Репресованих радянською владою

дельберг Мелітопольського пов. Таврійської губ., німець, громадянин УСРР.

На священика висвячений у 1908 р. після закінчення духовної семінарії Ти-

распольської єпархії РКЦ в Саратові. У 1908–1911 рр. працював помічником

настоятеля костьолу в кол. Костгайм Катеринославського деканату, з 1911 р. і

до арешту 18 жовтня 1935 р. — адміністратором парафії Блюменфельд Ти-

лігуло-Березанського р-ну на Одещині.

Був звинувачений у входженні до контрреволюційної групи німецько-

го духовенства Одеської обл., провадженні антирадянської пропаганди і

агітації, релігійного навчання молоді і роботи по відриву її від радянського

виховання. Винним себе не визнав. 21 лютого 1936 р. на судовому процесі

390

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

391

над групою католицького духовенства та віруючих (Ц. Рейхерт, Й. Нейгум,

Й. Бак, Й. Нольд, В. Кльопфер та ін.) засуджений відповідно з арт. 54–2,

ч. 2, і 54–11 КК УСРР до 8 років позбавлення волі у ВТТ. Покарання відбу-

вав на Соловках. Страчений 8 грудня 1937 р.

1891 р. у с. Бальвержишки (Литва) у незаможній селянській родині, лито-

вець, громадянин УРСР. У 1908 р. закінчив гімназію у м. Маріамполь Су-

валківської губ. і вступив до Сейненської римо-католицької духовної семі-

нарії, де навчався за власні кошти. Після першого курсу перейшов до

Житомирської семінарії, де здобув можливість навчатися за державний

рахунок. У 1914 р. був висвячений на священика. До революції служив у

костьолах Луцька, Звенигородки, Любара, Віньківців. У 1916–1930 рр. був

настоятелем у м-ку Збриж на Поділлі.

У 1923 р. ДПУ УСРР зібрало дані про те, що кс. Єндрущак займаєть-

ся контрабандою. У травні 1924 р. він разом з ксьондзами Ф. Любчинсь-

ким, Р. Шишком і В. Шиманським перебував під слідством зі звинувачен-

ням у нелегальному навчанні дітей та антирадянській пропаганді. На

початку 1925 р. відхилив пропозицію стати інформатором ДПУ, в резуль-

таті чого над ним та вищеназваними ксьондзами того ж року було влаш-

товано показовий суд, що завершився оправданням через недоведеність

вини підсудних.

У 1926 р. було розпочато нове слідство у справі кс. Єндрущака, звину-

ваченого у «контрреволюційній агітації, зокрема, проти землеустрою», а

також у пачкарстві. У вересні 1927 р. його було заарештовано, звинуваче-

но за арт. 56–24 КК УСРР і за вироком суду на 5 років вислано за межі

України. Покарання відбував у м. Саратові.

З нагоди 10-ї річниці Жовтневої революції був амністований і на по-

чатку 1928 р. повернувся на Поділля. У 1929 р. ОВ ДПУ УСРР було зафік-

совано, що «Єндрущак став виявляти антирадянську активність, завойо-

вуючи авторитет серед віруючих як «великомученик». У 1930 р. він

виконував пастирський обов’язок водночас у м. Кам’янці-Подільському

та в кількох парафіях Волочиського, Городоцького і Юринецького р-нів.

28 листопада 1931 р. кс. Єндрущака знову було заарештовано, вивезе-

но до Харкова і ув’язнено в спецкорпусі ДПУ УСРР. 9 лютого 1932 р. ОВ

УВО і ДПУ УСРР пред’явило йому обвинувачення в тому, що він, «меш-

каючи в прикордонній смузі, підтримував нелегальний зв’язок із Польщею,

куди передавав відомості розвідувального характеру про стан рад[янсь-

кої] сторони, останнім часом систематично займався контрреволюційною

агітацією, спрямованою на зрив усіх заходів Радвлади на селі». За ці про-

вини слідство пропонувало ув’язнити М. Єндрущака в концтаборі термі-

ном на 10 років. Ксьондз відхилив висунуті проти нього обвинувачення.
На початку 1932 р., згідно із рішенням колегії ДПУ УСРР, за арт. 54–6

і 54–10 КК УСРР його на 5 років було ув’язнено на Соловках. За ударну

роботу і внаслідок інвалідності достроково звіль нений через 1 рік і

7 місяців. Повернувся до Кам’янця-Подільського в липні 1933 р. З люто-

го 1935 р. служив настоятелем костьолу в м. Малин, де через півроку,

22 серпня його знову було заарештовано співробітниками ОВ УДБ Київ-

ського облуправління НКВС і звинувачено в тому, що він є учасником

«контрреволюційної фашистської організації».

У лютому 1936 р. його справу було закрито з поясненням, що «в про-

цесі слідства не зібрано достатньо даних» для того, щоб цього ксьондза

віддати під суд. Ко стьол у Малині було зачинено, і кс. Єндрущак пере-

брався до Житомира. 7 серпня 1937 р. його було заарештовано. Обвину-

вачення в контрреволюційній агітації, яке йому було пред’явлено, визна-

ти відмовився. 24 вересня 1937 р. кс. М. Єндрущака було розстріляно у

Житомирській тюрмі відповідно до наказу Київського облуправління

НКВС від 17 вересня 1937 р.

Реабілітовано М. Й. Єндрущака 31 липня 1989 р. на підставі ст.1 Ука-

зу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові за-

ходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали

місце в період 30–40-х і на початку 50-х років».

Седлецької губ., поляк, громадянин УСРР. У 1919 р. після закінчення духов-

ної семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ був висвячений на свяще-

ника і розпочав пастирську діяльність з посади помічника настоятеля кос-

тьолу в м-ку Здолбунів Рівненського деканату. У 1920–1923 рр. керував

парафією Аннополь Острозького деканату. У 1923 р. призначений настоя-

телем костьолу в м-ку Славута Заславського деканату. Водночас опікував-

ся римо-католиками м-ка Шепетівка.

Заарештований в Славуті 25 січня 1930 р. за звинуваченням у веденні

контрреволюційної роботи і агітації проти р адянської влади серед

польського населення Шепетівської округи, а також купівлі і продажу

контрабандних речей. 15 червня 1930 р. Ф. Забуського було переведено

до Харкова, а його справу приєднано до групової справи римо-католиць-

кого духовенства Правобережної України, звинуваченого в контррево-

люційній і шпигунській діяльності на користь Польщі.

На процесі у «Справі ксьондзів», що відбувся 21–27 червня 1930 р.,

Ф. Забуського на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–10 та 54–11 КК УСРР над-

звичайною сесією Верховного суду УСРР було засуджено до 5 років поз-

бавлення волі. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі, на

Соловках та в Кемському таборі Белбалтлагу. З 1935 р., відповідно до

ухвали особливої наради при колегії НКВС СРСР, перебував на засланні

392

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

393

в Архангельській обл., де 23 листопада 1937 р. був заарештований і 4 січня

1938 р. засуджений до найвищої міри покарання. Страчений в Архан-

гельську 16 січня 1938 р.

Обвинувачення із Ф. Забуського знято військовою прокуратурою КВО

2 жовтня 1991 р. на підставі арт. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. «Про

реабілітацію жертв політичних репре сій на Україні».

німецькій родині в кол. Шпаєр Одеського пов. Херсонської губ. Навчався в

духовній семінарії Тираспольської єпархії РКЦ, яку в 1918 р. було переведе-

но із Саратова до Одеси і діяльність якої невдовзі радянською владою було

припинено. Завершив теологічне навчанняприватно у прелата Й. Крушинсь-

кого й увійшов до числа останніх чотирьох вихованців духовної семінарії

Тираспольської єпархії РКЦ, що в 1924 р. здобули духовний сан з рук на той

час єдиного в СРСР римо-католицького єпископа А. Церра. Працював по-

мічником настоятеля костьолу в Одесі, з травня 1926 р. — настоятелем кос-

тьолу в Миколаєві.

Заарештований 25 вересня 1933 р. під час операції радянських спец-

служб під кодовою назвою «Резидентура» по знешкодженню німецької

диверсійно-повстанської організації, яка, за версією ДПУ, за вказівками

консульства Німеччини в Одесі діяла у м. Миколаєві і Карл-Лібкнехтсь-

кому німецькому національному р-ні і якою були насаджені диверсійні

осередки на суднобудівельних заводах ім. А. Марті та «61» у Миколаєві,

артилерійських складах 15-ї стрілецької дивізії і мінних складах Чорно-

морського флоту.

Кс. Зиска, якому слідство спочатку відвело роль керівника цієї органі-

зації, було перевезено до Харкова і ув’язнено в камері № 56 спецкорпусу

№ 1 ДПУ УСРР. 2 грудня 1933 р. ОВ УВО і ДПУ УСРР виніс ухвали про

виявлення в діях Х. Зиска ознак злочину, передбаченого арт. 54–6 КК УСРР

(шпигунство на користь іноземної держави, у даному разі — Німеччини)

і започаткування в його справі слідства, під час якого він мав залишатися

під вартою. 23 лютого 1934 р. ОВ УВО і ДПУ УСРР подав остаточний вис-

новок у цій справі, за яким кс. Зиска було названо учасником організації,

що її очолював патер Одеського костьолу П. Шуберт, і яка провадила шпи-

гунсько-диверсійну та націоналістичну роботу серед німців м. Миколаєва

та навколишніх німецьких колоній.

Окрім кс. Х. Зиска, в участі у цій організації було запідозрено ще

21 особу, серед них трьох римо-католицьких священиків — Б. Блехмана

(Київ), Р. Лорана (кол. Зульц біля Миколаєва) та М. Валізера (Високопіль-

ський р-н на Херсонщині).

Кваліфікувавши дії Х. Зиска за арт. 54–6, 54–7 та 54–11 КК УСРР, ОВ

УВО і ДПУ УСРР пропонував застосувати до нього найвищу міру со-
ціального захисту — розстріл. Судова трійка при колегії ДПУ УСРР в

день подання слідством остаточного висновку ухвалила ув’язнити Х. Зиска

у ВТТ терміном на 10 років. Згідно з повідомленням управління Сиблагу

НКВС СРСР, «влітку 1934 р. ув’язнений Зиско Християн Леонтійович,

що перебував у Суславському відділенні Сиблагу, при спробі втечі спільно

з двома в’язнями, що були засуджені за шпигунство, був смертельно по-

ранений і згодом помер».
23. Йосюкас Йосип Іванович народився у січні 1892 р. в с. Трабішки

Маріампольського пов. Сувалківської губ. в селянській родині, литовець,

громадянин УСРР. Закінчив 5 класів гімназії і духовну семінарію. До 1922 р.

працював в одній з парафій Одеси, пізніше — в м-ку Острополь Волинської

губ. На початку 1923 р. прибув на Поділля і розпочав душпастирську робо-

ту в с. Завалійки біля Проскурова.

У 1924 р. був заарештований і звинувачений у сприянні кс. В. Оринту

в нелегальному перетині радянсько-польського кордону. Під час перебу-

вання в Проскурівській в’язниці у відповідь на обіцянку видати йому пас-

порт для виїзду за кордон дав підписку про співробітництво з ДПУ, про

що після звільнення повідомив своїм колегам-ксьондзам. У листопаді

1924 р. подав до Проскурівського окрвідділу ДПУ заяву, в якій відмов-

лявся від взятих на себе зобов’язань. У 1925 р. очолив римо-католицьку

парафію в с. Чорний Острів.

4 жовтня 1928 р. в помешканні ксьондза співробітниками Проскурі-

вського окрвідділу ДПУ було влаштовано трус, і Йосюкас знову потра-

пив за ґрати. Йому було пред’явлено звинувачення у виголошенні про-

повідей антирадянського змісту і використанні релігійних забобонів для

боротьби з радянською владою. Під час утримання кс. Йосюкаса в Про-

скурівській тюрмі римо-католицька громада с. Чорний Острів забезпе-

чувала його харчуванням та одягом і клопоталася перед окрпрокурату-

рою про його звільнення.

Однак 3 грудня 1928 р. Й. Йосюкаса під конвоєм було вивезено з Про-

скурова до Москви і ув’язнено в Бутирській тюрмі, після чого парафіяна-

ми було подано до ВУЦВК та ЦВК СРСР заяви на захист свого ксьондза.

Особлива нарада при колегії ОДПУ СРСР 22 лютого 1929 р. ухвалила

Й. Йосюкаса з-під варти звільнити, без права впродовж 3-х наступних років

мешкати в УСРР.

Місцем висилки було обрано м. Ярославль на Волзі, куди він прибув

16 березня 1929 р. і приступив до роботи в римо-католицькій парафії, яка

на той час складалася із 150 осіб. Перебуваючи на засланні, він по стійно

одержував грошову допомогу від Чорноо стрівської парафії.

На початку 1930-х років кс. Й. Йосюкас був настоятелем костьолу

св. ап. Петра і Павла в Москві. Тодішньому главі РКЦ в СРСР єп. П.-Е. Не-

394

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

395

ве стало відомо, що кс. Йосюкас таємно співпрацює з НКВС. Перебуваючи

в травні 1934 р. у Римі, єпископ одержав дозвіл на відсторонення цього

священика від пастирської діяльності. У 1935 р. кс. Й. Йосюкас виїхав до

Литви.
24. Іллі Никодим Пилипович народився 8 лютого 1882 р. в кол. Карлс-

руе біля Миколаєва, німець, громадянин УСРР. Закінчив римо-католицьку

духовну семінарію у Саратові і у 1910 р. прийняв духовний сан. Служив в

костьолахнімецьких колоній Поволжя та півдня України. В 1920 р. був моб-

ілізований до Червоної армії. У 1921 р. повернувся до пастирської діяль-

ності. Працював на парафіях в кол. Раштадт біля Миколаєва, Гайдельберг

на Дніпропетровщині, звідки його було вигнано під час антирелігійної кам-

З 1931 р. мешкав у с. Єремеївка Роздільнянського р-ну Одеської окру-

ги. У 1932–1933 рр. повідомив закордонні релігійні та доброчинні органі-

зації про голод у селах України і гоніння проти духовенства. В одному з

листів він писав: «Європейська війна не поглинула стільки людей, скільки

тут померло від голоду, а ще в майбутньому скільки помре! Те, що тут

трублять на весь світ, м’яко кажучи, неправда. Люди навесні поїли вже те,

що було призначено для свиней...».

Заарештований співробітниками Роздільнянського райвідділу ДПУ

16 грудня 1933 р. згідно з відповідною ухвалою ОВ Одеського облвідділу

ДПУ УСРР за звинуваченням у шпигунській діяльності на користь Німеч-

чини (арт. 54–6 КК УСРР). 25 лютого 1934 р. його вину було перекваліфі-

ковано за арт. 54–10 КК УСРР — антирадянська агітація. Особлива нара-

да при колегії ДПУ УСРР 26 лютого 1934 р. ухвалила вислати Н. Іллі до

Північного краю терміном на 3 роки, скерувавши на місце заслання в оди-

ночному порядку, без варти.

Відбуваючи покарання на ст. Вожега Північної залізниці, захворів на

параліч, однак, згідно із висновками УДБ НКВС УСРР від 13 серпня

1935 р., його прохання про звільнення було відхилене. Подальша доля не

відома. Реабілітований Н. Іллі прокуратурою Одеської обл. 21 жовтня

1992 р.
25. Ільгін Вікентій Адамович народився 19 січня 1886 р. в м. Двінськ,

литовець, громадянин УСРР. Закінчив духовну семінарію і Санкт-Петер-

бурзьку духовну академію. Висвячений на священика у 1909 р. У 1910–

1919 рр. працював у костьолі м-ка Чечерськ біля Гомеля, 1919–1926 —

настоятелем парафії і деканом у Харкові. Перебував під слідством у серпні

1925 р. у справі порушення законодавства про реєстрацію актів грома-

дянського стану, а в січні 1926 р. — у справі переховування одержаної в

консульстві Німеччини нелегальної літератури.
Внаслідок реорганізації структури РКЦ в СРСР 15 серпня 1926 р. був

призначений таємним посланцем папи Римського Пія ХІ єп. М. д’Ербіньї

Апостольським адміністратором південної частини Могильовської єпархії

(Лівобережна Україна).

Заарештований 25 жовтня 1926 р. співробітниками КРВ ДПУ УСРР і

звинувачений у здійсненні релігійних обрядів без попередньої реєстрації

в ЗАГСі, зберіганні нелегальної літератури, врученні хабарів працівни-

кам радянських установ, антирадянській агітації. Винним себе не визнав.

Під час слідства був ув’язнений в Харківському бупрі № 1, незважаю-

чи на те, що медична комісія засвідчила наявність у нього важкого захво-

рювання (артрит). Прохання про звільнення кс. Ільгіна на поруки, подане

31 жовтня 1926 р. римо-католицькою громадою Харкова до ДПУ УСРР

за підписами близько 500 парафіян, було відхилене співробітником КРВ

Н. Новаковським: «Аж до закінчення слідства і з’ясування справжньої його

винуватості чи невинуватості, питання про звільнення взагалі не підлягає

обговоренню».

Прокуратура УСРР дійшла висновку про припинення справи В. Ільгіна

через відсутність даних, що підтверджували б звинувачення, а також підстав

для судового розгляду. Попри вищезазначене, Прокуратура УСРР підтримала

подання КРВ ДПУ УСРР про доцільність визнання В. Ільгіна «соціально

небезпечним елементом», що причетний до шпигунської діяльності.

Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР 30 листопада 1926 р. виріши-

ла, що В. Ільгін «використовував своє становище священнослужителя з

метою агітації проти Радвлади, і що існують підстави підозрювати його в

економічному шпигунстві, визнати його соціально небезпечним елемен-

том і порушити клопотання перед Особливою Нарадою при колегії ОДПУ

про ув’язнення його в концтаборі терміном на три роки». 2 лютого 1927 р.

з Харківського допру його було відправлено через Бутирську тюрму в

Москві до Соловецького концтабору, куди він прибув 19 березня 1927 р.

З жовтня 1929 р. перебував на засланні в Архангельській обл.

На початку 1933 р. його було звільнено із заслання і в серпні того ж

року дозволено поселитися у м. Калуга. В кінці вересня 1933 р. кс. Ільгін

виїхав до Литви згідно з радянсько-литовською угодою про обмін полі-

тичними в’язнями. Невдовзі перебрався до Польщі, мешкав у Варшаві,

де й помер 24 серпня 1937 р.

26. Каровець Михайло (Макарій) — священик УГКЦ, ієромонах орде-

ну св. Василія Великого, церковний діяч, письменник. Народився 14 листо-

пада 1873 р. у с. Перемислів Сокальського пов. (нині Львівської обл.), украї-

нець, підданий Австро-Угорщини. У 1891 р. під іменем Макарій вступив до

ордену василіан, у 1898 р. висвячений на ієромонаха. Під час Першої світо-

вої війни служив капеланом легіону Українських Січових Стрільців, що діяв

396

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

397

у складі австро-угорської армії.

В 1920-х роках, залишившись на території УСРР, радянського грома-

дянства не прийняв. Маючи право служити як у східному, так і латинсько-

му обряді, виконував пастирські обов’язки у парафіях Кам’янецької єпархії

РКЦ — м. Жмеринка, с. Озаринці, Браїлів, м. Могилів-Подільський. За-

знавши утисків з боку радянської влади, звернувся до ВУЦВК з клопо-

танням про дозвіл на виїзд до Австрії. 24 листопада 1929 р. депортова-

ний за межі СРСР. Подав до Ватикану письмову доповідь про гоніння

проти релігії і церкви в УСРР.

В 1930-х роках, перебуваючи у василіанських монастирях Львова,

Краснопущі, Варшави, займався релігійною, науковою, літературною та

публіцистичною діяльністю. Помер у м. Братислава (Словаччина) 21 квітня

1944 р.
27. Квасневський Сигізмунд Карлович народився 30 березня 1877 р. в

м-ку Тараща Київської губ. у міщанській родині. Закінчив класичну гімна-

зію в м-ку Немирів під Вінницею. Будучи студентом медичного факультету

Київського університету св. Володимира, в 1898–1900 рр. брав участь в ро-

боті осередку партії соціалістів-революціонерів. У 1901 р. за політичну

діяльність його було виключено з третього курсу університету. Працював

домашнім учителем дітей багатих землевласників і цукрозаводчиків Мань-

ковських у маєтку Сагінка Ямпільського пов. на Поділлі.

Після закінчення Житомирської римо-католицької духовної семінарії у

1909 р. висвячений на священика. Служив у костьолах Проскурова, Києва,

Брацлава. У червні 1920 р. відбув до Польщі разом із польським військом,

що відступало. Поки тривала радянсько-польська війна, здійснив подорож

до Відня та Венеції. Повернувшись в Україну восени 1920 р., став настояте-

лем Проскурівської парафії.

Перебував під арештом і слідством у 1920, 1923, 1924, 1926 рр. за підоз-

рою в сприянні шпигунству на користь Польщі. Після чергового позбав-

лення волі з 11 квітня по 3 жовтня 1927 р. у в’язниці ДПУ погодився на

роль ініціатора підписання так званої «декларації римо-католицького ду-

ховенства Поділля»» про лояльність щодо радянської влади, приуроченої

до 10-річчя Жовтневої революції.

2 березня 1930 р. був заарештований і 27 червня 1930 р. засуджений у

груповій «Справі польської контрреволюційної і шпигунської організації

на Правобережній Україні» на підставі арт. 54–4 і 54–10 КК УСРР до

5 років позбавлення волі (умовно) з 3-річним випробувальним строком.

Через заборону мешкати в Україні виїхав до Ростова-на-Дону, де продов-

жував душпастирську працю.

21 жовтня 1931 р. рішенням ОВ УВО і ДПУ УСРР його справу було

припинено. З дозволу влади тричі на рік приїжджав до Проскурова для

обслуговування місцевих римо-католиків. 31 грудня 1936 р. прибув на

постійне проживання до Києва, працював на парафіях св. Олександра та

св. Миколая, що залишилися без священиків.

Заарештований 3 червня 1937 р. і звинувачений в організації польсько-

го націоналістичного підпілля на Правобережній Україні та Києві, шпи-

гунській діяльності на користь «чужоземного консульства» і «нелегаль-

ного представника Ватикану» — єпископа Неве. Страчений 25 вересня

того ж року у Київській внутрішній тюрмі згідно з рішенням особливої

наради при НКВС СРСР від 22 вересня 1937 р. Похований у Биківнянсь-

кому лісі під Києвом.

С. К. Квасневського реабілітовано 31 березня 1989 р. як особу, на яку

поширюється чинність ст. 1 Указу Верховної Ради СРСР від 16 січня

1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв

репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років».

жүктеу/скачать 0.67 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: