Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії

Державний переворот 1399 р. зруйнував нетривале англо-французьке зближення, бо новій англійській династії потрібні були гучні успіхи для закріплення своєї влади, але одразу розпочинати війну вона ще не могла. Французи не визнали нового англійського короля Генріха IV. Перед ним стояло важке завдання утримати свою владу в Англії в умовах низки змов та заколотів, триматися за перемир’я з Францією, водночас готуючись до неминучої війни з нею. Генріх намагався заспокоїти шотландців, схиляючи їх до миру за умови визнання англійського верховенства. Ті відповідали не надто дипломатично. Спровокувавши північних сусідів, англійці дочекалися початку війни і швидко розбили шотландське військо. З 1405 р. юний король Джеймс І Стюарт перебував в їх полоні. На початку XV ст. вже відбувалися постійні сутички на морі, коли англійські та французькі пірати по черзі плюндрували узбережжя і приморські міста. В Аквітанії, де перемир’я аж ніяк не розмежувало володіння двох держав, французи вдало тиснули на англійські залоги. Під час повстання валлійців під проводом Овена Глендовера (1400-1410) в Уельсі рік перебувало французьке військо. Тобто неофіційно, але фактично війна тривала. Ускладнилася ситуація у Франції у 1405 р., коли при дворі психічно хворого Карла VI посилилася боротьба угруповань знаті, очолених його братом – Людовиком Орлеанським та іншим родичем – герцогом Бургундським Жаном Безстрашним. Останній, який володів Фландрією, не був зацікавлений у конфлікті з англійцями. Політика французького королівства стала суперечливою: “бургіньйони” (бургундська партія) та “арманьяки” (або “орлеаністи” - прибічники вбитого у 1407 р. Людовика Орлеанського, очолені графом Арманьяком) трималися з усіх питань протилежних позицій. Врешті англійцям для реваншу вже не треба було докладати великих зусиль: бургіньйони самі запросили їх втрутитися у міжфранцузьку ворожнечу. У 1411 р. англо-бургундські війська увійшли до Парижу, і тоді вже арманьяки запропонували свою співпрацю. Військо Томаса, герцога Кларенса висадилося в Нормандії і нищило все навкруги до вістей про смерть Генріха IV (1413). Короновано було його сина, двадцятип’ятилітнього Генріха V (1413-1422). Він ще юнаком здобув військовий досвід під час війни в Шотландії, в останні роки правління батька брав участь у державному управлінні. В його особі Англія отримала сильного володаря, а Франція – сильного противника. Уельс було заспокоєно, шотландці сиділи тихо, внутрішні бунти були придушені. Натомість у Франції тривала громадянська війна. Це дозволило Генріхові зайняти жорстку позицію і підняти свої вимоги до колишніх вимог Едуарда ІІІ.

Намагаючись зміцнити англо-бургундську спілку, Бедфорд одружився на сестрі герцога Філіпа. Король Шотландії був ним відпущений за викуп і за умови шлюбу із знатною англійкою. Але це не зупинило шотландську допомогу дофіну або “буржському королю”: в його війську билося бл. 6 тис. шотландців. Англійцям доводилося розпорошувати свої сили, утримуючи великі терени із ворожим населенням. Дофін ще не оцінив партизанської тактики і схилявся до великих боїв. У 1423 р. при Краванте його військо було розбите графом Солсбері, а у 1424 р. Бедфордом при Варнейлі, на межі Нормандії. До 1428 р. англійці безупинно просувалися вглиб французької території. Але вже у 1420-х роках проявилися чинники, які згодом зруйнували англійську перевагу. По-перше, опір населення окупаційній владі набирав все більших масштабів, а по-друге, в самій Англії не все було гаразд. Бедфорд був регентом лише Франції, а в Англії такі повноваження мав його брат герцог Глостер. Вони постійно сперечалися за верховну владу, на додаток Глостер розпочав суперечку з Філіпом Бургундським з приводу низки земель в Нідерландах, - а це підривало в перспективі англо-бургундський союз.

Злам в ході війни відбувся у 1429 р. під час облоги англійцями міста Орлеан на Луарі. Його стратегічне розташування робило боротьбу за нього принциповою. На чолі французького війська стала харизматична постать доби – Жанна д’Арк, селянська дівчина, яка впевнила дофіна в тому, що на неї Богом покладено місію вигнання англійців. Звичайно, важко повірити у такий чудесний злет Орлеанської Діви у тогочасному надзвичайно кастовому середньовічному суспільстві. Тому походження Жанни залишається в науці питанням дискусійним. Втім, у будь-якому разі вона надихнула французів, повернувши їм віру у свої сили. У травні 1429 р. англійське військо із великими втратами відступило від Орлеану. У червні, пробившись через Шампань, дофін коронувався у Реймському соборі – традиційному місці коронації французьких королів. Ще рік Жанна проводила військові операції, поки у травні 1430 р. не була захоплена в полон бургундцями. Герцог Філіп видав за 10 тис. ліврів Жанну англійцям, які судили її церковним судом як відьму і спалили в Руані у 1431 р.

Герцог Бедфорд розумів, що ініціатива втрачається, і поспіхом намагався надолужити втрачене. У 1431 р. в Парижі пишно коронували малолітнього Генріха VI французькою короною, проте ця подія не змінила симпатії народу. В цей же час тривали переговори з шотландцями – Бедфорд намагався зруйнувати планований франко-шотландський династичний шлюб. Але, незважаючи ні на що, у 1436 р. на північному кордоні знову йшла війна. Селянство Нормандії енергійно боролося проти загарбників, і внаслідок каральних акцій перед тим квітучий край було перетворено на пустелю. 1435 р. поставив під загрозу всі сторічні зусилля англійців: на міжнародній конференції в Аррасі за участі Папи вони потерпіли дипломатичну поразку, опинившись в ізоляції, давній союзник Філіп Бургундський перекинувся на бік Карла VII, а невдовзі помер і їх найздібніший провідник герцог Бедфорд. У 1436-1439 рр. вони намагалися в останній раз добитися перелому: була знята бургундська облога Кале, розорена Фландрія, захоплені терени в Нормандії, Мені та Іль-де-Франсі. Але врешті величезні витрати не принесли очікуваних вагомих здобутків. З 1439 р. одночасно тривали воєнні дії і мирні переговори. Англійці могли дещо розраховувати на розкол в стані французів, бо посилення влади короля природно викликало занепокоєння вищої знаті, яка почала вимагати негайного укладання миру. У 1444 р. в Турі було підписано перемир’я (1444-1449). Воно давало англійцям та французам перепочинок і передбачало шлюб Генріха VI з племінницею Карла VIІ Маргаритою Анжуйською. У 1449 р. після ретельної підготовки Карл VIІ рушив відвойовувати північну Францію, до нього приєднався й герцог Бретані, який перед тим займав вичікувальну позицію. Оточене в Руані англійське військо на чолі з головнокомандувачем Телботом після повстання городян було змушене здатися. Навесні 1450 р. англійці ще раз спробували повернути собі Нормандію, але 10 квітня 1450 р. були вщент розбиті в битві при Форміньї. В серпні на півночі Франції в англійців вже залишалося лише Кале. У 1451 р. було звільнено південний захід до Бордо включно.

Всі ці події розбурхали політичне життя Англії. У 1450 р. королівський фаворит граф Саффолк був страчений, в тому ж році влітку вибухнуло повстання під проводом Джека Кеда, спричинене важким податковим тягарем. Намісник у Франції герцог Сомерсет був звинувачений у здачі Нормандії і ув’язнений в Тауері. Все більше влади концентрувалося в руках Ричарда, герцога Йоркського, який сподівався колись усунути від влади слабовільного Генріха VI. Для англійської знаті продовження війни вже ставало справою принципу – вона втрачали у Франції землі і прибутки. У 1452 р. було відбито Бордо, але через рік, 16 червня 1453 р. біля міста Шатільйон війська англійця Телбота були розбиті армією Карла VIІ, а сам Телбот загинув. Залишки англійської армії відступили до Бордо, де і здалися 19 жовтня 1453 в. Ця дата традиційно вважається датою закінченням Столітньої війни.

Англія не визнала факту своєї поразки і закінчення столітнього конфлікту не було оформлено юридично. В англійських руках на терені Франції залишилося лише Кале (до 1558 р.). Перебіг війни довів немождливість лише військовими діями підпорядкувати своїй владі цілу країну в умовах відходу в минуле феодально-династичних цінностей і становленням централізованих національних держав.

У 1416 р. Бедфорд брав участь у знятті облоги з Арфлеру у Франції. Тоді ж англійський флот під його командуванням здобув перемогу над французьким флотом у битві в гирлі Сени. Бедфорд знаходився у Франції в 1422 р., коли Генріх V помер, і став регентом при десятимісячному королі Генріхові VI, своєму племіннику. У період його відсутності цю посаду обіймав його брат Гемфрі, герцог Глостер.

У 1423 р. Бедфорд уклав угоду з бургундським герцогом Філіпом Добрим, і в союзі з ним знову окупував північно-західну Францію, на той час втрачену англійцями. Опісля він почав потужний наступ на французьке військо і разом з Філіпом виграв бій при Верне 17 серпня 1424 р. проти військ дофіна Франції, майбутнього короля Карла VII.

Союз з бургундцями виявився неміцним через постійну ворожнечу між герцогом Бургундським і Гемфрі Глостером. У 1426 р. Бедфорд повернувся до Англії, щоб примирити ворожі партії Глостера і канцлера держави Генріха Бофора.

Повернувшись у Франції, Бедфорд почав політику безжалісного спустошення завойованих територій. У відповідь на це в країні почалася партизанська війна. Незабаром англійці втратили контроль над завойованою територією і вже не ризикували пересуватися по французькій землі, відсиджуючись по фортецях. У цей період Бедфорд розпочав спробу перенести воєнні дії на нові, ще не розорені землі Франції. У 1428 р. англійці обложили Орлеан - могутню фортецю, узяття якої відкрило б їм шлях на південь Франції..

У квітні 1429 р. під Орлеаном з’явилася Жанна д’Арк. Зняття облоги англійців з Орлеана стало поворотним пунктом усієї війни. Це була перша велика перемога французів після 15 років поразок. Незабаром Карл VII був коронований у Реймсі як законний король Франції, яку англійці вже оголосили своїм володінням. Бедфорд взяв участь у викупі Жанни д'Арк у бургундців, що захопили її в полон. У 1431 р. Жанна за згодою Бедфорда була спалена в Руані як єретичка.

Бедфорд помер у той момент, коли Бургундія розірвала спілку з Англією і стала готувати сепаратний мир із французьким королем.

Англія після Генріха V. Доба Бофора і Глостера. Коли в 1422 р. помер англійський король Генріх V, його єдиному синові було дев’ять місяців. На жаль, за його дитинством не прийшло, як те було звичайно в історії Англії, більш-менш славне правління вже підрослого короля. Навпаки, роки, коли майбутній Генріх VI сидів на англійському престолі, поклали початок однієї з найтрагічніших сторінок англійської історії. Природно, що за ніжного віку юного короля оточували опікуни, що й керували королівством, але коли у 1437 р. юнак досяг повноліття, нічого не змінилося. Стало ясно, що Генріх являє собою пряму протилежність своєму батькові: з раннього віку він був зайве благочестивий і набожний для першої особи королівства, а пізніше прихована в ньому хвороба вирвалася назовні - король страждав слабоумством. Єдиний пам’ятник, що позитивно зв’язується в суспільній свідомості англійців із цим королем, це капела Кінгз-коледжу в Кембріджському університеті. Генріх не любив воювати, він був явно нездатний до прийняття яких-небудь політичних рішень, так що із самого початку і до кінця свого життя він був справжньою маріонеткою в руках більш талановитого (чи рішучого) оточення - спочатку своїх дядьків, а потім вольової і рішучої дружини. Його невдале правління продовжувалося бл. сорока років, десять з них він провів або у вигнанні, або в ув’язненні, спостерігаючи за тим, як у нього на очах валиться могутність династії, яка була при його вступі на престол однією з найпотужніших і впливових в Європі. Саме той факт, що король Генріх аж ніяк не-проявив себе як політик, і вплинув на політичне життя Англії середини XV сторіччя.

Основна частина війн, переворотів і інших “кривавих” подій, що настільки нерідкі в історії, припала на другу половину його правління. Велика ж частка доби його перебування на престолі обійшлася без конфліктів. Можливо, так сталося тому, що найбільш могутні англійські магнати - Ричард Бошамп і Ричард Невіл, графи Ворикські, і Ричард, герцог Йоркський, які теоретично могли внести елемент смути у внутрішнє життя королівства, у цей час були зайняті на континенті - Столітня війна з Францією тривала. У цей час усі політичні конфлікти розв’язувалися мирним шляхом. Поки Генріх був маленьким хлопчиком, та й згодом, довгі роки над його розумом і волею панували три чоловіки, у чиїх жилах також текла королівська кров. Мова йде про Джона, герцога Бедфорда, дядька короля, що був прекрасним правителем, чудовим солдатом і шановною людиною; саме він утримував позиції Англії на континенті, поки Генріх не досяг повноліття. Другим був Гемфрі, герцог Глостерський, інший дядько короля. У цій людині змішалися найбільш, здавалося б, несумісні якості: він був відважним солдатом і заступником літераторів, у політичних діяннях він не відрізнявся добірністю і схильністю до загальноприйнятих стандартів політики, однак протягом чверті століття він був найявскравішою, прямо-таки феєричною фігурою на політичній сцені Англії. Інший родич Генріха - Генріх Бофор, єпископ Вінчестерський, син Джона Гонта, був також фігурою неординарною, хоча і дуже суперечливою. У свій час Генріх V не дозволив йому зайняти кардинальську посаду, однак пізніше він усе-таки домігся свого. Бофор дуже жваво цікавився церковною політикою на континенті - у 1420-ті роки він хотів домогтися участі англійської армії в походах проти чеських єретиків-гуситів. Зважаючи на все, його затаєною мрією було бажання опинитися при папському дворі. Однак усе своє свідоме життя, починаючи з 1404 року, коли він став канцлером, і до своєї смерті в 1447 році він здійснив самий рішучий вплив на внутрішню політику Англійського королівства. У його руках знаходилися величезні фінансові кошти, які він із завидним успіхом використовував на благо корони і країни, на забуваючи, звичайно, і себе. За умов Столітньої війни підтримувати на плаву державний корабель було доволі обтяжливо, і все-таки Генріху Бофору це вдалося. Відомо, що єпископ давав величезні суми грошей у ріст. Що ж, навіть якщо ці дії, які заперечувалися католицькою церквою, і були насправді, користь від цього для королівства також була дуже відчутною.

Звичайно, усі ці випади Глостера заважали і дошкуляли королівському оточенню, однак в остаточному підсумку не представляли смертельної небезпеки. Після смерті Бедфорда в 1435 р. і досягнення королем повноліття в 1437-му королівські родичі згуртувалися ще більше. Влада усе помітніше вислизала з рук Ради, переходячи до тих людей, що стояли не лише над нею, але - що було дуже важливо для тих часів - і над королем, незалежно від віку останнього. Окрім Бофора до цієї кліки входили й інші не менш відомі люди: Вільям де ла Піл, граф Саффолк; Адам Молейнс, єпископ Чічестера; Джон Кемп, архієпископ Йоркський, а також члени родини Бофорів - графи Сомерсет і Доріє. У 1440 р. Глостер піддав різким нападкам політику мирних переговорів з Бургундією і французьким королем Карлом VII за посередництвом герцога Орлеанського. Він звинуватив Раду в продажності й абсолютному забутті національних інтересів. Однак за цими голосними словами не стояло ніякої реальної сили, ані політичної, ані фізичної. Його безсилля зайвий раз засвідчив процес, який провели проти його дружини єпископи, які помстилися в такий спосіб за ті утиски, яким вони часом піддавалися з його боку. Дружина Глостера була звинувачена в чаклунстві, і хоча смерть і багаття їй за це не грозили, проте її засудили до публічного покарання на вулицях Лондона.

Одна з причин війни Троянд лежить в узурпації престолу, здійсненої в 1399 р. Болінгброком. Починаючи з цього часу багато придворних говорили, що претензії Ланкастерів на трон мали під собою настільки ж мало підстав, як і заяви нащадків графа Марча, якого Ричард II призначив своїм спадкоємцем. У середині XV ст. такі ж претензії висунув Ричард, герцог Йорк. Причини війни варто шукати в особистому протистоянні, яке спостерігалося серед верхівки англійської аристократії, яка з відходом Генріха VI від справ вийшла у повній “вроді” на політичну сцену, а також у закінченні війни на континенті, гіркоті поразки і прагненні виплеснути кудись енергію, що нагромадилася на полях боїв. Так що можна з повною впевненістю стверджувати, що ті партії, що зіштовхнулися одна з іншою на полях мрячного Альбіону, оформилися протягом 1443-1445 рр. Справа була в наступному. Французи дуже швидко витісняли англійців з Гасконі. Англійська рада розробила низку заходів, що повинні були підірвати вплив Ричарда Йорка. Сам Йорк боровся в Нормандії, однак займав посаду “лейтенанта усієї Франції”. На материк у чині капітан-генерала Франції і Гасконі прибув Джон Бофор, однак успіх його явно не супроводжував і в 1444 р. він помер. До цього часу Саффолк уже заступив Бофора на посаді керівника Ради і стало ясно, що англійці не в силах протистояти французам, а тому варто укласти мир. Зробити це удалося досить хитромудрим способом. Саффолк, користаючись довірою з боку родини Бофорів і герцога Орлеанського, організував одруження короля Генріха і Маргарити Анжуйской. Він погодився передати французам Мен, що поки перебував в руках англійців. Весілля відбулося в квітні 1445-го, Едмунд Бофор, брат покійного герцога Сомерсета, готувався прийняти титул лейтенанта Франції, Мен, незважаючи на опір англійських солдатів, передали французам.

Результати цих маневрів були дуже суттєві. На політичній сцені Англії з’явилася нова зірка - Маргарита Анжуйська, особистість талановита, амбіційна, яка вміла добувати владу і багатство для своїх друзів. Вона дійсно злила в єдине ціле придворну партію, ставши вождем цієї коаліції. Із самого початку Маргарита об’єдналася з Бофором і Саффолком (останній і привіз її в Англію). Але в них були серйозні супротивники. Незважаючи на те, що головний ворог миру з французами, Глостер, у 1447 р. відійшов на той світ, серед військових як на островах, так і на континенті було багато людей, що виступали проти такого рішення питання, яке провели в життя Бофор з товаришами. У результаті між королівськими домами Йорків та Бофорів з’явилася широка, але поки невидима зовнішньому світові тріщина. Бофори і Саффолк (який до 1448 р. став не тільки герцогом, але й одержав звання капітана Кале) знаходилися на вершині влади, а їхній супротивник, Йорк, був нейтралізований під поважним приводом: він став представником короля в Ірландії. У підсумку цей розкол, що підсилювався на тлі військової поразки у Франції, стрімко спорожнілої скарбниці і суспільного хаосу, що наростав у Британії, привів до повстання і падіння дому Ланкастерів. Довгий час Ланкастери могли контролювати роботу державного механізму і користатися підтримкою магнатів, однак їхньому занепаду сприяли невдачі в зовнішній і внутрішній політиці, що перекреслили усе, що колись грало їм на руку. Їм протистояв Ричард Йорк, один з найбільших землевласників, досвідчений політик, нащадок синів Едуарда III по батьківській і материнській лініях, у якого були всі підстави претендувати на англійський престол. На його боці виступили два впливових представники родини Невілів, що висунулися, головним чином, завдяки вдалому шлюбу: Ричард, граф Солсбері, спадкоємець володінь Монтегю, і його син, теж Ричард, граф Ворик, що вступив у володіння землями Бошампа в 1449 р. Саме з цього часу згаданий Ричард-син почне свою запаморочливу кар’єру, що принесе йому дуже промовисте прізвисько “робитель королів” (Kingmaker). У тої або іншої сторони були війська, що здобули досвід у боях Столітньої війни, більш того, обидві партії навіть були зв’язані родинними узами.

До 1454 р. Ланкастери зберігали контроль над урядом і уникали відкритої війни з Йорками, хоча і знаходилися у відкритій опозиції стосовно них. Серйозна криза вибухнула наприкінці 1449 р., коли корона знову зазнала невдачі у війні на землі Нормандії і була змушена звернутися до парламенту за фінансовою підтрмкою. На початку 1450 р. від руки убивць гине єпископ Молейнс, а Саффолк проходить процедуру імпічмента, оскільки його вважали відповідальним за поразки на континенті. І якщо раніш у випадку нападок парламенту його захищав король, то тепер навіть монарший захист не врятував його. Саффолк був вигнаний і таємничим образ загинув під час плавання через Ла-Манш.

Саме в цей час на території Англії спалахнуло і чергове народне повстання. У червні-липні 1450 р. в Кенті почався рух під проводом Джека Кеда. Серед вимог звучало прагнення відсторонити від влади придворну партію, покінчити з фінансовою корупцією і залякуванням чиновників, повернення в королівську скарбницю розданих земель і скасування закону про робітників та слуг. Це повстання не було звичайним селянським повстанням проти соціальної нерівності і гноблення. Повсталими керували скоріше бажання реформ у політиці і керуванні державою. Серед них було багато заможних селян і землевласників. Їхні симпатії були на боці Йорків. Прихильники Кеда захопили Лондон і кілька днів тримали місто в остраху, декілька придворних було страчено, але повстання не привело до громадянської війни між магнатськими угрупованнями. Після придушення повстання ворожість між Йорком і Сомерсетом стала ще більш очевидною. У парламенті 1450-1451 рр. Йорк, який щойно повернувся з Ірландії, “кидав блискавки”, палата громад закликала віддалити Сомерсета і його прихильників від двору, а один з її членів навіть подав петицію, у якій пропонував визнати Йорка спадкоємцем престолу. У 1452 році Йорк був підданий арешту за образу Сомерсета і за те, що підбивав війська до заколоту.

Липень-грудень 1453 р. небагато змінив ситуацію. Періодичні сутички між магнатами переросли в конфлікт між Йорками і Ланкастерами. Зіткнення між домами Персі і Невіліві призвели до бою біля Стемфорд-Брідж (серпень 1453 р.). Тоді ж з Генріхом VI трапився перший приступ божевілля, що продовжувався бл. півроку. Це на якийсь час послабило здатність Маргарити впливати на придворне життя, однак народження в жовтні того ж року першого сина начебто б забезпечувало Ланкастерам наступність лінії успадкування, як підсиливши її позиції, так і ще більш загостривши бажання супротивника досягти своєї мети. У 1453-1454 рр. Сомерсет знову піддався лютим нападкам з боку своїх недругів і, незважаючи на опір королівського двору, Йорк був оголошений протектором королівства на час хвороби короля. Протягом наступних двох років двір поперемінно контролювався то прихильниками Йорків, то послідовниками Ланкастерів. Увесь той час, поки Йорк займав посаду протектора, Сомерсет і герцог Ексетер знаходилися у в’язниці. Коли ж у грудні 1454 р. Генріх VI злегка одужав, Йоркові довелося скласти свої повноваження і Сомерсет повернувся до влади. Однак мир тривав недовго.