Навчальний посібник Чернівці: «Рута», 2000 ббк 63. 3(0)6 с 418 Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради чду

С 418
Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради ЧДУ.

ISBN 966-568-291-1

У навчальному посібнику розглядаються найважливіші події, явища та тенденції історичного процесу у ХХ столітті в країнах Європи та Північної Америки в міжвоєнний період і роки Другої світової війни. Книга написана на підставі 20-річного досвіду викладання автором курсу новітньої історії на історичному факультеті Чернівецького держуніверситету та з урахуванням досягнень сучасної вітчизняної та зарубіжної історичної науки, а також структури і змісту підручників із всесвітньої історії (в тому числі найновіших), що використовуються у вузах США, Канади, Великобританії. Особлива увага приділена аналізові причин, рушійних сил, сутності, закономірностей, особливостей, наслідків і значення тих або інших подій, явищ, процесів історичного розвитку.

Призначений для студентів історичних факультетів університетів, учителів і учнів ліцеїв, коледжів і гімназій.

Присвячується 125-річчю Чернівецького державного університету й 60-річчю його історичного факультету.

ББК 63.3(0)6

З одного боку, воно стало часом стрімкого злету людського розуму, що знайшло свій вияв у таких великих відкриттях, як теорія відносності, розщеплення атому, розвиток авіації, прорив у космос і т.ін. На межі ХІХ - ХХ ст. відбулася друга наукова революція, в провідних країнах сформувалася індустріальна цивілізація, на середину століття припадає науково-технічна революція, а на його останню чверть - інформаційна, або телекомунікаційна. Йшов неухильний процес подальшого поширення на нові країни й регіони ринкової економіки та ліберальної демократії, визнання принципів захисту прав людини і прав народів на самовизначення.

З іншого боку, ХХ століття увійшло до історії як час двох самих спустошливих для людства війн і самих тиранічних режимів - фашистського, нацистського і сталінського (а певною мірою - і маоїстського). Розкол світу на дві суспільні системи призвів до безпрецедентного світового суперництва, коли людство майже 50 років перебувало в напруженому стані, коли не виключалася можливість ядерної війни. Міжнародні відносини впродовж декількох десятиліть будувалися на основі логіки «холодної війни». .А успіхи науково-технічного прогресу стали в такій ситуації не тільки основою докорінної зміни всієї сфери життєдіяльності людини, але й надали прискорення гонці озброєнь, особливо ядерного. Звідси такі визначення цього століття

За своїм змістом ХХ ст., мабуть, найбільш суперечливе у всесвітній історії. Ще з ХІХ ст. йому у «спадок» дісталися протиріччя між напівабсолютною владою монархів і інтересами суспільства й суспільного розвитку; між «тими, хто працює» і «тими, хто править»; між політикою «великих держав» і інтересами «малих народів» тощо. Ці протиріччя вже в перші роки ХХ ст. призвели до серії соціальних і національних конфліктів, що породили трагедію Першої світової війни.

Вирішуючи успадковані від минулого проблеми, ХХ ст. породило й свої власні, пов'язані з протистоянням і боротьбою демократії й авторитарно-тоталітарних режимів; капіталізму й соціалізму; націоналізму та інтернаціоналізму (в широкому значенні цього слова); звільненням колоніальних народів і проблемою модернізації їх країн; успіхами й досягненнями індустріалізму та науково-технічної революції і екологічними наслідками цього технологічного прогресу, які набули наприкінці ХХ ст. катастрофічних масштабів; відродженням прагнення до національної самобутності та глобалізацією багатьох процесів.

Нарешті, ХХ ст. - це найбільш ідеологічна доба в історії людства, коли всі більш-менш значущі події, особливо війни і революції, були пов’язані з певним ідеологічним вибором.

Історію ХХ ст. можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює час з світової війни 1914 - 1918 рр. і до другої половини 1940-х рр. Цей період всесвітньо відомий англійський історик Е.Хобсбаум назвав «добою катастроф». Справді, він позначений такими катаклізмами, як дві світові війни і відповідно дві хвилі глобальних заворушень і революцій, що сталися після них; безпрецедентною за своєю глибиною та руйнівною силою світовою економічною кризою 1929 - 1933 рр.; розпадом великих колоніальних імперій, утворенням світової системи соціалізму, яка повинна була стати історичною альтернативою буржуазно-капіталістичному суспільству (невдовзі після Другої світової війни в її межах вже перебувала третина людства, а капіталізм, як система, здавалося, «відступав по усьому фронту»); нарешті, гострим протиборством демократичних і авторитарно-тоталітарних режимів (або в більш широкому розумінні - боротьбою сил демократії та реакції, що відбувалася не тільки на міжнародній арені, але й фактично всередині майже кожної європейської країни, проте, як і у США та Канаді, набуваючи іноді характеру справжньої громадянської війни). Спочатку ця боротьба складалася не на користь демократії: кількість демократичних країн скоротилася з 33-х на початку 1920-х рр. до 11- ті на початку 1940-х рр. І лише тимчасовий альянс між ліберальним капіталізмом і радянським комунізмом, які об'єдналися з метою самозахисту проти загрози з боку фашистсько-тоталітарних держав, врятував демократію. Цей історичний парадокс у стосунках між капіталізмом і комунізмом, які більшу частину століття перебували в стані непримиренного антагонізму, став одним з ключових моментів в історії ХХ ст. Парадокс полягав у тому, що перемога СРСР над Гітлером була досягненням режиму, встановленого Жовтневою революцією, з яким Захід боровся протягом десятиліть.
Частина перша
Світ після Першої світової війни

Розділ І. Результати й наслідки Першої світової війни

Війна 1914 - 1918 рр. належить до тих подій світової історії, які на багато років визначають напрямок і характер її подальшого розвитку. Приголомшені масштабами військових дій, розмірами людських жертв і глибиною її впливу на всі сфери суспільного життя, сучасники невипадково довгий час називали її «Великою війною». Світова війна вкрай загострила кризу успадкованих від ХІХ - початку ХХ ст. форм і методів організації соціального буття, економічного життя, політичних основ суспільства та призвела до їх докорінної зміни. Суспільство, що формувалося внаслідок Першої світової війни, за своїми найсуттєвішими характеристиками кардинально відрізнялося від суспільства попередньої доби. Тому чимало вчених вважають, що війна, яка почалася в 1914 р., має для ХХ століття таке ж визначальне значення, як Велика Французька революція для ХІХ-го.

Ще одним глобальним наслідком світової війни стала криза власне європейської цивілізації. В добу Нового часу Європа перетворилася в центр економічного, соціального, політичного, технологічного та інтелектуального поступу людства. Розпочалася експансія європейської (або західної) цивілізації на інші континенти та неєвропейські народи. Однак війна 1914 - 1918 рр. підірвала позиції європоцентризму, тобто поширені в попередній період уявлення про європейську цивілізацію як найвище досягнення світової культури взагалі, яка уособлює силу, багатство, інтелект, загальний прогрес усього людства, визначаючи історичний шлях. Тепер люди не могли збагнути, як в Європі, яку вважали колискою світової цивілізації, могла статися така страшенна, величезна бійня, що поглинула мільйони життів і понівечила долі цілих поколінь. Один із французьких політиків зазначив: «У свідомості інших рас війна завдала жахливого удару цивілізації, яку європейці з гордістю вважали найвищою цінністю, але в ім’я якої чотири роки жорстоко знищували один одного». Популярними стали твори Ніцше, який ще раніше пророкував, що західна цивілізація втратила свою творчу силу, а також заяви на кшталт «Європа над прірвою» (Ф.Нітті), «присмерк Європи» (О.Шпенглер) і т.п. До речі, колишній прем’єр-міністр Італії Ф. Нітті видав у той час дві книжки під красномовними назвами - «Трагедія Європи» та «Виродження Європи». В останній він, зокрема, писав, що «Європа не лише позбавлена моральних норм, але й настільки далеко відкинена назад від Європи, яка була сто років тому..., що неможливо навіть зрозуміти, яким чином стало можливим таке виродження... Європа зробила крок назад на шляху цивілізації. ... Європа перебуває в занепаді. Нове покоління, виховане війною, більше схиляється перед насильством, аніж перед справедливістю».

Паралельно занепаду провідної ролі Європи почала зростати питома вага в світовій економіці та політиці країн Азії, Африки та Латинської Америки. Цьому сприяли об’єктивні умови, створені війною.

Війна із зрозумілих причин на деякий час порушила господарські зв’язки між метрополіями та їх колоніями, а згортання імпорту промислових товарів з європейських держав спонукало до розвитку місцевої промисловості, чому сприяв також постійно зростаючий попит воюючих країн на сировину й продовольство, постачальниками яких були колоніальні та залежні країн, що, зрештою, спричинило помітне зростання економічного потенціалу останніх. Так, індійська компанія «Тата» з Біхару стала однією з найбільших у світі з виробництва сталі (майже мільйон тонн на рік). Зростаюча економічна самостійність посилила політичну активність різних верств населення колоній. Почасти це було наслідком прямої участі сотень тисяч їх представників у війні на боці своїх метрополій. Наприклад, майже 1,5 млн. індійців воювали за Британію і 62 тис. з них загинули у військових діях на Середньому Сході, Африці та на полях Франції, чимало алжирців, марокканців і сенегальців рекрутовано до французького війська. Усього Англія та Франція мобілізували у своїх колоніях так звані кольорові війська чисельністю до 6 млн. чол. Крім того, мільйони чоловіків залучалися на різні роботи в тилу і на фронті: в Єгипті, наприклад, у трудовий і «верблюжачий» корпуси мобілізували 1,5 млн. чол.

Буржуазія, інтелігенція, робітничий клас, що формувалися в колоніях, усвідомлюючи несправедливість існуючих порядків, все частіше висували вимоги щодо розширення громадянських прав, надання самоуправління їх країнам, скасування найбільш одіозних форм колоніального гноблення, проведення аграрних реформ. Від сподівань на зміни у своїй долі з ласки метрополій народи колоній та залежних країн стали вдаватися до рішучої боротьби за ці зміни, покладаючись на власні сили. Неабиякий стимулюючий вплив на піднесення національно-визвольного руху в країнах Сходу мала Жовтнева революція в Росії. Потужна хвиля антиімперіалістичних виступів, в тому числі національних революцій, антиколоніальних повстань і війн, прокотилася по таких країнах, як Китай і Корея, Індонезія та Індія, Іран і Афганістан, Єгипет і Марокко, Сирія й Туреччина, Нігерія, Камерун, С’єрра - Лєоне, Гамбія, Кенія та ін. І хоча тоді лише декілька з них здобули національну незалежність (Північний Ємен - в 19918 р., Афганістан - у 1919 р., Єгипет - у 1922 р.), яка до того ж була формальною, однак це свідчило про початок кризи колоніальної системи, яка набувала незворотного характеру. Глибинний сенс того, що сталося в Азії, Африці, Латинській Америці після Першої світової війни, полягав у тому, що маси колоніальних і напівколоніальних народів, які раніше були об’єктом історії, тепер перетворювалися на її суб’єкта, починали самі творити власну історію.

Політичні наслідки війни. Війна 1914 - 1918 рр. досягла небачених масштабів, для її ведення були залучені величезні людські та матеріальні ресурси, мобілізовані зусилля народів цілих країн і імперій, що дозволяє характеризувати її як особливий тип тотальної війни. Все це обумовило різке зростання ролі держави в усіх сферах життя суспільства. Держава почала зосереджувати у своїх руках такі непритаманні їй раніше функції, як розподіл сировини, продовольства, робочої сили, використання для військових потреб наукового потенціалу, розміщення державних замовлень на приватних підприємствах і т.ін. Широко практикувалося також введення військового чи стану облоги, запроваджувалася цензура, закривалися антиурядові видання, обмежувалися права профспілок, застосовувалися різні форми, в тому числі примусові, трудової повинності тощо, тобто мало місце привласнення органами виконавчої влади й головним командуванням (військовою верхівкою) надзвичайних повноважень і зведення до мінімуму ролі представницьких установ. Таким чином, держава в особі уряду почала енергійно й систематично втручатися в економіку й соціальні відносини, здійснювати контролюючі й регулюючі функції щодо всього суспільства; іншими словами, відбувався процес етатизації (від фран. etat - держава) або одержавлення. Під час війни най- повніше принцип етатизму був втілений у Німеччині.

Дане явище стало характерним не тільки для країн з традиційно сильною роллю держави (якою була Німеччина з часів Бісмарка), але й для тих, де, згідно з доктриною лібералізму, держава виконувала дуже обмежені політичні функції, ні за яких обставин не втручалася в процес виробництва, сферу фінансів, гру ринкових сил, взаємовідносини між працею та капіталом і т.ін. Тепер навіть у Великобританії, країні «класичного лібералізму», ринкові принципи тимчасово відкинули, а економіка стала значною мірою регульованою. Уряд Д.Ллойд-Джорджа з кінця 1916 р. взяв курс на державне регулювання, зосередивши у своїх руках розподіл сировини, раціонування продовольства, морський і залізничний транспорт, контролюючи 95% зовнішньої торгівлі, створивши систему державних замовлень і субсидій вітчизняній промисловості й навіть власний, тобто державний, сектор господарства, куди входило понад 200 підприємств. Характерно, що цей курс уряд збирався продовжувати й після закінчення війни, вважаючи, що скалічене війною суспільство потребуватиме «костурів» державної підтримки, особливо в справі «реконструкції» британського господарства.

Втручання держави в економічне життя й соціальні відносини поставило під сумнів принципи лібералізму та буржуазної політичної економії. Цю тенденцію, що зародилася в роки війни, незабаром теоретично обгрунтував й розвинув у своїх працях видатний економіст Дж. М. Кейнс, який дійшов висновку, що капіталізм втратив властивості системи, яка сама себе регулює (за допомогою ринку, вільної конкуренції тощо), і зможе уникнути застою й фатальних для нього потрясінь лише тоді, коли держава вдасться до особливих заходів, створюючи «ефективний попит», дотримуючись політики «регульованої інфляції», розширюючи державні інвестиції, здійснюючи деякий перерозподіл прибутків на користь найменш забезпечених верств населення. Отже, під час Першої світової війни відбулася своєрідна апробація принципів і методів державного регулювання економічного життя , що незабаром привело до створення так званої змішаної економіки, чи, за марксистською термінологією, державно-монополістичного капіталізму.

Разом з тим державне управління економікою, елементи планування і т.п. мали для панівних класів і побічний ефект, а саме: посилили привабливість соціалістичних ідей, що декларували - в теоретичних працях своїх речників - подібні принципи й раніше.

Тривала й жорстока війна вимагала створення більш ефективного механізму прийняття рішень, планування економіки та розподілу ресурсів, оперативного здійснення військово-політичних заходів ніж це могла забезпечити довоєнна парламентська система. Тому одним із політичних наслідків війни стала криза парламентаризму та лібералізму як доктрини та політичної практики. Вона посилювалася також через те, що переважна більшість населення воюючих країн, обуреного величезними жертвами й різким погіршенням свого матеріального становища під час війни, асоціювала їх з тими політичними силами і тими політичними порядками й інститутами, які вважалися винними в її розв’язанні. До того ж позиції представницьких інститутів послаблювалися через розширення повноважень виконавчої влади, яка все частіше намагалася виступати від імені всієї держави.

Останньою обставиною зумовлювався ще один важливий політичний наслідок війни: збільшення владних прерогатив урядів привело до сильного розбухання державного апарату, багаторазового зростання кількості чиновництва (бюрократії). Наприклад, в Англії до війни всього 20 чиновників (іноді їх кількість зростала до 50 - 60 чол.) забезпечували всім необхідним британську армію, натомість на початок 1918 р., коли до війська призвали вже 3 млн. британців, постачанням зброї та амуніції займалося спеціальне міністерство, де працювали 65 тис. службовців(!). Таку зміну ролі уряду та бюрократичного апарату, що його обслуговував, деякі історики не без підстав назвали «адміністративною революцією». Це означало, що з’явився досить чисельний прошарок людей, які перебрали на себе важливі адміністративні, тобто управлінські, регулюючі, контролюючі, функції в масштабах цілої країни й почали безпосередньо впливати на розробку й прийняття державних рішень, зміст внутрішньої та зовнішньої політики.

Ще одним наслідком війни стала політична соціалізація широких верств населення. Світова війна супроводжувалася почасти цілеспрямованим, почасти стихійним процесом втягування в політику й соціалізації багатомільйонних мас - робітничих, селянських, численних середніх верств. Силою обставин, примусово пробуджені війною до активної соціальної діяльності, втягнуті у вир світової політики, відчуваючи несправедливість розподілу військових тягот між різними класами суспільства й зневірившися в офіційно проголошених цілях війни, вони втрачали довіру до парламентських інститутів і форм діяльності, ставили під сумнів принципи функціонування ліберальної держави і почали все більш рішуче виступати за більшу рівність, більшу справедливість, більшу демократію. Глибоке розчарування в традиційних інститутах влади, поміркованих і елітарних за своєю сутністю, формах конституційного правління класичного ліберального зразка спонукало людей вдаватися до прямих дій, вимагати прямої демократії, породжувало бажання створити органи прямого народовладдя й народоправства, а це насамперед передбачало боротьбу за республіку, за загальне виборче право (в тому числі для жінок), за визнання суб’єктами політичного життя масових робітничих і селянських організацій, за передачу парламентам права вирішення питань війни та миру тощо. Цим значною мірою пояснюється неабияка популярність ідеї Рад трудящих, що прийшла з революційної Росії.

Вихід мас на політичну арену дав могутній імпульс збагаченню форм і інститутів демократії. В багатьох країнах Європи та в США в перші післявоєнні роки було введено загальне виборче право, що також сприяло перетворенню широких мас, які раніше були лише об’єктом політики, в її суб’єктів. Цей факт (тобто значне розширення електорату) суттєво позначився на політичному житті західних країн, що змушені були враховувати і політичні партії, і державні діячі всіх рівнів. Проте незабаром наявним стало протиріччя між великим впливом мас на політичний процес і низьким рівнем їх загальної й особливо політичної культури. Парадокс демократії полягав в тому, що вона надавала рівні права на участь у політичному житті громадянам, не рівним за ступенем підготовки до цього, освіти, розсудливості, відповідальності. Результатом цього стала загроза зруйнування самої демократичної політичної системи, бо такі маси могли за певних обставин ставати легкою здобиччю різних авантюристів, політиканів популістського зразка, потенційних диктаторів, здатних маніпулювати настроями й бажаннями людей у власних цілях. Першим описав можливі негативні наслідки даного феномену іспанський філософ Х.Ортега-і-Гасет у своїй знаменитій книзі «Повстання мас», де констатував, що «уся влада в суспільстві перейшла до мас».

Взагалі, перша світова війна мала суперечливі політичні наслідки. З одного боку, зазнали серйозного удару монархічні інститути, станові й кастові привілеї, дуже посилився потяг мас до демократії (на середину 1920-х рр. існувало вже 30 країн з демократичною формою правління), народилася ідея соціальної демократії як західна реакція на перемогу Радянської влади в Росії (яка проголосила встановлення справжньої, тобто соціалістичної, демократії, але тільки для трудящих), яка водночас відображала пошук альтернативи «дикому» капіталізмові, що збанкрутував у роки світової війни. Саме така форма демократії встановилася у Швеції, Норвегії, Чехословаччині, певною мірою - в Данії. З другого боку, війна дала потужний поштовх до появи через деякий час так званих режимів «сильної руки», диктаторських форм правління - авторитарних і тоталітарних( від лат. totus - весь, цілий, повний). Хоча ці політичні системи мають спільну основу походження й обидві за своєю сутністю є антидемократичними, між ними існують принципові відмінності.

Авторитарному режимові притаманні такі риси, як наявність лідера, диктатора, який виступає в ролі свого роду «батька нації», що нібито однаково піклується про інтереси всіх класів і соціальних груп, виконуючи функцію верховного правителя, арбітра, судді; відсутність однієї політичної партії, яка б узурпувала всю державну владу; формальне існування конституції, парламентських установ, громадських організацій у поєднанні з репресіями проти тих, хто вважається «ворогом режиму»; орієнтація в ідеологічній сфері на традиційні, переважно патріархіальні, консервативні, що видаються за національні - ідейні та моральні цінності; опора на традиційні соціальні структури та групи (церква, військо, земельна аристократія тощо).

Головною рисою тоталітарного режиму є те, що він запроваджує всеохоплюючий контроль правлячої в державі еліти (або партії) над економічним, політичним, культурним і навіть релігійним життям суспільства. Зазвичай така партія, що стає масовою, добре ієрархічно організованою, на чолі якої стоїть провідник-диктатор, вождь, перетворюється в частину державного апарату, який згодом повністю контролює, прилаштовує для своїх цілей, монополізуючи всі форми державної влади. В умовах такого режиму існування навіть формальної опозиції унеможливлюється, супротивники режиму піддаються політичному й фізичному терору, тому країни з такою формою правління часто називають «поліцейською державою». Для тоталітарного режиму характерна розробка й запровадження нової ідеології, що ставить за мету цілковиту перебудову існуючого суспільства аж до його повної руйнації та побудови абсолютно нового ладу з новою людиною, мораллю, світоглядом.

Причини появи й поширення авторитарних і тоталітарних режимів трактуються по-різному, але так чи інакше пов’язуються зі спадщиною, що залишила війна. Недарма, що тоталітаризм як явище виник насамперед у країнах, що потерпіли поразку у війні чи дуже від неї постраждали, опинившись зрештою в стані соціального розламу. Встановлення цих режимів відбувалося також у країнах, які з огляду на специфіку свого історичного розвитку запізнилися з капіталістичною модернізацією, де переважали традиційні, характерні ще для попереднього періоду застарілі соціальні структури й відносини і які в цей час опинилися перед необхідністю швидких соціально-політичних змін. Саме тому деякі дослідники вважають, що, наприклад, тоталітарні режими виникали там і тоді, де і коли перед країною вставали виключні за своєю важливістю й складністю завдання, для реалізації яких необхідні надзвичайна мобілізація й концентрація зусиль усього населення; відповідно зорганізувати ці зусилля й спрямувати їх на досягнення «національної мети» могла лише держава, яка повинна для цього мати необмежену владу, стати всеосяжною, тобто тоталітарною. Інші розглядають їх як результат занепаду встановлених після світової війни в деяких країнах демократичних режимів, де для цього не склалися відповідні умови, і тому їх населення, розчарувавшись у незрілій демократії, до якої фактично не було готовим, не чинило опору тим силам, зацікавленим у тоталітарних формах управління.

Отже, такі явища, як демократія і тоталітаризм виникали на спільному історичному грунті, створеному війною, розвивалися паралельно, перебуваючи в постійному протиборстві одне з одним. Причому в деяких країнах мали місце спроби досягти справедливих, демократичних цілей тоталітарними методами, наприклад, у Радянській Росії(СРСР), в той час як в інших (Німеччина, Японія) досягнення наперед відомої тоталітарної мети - світової гегемонії або расового панування - маскувалося зовні також демократичними гаслами про відновлення історичної справедливості і т.п.