що не робить - задля престижу й бравури, а керувався лише холодним розумом. Такий самий, тільки по-народному щиріший, без прикрас та вчених тонкощів вихованця єзуїтів, який на дванадцятому році життя вже говорив бездоганною ціцеронівською латиною, тоді як син повії Ажзавтрадома довіку не навчився ні читати, ні писати. Вільний, як ми сказали, від прикрас та вчених тонкощів, знаючи тільки, що встряє в украй небезпечну гру, в якій важитиме головою, хоч мав її тільки одну й цінував її над усе, Франта зі стиснутим серцем і завмерлою душею вийшов на пропахлу рибою та димом вуличку, щоб його відвезли до незнайомого судна, яким плив Петр; далебі поєднати свою долю з долею людини, на яку в підвладних туркам краях чигали найстрашніші небезпеки, а до того ж людини шалено відважної, зійти на її корабель прямо під носом у турків - це була не гра в піжмурки, це пахло смертю на палі або принаймні, як пощастить, вічним спочинком на дні морському.

А коли Франта з моряками, які конвоювали його, ніби в’язня, щоб не втік, - один на крок позаду, двоє обабіч, - вийшов на берег, до затоки саме впливав, велично виринаючи з туману й остережливо дзвонячи в дзвін, розкішний, великий, видимо солідний та порядний від кіля до клотика купецький трищогловик, на який Франта марно чекав уже кілька днів, корабель по-царському гордий, стрункий і крутобокий, а головне - європейський, тобто християнський: Франта хоча й не міг прочитати назви, якою був оздоблений ніс, проте добре розпізнав, що літери там культурні, так звані латинські, а не якісь там турецькі закарлюки. Він тільки зітхнув і мовчки сів зі своїми проводирями в прив’язаний до причалу човен; стерничий узявся за стерно, а веслярі налягли на весла.

На палубі «Дульсінеї», жалюгідно безсилої й мізерної супроти розкішного купецького корабля, що наближався до неї й легко міг би її розтоптати, як сказав би по-суходільному Франта, стояло двоє чоловіків - один куций, другий високий і стрункий; Франта ще не бачив виразно його обличчя, але здогадувався, що то сам Петр, мосьє Кюкан. Ще добре, подумав він, що ці лобурі не знають, кого везуть. Високий начебто дивився на їхній човен у зорову трубу; тоді віддав її своєму куцому сусідові й зник з палуби. В ту мить купецький корабель, що кинув середній якір сажнів за сто від правого борту «Дульсінеї», двічі вистрелив з гармати, а на його передній щоглі весело замайорів вимпел у синю смужку - як відомо, знак, що капітан наймає людей.

Це вже було щось гірше, ніж невдача, це було хамство й глум долі, удар нижче пояса, плювок межи очі Франті. І він так розлютився, що ладен був задушити моряків, які везли його своїм вертким, огидно хитким човником. «Навіщо вони по мене припхалися, - думав він, - навіщо озвались до мене, хоч я спокійно пив своє вино й нікого ні про що не просив? Вони ж могли б мене проминути, і я б ніколи з ними не здибався, й ніколи б їх не побачив, і ніколи б не довідався, кого вони везуть на своїй паршивій, сто сот разів проклятій шкаралупці, і мав би чисте сумління, а Петр хай би рятувався, як сам знає, я б не був при тому і вважав його за мертвого, може, й поплакав би за ним, але найнявся б на оцей гарний великий корабель, де серед пасажирів, певно, нема стратенців, тринадцять разів убитих і все ж таки живих, і пливе він напевно не до Стамбула, а до Венеції, в найгіршому разі до Генуї, сто сот чортів йому в пельку». Франта в своїй роздвоєності подумав і про те, що можна ще вистрибнути з човна й утекти плавом, але зразу й відкинув цю думку, бо з подивом усвідомив: навіть якби це вдалося - в що годі повірити, бо веслярам досить було б при першій спробі дати йому веслом по голові, - він ніяк не може скасувати чи затерти той факт, що він, Франта, з н а є, де Петр, у якому той становищі, і що зі смертельної небезпеки, в яку попав, Петр може виплутатись лише тоді, коли Франта вчасно його остереже. І син повії Ажзавтрадома скорився своїй долі; коли човен пристав до борту «Дульсінеї», він разом з трьома моряками моторно видерся мотузяним трапом на палубу.

Капітан мовчки оглянув його, а почувши рапорт стерничого, що когось більш підхожого, тобто досвідченого моряка, не пощастило знайти в усьому місті, сказав до Франти:

- Гаразд. Ви знаєте нашого пасажира, його вельможність пашу Абдуллу?

У Франти затремтіли коліна.

- Не знаю, - відповів він.

Капітан допитливо глянув йому в обличчя.

- Дивно... Він хоче з вами поговорити. Ви його знайдете в першій каюті на кормі. Потім з’явитесь на камбуз, будете за юнгу. Ідіть!

Добре знаючи свого приятеля, Франта з острахом подумав, що зустріч із Петром не буде одною з тих приємних подій, про які ми й через багато років згадуємо охоче, з розчуленою усмішкою, - і не помилився. Коли, приголомшений тим, що капітан «Дульсінеї» знає, хто такий мосьє Кюкан, він - не знаючи, що у вищих колах у двері не стукаються, а шкрябаються - постукав у двері Петрової каюти й увійшов. Петр у розкішних шатах із білої, перетканої срібними нитками парчі, в тюрбані й вишуканих капцях із білої м’якої шкіри, з загнутими вгору носками, сидів у м’якому кріслі, міцно пригвинченому до підлоги, і його засмагле обличчя було застигле, холодне й грізне.

- Пашо Ібрагіме, - сказав він по-турецькому, - сподіваюся, ви зумієте належно пояснити, чому опинились на цьому судні.

На це Франта, охоплений здоровою злістю, вимовив по-чеському, жаргоном празьких вулиць, коротку й гостру фразу, що сучасною мовою звучала б десь отак:

- Але взагалі ти нормальний, правда?

Це вплинуло: не те що Петр, почувши солодкі звуки рідної мови, злагіднів або хоч трохи пом’якшив холодний вираз, але він принаймні зробив щось таке, чого не зробив би, якби хотів і далі поводитись мов турецький вельможа. Він схопивсь і розкричався на Франту теж по-чеському:

- Генерале Ібрагіме, я знов питаю вас, і питаю не в жарт, чого вам тут треба і як ви сюди потрапили!

Благодійна злість іще кипіла у Франтиних грудях.

- Ой, Петре, вгамуйся і не кричи так, бо я з тихої родини, - сказав він. - Хіба сам не бачиш - я просто вийшов прогулятись та знічев’я дійшов аж до

Родосу, а як почув, що ти сидиш тут на судні в м’якому кріслі, то й подався до тебе з дипломатичним візитом.

- Генерале, говоріть поважно й до діла, а то я накажу забити вас у кайдани, - сказав Петр і знову сів.

- Що ж, накажи! - вигукнув Франта. - Не соромся, забий у кайдани єдину в світі людину, що стоїть іще за тебе! Але генерала свого облиш. Я такий самий генерал, як ти султанів перший радник, Розум Його Величності.

У Петра стислося серце, йому здалося, ніби він падає в прірву, глибини якої не може оцінити.

- Мене титуловано першим радником султана, - відказав він удавано твердо, - і ще не позбавлено цього титулу.

- Тинди-ринди! - вигукнув Франта. - Це якби султан був живий. А він уже лежить догори бородою на звалищі серед дохлих собак, і ніхто не насміє поховати його, а принц Мустафа, що вбив султана, сів на його місце. Петре, ми з тобою обидва у великій халепі, ти в ще більшій, ніж я, бо ніхто так не сидить Мустафі в печінках, як твоя вельможність, і чим більше твоїх прихильників він замордував, тим тяжче він тебе в тих печінках відчуває. Правда, йому вже багато разів доповідали, ніби ти мертвий, але він не вірить і все дожидає та труситься, що ти десь об’явишся. І, як бачу, має рацію. їй же богу, страх як мудро ти зробив, що нап’яв на себе оці шати - півгодини тому я їх на тобі ще не бачив. Спробуй-но, вилізь у цьому машкараді на палубу, на свіже повітря: ручуся, що небагато ним надихаєшся, бо як тільки дозорці на вежах угледять тебе, то вмить по нас почнуть садити з усіх гармат і пошлють нас на дно, як у Мармуровому морі вже зробили з багатьма суднами, про котрі майнула хоч тінь підозри, ніби вони везуть твою вельможність. Усе завалилось, Петре, просвистів ти все на світі, і я з тобою, а тепер нам лишається тільки повернути стерно на половину кола й дати драла, поки є ще хоч хвилинка, а то пропадемо обидва, як руді миші.

Поблідлий Петр довго зважував, як повестись, аби не зрадити ні засад свого розуму, ні своєї гідності, ні обов’язків людини, на плечах якої тяжіє доля всього людства. Нарешті він запитав, звідки Франта про все це знає: чи з власного досвіду, а чи з чуток. Франта обережно відказав, що з власного досвіду знає лиш одне: його під фальшивим приводом відіслали до Смірни; а все інше - надійні відомості, зібрані дорогою, коли він утікав зі Смірни. Тоді Петр промовив з холодним спокоєм:

- Отже, ти просто позбирав бабські балачки, поки втікав, зрадивши честь свого прапора. І я маю на підставі цих бабських балачок поводитись так само боягузливо, як ти, і кинутись навтікача, й зламати слово, яке дав султанові, - що повернусь до нього, тільки-но скінчу свою місію? Погано ж ти мене знаєш, хлопче!

- Кажу тобі, йолопе, що султан неживий! - гукнув Франта розлючено.

- Це кажеш ти, - правив своє Петр. - А хоч би й так, то я ще маю в Стамбулі дружину.

- І вона вже нежива, домочок ваш зрівняно з землею, а твого тестя посадили на палю! - закричав Франта.

- Це кажеш ти, - повторив Петр. - Ні, Франто, я не покараю тебе, бо сам винен, що ти схибив. Не слід було доручати тобі непосильне діло, яке стало втричі тяжче для тебе за моєї відсутності. Тоном добросердого вельможі, що вибачає помилку підвладного, він повів далі так: - Кажеш, ти єдина в світі людина, що стоїть іще за мене. Сумно було б, якби це була правда. На щастя, за мене ще стоять султан і моя дружина.

- Неживі! Обоє вони неживі! - гукнув Франта. - Ти що, не розумієш людської мови?

- Облишмо це, - сказав Петр. - Капітан найняв тебе за юнгу?

- Так, я найнявся на це паршиве корито юнгою, хоч воно пливе до Стамбула, - сказав Франта. - А чому я це зробив, хоч міг залюбки найнятись на отой розкішний корабель, що стоїть поруч нас і має пливти на захід? Бо хотів остерегти тебе, бевзю, бовдуряко, так, хотів тебе остерегти, важачи життям подався до тебе, хоча в Стамбулі мене нічого не чекає, крім гострої палі! А ти все не хочеш і не хочеш повірити!

- Справді, не хочу, - погодився Петр. - Та я знаю, що ти хотів добра, а тому не хочу й того, щоб ти через мене терпів шкоду. Коли боїшся вернутись до Стамбула, я попрошу капітана, хай тебе відпустить, та й наймись на оту «Венецію».

Франта аж затремтів з радості й нетерплячки.

- Той корабель називається «Венеція»? - тихо спитав він.

- Так, «Венеція».

- А що коли твій капітан не відпустить мене?

- Я йому заплачу, - сказав Петр.

- А ти що потім робитимеш?

- Попливу далі.

- До Стамбула?

- До Стамбула, аякже. Я не виключаю можливості, що там була якась колотнеча, але напевне зовсім не така грізна, як ти чув. Я сам багато разів пересвідчувався, як поголоска, переходячи з уст в уста, розростається до безглуздя. І смішно подумати, щоб така поголоска, досягши моїх вух, так мене налякала, що я візьму ноги на плечі.

Тоді Франта усвідомив, що Петр має слушність і не може поводитись інакше, бо він, Франта, не здобув такої ваги, щоб його осторога була переконлива: мало говорити правду, треба ще бути досить поважною особою, щоб твоя правда звучала правдиво, а він, син повії, померлої від сивухи, не був такою поважною особою. Він спробував ще раз пояснити, що йдеться не про поголоску: він-бо, Франта, сам розмовляв з людьми, які були тоді в Стамбулі й бачили всю бучу на власні очі. Але його слова були бліді й марні, без ваги й доказовості, вони не мали хоч би стільки сили, щоб розігнати дедалі більшу Петрову нетерплячку й нудьгу, що їх будять пусті теревені в такій діяльній людині. І тому Франта врешті здався.

- Ну що ж, коли ти й слухати не хочеш, роби як знаєш, - сказав він. - Я зробив, як повинен був зробити давній товариш, сказав тобі все по щирості й товкмачив, як лишень умів. Більше я для тебе не можу зробити. Іди ж поговори за мене з капітаном, але кажу тобі - перше скинь оцей тюрбан та всі турецькі лахи, бо як вийдеш на палубу в шатах першої по султанові людини, то не встигнеш і моргнути, як нас зітруть на мак.

- Не знаю й не бачу, чого б це в підвладних Туреччині краях я мав скидати своє офіційне турецьке вбрання, - відказав Петр і встав.

- А хай тобі, Петре, це вже занадто, не дурій! - сказав Франта й заступив йому дорогу. - Тут ідеться вже не тільки про тебе, а й про всіх нас! Усіх на цьому кораблі! Оце, по-твоєму, справедливість, баране? Весь час тільки про неї й торочиш, а сам ладен дати замордувати нас, аби лиш було по-твоєму. А що буде зі мною і з усіма людьми на цьому кораблі, тобі дарма, телепню!

- Не скигли, - відповів Петр. - Згадай, що ти чоловік, і посоромся трохи. Я сказав: хочу зробити як краще для тебе, щоб ти не міг потім на мене нарікати, але щоб я з поблажливості до твоєї дурної примхи зайшов аж так далеко - задля спокою твоєї заячої душі скинув із себе зовнішні атрибути свого високого рангу, - цього від мене не вимагай.

- Говори по-людському, бо я тебе розумію так, як теля грамоту, - сказав Франта, притиснувся спиною до дверей, розкинув руки й додав: - Але так убраного я тебе не випущу.

- Пропусти, - зажадав Петр.

- Завтра, - відказав Франта.

Петр ухопив його за плече, щоб відштовхнути, але Франта, нахиливши голову, обхопив його за стан. Тоді Петр зігнутою правицею стиснув йому шию - надів, як кажуть борці, хомут, а при його силі це був спосіб такий страшний, що комусь слабшому вмить зламав би в’язи; але він і незчувся, як уже сам лежав долі, бо Франта був великий мастак підбивати ноги. І вони почали мовчки боротись, лежачи на підлозі, застеленій строкатим смірнським килимом; аж нараз до їхніх здушених прокльонів, сопіння та хекання від натуги пробився крізь відчинене віконце гучний, бляшано-брязкучий, жахливий у своїй несподіваності крик, що, долинаючи знизу, виривався наче просто з пащі пекла:

- Увага, всі наставте вуха.

Вже цих простих слів, вимовлених простою анатолійською мовою, не дуже змістовних самі собою, але ніби провісників дальших слів, гідних уваги, вистачило, щоб стиск, яким пересварені друзі силкувались поламати один одному кістки й вичавити дух із тіла, відчутно ослаб; далі він слабнув дужче й дужче й нарешті припинився зовсім ще перше, ніж невидимий оповісник доказав до кінця своє оголошення:

- Тимчасовий уряд його світлості принца Мустафи оголошує всім праведним людям доброї волі, що призначив нагороду в один мільйон італійських цехінів тому, хто спіймає, умертвить і покладе до ніг його світлості відтяту голову злочинного паші Абдулли, прозваного Розумом Його Величності, колишнього першого радника султана Ахмеда, якого спіткала справедлива кара

Аллаха, вкоротивши йому віку. Підписав указ його світлість принц Мустафа власного рукою.

Це оголошення проказав монотонним офіційним голосом у бляшаний розтруб, званий гучномовною трубою - поки не придумано кращої, технічнішої назви мегафон, - стерничий човна родоської військової залоги, турецький сержант, тоді як чоловіки, що сиділи на веслах, були рядові морські піхотинці. Гадаємо, цей човен, який щойно підплив з гавані до обох кораблів, заякорених на рейді, був приваблений тільки прибуттям великої, респектабельної «Венеції», бо поки там стояла тільки невеличка й непоказна «Дульсінея», родоське військове начальство, як бачимо, й не ворухнулось.

Докінчивши своє оголошення по-турецькому, сержант відтарабанив його ще поганою французькою мовою, а потім дав знак своїй команді налягти на весла, і вояки, раді, що виконали повинність, яку вигадав сам чорт і яка змушувала їх раз у раз підпливати до всіх кораблів, котрі спинялись на рейді, з усе тим самим пустим оголошенням, що неминуче лишалось без відгуку, бо згаданий Абдулла безперечно був давно неживий, - раді, кажемо, що й на цей раз відбули свою службову повинність, вояки погребли назад, до причалу.

Франта з Петром, покинувши боротися, тихо сиділи долі й важко відсапувалися.

- От бач, - сказав Франта. - Я, мовляв, приніс тобі бабські балачки, і душа в мене заяча. І мав би соромитись. І повівся боягузливо. Не треба виправдовуватись, я такий вельможний пан, що прощаю тобі. Султан задер ноги, ти це чув на власні вуха. То може, повіриш і в те, що я тобі ще казав: і твоя Лейла, і твій тесть уже на тому світі, та й кожен, про кого знали, що він хоч трохи тобі допомагав? Коли й тепер ти хочеш пливти далі до Стамбула...

Петр, посинілий, як один з тих небіжчиків, про яких мовилося, звівсь на коліна й почав мовчки обома руками здирати з себе парчеві шати першого радника його величності; а Франта Ажзавтрадома, якому ця розпачлива Петрова поведінка трохи зсунула камінь із серця, провадив уже лагідніше, що Петрові кінець кінцем не треба так брати до серця все це, бо сталося воно за його відсутності, тож він не має за що собі докоряти; винен тут, власне, сам замордований султан, який з незрозумілої слабодухості не наважився виконати заповідь, дану всім владарям турецької імперії: перейнявши владу, негайно винищити всіх своїх родичів.

Нарешті Петр, що й не чув Франтиних розумних слів, промовив, хоч і неголосно, але твердо:

- Моєї голови прагне Мустафа, ота кривонога почвара. Я ж із першої хвилини знав, що він наробить мені лиха. І папа теж домагався моєї голови. Дякую вам, панове, за таку увагу і навіть не питаю, чи ця честь не завелика для мене. Я знаю й розумію, що моя голова заважає вам і дратує вас, проте ні тому, ні другому не дам такої втіхи - відтяти її.

Говорячи так, Петр дер на клапті своє турецьке вбрання, а як подер його все й лишився в самій білизні, то підійшов до шафи в стіні каюти й почав одягатись у приношену одіж мандрівного дворянина, придбану колись у Франції, в підгірському місті Ніорі.

- Ні, ще не всьому кінець, - мовив він, і його обличчя знов набуло здорової, природної барви. - Бо я, Франто, й після султанової смерті не лишився самотній і покинутий. А ще маю могутнього, розумного друга й спільника, близько знайомого з папою й з усіма європейськими можновладцями, - такого собі патера Жозефа, чиє головне прагнення в житті - розпочати хрестовий похід проти Туреччини. Досі це йому не вдавалось: папа й державці, надто зайняті себелюбними замірами, лишалися глухі до його закликів. Та коли тому патерові-фанатикові подасть руку така людина, як я, Петр Кукань з Куканя, і коли я ще й скористаюся прихильністю французького короля, якому сам уклав скіпетр у руку, - з цього вийде такий хрестовий похід, якого світ не бачив. Отже, власне, тільки й сталося, що осереддя моєї політики переміститься з Туреччини до Франції і мої зусилля відвернути братовбивчу війну, що назріває в Європі, досягнуть мети, бо воєнне напруження буде спрямоване вбік, проти турків, а їх таки треба стерти з лиця землі, нічого кращого вони не варті.

Поки він так говорив, надворі пролунав якийсь наказ, потім тупіт і рипіння дощок.

- Той твій патер Жозеф у Франції? - спитав Франта.

Петр підтвердив.

- А що?


- Та просто так, хотілося знати, - відповів Франта. - Бо мені цікаво, як ти до тієї Франції потрапиш.

- Не розумію, - сказав Петр. - Потрапив же я з Франції сюди, то чого б не потрапити назад до Франції?

Франта відповів, що є одна тонка різниця. Коли Петр плив із Франції до Туреччини, за його голову не було призначено нагороду в мільйон цехінів, чи принаймні на цьому судні про це ніхто ще не знав. А мільйон цехінів - страшенні гроші. Франта б дуже здивувався, якби нікому на судні не закортіло здобути її.

- Я не лякався Бастілії, катівні, плахи, - сказав Петр. - Думаєш, злякаюсь кількох матросів?

- По-моєму, річ не в тому, злякаєшся ти чи не злякаєшся. Один злякався, то йому відірвали голову, а другий не злякався, то відірвали зад. Чи, може, навпаки було - я таких дрібниць не пам’ятаю. Що ж до мене, то я б не хотів довго затримуватись на цьому судні. Ти обіцяв попросити капітана...

- Спробую, - сказав Петр і вийшов з каюти.

Капітан Ванделаар проходжав на шкафуті з люлькою в зубах, склавши руки за спиною, і наглядав, як два матроси напинають верхнє вітрило на задній щоглі. «Дульсінея» погойдувалась на гладіні затоки, ледь помітно віддаляючись від пристані.

- Ви чогось хочете, мосьє де Кюкан? - звернувся капітан до Петра, коли той підійшов до нього. Ванделаар і перше не був товариський та балакучий, а тепер аж холоду нагонив своєю стриманістю.

Петр, перемагаючи прикре, а для такої значної особи просто нестерпне почуття сорому, відповів, що змінив намір і хоче негайно повернутися до Марселя.

- Цього я сподівався, - відказав капітан. - Але будуть деякі труднощі.

Петр спитав, які ж.

- Я хотів у Стамбулі набрати свіжої води, - пояснив капітан. - Бо нашого запасу до Марселя не вистачить. Отже, доведеться кудись заходити. А ви, наскільки розумію, волієте остерігатись турецьких гаваней.

- Я, здається, став дуже клопітним пасажиром, - сказав Петр.

- Не заперечую, - погодився капітан. - Даремно ви відкрили мені своє турецьке ім’я й чин. Юнга нас підслухав і роздзвонив усім.

- Я ладен покинути ваше судно в першій же християнській гавані, - запевнив Петр.

- Вельми шляхетно з вашого боку, - відказав капітан. - Лишається тільки сподіватися, що ми допливемо до тієї гавані живі. Ви ще щось хотіли, мосьє Кюкан?

- Так, - підтвердив Петр. - Той чоловік, що його ви найняли як юнгу, мій друг. Я б хотів, щоб ви його відпустили, він воліє найнятись на «Венецію».

- Навряд чи це вийде, - заперечив капітан. - Самі зволите бачити: якорі піднято, ми вже пливемо. Та коли він справді ваш друг, то може стати вам у пригоді. Я без нього обійдусь. А вам раджу не відходити один від одного ні на крок. Коли один спатиме, другий хай чатує. У вас є зброя?

Петр відповів, що має шпагу й два пістолі.

- Я вам принесу ще два й пороху та куль, але аж як смеркне, - пообіцяв капітан. - Гадаю, ви людина досвідчена й зайве пояснювати вам, яке ваше становище.

- Я вважав, що капітан ручиться за своїх людей, - відказав Петр.

- Авжеж, за їхню поведінку й за вашу безпеку я ручуся власним життям, - запевнив Ванделаар. - Не певен тільки, чи за таких обставин моє життя варте понюху тютюну.




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет