§5 Німецька класична філософія

люція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена 
такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-
1804), ЙоганнГотлгб Фіхте (1762-1814), ФрідріхВільгельмШеллінг 
(1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг 
Андреас Фейербах (1804-1872). Незважаючи на своєрідність філо-
софських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Саме 
через це їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй 
творчості усі представники німецької класичної філософії спира-
лися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, спо-
собів їх ставлення та вирішення.
Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної
фІЛОСОфІЇ:
1) раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітни 
цтва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття характер 
ним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і 
переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислю 
ванням може бути виправдана й релігія; 
2) критика усіма представниками німецької класики матеріаліз 
му ХУІІІ століття за його механіцизм; 
3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі крити 
ки метафізичного методу з використанням діалектичної традиції — 
завжди дуже впливової в Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете); 
4) критика споглядального характеру попереднього матеріаліз 
му та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення 
творчої активності теоретичного мислення; 
5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, 
розробка філософії історії та пошук об'єктивних підстав для пері 
одизації історії, який здійснювався у сфері духу; 
6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення пере 
творити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену 
наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах 
праць німецьких класиків: «Науковчення» Фіхте, «Енциклопедія 
філософських наук» Гегеля; 
7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. 
У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістич 
них ідей докритичного Канта до суб'єктивного та трансценден- 
^ тального ідеалізму критичного Канта, через суб'єктивний ідеалізм 
Фіхте до суб'єктивного ідеалізму Шеллінга та об'єктивного ідеаліз-
му Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Фейєрбаха.
Родоначальником німецької класичної філософії є ІммануіпКант.
Його філософську спадщину поділяють на три періоди: «докри-
тичний», «критичний» та «антропологічний». У «докритичний» пе-

ріод заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення 
світу. В праці «Всезагальна природна історія і теорія 
неба» (1775) він розробив космогонічну гіпотезу, за 
допомогою якої він розкрив механізм виникнення 
Всесвіту і виклав нові принципи його формування. 
Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є продуктом 
поступового охолодження газової туманності. Тут уперше 
поняття еволюції було поширено на космічні явища. У 
створенні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння і 
відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кантом, 
почали утворюватися планети. Але це не завадило Канту 
стверджувати, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт. 
Процес виникнення, розвитку і загибелі світів є постійним. 
Звідси — висновок про відносність поняття спокою.
У «критичний» (назва пов'язана з першим словом його 
головних праць: «критика», що означає дослідження 
самих підвалин) період Кант створює філософські праці, 
які стали подією в історії людської культури: «Критика 
чистого розуму»(1781), «Критика практичного розуму» 
(1788), «Критика здатності судження» (1790). В першій ви-
кладена теорія пізнання філософа, у другій — його етичні, у 
третій — естетичні погляди.
На перший план у цей період виступає ідея 
«коперниканського перевороту» у філософії: До Канта 
вважали, що пізнання є результатом дій на людину 
зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто 
перебуває пасивною), а світ впливає на неї. Кант «пере-
вернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і 
знання є результатом людської (насамперед — розумової) 
активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама 
випробовує природу, ставить їй запитання.
Аналогія з «коперниканськИм переворотом» тут 
цілком очевидна: Коперник «зрушив» Землю (яку до того 
розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант «зрушив 
людину», поклавши край її пасивності. У чому полягає 
значення цього перевороту?
По-перше, Кант дав більш виправдану картину 
пізнання: пізнання — це не дублювання реальності, не 
перенесення речей у людський інтелект, а діяльність 
створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі 
світом.
По-друге, людський розум може визнати надійним 
лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих 
йому принципових засадах.

По-третє, у концепції І. Канта людина постає 
творчою і діяльною; при тому що активнішою вона є, то 
розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, 
відповідно, — ширшими знання (схема 2.11).
У теорії пізнання Іммануїл Кант:

жүктеу/скачать 7 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: