Сімферополь. Видавництво

- Жах. І ось...

- ...з'явився наш вельможний господар з військовою і королівською грамотою, і немов чарами виросли замки, споруди, містечка. А в селах і хуторах дике неприборкане козацтво потроху перетворюється на покірних хлопів, що, як бджілки, сумлінно збирають до цього велетенського вулика і збіжжя, і мед, і рибу, і дробину, і волів, і коней, і все, чого забажається моїй прекрасній панні.

- Невже це так? Яке чарівне життя і яке прекрасне наше лицарство, що на своїх списах і мечах несе культуру і святу католицьку віру цим здичавілим хлопам.

Панна Хлєбцевич любила блиснути вченими словами й довести своїм вірним лицарям, що вона розуміється на державних і громадських справах.

- Так, панно, і тепер наш господар є володар мало не всієї Брацлавщини. Крім Кам'янецького староства, він має неосяжні маєтки в Польщі, на Волині і в Галичині. Коли б зібрати всі сувої, що тчуть для нього щороку хлопки, можна було б вистелити білий шлях з Брацлава аж до Варшави чи навіть до Гданська. Коли б витягти ключем усі вози із збіжжям які щороку виряджає він до Німеччини, ця валка розтяглася б від Кам'янця до Любліна, і коли б її перші вози в'їжджали до Гданська, останні ще стояли б у Житомирі, а з меду, що збирають для нього працьовиті бджоли, можна було б щороку виповнити став з півмилі завдовжки і кроків з двісті завширшки.

- Це ж справжня казка, - захоплено прошепотіла панна, з побожністю зиркнувши в бік помосту, де майоріла гордовита й струнка постать Потоцького. - Це нагадує мені старовинні легенди про скарби Нібелунгів, що розповідала мені стара Магда, служниця померлої мами.

- Так, панно, але ця казка - правда. І ви, панно, вступили до цього казкового палацу, щоб, підкорити собі всі серця, - палко прошепотів поручик, припадаючи до її випещених пальців.

На дворі було бучніше: голодна шляхта накинулася на питва і їжу, сперечалась, реготала й видирала у сусіда ласий шматок. Як і в палаці, з початку бенкету пили тільки пиво У високих, циліндричних склянках з хлібними грінками, підсмаженими на свіжому маслі, але страви тут були простіші.

Кінець кінцем замовкли втомлені музики й задзвеніли срібними. дзвінками дитячі голоси. У Потоцького був чудовий хор-капела під керівництвом венеціанця Петруччі. Вранці капела співала в костьолі, а ввечері - на бенкетах або виставах, і Потоцький гордовито запевняв, що вона затьмарила волоську капелу Аспірло Пацелі, що співала в Свентоянському соборі; в Варшаві, а перший його тенор, козак Левко, не гірший від славетного Тобіяшка з Сандомира, улюбленого королівського співака.

Тим часом перші страви було доїдено. Пахолки швидко забрали порожні блюда й прибори разом з верхньою скатертиною і повернулися з величезними блюдами печеної дичини і дробини.

Запиваючи печеню шумним пивом і медом, магнати потроху розговорилися. Розмови. їх точилися весело й невимушено. Жінки, розваги, полювання, нові моди й цікаві пригоди та чутки - все було приємне й цікаве. Ніщо не тьмарило облич, не тьмарило блискучих очей.
- Восени я запрошу все околишнє панство на облаву. У мене в парку понад тисячу двісті оленів. Треба покуштувати свіжої оленини, - говорив Потоцький, відкидаючись на високу спинку з різьбленого дуба.

Обличчя його розчервонілося. Білий шовковий костюм французького крою із смарагдовими гудзиками й шовкове трико зграбно охоплювали його стан і стрункі, м'язисті ноги в гостроносих атласних черевиках на високих підборах.

- А в мене сила лосів, - відгукнувся через стіл Конецпольський. - Я гадаю, що пишне панство не відмовиться на них пополювати. До речі, я збудував в одній із пущ мисливський будинок з льохом, добре озброєним барилами старого меду й хересу.

- І найцікавіше те, - додала пані Агнеса, - що в цьому будинку всі меблі з оленячого рогу.

- Так, завдяки талановитій вигадці моєї юної дружини, - поцілував їй пальці Конецпольський. Потоцький моргнув чашникові. І челядники в ту ж мить наповнили келихи густим золотавим медом, і Стефан підніс свій келих, вклоняючись юній винахідниці:

- За натхненну вигадку прекрасної пані! Бажаю їй оздоблювати все своє життя такими ж, а то й кращими вигадками на радість молодому дружині і всім його друзям.

Агнеса зашарілася, засміялася, блискаючи фарфоровими зубками, і сміливо цокнулася з Потоцьким.

Почалися голосні розмови з вибухами веселого реготу й дзвоном келихів та острог. Гості пили, їли, витирали руки об салфетки, скатертину, а іноді й об сусідські рукава. Часом спалахували суперечки, але в ту ж мить ущухали під орляним поглядом Потоцького.

Тим часом пахолки прибрали посуд з другою скатертиною, і на столі з'явилися стародавні польські страви, без яких - за священним звичаєм - не обходився жодний бенкет: цілі гори локшини з сиром, горохове пюре з підсмаженими скибами копченого сала, пшоняна каша з маслом і тонюсінькі коржі-ламанці до макового молока.

Коли гості впоралися з ними, подали десерт - фрукти, горіхи, мигдаль і фісташки в меду, всякі, солодкі тістечка, мазурки, пляцки та коржики з коринкою, цукатами й різним східним корінням.

І аж тоді подали вино.

Потоцький підвівся і високо підніс над головою вузький бокал з венеціанського скла.

- Нєх жиє Польска, укохана ойчизна лицарскєго духа і злотей вольносці шляхецкєй! //Хай живе Польща, улюблена батьківщина лицарського духу та золотої волі шляхетської! (польск.)//, - виголосив він серед глибокої тиші.

- Нєх жиє! - гаркнули сотні мужніх голосів.

- Нєх жиє! - відгукнулися гості з тераси.

І могутньою хвилею пролунало на дворі:

- Нєх жиє!

Потоцький обходив столи, цокався з кожним, бажаючи гостеві всього найкращого і відпиваючи по ковтку. За ним ішов чашник і в ту ж мить доливав келих йому і келих гостеві, до якого наближався магнат. І для кожного господар мав гостинне слово, навіть для того, кого б іншим разом охоче зацькував ведмедем або собаками. Ситі гості напідпитку ладні були кинутися в огонь і воду за ласкаву посмішку Потоцького.

І Потоцький добре зважив усе. Поки обходив він бідну шляхту, що обідала на дворі, спритні пахолки внесли в залу стіл, укритий зеленим сукном, розп'яття, два крісла й книгу з конституціями шляхетських привілеїв.

- Що це він замислив? - здивовано перезиралися гості.

- Невже конфедерацію?

- Не може бути. Вони з королем перші приятелі. Кажуть, нібито його наїзд на Молдавію був зроблений з королівської згоди і сам пан круль витратив чимало власних грошей, щоб викупити його з полону.

- Так, але така церемонія...

Поява Потоцького урвала розмови. Він ішов з улюбленим прокуратором (59) відомим крючкодером, що не раз виплутував грізного феодала від різних відповідальностей перед королівським судом.

За Потоцьким посунула п'яненька шляхта, що обідала на дворі й на ганку. Знаком наказав він їй розташуватися на лавах, нашвидку встановлених під стінами, і сів за столиком поруч з прокуратором. Коли гості розсілися й замовкли, Потоцький підвівся, крутячи свій шовковий вус, вклонився на всі чотири сторони й проголосив, що зібрав пишне панство не тільки на розваги, але також і pro bono рubliсо //Задля громадського блага (лат.)//.

Оглушні крики «віват» загули під склепінням, забилися в вікна з кольоровим склом, відгукнулися на ганку і в саду, що тихо шелестів під надвечірнім вітром.

Коли крики вщухли, Потоцький знову заговорив, дивлячись на потемнілі портрети предків.

- Справа йде про злоту вольність шляхетську, - почав він, торкаючись найчутливішої струни шляхетського самолюбства. - Нашій вельможній шляхті завдано нечуваної ганьби, то більш незносної, що вона не від шляхетної руки, яка могла б змити її на двобої власною кров'ю, а від руки згордованого хлопа, що посягнув на нашу святиню.

- Про що це він? - здивовано зашипіли напівголосно гості.

- Я маю на оці, - вів далі Потоцький, - нечувану нахабність козацької старшини, цих самозваних шляхтичів. Вони пролізли до нашого соймику, щоб зсередини, з самих надр нашої верстви, зруйнувати споконвічну твердиню наших прав і нашої волі. Vох рорulі - vox Dei //Голос народу - голос божий (лат.)// - каже старовинна мудрість. І голос народний наказав вигнати їх з соймику, як колись Христос вигнав гендлярів з храму. Але вони не склали зброї. Ці розбишацькі отамани, ці ватажки й привідці хлопських бунтів насмілилися вписати протестацію до гродських книг, називаючи наше справедливе обурення свавіллям, образою святині, розбійницьким нападом і так далі. І недостойні своєї гідності судді, які присягалися зберігати заповіти республіки та громадського блага, наважилися прийняти той протест і записати його до гродських книг. Це ще раз доводить, що кров і походження визначає душевні якості людини і що не можна ушляхетнювати хамів, давати хлопам нобілітацію.

А той підлабузник хлопства, зрадник і дезуніт (60) Михайло Кропивницький, брацлавський підсудок, перший почав їм сприяти. Бо навіть, як то мені достоту відомо, він порадив їм звернутися до люблінського трибуналу, вважаючи наше справедливе обурення за злочин проти бога й віри, - якою іронією бринить це слово в устах єретиків, - і навіть до королівського суду, бо ввесь земський уряд був на соймику, так би мовити, виконуючи свої службові обов'язки. Такого знущання, такої образи не можна перетерпіти. І якщо один з цих негідників уже напоровся на мою шаблю, то й інші мусять дістати свою справедливу кару.

- Оце правда!

- Слушно сказано!

- Так. Справді так, - вискочив похитуючись Кособудський, що не мовчав і не міг мовчати під чаркою. - Де не сунеш - скрізь ці лайдаки перетинають нам шлях. Повезеш збіжжя на ярмарок чи то до Гданська - старшини навезуть удвоє і так збивають ціну, що хоч повертай валку додому. Повезеш поташ - знов те саме. А в Ярославі та Перемишлі ані пройти, ані проїхати від старшинських волів.

Потоцький гидливо поморщився. Яка нетактовність. Це відомо й зрозуміло кожному, але є речі, про які голосно не говорять. У всіх випадках треба знайти пристойне гасло, під яким не соромно виступити шляхетному лицарству.

Патер Юстовський увесь час сидів край столу, уважно придивляючись і прислухаючись до всього. Гидливий рух Потоцького не уникнув його пильних очей, і коли магнат гнівно повів плечем, він тихенько нахилився до свого надто балакучого сусіда:

- Годі, шановний пане. Вельможний пан знов бажає щось сказати.

Але втихомирити сп'янілого бретера було нелегко.

- Я й кажу, - гудів Кособудський, як дзвін на сполох, - що це сміття сидить у нас, як скалки в очах. В моєму старостві вони порозплоджувалися, наче гриби-поганки після дощу. Ідеш, як ось тобі серед поля козацький хутір або хата. У нас самих не вистачає ріллі. Зганяєш з неї хлопів, переводиш на толоки, а та наволоч сидить собі на ланах (61) та плює на шляхетські привілеї, ще й данин та чиншів не сплачує. А їхні пахолки та підсусідки, замість бути нашими хлопами й орати нам землю - працюють на своїх хлопських отаманів.

- Правильно, - загули голоси. - Молодець Кособудський. Влучив у саме око.

- Знищити їх.

- Зруйнувати вщент.

- Забрати в них ріллю разом із хлопами.

- Бо ж без хлопів нам аж ніяк не можна.

- Ще й ралом пройти по згарищу, як колись Тіт по вулицях Єрусалима, - вкинув один із ксьондзів.

- А так: це ж легше, ніж корчувати під ріллю ліси.

Потоцький зрозумів, що час заговорити, бо Кособудський вирве в нього пальму першенства. Він вийшов з-за столу й урочисто підвів руку.

І вмить ущухло все.

- Тому, - грізно підніс він голос, - я пропоную панству, як каже Цiцepoн, вичерпати до дна цю клоаку, «Hanc sentinam Rei Publikae exhaurire» //«Вичерпати цю клоаку республіки - тобто знищити до дна, - фраза з промови Ціцерона в римському сенаті проти Катіліни//, і разом зо всім добровісним панством створити над ними суд божий.

- Віват! Віват! - підхопили пани.

Але Калиновський обурено знизав плечима і звернувся . до старого Собанського.

- Що за безглуздя! - заговорив він. - Знищувати старшину. Та це чортзна-що! Невже Стефан не розуміє, що тільки старшина тримає в шорах голоту. Не знищувати її треба, а приваблювати, обертати на свою двірську, хай і ненобілітовану шляхту, на своїх ланцюгових собак. Собанський ковтнув пінявого вина і, ховаючи в келиху усмішку, повільно відповів:

- Певно, що так, але хіба ж його тепер стримаєш? Скажіть йому слово: оскаженіє, кинеться на вас із шаблею, як на ворога. А завтра віч-на-віч він спочатку розкричиться, а потім згодиться з вами...

- Так, але хіба ж ви не бачите, що він задумав?

- Безглуздя! Авантюра! Чортзна-що! Але раджу вам не втручатися. Він нізащо не визнає прилюдно своєї помилки. Їдьмо краще додому, бо всі вони п'яні, і не час тут шукати доброго розуму.

А крики справді не вщухали.

- Геть козаків! - лунало під склепінням.

- Геть хлопських отаманів!

- Їдьмо по хлопів!

- По ріллю!

- Спалити їх кубла з усім їх гадючим кодлом, - пронизливо крикнув Ружинський, блідий від обурення й хмелю. - І Кропивницького разом із ними.

- І Горленка.

Почувши останній вигук, патер Юстовський підвів голову і насторожився.

- Стерти на порох, - повторив Потоцький. - Так, тепер я бачу, що вельможне панство гідне стану громадян республіки... Зітремо ж їх із землі, хай станеться над ними суд божий і людський.

Юстовський розгубився. Треба, хоч би там що, врятувати Горленка. Він устав з місця і беззвучною тінню прослизнув уздовж столу.

- Вельможний пане, - схилився він перед Стефаном Потоцьким, що задоволено крутив вуса, - в ім'я господнє...

- Що каже пан ксьондз? - нахилив до нього вухо Потоцький.

- Вельможний пане. Вашими вустами глаголить пан буг, що повелів зруйнувати Содом і Гоморру, але боюся за праведного Лота, щоб він не постраждав разом із грішниками.

- Не розумію пана ксьондза. В чому річ? Тихше панове! - крикнув Потоцький на панів.

І вмить запанувала тиша.

- Отже, - повторив Потоцький, скосивши на Юстовського одне око.

- Я боюся, щоб вельможне панство, виливши свій справедливий гнів на тих єритиків, не загубило разом із ними одну безневинну душу, що допіру вийшла на шлях спасення. Я кажу про пана Горленка.

- Горленка?.. Того негідника.

- Розбійницького отамана й бунтівника! - обурився опасистий Пронський.

- Ні, вельможне панство. Мені, як сповідачеві, краще відомі блукання його душі. Він народився і виріс схизматиком, але вже довгий час тяжився своїм оточенням і вірою.

- Атож, бо паном бути вигідніше, - презирливо кинув Пронський.

- Півроку тому, - казав далі патер, сам упевняючись у власній вигадці, - він звернувся до мeнe з своїми сумнівами, і з того часу, наче Віргіліуш (62) Данте, веду я його душу по дев'ятьох колах пекельних до світла й істини. Три місяці тому, замість унії, він увійшов до лона католицької церкви, але, зв'язаний складними справами з козацтвом, не міг грубо урвати свої зв'язки й одверто висловити свої прагнення.

- Тобто хотів, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі, - в'їдливо посміхнувся Пронський.

Юстовський покірливо схилив голову.

- Мабуть, це й легкодухість, але до всякого наверненого треба ставитися поблажливо. Отже, постраждав він за те, чого давно вже відцурався, і тепер добити його, каліку, коли він покаявся й очистився, - гріх і несправедливо. Ім'ям святої католицької церкви, - раптом випростався Юстовський, ставши ніби вищим на півголови, - я закликаю вельможне панство вкласти каральний меч до ножен, проходячи повз його житло, бо інакше гнів церкви й господа бога впаде на того, хто проллє хоч краплину його крові!

Запанувала глибока мовчанка. Потоцький повів очима по залі й побожно схилив голову.

- Амінь, - відказав він. - Святий отець може бути спокійний. Жодний волос не впаде з Горленкової голови. Я навіть обіцяю перший простягти йому руку і чим зможу спокутувати свою провину.

-Віват! - крикнули буйні голови.

І цей крик голосною луною пішов по залах. Сотні рук простяглися до келихів. Густим лісом піднеслися вони над головами - і вино полилося рікою, - потьмарюючи останні виблиски свідомості й обережності.

Панії перев'язували своїх лицарів шарфами та стрічками. Агнеса Конецпольська щось шепотіла Потоцькому, кокетливо виблискуючи фарфоровими зубками, а він схилявся до неї смугляво-рум'яною щокою і усміхався блакитними очима. Графські челядники вносили зброю, наче оберемки дров. І в прозорих літніх присмерках замиготіли жовтогриві смолоскипи й кольорові скляні ліхтарі.

П'яна буйна шляхта збиралася в похід.

у запалі вони не помітили, що там, де стовбур розходиться кількома гілками, є глибоке дупло, ледве вкрите корою та гнилим листям. Юрасик пускав стрілу за стрілою. аж ось кора під ним підломилася, і він зник.

Плачучи, виліз він з дупла, і тільки потім, заспокоївшись і розмазавши по щоках сльози, зрозумів, що дупло можна обернути на фортецю. Пошепотівшись з братом, він сміливо поліз на дуб і, розгорнувши листя й кору, так розширив дупло, що обидва брати могли стояти в ньому поруч, ледве висовуючи носи. Гра припала їм до вподоби. Тепер це був не табір, а цілий замок, де можна було витримати облогу, а головне, влаштувати сховище на бойовий припас.

Хлопчики так захопилися грою, що не помітили, як минув час. Мати кликала їх вечеряти, але важко було кинути гру.

За вечерею, опікаючись гарячим кулешем, вони наввипередки розповідали матері про свою нову фортецю і проте, які вони зберуть в дуплі запаси горіхів, камінців і різних дрібниць, потрібних тільки дітям.

Балики дома не було. Пригадавши, що завтра ярмарок у Гайсині, він осідлав коня і поїхав туди напередодні. Ніхто, крім дружини, не бачив, де він подівся, навіть діти. Повечерявши, пані Баличина поклала дітей спати і вийшла на ганок подихати вечірньою прохолодою. Небо було хмарне, але дощу не було. Сад шелестів під вітром, і в полохливому шарудінні листя було щось тривожне і насторожене. Пані Баличина присіла на сходах і довго вдивлялася в ніч, вдихаючи пах полину і житнього цвіту, який долинав з узгір'я, коли далека заграва спинила її увагу.

- Пожежа: Де б це було? - подумала вона голосно й підвелася.

Заграва то розпалювалася, роздмухана вітром, то знову згасала. Пані Баличина вийшла за ворота подивитися, де горить. І неясна тривога заповзла їй у душу.

Начебто в Лемчуків. Невже татари?

Вона кинулася додому і розштовхала Андрія.

- Їдь, хлопче, до Лемчуків і подивись, що там. Якщо це татари, миттю повертайся додому. Треба врятувати дітей. А якщо це звичайна пожежа, скажи, що пана сотника нема дома, а я вирядила тебе на допомогу. Та візьми з собою цебер, мотуз і сокиру. На пожежі воно згодиться.

Андрій не став сідлати коня, а просто скочив на нього і помчав на пожежу. Пані Баличина пожалкувала, що відпустила всіх хлопців на село, постояла на дворі, дивлячись на заграву, роздмухану вітром, і пішла додому.

Не роздягаючись, лягла вона біля дітей, але сон тікав од неї... Сад шелестів тривожно, небо де-не-де сипалося блискавицею, і крізь щілини віконниць раз у раз шугав кімнатою їх блідий, полохливий відсвіт.

Зненацька скажений чвал коня урвався біля воріт.

- Татари! - похолола смілива жінка, але стрималася і запалила з лампадки каганець.

Андрій, скажено сіпав віконницю.

- Пані сотникова! Лихо!

Вона відчинила вікно, підтримуючи на грудях розхристану сукню.

- Не лякай дітей! Татари? - спитала вона майже суворо.

- Гірше. Шляхта громить Лемчуків. Коні згоріли в стайні. Худобу перерізано. Пан Лемчук замкнувся з хлопцями в клуні. Певно, тепер їм кінець.

Пані Баличина закусила губу, міркуючи.

- Скільки їх? Хто саме? - спитала вона уривчасто.

- Потоцький, Ружинський та різної шляхти сотні зо дві. Грабують, ріжуть, як татари. Я заховав у чагарнику коня і підібрався якнайближче. Вони вихваляються порізати всю старшину. Казали й про пана сотника. Так я - на коня та й назад, - уривчасто розповідав Андрій.

- Розбуркай дівчат і Охріма. Хай жене череду в ліс за яром, а дівчата хай зберуть усе, що є кращого, у клунки.

Сідлай коні. Тікати треба, - наказувала пані Баличина, ніби йшлося про когось стороннього.

Швидкими точними рухами запалила вона кілька воскових свічок, збудила хлопчиків і наказала їм одягатися.

Юрасик виріс серед військових чвар і, як дорослий, став швидко натягати чобітки. Він розумів, що для розмов немає часу, що треба бути твердим і сміливим, і хоч серденько його завмирало, він і взнаки не дав, як йому боязко. Петрик, навпаки, розплакався і розвередувався. Мати спробувала одягти його силоміць. Він брикав ногами й репетував на ввесь голос.

- Тю, дурний, - умовляв його Юрасик. - Ми поїдемо верхи, а ти верещиш, як дівча. Андрій посадить тебе на Хмару, а мене на Сивого. Помчимо, як дядько Сич на великдень.

- А чому вночі?.. Я бою-ся... Вночі вовки...

- Де ти бачив улітку вовків? А до того ж, місячно, - говорив Юрасик, засовуючи за пояс старий іржавий кинджал, що викинув Балика як непотрібний.

- Дай мені ніж. Я теж воюватиму, - відповів Петрик, ще схлипуючи, але вже посміхаючись крізь сльози. - А Андрій мені дозволить правити?

- Аякже ж. Ми з тобою тепер замість татка.

І поки Юрасик умовляв та одягав брата, пані Баличина дістала шкіряну торбинку, наповнила її золотими дукатами й міцно зав'язала ремінцем, сунула за пазуху папери, які Балика найбільш цінив, нашвидку одяглася і пов'язала голову хусточкою...

За вікном перекликалися злякані дівчата. Хтось розпачливо ридав. Важке тупотіння худоби глухо віддавалося в світлиці. Біля ганку прискали осідлані коні. Але в ту мить, коли вони сідали на коні, затріщали безладні постріли, інші відгукнулися за садом, на леваді, і пані Баличина зрозуміла, що хутір оточено.

«Загинули», - блискавкою майнуло в голові.

Становище було безпорадне. Хлопці ночували на селі, на хуторі залишилися, крім Андрія, тільки старий пастух, куховарка з дітьми та троє дівчат.

Пані Баличина підхопила Петрика на руки, сунула за пояс два пістолі й кинджал і вибігла на двір. Перелякана худоба кидалася од воріт до хліва, і старий Охрім ніяк не міг вигнати її за ворота.

Постріли частішали. Пані Баличина скочила з Петриком на коня, Юрасик - на другого. Андрій на третього. Вони сподівалися продертися крізь коло ворогів.

- На городи! - крикнула пані Баличина. - Перескочимо крізь ліси.

Коні слухняно повернули. Але й тут засіли вороги і пострілами зустріли втікачів. Коня під Андрієм було забито, і Андрій ледве встиг стрибнути на землю й сісти на Юрасикового коня, взявши хлопчика на коліна, коли раптом божевільна з жаху череда ринула повз утікачів і промчала, як лавина, поваливши лісу і затоптавши шляхту за нею. Путь було звільнено. Андрій хльостнув коні, але не встигли вони виїхати на шлях, як збоку вискочив ворожий загін з голими шаблями й кинувся навперейми. Андрій пострілом збив найближчого, але битися з дитиною на руках не можна було й думати. Він швидко повернув коня, повторюючи рух пані Баличиної.

- Охріме! Дівчата! Ховайтеся в хаті! - лунко крикнула вона дівчатам.

Вони миттю забралися в світлицю, де вже ховалася куховарка з дітьми. - Дідусю! Дідусю! Ідіть до нас! - кричав Юрасик. - Швидше.

Глухий пастух нарешті зрозумів, у чому річ, і кинувся до дверей. Андрій завалив їх дровами, поки пані Баличина гарячково замикала внутрішні віконниці з невеличкими прорізами для стріляння.

- Набивайте пістолі й мушкети! - крикнула вона старому. .