Розділ І. Політичний розвиток
жүктеу/скачать 42.43 Kb.
|
|
Розділ І. Політичний розвиток Ще в ХVІ ст. в князівствах Італії сформувався абсолютистський лад. Савойя, до якої входили власне Савойя, П’ємонт, графство Ніцца, була прикладом класичного абсолютизму. Тут правила сильна феодальна династія. Централізаторська політика Еммануїла Філіберто (1553-1580) призвела до того, що тут з’явився бюрократичний апарат, всі нитки управління були зосереджені в руках герцога, з’явилася постійна армія, флот; церква підпорядковувалася державі. Наступники Еммануїла-Філіберто стали проводити активну зовнішню політику. У XVII в. Савойя – сильна держава, де абсолютизм виріс на грунті держави типу станової монархії. Неаполітанський абсолютизм був прикладом іспанського абсолютизму. Неаполь відзначений був слабкістю королівської влади, самостійністю феодалів. Іспанці тут з’явилися з 1503 р. Неаполем управляли віце-королі, призначувані іспанським королем. З 1563 р. існує Рада у справах Італії. Збережено колишній державний пристрій, парламент, Раду виборних. Іспанці проводять централізаторську політику, спрямовану проти сепаратизму баронів. Абсолютизм захищав інтереси дворянства. Представники роду Медічі закріпилися в Тоскані в 1569 р. Козімо I (1537-1574), Фердинанд (1587-1609) прагнули зосередити владу в своїх руках, опорою їх влади став бюрократичний апарат – секретарі, аудитори, чиновники, постійне військо, гроші, здійснювали централізаторську політику. Тосканський абсолютизм відрізнявся від класичного абсолютизму тим, що Тоскана – дрібна регіональна держава, крім того, Флоренція мала в цьому регіоні привілейоване становище, і абсолютизм складався в Тоскані в умовах, коли дворянство поступово зміцнювалося і зближувалися з патрициатом, в той час як можливості зростання буржуазії майже вичерпалися. Лише Папська область мала свій відмінний устрій, а Генуя та Венеція залишалися республіками. Отже, Італія увійшла в ХVІІ ст. при умовах існування абсолютистського правління та переважання впливу феодалів. Політика правління територіальних князівств була спрямована на збереження монополістичного становища столиць. Позитивні результати протекціоністської політики були знівельовані тяжким фінансовим пресом, особистою участю правителів у торгівлі, політикою відкупів, введенням монополій. Велика кількість коштів була необхідна не лише для утримання чиновництва, поліцейського апарату та постійної армії, а й для утримання пишних дворів, розкішшю яких на початку ХVІІ ст. дивувалися мандрівники. Князівства, що вижимали з народу всі соки, служили перш за все інтересам феодальної аристократії. Так флорентійці, показуючи на колону зі статуєю Справедливості, говорили: «Справедливість піднесена настільки високо, що бідний народ не може її досягти». Аналогічним було становище в Савойї. В умовах економічного занепаду, послаблення буржуазії та територіальної вузькості італійські князівства не змогли не змогли відіграти тої позитивної ролі, яку відігравали абсолютистські держави Англії та Франції.[1] В першій половині ХVІІ ст. Італія знову перетворилася в арену кривавих війн, що принесли народові нові біди. Війни через Вальтеліні (1623-1626) і за мантуанську спадщину (1627-1631) були епізодами боротьби Франції та Габсбургів за гегемонію в Європі. В другій половині ХVІІ ст. Італія ще не раз ставала полем бою між Францією та Іспанією. Майже всі князівства були пішками в руках великих держав. І лише Савойя вела самостійну політику. В 1614-1615 роках навіть вела війну з Іспанією, спираючись на Францію.[2] Політика Папської області в цей період не відзначилася успішністю. Венеція у цих війнах відігравала пасивну роль: піклувалася лише про збереження сталості власних кордонів. Більш активною вона була у війні з Туреччиною, однак і в цій війні вона втратила Крит в 1669 році. В 1684 році отримала по Карловицькому миру Морею. Однак втримати ці території вона не змогла. Зовнішньополітичний занепад Італії є безперечно результатом не лише іспанського впливу, а й глибокої кризи всього соціально-економічного та політичного життя, яка заважала Італії об’єднатися та скинути іспанське іго.[3] В населення пропав інтерес як до політичного, так і до культурного життя. Народ проявляв інтерес лише до виїзду чи в’їзду губернаторів, дрібних воєн проти сусідів. Цікавість викликали витончені та публічні тортури та страти.[4] Не мала доля вини за це лежала на римських папах. Єдиною областю, що протистояла папському диктату була Венеція. Про це свідчать конфлікти 1605-1607 років. Папа Павло V наложив на Венецію інтердикт. Вогнища інквізиції палали по всій Італії. Політика римських пап допомогла утвердженню феодальної реакції у всіх сферах життя країни.[5] В ХVІ ст. простежувалися лише зародки занепаду. Повністю ж він наступив у ХVІІ ст. В цей час Італія ще дивувала Європу багатствами та пишністю, красою міст та пам’яток мистецтва. Все це було лише відблиском колишньої могутності.[6] XVII ст. було часом наступу католицької реакції, яка торкалася всіх сфер життя суспільства, часто втручаючись у внутрішнє справи держав. Там, де вимоги інквізиції йшли врозріз з економічними та політичними інтересами правління,їм здійснювався спротив. Фактично лише Венеції вдалося відстояти свою внутрішню самостійність.[7] Кінець ХVІІ ст. був часом, коли католицька реакція всюди ослабла: по закінченню наступу реформації згас і опір католицизму. На престолі святого Петра знову почали з’являтися жалюгідні корисливі люди, що думали лише про благополуччя та збагачення своїх дітей та племінників. Діяльність папської курії була спрямована на укріплення дипломатичних зв’язків з французьким двором для протистояння розширенню іспанських володінь в Італії.[8] Зовнішньополітична ситуація на кінець ХVІІ ст. певним чином налагодилась. Венеція украла в 1699 році мир з турками. Майже в той самий час герцог Савойський примирився з Людовіком XIV на умовах недоторканості своїх володінь.[9] Складною та протирічною була історія Італії в ХVІІІ ст. Це період найглибшого занепаду країни і одночасно початку нового підйому. Розпадаються феодальні відносини, знову зароджуються капіталістичні, приходить в занепад феодальна аристократія, буржуазія починає набирати нові сили.[10] В першій половині ХVІІІ ст. Італія знову була втягнута в дипломатичну боротьбу та військові зіткнення. В боротьбі за гегемонію військові дії відбувалися і на території Італії. Це призвело як до нових страждань населення, так і до зміни політичної карти Італії. Війна за іспанську спадщину поклала край іспанському впливові в Італії. Місце Іспанії зайняла Австрія, до рук якої перейшли Міланське та Мантуанське герцогства, Неаполітанське королівство, володіння іспанців у Тоскані та Сардинія. Савойське герцогство розширило свої території за рахунок Монферрату Сицилії та інших земель. Герцог Віктор Амадей отримав королівську корону. Але за Гаагським мирним договором 1720 року Сицилію було приєднано до Неаполітанського королівства. Проте втрата Савойєю Сицилії була компенсована територією Сардинії.[11] Сардинія при всій своїй дикості, некультурності, бідності, малозаселеності мала для Савойського двору свої привабливі сторони: її легше було втримати в руках, вона знаходилася ближче, ніж Сицилія; ніхто на ці території особливо не посягав.[12] За Віденським мирним договором після війни за польську спадщину Неаполітанське королівство та Сицилія перейшли від Австрії до Карла Бурбонського. Парма та Пьяченца перейшли до Австрії. Одночасно було вирішено, що після смерті останнього представника династії Медічі тосканське герцогство перейде до герцога Лотаринзького, чоловіка Марії-Терезії Австрійської. Йому ж в 1737 році після смерті останнього Медічі перейшла Флоренція та Тоскана.[13] Заново іноземні війська обходили території Італії вздовж та впоперек під час війни за австрійську спадщину. Марія-Терезія втратила Парму та Пьяченцу, що перейшли в руки Бурбонської династії. Загалом після цих подій в Італії настало затишшя, якщо не брати до уваги повстань корсиканців проти генуезького правління в 1738 та 1755 роках. Протягом першої половини ХVІІІ ст. Італія була розмінною монетою в руках великих держав, що без кінця кроїли італійські території, не задумуючись над потребами самих італійців.[14] З ними поводилися як з бездушним майном.[15] Все це призвело згодом о повстань. Яскравим прикладом є повстання генуезців проти австрійських окупантів у 1746 році. Повстання міських робітників та робочих було спричинене тяжким податковим гнітом, грабунками та знущаннями австрійців. Так генуезці отримали свободу, проте ненадовго, бо згодом генуезька аристократія зуміла відновити свою владу.[16] Отже, наслідками війн першої половини ХVІІІ ст. стало: знищення іспанського панування; формування нової політичної карти; посилення Сардинського королівства, що стало оплотом розвитку національної самосвідомості італійського народу; послаблення Папської області, що стало сприятливим для подальшого політичного та культурного розвитку Італії. Криза феодального ладу, фінансові та адміністративні труднощі, бажання запобігти виникненню буржуазної опозиції привели італійських правителів до розуміння необхідності проведення реформ. Об’єм реформування та його наслідки не були всюди однаковими, вони залежали від рівня соціально-економічного та політичного розвитку конкретної області, від конкретної ситуації та ідейних позицій авторів реформ. В цілому ж реформи носили поміркований характер. Перш за все вони були спрямовані на реформування фінансової системи. На підвладних австрійцям територіях (Ломбардія, Тоскана) була проведена податкова реформа: сплата податку залежала від розмірів приватного майна, викуп державою внутрішніх торгових мит, обмеження права «мертвої руки» духовенства. Щодо цього прошарку також було здійснено ряд реформ: закрито чимало монастирів та орденів, була скасована інквізиція та церковна цензура, духовних осіб підпорядкували світському суду. Було відмінено обмеження внутрішньої та зовнішньої торгівлі.[17] В Тоскані було створено кримінальний кодекс, за яким скасовувалася смертна кара та тортури. Було розпочато меліоративні роботи. Реформи в Тоскані були загалом половинчастими та незавершеними. В Неаполітанському королівстві проводилися подібні реформи, однак податкова реформа не була настільки повною та докорінною. Та й інші мало зачепили феодальний устрій. Таким чином королівство продовжувало перебувати в повному хаосі. На решті територій реформи були ще менш результативними. Це пояснюється як меншим пакетом ідей змін, так і опором місцевої аристократії, що не бажала порушення власних прав та привілеїв. Також на це впливав той фактор, що реформи проводилися «зверху», без підтримки народних мас.[18] В П’ємонті реформи навпаки сприяли укріпленню абсолютизму, а в Пармі всі проведені реформи згодом були відмінені. жүктеу/скачать 42.43 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|