Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

Якщо говорити про характерні риси Кодексу 1963 р., які відрізняють його від того, що діяв раніше, то серед них можна назвати такі.

Розділ другий його вже названо «Право власності», а не «Речеві права», що є цілком логічним з огляду на те, що інші речові права (якщо не вважати таким пра¬во оперативного управління) у ньому і не передбача¬лись. Крім того, серед форм власності вже природно не згадується приватна власність, якої у країні просто не стало.

Значно розширено перелік зобов'язань. Зокрема, з'яви¬лись глави про поставку, контрактацію, позичку, підряд на капітальне будівництво, розрахункові та кредитні відносини, рятування соціалістичного майна та ін.

Відбулось також перекомпонування матеріалу усере¬дині розділів та між розділами. Головні ж переміни полягали в оновленні змісту, а головне — духу норм. У зв'язку з цим варто коротко розглянути головні інсти¬тути Цивільного кодексу УРСР 1963 року.

Що стосується загальних його положень, то тут при¬вертає увагу та обставина, що поряд з лібералізацією де¬яких норм (наприклад, закріпленням у ст. 4 фактично принципу, відомого що римському праву — «Дозволено все, що не заборонено законом) окремі обмеження було посилено. Так, ст. 5 більш жорстко регламентувала на¬слідки зловживання правом, встановлюючи, що цивільні права охороняються законом лише у тих випадках, коли вони здійснюються у відповідності з їхнім призначен¬ням у соціалістичному суспільстві у період будівниц¬тва комунізму. При цьому від громадян та організацій вимагалось не лише дотримання закону, але й повага до правил соціалістичного співжиття та моральних прин¬ципів суспільства, що будує комунізм. Це відкривало широкий простір суддівському розсуду. Причому, навіть більш широкий, ніж дозволяла ст. 1 ЦК 1922 року, ос-
532

533

Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст. 7, котра встановлювала можливість цивільно-право¬вого захисту честі та гідності громадян та організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс, як і раніше чинне законодавство, визнає громадян та органі¬зації. Але слід зазначити, що у ньому більш точно і по¬вно було визначено поняття юридичної особи /ст. 23/. Хоча, разом з тим, залишились нез'ясованими співвідно¬шення понять «установа», «підприємство», «організація», якими оперує законодавець.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених виз¬наченню об'єктів права. Більша частина таких норм знаходиться у різних главах розділу «Право власності». Натомість багато уваги серед загальних положень при¬ділено угодам. Тут з'явились деякі новели порівняно із законодавством 20-х років. Наприклад, не згадується можливість підписання угоди за іншу особу, зате більш детально регламентовано форми угод. Досить детально врегульовано підстави та наслідки визнання угод не¬дійсними.

Розділ «Право власності» у цілому є характерним для законодавства країни, що «побудувала соціалізм та перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства». По-перше, право власності закріплено як єдине, що збереглося в радянському цивільному праві, речового права. З цим пов'язана і зміна в назві розділу, котрий у колишньому кодексі мав назву «Речові пра¬ва». По-друге, в зв'язку із скасуванням приватної влас¬ності, зміною економічного ладу країни, прийняттям нової Конституції СРСР відбулись зміни й у класифі¬кації форм власності. Кодекс ґрунтується на визнанні соціалістичної власності, особистої власності, тобто влас¬ності громадян на майно, яке призначене для задоволен¬ня їхніх матеріальних та культурних потреб (ст.ст. 87, 88). У ст. 89 дано визначення поняття права оператив¬ного управління, хоча сутність його не розкривалась.

Норми зобов'язального права складають основний зміст цивільних кодексів колишніх союзних республік, у тому числі й ЦК УРСР, де зобов'язанням присвячено 321 статтю з 572.

Розділ «Зобов'язальне право» ЦК УРСР 1963 року складається з двох частин, у першій з яких регламенту¬ються загальні положення зобов'язань, зокрема, договір¬них.

Велика кількість норм, присвячених договорам, вик¬ликає питання: чи не було доцільніше створити само¬стійний розділ «Договірне право»? Але радянські за¬конодавці дали на нього негативну відповідь, очевидно, через те, що нові цивільні кодекси радянських республік, у тому числі, звичайно, й ЦК УРСР, відображали тенден¬цію посилення «командних» засад у економіці, підвищен¬ня ролі планування, обмеження волі та розсуду сторін у так званих господарських договорах. Природно, що в таких умовах підкреслювання значення договорів у Кодексі, який регулює відносини не лише між громадя¬нами, але й між організаціями (на той час виключно соціалістичними) виглядало б невиправданим.

При ознайомленні із структурою цивільного кодексу виникає питання відносно нелогічності, на перший по¬гляд, розташування зобов'язань, що виникають внаслі¬док рятування майна соціалістичних організацій, між деліктними та кондикційними зобов'язаннями.

Однак це лише перше враження. Поясненням цьому може бути можливий прихований вплив на авторів про¬екту Основ, а потім — Кодексу — ідей західної правової традиції, котра до категорії квазіконтрактів відносить ведення чужих справ без доручення та безпідставне зба¬гачення. Але саме перший із згаданих інститутів розг¬лядався радянськими цивілістами як такий, що може бути порівняний у певних аспектах з рятуванням со¬ціалістичного майна. Отже зобов'язання із рятування соціалістичного майна певний час розглядались у те¬орії як деякий аналог квазіконтрактів. Що ж стосуєть¬ся кондикційних зобов'язань, то текст норм глави 42
534

535

Оцінюючи систему зобов'язань Цивільного кодексу 1963 року, можна сказати, що у цілому вона досить тра¬диційна (за винятком згаданих вище моментів, пов'яза¬них з посиленням правових, точніше, публічно-правових засад). Із новел, пов'язаних із загальними положеннями зобов'язань, варто також згадати зміни в умовах відпо¬відальності за їх порушення (ст. 209), де було закріплено принцип «винних з винятками» засад. Це було певним кроком до «публіцизацй» регулювання приватних відно¬син у порівнянні з попередніми правовими рішеннями. Низка питань залишилась поза увагою законодавців. Зокрема, не було визначено, що ж таке «вина», які кри¬терії розмежування умислу та необережності? Відносно останніх у практиці виникла дилема: використовувати дефініції кримінального права, шукати відповіді деінде. Слід зазначити, що у цілому загального рішення так і не було знайдено. Якщо відносно деліктних зобов'язань використовувалася аналогія з певними положеннями про вину кримінального права, то для договорів іноді викори¬стовувалися конструкції, відомі ще з римського приват¬ного права (хоча й без посилань на джерело) про ступінь передбачливості, піклування, завбачливість доброго гос¬подаря тощо.

Новелами Цивільного кодексу були також розділи, присвячені авторському праву, праву на відкриття та винахідницькому праву, котрі раніше складали сферу особливого правового регулювання поза межами ЦК 1922 року. Не зупиняючись тут детальніше на їхніх положен¬нях, зазначимо лише, що виділення цих норм у спеціальні розділи означало дальший відхід від пандектної систе¬ми цивільного права, що було загалом цілком логічним

у зв'язку з формуванням оригінального радянського соціалістичного права.

Цікаві метаморфози відбулись із спадковим правом. Його зміст та відмінності від регулювання спадкуван¬ня за Цивільним кодексом 1922 року були визначені завчасно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 року «Про спадкоємців за законом і за заповітом», котрий у радянській цивілістичній літера¬турі іменували «реформою спадкового права». Зміни, внесені ними до системи радянського спадкового права, дійсно були істотними: було розширено коло спадкоємців за законом, розширено свободу заповідальних розпоряд¬жень, встановлено інститут прирощення часток і таке ін. Ці принципові новели майже без змін було відтворено в Основах цивільного законодавства, а потім вони увійшли у ЦК УРСР.

Зазначимо цікаву тенденцію у цій сфері. Якщо в ре¬гулюванні речових прав, контрактних зобов'язань Ци¬вільний кодекс 1963 року був кроком від римського та буржуазного цивільного права, то спадкування, навпаки, за рядом параметрів наблизилось до них. Це можна пояснити тим, що радянська держава зосередила головні зусилля у сфері права на забезпеченні правового регулю¬вання планового народного господарства, де вже у 30-ті роки було ліквідовано залишки «капіталістичних» відносин. Що стосується відносин за участю громадян, то вони були начебто на другому плані (особливо після ліквідації приватної власності). Характерним у цьому сенсі є те, що серед напрямів загального розвитку XXVII з'їзду КПРС «марксистсько-ленінського вчення про дер¬жаву і право» називали проблеми Рад народних депу¬татів, правового забезпечення державного управління, завдання продовольчої програми, завдання за поліпшен¬ням капітального будівництва, розвиток ленінського вчення про дисципліну і відповідальність кадрів у со¬ціалістичному управлінні тощо. Що ж стосується грома¬дян, то тут завдання полягало у дальшому підвищенні соціально-трудової активності радянського народу, або у підвищенні добробуту громадян. Але знов-таки суб'єк¬том прав та обов'язків виступала не особа як така, не індивід, а громадяни в цілому. На вирішення насампе¬ред питань розвитку та зміцнення Радянської Соціалі¬стичної держави орієнтував і XXVII з'їзд КПРС, де зга-

537

Підбиваючи підсумки аналізу концепції та загаль¬них тенденцій другої кодифікації цивільного законо¬давства, можна зробити висновок, що поряд з більшим впровадженням у цивільне право публічно-правових за¬сад, дальшим формуванням оригінальної системи ра¬дянського цивільного права тощо, в той час мала місце й часткова, прихована рецепція деяких положень та ідей римського та буржуазного приватного права.

Слід зазначити, що опосередкована більш або менш повна рецепція римського приватного права мала місце і при кодифікаціях законодавства в європейських со¬ціалістичних країнах, до загалом була сприйнята ра¬дянська правова доктрина.

3. Перегляд радянської правової доктрини у 80-90 роках XX ст.

Якщо прийняти тезу про адекватність правового ре¬гулювання існуючим виробничим відносинам, а також світогляду даного суспільства, то, припускаючи, що Ра¬дянська держава у 60-70-х роках вступала у фазу свого розквіту — період «розвиненого соціалізму», можна було чекати, що Цивільний кодекс УРСР 1963 року матиме довге життя. Він, як і Основи цивільного законодавства Союзу РСР 1961 року та цивільні кодекси інших союз¬них республік, відносився до «нового цивільного зако¬нодавства, яке втілювало та закріплювало досягнення радянського народу, сприяло створенню матеріально-тех¬нічної бази комунізму та формуванню нової людини». «Однак у другій половині 70-х років СРСР почав втра¬чати темпи руху, почались збої у народному господарстві, гальмування та стагнаційні явища в економіці все від¬чутніше впливали на інші сфери суспільства», — так характеризувала стан справ людина, яка мала тоді по¬вну інформацію про реальну ситуацію у країні — Гене-

ральний Секретар ЦК КПРС М. Горбачов. До цього слід додати, що попри зовнішню благополучність наприкінці 60-х — на початку 70-х років почалась криза комуністичного світогляду, наприкінці 60-х років ра¬дянські ідеологи зіткнулись з так званим «єврокому-нізмом», що сформувався як система поглядів у най¬більших та найвпливовіших комуністичних партіях ка¬піталістичного світу і являв собою «прорив з догматиз¬му, фанатичного ідеологізму та інтелектуальної вузь¬кості».

Оскільки деякі «реформісти» посилались на те, що суспільство, «побудоване в СРСР та деяких братських країнах, виявилось не адекватним тому образу соціалі¬зму, який вбачався Марксу», було зроблено спробу до¬вести на початку 80-х років, що «реальний соціалізм» відповідає вченню марксизму-ленінізму. Зазначалось, що «з Марксом, Енгельсом, Леніним звіряє кожен свій крок КПРС».

Проте в умовах, що склались на той час, цього вже було недостатньо. І хоча на квітневому (1984 р.) Пле¬нумі ЦК КПРС К.Черненко ще говорив про незмінність стратегії руху до комунізму, і цю тезу повторив М.Гор¬бачов у першій своїй промові як Генеральний секретар ЦК КПРС на Пленумі ЦК у березні 1985 р., однак вже у 1986 р. на XXVII з'їзді КПРС, і навіть раніше — на квітневому Пленумі того ж року, поряд з традиційними з'являються нові підходи: до оцінки становища у су¬часному світі, визначення стратегічного курсу соціаль¬но-економічного розвитку країни, демократизації су¬спільства тощо. Ще більш радикально було сформульо¬вано ці положення у резолюціях XIX конференції КПРС, де йшлося вже не просто про перебудову господарства, прискорення соціально-економічного розвитку, а про «по¬глиблення перебудови», «демократизацію радянського суспільства та реформу політичної системи », забезпечен¬ня гласності, проведення правової реформи .

«Перебудова» — нова економічна та соціальна по¬літика — мала метою подолання кризи, повинна була забезпечити радикальні зміни, покращити ситуацію в країні. Це передбачалось зробити, використовуючи мож¬ливості існуючої суспільної системи, для чого потрібно було «відшукувати більш ефективні форми соціалістич¬ної власності і організації господарства. Головною ме-
538

539

Постала проблема «переводу правової системи на якісно більш високий рівень, як у структурному відно¬шенні, так і у плані ефективності дії, що потребувало перебудови концептуальних поглядів на суспільство, роль права і держави. Зокрема, потрібна була конституційна реформа, оскільки Конституція 1977 р., котра начебто мала значний демократичний потенціал, поступово все більше втрачала його і асоціювалась з періодом застою. Невирішеною залишалась проблема правової охорони Конституції. Необхідним було й оновлення галузевого законодавства. Іншими словами «перебудова» потребу¬вала не лише нової ідеології, організаційних змін у си¬стемі господарства, але й відповідного законодавчого за¬безпечення, що було неможливим без належних теоре¬тичних розвідок у галузі права.

Тому у 80-х — на початку 90-х років значна увага приділялась правовим аспектам демократизації су¬спільства, управління ним в цілому та його підсистема¬ми за об'єктом і суб'єктами. Загальний стан доктрини радянського права на цей час оцінювався досить опти¬містично, підкреслювався її зв'язок із здобутками попе¬редніх етапів соціалістичного будівництва. На цьому підґрунті у радянському законодавстві з'являються нор¬ми, що регулюють індивідуальну трудову діяльність, кооперативну діяльність та інші.

Звернення до таких категорій (їх реабілітація) як загальнолюдських цінностей — «громадянське суспіль¬ство», «правова держава», «суверенітет особи», «приват¬не та публічне право», «ринок», відновлення відомого принципу «дозволено все, що не заборонено законом» та інших зумовлювали доцільність використання надбань

540

інших цивілізацій (типів суспільства) незалежно від їхньої класової сутності. (Слід зазначити, що радянські правознавці досить переконливо доводили, що це не відмо¬ва від класичних марксистсько-ленінських установок на характер і форми класової боротьби, але крутий пово¬рот у їхньому тлумаченні стосовно до суспільно-політич¬них реалій сучасного світогляду).

541

У цей період проводиться ряд наукових конференцій, «круглих столів» тощо, провідними науковцями тодіш¬нього СРСР, у тому числі правниками України, обгово¬рюються концептуальні питання розуміння ролі права та його характеру у нових умовах. Так, у травні 1989 року у Харкові було проведено «круглий стіл» журна¬лу «Советское государство и право», присвячений пра¬вовому становищу особи у правовій державі. Там само у вересні 1990 року відбулась республіканська наукова конференція, присвячена актуальним проблемам фор¬мування правової держави, де обговорювалось широке коло питань, пов'язаних з проблемами ефективності правового регулювання у період формування правової держави, історії правоохоронних органів, державної вла¬ди та управління.

Зміна вектора та характеру пріоритетних напрямів правових розвідок є характерною рисою того часу. Якщо напередодні перебудови та у її перші роки головну ува¬гу було зосереджено на питаннях становища радянсько¬го суспільства та держави, їхніх загальних «неантагон¬істичних» протиріччях та проблемах, необхідності удос¬коналення ряду політичних, правових та державниць¬ких інституцій, то наприкінці 80-х — на початку 90-х років більшого поширення набуває проблематика, пов'я¬зана із формуванням правової держави, її рисами, виз¬наченням характеру відносин: індивід — суспільство — держава тощо.

Звісно, було б неправильним стверджувати, що питан¬ня визначення правового статусу особи, удосконалення законодавства, підвищення його ефективності і таке ін. привернули увагу науковців лише починаючи з цього періоду. У працях з теорії права та держави й раніше зверталась увага на те, що складовими підвищення ефективності правового регулювання є вдосконалення

542

концепції права, зростання соціальної та персональної цінності права, його демократизація, зміцнення закон¬ності. Розроблялась теорія сутнісно-змістовних якостей людини (до яких відносять правове усвідомлення дійс¬ності, правову активність та правове спілкування), котрі, трансформуючись на правовому рівні, сприяють створен¬ню юридичної моделі особи як фіксацію системи її якостей, котрі забезпечують можливість залучення лю¬дини до державно-правової сфери суспільного життя. Цими та іншими дослідженнями у даній галузі фактич¬но було створено підґрунтя для майбутніх розвідок у нових умовах. Слід зазначити, що в той час, як юристи вже засвоїли нові підходи аналізу даної проблематики з позиції забезпечення реформ, які намітились у країні, суспільствознавці ще продовжували розвідки під орто¬доксальним кутом зору. Наприклад, у Москві майже одночасно відбулись Всесоюзна науково-практична кон¬ференція ІДПАН СРСР на тему «Формування соціалі¬стичної правової держави» та «круглий стіл» Академії суспільних наук ЦК КПРС, журналів «Коммунист», «Айнхайт», «Ново време», «Таршадалми семле» на тему «Противоречия и движущие сильї социалистического общества». Якщо на конференції у доповідях В. Яков-лева, В.Кудрявцева та ін. йдеться про проблеми транс¬формації політичної та правової системи, забезпечення належного співвідношення закону та влади, напрямах правової реформи тощо, то на «круглому столі», хоча й зазначається, що є зміни у суспільному житті, ролі дер¬жави у керівництві економічними процесами і т.п., але його учасники наприкінці приходять до оптимістично¬го висновку, що «все братские партии, все социалисти-ческие страньї все активнее участвуют в живом процес-се созидания цельного социализма, о котором говорил Ленин». Нагадаємо, що цей висновок зроблено у той час, коли деяким з держав, представлених на «круглому столі», залишається існувати 2-3 роки.

543

Загалом, характер досліджень проблем власності у той період відображає змагання підходів оцінки цього важливого інституту. У той час, як у багатьох працях продовжується аналіз переваг соціалістичної власності, з'являються праці, де зроблено спроби узгодити старі та нові погляди. (Характерно, що у дискусії щодо життє¬здатності концепції державної власності, висунутої А. Венедиктовим, В. Мозолін критикував, а Ю. Толстой захищав згадану концепцію, посилаючись на правників Стародавнього Риму. Це, як на нашу думку, свідчить про поворот у ставленні радянських цивілістів до римсько¬го права — від негативного або поблажливо критичного до позитивного або виважено аналітичного. Це явище взагалі можна вважати характерним для «перебудо¬ви», коли починають з'являтись публікації, присвячені