Підручник
Самозахист трудових прав
жүктеу/скачать 3.64 Mb. Pdf көрінісі
|
| 19.7. Самозахист трудових прав
У теорії права до проблеми самозахисту звернувся німецький учений Ганс Кельзен. Він досить яскраво показав, що монополія на правовий примус із боку державних інститутів не повинна позбавляти можливості громадян самостійно захищатися, наприклад, від насильства. Цивільне законодавство допускає самозахист цивільних прав, встановлюючи принцип відповідності способів захисту. Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. У ч. 2 цієї статті самозахист визначається як застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. ТРУДОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ 454 Договірний характер трудових правовідносин передбачає наявність певної свободи дій суб’єктів, у тому числі й можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаної сторони і використання заходів захисту своїх суб’єктивних прав. Самозахист необхідно розглядати як самостійний специфічний різновид заходів захисту трудових прав, реалізацією у трудовому праві положень ч. 5 ст. 55 Конституції України про те, що кожен має право будь-якими, не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Трудове право вже зараз дозволяє працівнику в деяких випадках самостійно вживати заходів самозахисту, направлених на здійснення своїх законних прав та інтересів. Конституція і трудове законодавство гарантує працівникові безпечні і здорові умови праці. У разі порушення цих трудових прав працівник має право використати такий захід самозахисту як «відмова від дорученої роботи». Згідно зі ст. 10 Конвенції МОП № 148 про захист працівників від професійного ризику, спричиненого забрудненням повітря, шумом та вібрацією на робочих місцях 1977 р. роботодавець не може вимагати від працівника виконання роботи без засобів індивідуального захисту, надаваних згідно з цією статтею. А відповідно до ч. 5 ст. 153 КЗпП України працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я, або людей, які його оточують, і навколишнього середовища. Частина 3 ст. 43 Конституції забороняє використання примусової праці. Стаття 38 і 47 КЗпП України надають працівникові можливість, незалежно від видання наказу про звільнення, припинити роботу після закінчення двотижневого терміну попередження про звільнення за власним бажанням. Не вважається порушенням трудової дисципліни відмова працівника від виконання трудової функції, не передбаченої договором. А тому, відповідно до абз. 2 п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» невихід працівника на роботу в зв’язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин. Перебіг двотижневого строку попередження про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, дає право працівнику припинити роботу та вважати себе звільненим за власним бажанням. Але такої норми чинний КЗпП України не містить, що викликає постійні проблеми у працівників під час розірвання трудового договору. Мотивів у роботодавця завжди достатньо: відсутність працівника, який би замінив особу, що звільняється, не передача працівником документації або матеріальних цінностей тощо. Тому норму про безумовність розірвання трудового договору на вимогу працівника, безумовно, необхідно передбачити у проекті ТК України, що дасть Модуль 4. ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ДІЄВОСТІ НОРМ ТРУДОВОГО ПРАВА 455 можливість на практиці уникати випадків порушення роботодавцем фундаментального принципу трудового права про свободу праці та заборону використання примусової праці. жүктеу/скачать 3.64 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|