Джефрі Чосер – батько англійської поезії

Найважливіший доробок раннього Чосера – “Книга герцогині” (1369), присвячена пам'яті дружини Джона Гонта, герцога Ланкастерського. У витонченій поемі, в якій ще панують середньовічні канони, уже можна бачити пробудження передренесасних тенденцій: виражені вони в увазі до людських почуттів, у тім, як говорить поет про скорботу лицаря, що втратив свою даму. Античні образи в поемі теж близькі до передвідродженського розуміння античної спадщини як якогось ідеалу.

Після того як Чосер познайомився з життям і мистецтвом Італії, він став популяризатором італійської літератури в Англії. Чосер перекладає Данте, Петрарку, Боккаччо й у своїй поезії використовує їхній досвід.

Після “Книги герцогині” Чосером були створені сатиричні поеми “Будинок слави” і “Пташиний парламент” (1382), що висміюють діяльність парламенту. Під виглядом пташиної сварки Чосер зображував політичну боротьбу, у якій уже намічалися ті негаразди, що приведуть Англію до смути XV в. - війнам Троянд.

Рішучим кроком до створення нових художніх цінностей і до звільнення від влади схематичного середньовічного алегоризму була його поема “Троїл і Кресіда”, яка надалі послужить одним із джерел однойменної п’єси Шекспіра. Джерелом для самого Чосера послужила куртуазна поема молодого Боккаччо “Філострато”. Па цій основі Чосер створив щось цілком самостійне - прообраз англійської ренесансної міфологічної поеми. У доробку чітко відчувається майстерність Чосера - творця живих характерів. Не можна не відзначити, що умовно-античні герої поеми Чосера - це справжні лицарі і дами, живі сучасники поета. Разом з тим Чосер зміг передати принадність, властивому грецькому переказу. Сполучення англійського колориту з античною традицією стало згодом особливістю англійської ренесансної поеми аж до “Венери й Адоніса” Шекспіра.

Посада у лондонській митниці дала Чосерові можливість різнобічно ознайомитися з діловим побутом столиці, почерпнути чимало спостережень для зображення тих соціальних типів, що з’являться в “Кентерберійських оповіданнях”.

“Кентерберійські оповідання” (1387) виростають на основі оповідальної традиції, яка, гублячись у далекій давнині, заявляла про себе в літературі XIII-XIV ст. усе наполегливіше. Італійські новели, цикли сатиричних казок, “Римські діяння”, “Сім мудреців” та інші збірники повчальних розповідей стоять у цьому ряді. У XIV ст. сюжети, підібрані в різних авторів і з різних джерел, поєднуються вже в глибоко індивідуальному обрамленні, відзначеному конкретними рисами нової європейської дійсності, наприклад, у “Декамероні”, де традиційний задум втілився в книгу національних за формою і матеріалом новел. Чосер не випробував свої сили в прозі, для нього поетична мова була матеріалом більш звичним, оскільки англійська художня проза лише народжувалася. Національним у “Кентерберійських оповіданнях” було композиційне обрамлення - обстановка місця дії: таверна біля дороги, що прямує до Кентербері, юрба прочан, у якій представлене, власне кажучи, все англійське суспільство - від лицарів до веселої ватаги ремісників і персонажів, що представляють сільську Англію. Усього в компанії прочан набирається 29 чоловік. І майже кожний з них - у будь-якому разі це відноситься до двадцяти персонажів - живої і досить складний образ людини свого часу; звички й одяг, спосіб тримати себе і мовні особливості майстерно описані Чосером.

Наскільки різні люди, про яких він говорить, майже так само різноманітні й засоби, які Чосер вживає для їхнього зображення. Про побожного і хороброго лицаря він дозволяє собі говорити не без дружньої іронії – надто вже анахронічний він зі своєю куртуазністю поруч із брутальною, галасливою юрбою його простонародних супутників. Про його сина - хлопчика, повного запалу, - говориться з ніжністю; про злодійкуватого мажордома, скнару й ошуканця, Чосер пише з бридливістю; глумливо згадує він про бравих купців і ремісників, настільки багатих, що вони найняли в поїздку їхнього кухаря, що їм догоджає; не ховає він хижості шкіпера, - чи то мирного моряка, чи то пірата, фігури глибоко типової для Англії доби Столітньої війни. З повагою і без подробиць, що принижують, виписані образи селянина, бідно одягненого і сидячого на жалюгідної шкапі, сільського священика - людини праведного життя і вірного друга своєї бідної пастви, оксфордського студента, закоханого у книги. При всій повазі до орача, що несе свій хрест, і до священика, що йому в цьому допомагає, Чосер, як характерний представник міських освічених кіл Передвідродження, відзивався з осудом і жахом про селян, що повстали за свої права у 1381 р.: вони були для нього баламутами, пришестя яких у Лондон він пережив як важке потрясіння.

Реалістичні в більшості випадків сюжети оповідань; у багатьох випадках перед читачем проходять сцени й епізоди англійського життя XIV ст., що нагадують пізню англійську мініатюру з її багатофігурною композицією і характерним змішанням побутових і повчальних аспектів, звичайно присмачених гумором, що у високому ступені властиво і для Чосера.

Будучи справжньою енциклопедією англійського життя XIV ст., показаної на шляху до нового і ще неясного майбутньому, “Кентерберійські оповідання” разом з тим - енциклопедія поетичних жанрів свого часу. Чосер використав і куртуазну повість, і побутову новелу, і фабліо, і народну баладу, до того ж ускладнену елементами пародії на лицарську авантюрну поезію, і дидактичне оповідання у віршах.

Поряд із традиційними жанрами намічаються і нові - такі, як наприклад, “маленькі трагедії”, що їх викладає чернець, повчальні історичні мініатюри, уже явно зв'язані з передренесансними мотивами. Багатству жанрів відповідала і розмаїтість стилістичних і віршованих засобів “Кентерберійських оповідань”. Поетична майстерність Чосера розгорнулася в цій книзі, демонструючи високу поетичну культуру автора, який спирався не лише на національні традиції, але й на усе, що він міг почерпнути з італійської літератури XIV ст., аж до сонетів Петрарки, і з французької лірики. У “Кентерберійських оповіданнях” закладена основа нової англійської поезії, що впевнено спирається і на досвід сучасної передової поезії Європи, і на національні традиції.

Література ХV ст. Англійський першодрукар Кекстон. Томас Мелорі. Літературний процес в Англії XV в. виявляє строкате видовище. У колах знаті, як і раніше, в пошані лицарська література. Але ці романи все частіше з’являються у формі прозового оповідання, у якому на перший план виступають саме авантюрні, розважальні чи куртуазно-повчальні мотиви, що роблять твір свого роду підручником гарного тону для нового дворянства, що поповнює ряди феодалів, що суттєво зріділи у війні Червоної і Білої Троянд. Ця лицарська література все частіше орієнтується на читача і слухача, що не розуміє французькою, що надавали перевагу мові рідній, англійській; у вжитку і більш близькі слухачам сюжети, що сягають донормандського, англосаксонського епічного шара.

Варто пам’ятати, що культурне життя в його нових формах розвивалося вже не лише в замку й палаці, але й у містах з їхніми патриціанськими будинками, їх братствами і гільдіями, що уміли влаштовувати не лише веселі, але і багаті художнім змістом свята, в англійських університетах, що відходили від старої форми монастирських шкіл, і навіть у селах. Соціальне гноблення у XV ст. стало слабкішим. Міський люд різного статку і положення почав усвідомлювати своє значення. Цьому сприяли і королі, що шукали допомоги міст і нерідко загравали з ними.

Нове університетське життя, нові книги, посилення і поглиблення зв'язків з іншими країнами, підйом перекладацької майстерності, що давали англійському читачу усе більше свіжого матеріалу в будь-якій галузі знань і мистецтв, поява нових смаків в архітектурі і побуті - у всьому цьому закріплювалася перемога нового над старим. Виникла і нова концепція самої Англії, нове її розуміння, яке народилося з оцінки історичного досвіду.

Ця нова концепція виражена, наприклад, у книзі ученого ченця Джона Капгрейва (1393-1464), у “Хроніці Англії”. Використовуючи традиційний жанр середньовічної літератури, Капгрейв, однак, зображує історію країни вже не як історію королів. Негаразди, що мучили Англію у XV ст., розглядаються в Капгрейва критично; він прагне дати їм оцінку в цілому, не стаючи на бік якої-небудь гілки Плантагенетів. Його суд суворий, він висловлюється від імені англійської нації, що формується.

Істотне ідеологічне значення мала так називана “Книжиця англійської політики” (1436) - своєрідне віршоване наставляння для англійських купців, у якому, між іншим, говорилося: “Насамперед будемо панами моря, і нехай захистить воно нас, як стіна захищає оточене нею місто”. Імовірно, серед таких “панів моря”, якими хотіли бути англійські купці вже у XV ст., користалися популярністю книги “Подорожей сера Джона Мандевіля” - перекладеної з французької мови талановитої компіляції з різних книг - від античних географів і істориків до Плано Карпіні. Джон Мандевіль (під цим псевдонімом ховається, ймовірно, якійсь Жан Бородатий, лікар з Льєжа) захоплював читачів картинами казкових скарбів, екзотичних царств, дражнив апетити купців-авантюристів, тип яких складався в Англії.

Новий дух англійської культури відбився й у вражаючій діяльності Вільяма Кекстона (1421-1491), творця англійського друкарства. Знавець і реформатор книжкової справи, довгі роки навчався в Нідерландах, Кекстон, переїхавши до Англії, створив кілька друкарських дворів, очолених їм і його учнями. Людина із широким кругозором, він розгорнув таку ж широку програму друкування. Перелік книжок, опублікованих ним, поряд зі значною кількістю томів релігійного змісту, складають переклади лицарських романів і античних авторів, книги подорожей, посібники із шахів тощо. Це енциклопедія раннього гуманізму, по якій можна простежити його протиріччя - його зв'язок із клерикальними доктринами Середньовіччя і його устремління вперед. Кекстон створив навколо своїх підприємств школу перекладачів з живих і мертвих мов. Різнобічна обізнаність англійських письменників XVI-XVII ст. у літературі інших країн і епох, що вражала, наприклад, багатьох шекспірознавців, повинна завдячувати тому, що починаючи з XV ст. в Англії мистецтво перекладу робилося усе більш вишуканим, ставало важливою прикметою англійської літератури в цілому.

Серед книг, надрукованих Кекстоном, були “Кентерберійські оповідання”, прикрашені чудовими і близькими до духу оригінала ілюстраціями. Цим Чосер був немов би канонізований, визнаний як батько нової англійської літератури, яка неквапливо, але наполегливо прокладала собі шлях. Дух Передвідродження витає над виданнями Кекстона, втілюється й у мініатюрах нового типу, якими любив прикрашати свої книги великий друкар,

І той же дух, але в іншому своєму вигляді, витає над іншою книгою, любовно видрукуваної Кекстоном, - над книгою лицаря Томаса Мелорі “Смерть Артура” (1485). Кекстон сам готував рукопис до друку: він привів її до ладу, розбив на розділи, знайшов назви для них.

Томас Мелорі (бл. 1417-1471) - теж був колоритною фігурою цього перехідного часу. Багато чого в його житті залишається таємницею. Але ясно, що Мелорі - виходець зі старого збіднілого знатного роду, вочевидь нормандського, що пізнав лиха на своєму віку, людина вправна у військовій справі

Мелорі постійно посилається на “французькі книги”, з яких він черпає матеріали для свого роману. Та й важко заперечувати його залежність від різних творів, що нагромадилися до XV ст. у французькому й англійському вжитку, навколо артурівської тематики. Але це не переказ і тим більше не переклад якогось французького роману про Артура, цей твір - глибоко оригінальний, хоча й заснований на різних добре відомих джерелах. “Смерть Артура” - найдокладніше оповідання про те, як під владою легендарного володаря бриттів зібралися розрізнені сили британського вояцтва, як виникло братерство Круглого Столу, що приймало у свої ряди лише тих, хто цілком відповідав канонам ідеального лицарства. У творі Мелорі, як і у Гальфріда Монмутського, король Артур стає володарем Європи. Але лицарська утопія, створена Мелорі, розпадається і гине від цілком реальних причин. Її губить феодальна смута: недавні брати по Круглому Столу винищують один одного, а у виграші опиняються ті самі ґвалтівники і деспоти, яких до пори упокорював і карав король Артур.

Різкою і принциповою відмінністю цього твору від лицарських романів XII-XIII ст. було не лише те, що “Смерть Артура” написана вишуканою прозою, а не віршем, але й те, що увесь світ роману - світ, що пішов у минуле. Лицарське суспільство показане з певної дистанції. Почуття дистанції, почуття історичне (зрозуміло, неусвідомлене), а не епічне, підказує Мелорі і його читачу не стільки думка про те, що Круглий Стіл колись існував, скільки про те, що його більше ніколи не буде, що золотий вік лицарства – неповторний, і він невідворотно минув. Орієнтація “Смерті Артура” у часі стосовно історичного руху - питання у свою чергу непросте, освітлюване дослідниками по-різному. Питання це ускладнене і з текстологічного, і з біографічного боків справи. Існувала і значною мірою продовжує існувати “загадка Мелорі”, яка, між іншим, поряд з іншими подібними випадками вказує на поширеність проблем, подібних горезвісному “шекспірівському питанню”. Стосовно Шекспіра і Мелорі питання це знаменне в двох аспектах: вони були земляками - обидва походили з графства Ворик - і обидва користалися популярністю, не викликаючи, однак, особливого інтересу до своєї біографії. Відомий усім на ім’я, й у той же час невідомий як особистість сер Томас Мелорі лише за підсумками ХІХ ст. був ототожнений з конкретним обличчям, вже в наш час був знайдений рукопис його книги, і це дало підстави з більшою конкретністю судити про позицію автора-оповідача “Смерті Артура”.

Книга Мелорі вражає повнотою зображення і повнотою прийняття лицарства як такого. Взагалі при надзвичайно бурхливому внутрішньому кипінні світ Мелорі замкнутий: за межами Круглого Столу нічого гідного начебто не існує. Лицарі можуть любити, можуть ненавидіти, можуть зберігати вірність обов’язку і дружбі, можуть змінювати, можуть милувати, можуть убивати, і Мелорі змальовує це доти, поки усе відбувається по-лицарські. Причому перед нами не галантне лицарство, а реальне, зайняте майже винятково кровопролиттям. Сутички турнірні і бойові виникають одна за іншою. “Смерть Артура” - це плач по лицарству, справжньому середньовічному лицарству.

Попри всі відмінності між Чосером, Капгрейвом і Мелорі всіх трьох ріднить почуття любові до їхньої англійської батьківщини як до спільного будинку, де вченому, городянину-поету, ченцю і лицарю-авантюристу доволиться жити разом. Народжується почуття патріотизму, ще обтяжене становими уявленнями, але потужне і плідне.

Балади. Чудовим явищем в англійській словесності у XIV і особливо у XV ст. стала народна поезія, зокрема балада. Балада в Англії і Шотландії склалася, мабуть, у дуже давні часи. На межі XIV-XV ст. вона пережила добу свого становлення як один з найпоширеніших жанрів усної, а потім і письмової літератури. Балада в англо-шотландській поезії, як і в поезії скандинавських країн, - це лірико-епічний вірш, гостросюжетний і емоційний. Саме в баладі розгорнувся поетичний геній англійського народу. Балада увібрала і матеріал поточної історії, особливо постійну війну між шотландцями і англійцями на кордоні цих країн, і визначні трагічні або повчальні життєві випадки, і стародавню епічну традицію.

Народна балада по-своєму, з погляду селянства, висвітлювала англійську історію, одвічні драми життя простого народу. Вершина її розвитку - балади про Робіна Гуда.

У вивченні генези балад про Робіна Гуда склалися дві взаємовиключні точки зору. Одна з них архаїзує балади і бачить у них відгомін подій XII-XIII ст. Відповідно до іншої, мова йде саме про породження бурхливого XIV ст. з його селянськими повстаннями. Підкреслюється, що перші відомості про баладу, присвячену Робіну Гуду, відносяться до 1370 р., до передодня повстання Вота Тайлера, і що Ленгленд знав про Робіна Гуда. Ця друга точка зору здається більш обґрунтованою, хоча не позбавлено ймовірності те, що в балади про Робіна вплелися численні відлуння більш ранніх творів подібного типу. Цим можна пояснити, що в ряді випадків Робін виступає як супротивник нормандської знаті і що він загинув, зраджений черницею нормандського походження. Але найголовніше полягає в тому, що в баладах про Робіна перед нами - широка картина англійського життя, на тлі якої сміливими і точними штрихами зображені справді народні герої англійської поезії XIV-XV сторіч - Робін і його друзі, його смілива ватага, яка разом із ним ховається в зелених нетрях Шервудського лісу, у тому блаженному Зеленому лісі, де вони були недосяжні для будь-яких гнобителів.

На кінець XV в. чи на межі XV і XVI ст. вже існують два цикли балад про Робіна Гуда, багато в чому подібні один до одного. Це “Мала пісня про діяння Робіна” і “Пісня про діяння Робіна”. Історія їхнього виникнення, їхнє співвідношення, процес збирання балад у цикли залишаються предметом наукових розвідок. Цикли балад про Робіна Гуда побудовані на принципі, властивому багатьом оповідальним творам Пізнього Середньовіччя. Це серія поетичних епізодів, об’єднаних структурою, що обрамляє, роль якої у даному випадку виконує основний сюжет про Робіна і його молодців. Вони й є головні діючі особи балад. Робіна Гуда можна собі уявити як йомена, вільного селянина XIV-XV ст., активного учасника війн і повстань, того, хто здобував Англії перемоги на полях битв Столітньої війні.

• 
  Якими були спосіб життя та ставлення до жінки у середньовічній Англії?
  
• 
  Які основні заклади освіти існували в ХІ-XIVст.?
  
• 
  Які напрями філософської та суспільної думки були поширені у середньовічній Англії?
  
• 
  Чим відрізняються романський та готичний стилі в архітектурі?