Українська Православна Церква Київського Патріархату

Напруга між українськими та російськими православними

З часу обрання патріархом у 2009, Кирило підтримував політичні позиції Кремля більш відверто, ніж його попередник Алексій ІІ. Наприклад, він публічно підтримав переобрання Путіна президентом у 2012. В свою чергу, демократичні, антіпутінські демонстрації у Москві в 2011-2012 підштовхнули Президента Росії до більш тісної співпраці з консервативно налаштованою Російською Православною Церквою. 21 лютого 2012 року, панк-рок група “Пусі Райот” виступили проти православної підтримки Путіна у Московському Катедральному соборі Христа Спасителя. В подальшому, 17 серпня 2012 року російський суд звинуватив чотирьох членів групи в “хуліганстві на ґрунті релігійної ненависті” та засудив їх до двох років ув’язнення. Мовчазна згода Православної Церкви з невиправдано суворим, з точки зору багатьох, покаранням, здавалося б, підтверджував зростання захисної позиції церкви та держави, підштовхуючи російського Патріарха та Президента до все більш тісних обіймів.⁴

Тим не менш, цей церковно-державний тандем було піддано жорсткому випробовуванню українською кризою. Патріарх Кирило опинився у досить незручному становищі, намагаючись підтримувати ставлення Кремля до Майдану, Криму та східної і південної України і щоб це не відштовхнуло Українську Православну Церкву Московського Патріархату, і вона не вирішила розірвати зв’язки з російським православ’ям.¹ Алексій Малащенко, спеціаліст-релігіознавець з Московського центру Карнегі, характеризує положення Московського патріарха: “Російська Православна Церква ризикує поступово втратити Україну, якщо вона просто буде повторювати слово в слово лінію Кремля; вона ризикує стати виключно національною церквою Росії. Якщо Кирило втратить Україну, він також перестане бути привабливим для Кремля”.²

Яким чином Кирило намагається одночасно задовольнити Путіна та своїх одновірців в Україні? Віддаючи кесарю кесареве, Кирило поблагословив проросійського Президента Януковича в Києві в 2010 році.³ 19 березня 2014 року під час засідання Священного Синоду Російської Православної Церкви, коли російські військові повністю взяли під свій контроль Крим, Кирило висказав думку, що територіальній цілісності України загрожує “внутрішня політична криза”.⁴ 7 квітня, після молитви біля мощів Патріарха Тихона у Московському Донському монастирі, Кирило порівняв жорстокість Майдану з жорстокістю більшовицької революції 1917 року, котру “супроводжувала ненависть та жахлива несправедливість під лозунгами досягнення справедливості”.⁵ 19 квітня ввечері перед Паскою, під час богослужіння в Соборі Христа Спасителя, за присутності Президента Путіна та Прем’єр-міністра Дмитра Медведєва, Кирило заявив, що Бог має “зупинити задуми тих, хто хоче знищити Святу Русь”. Він сказав, що Україна потребує “законно обраних” керівників, тим самим повторюючи позицію Кремля, що постмайданний уряд Києва не є легітимним.⁶

В той же самий час, Патріарх Кирило хотів зменшити напругу з промайданівські налаштованою УПЦ МП, побоюючись втратити її прихильність. 18 березня Патріарх вирішив не бути присутнім на церемонії входження Криму до Російської Федерації.⁷ Під час того ж самого засідання Священного Синоду, на якому Кирило обійшов мовчанням вторгнення Росії в Крим, він підтримав обрання митрополита УПЦ МП Онуфрія постійним представником Священного Синоду Російської Православної Церкви.⁸ На додаток, під час того ж засідання, Кирило вирішив не передавати приходи УПЦ МП в Криму Російській Православній Церкві.⁹

Вимушена поведінка Патріарха включає поперемінні вияви поваги до суверенітету України, в той же самий час просування ідеї, котра жахає багатьох українців – ідея що російсько-українська солідарність долає політичні кордони. У відповідь на звернення митрополита УПЦ МП Онуфрія до Патріарха з проханням допомогти зупинити російські дії щодо Криму, Кирило оприлюднив на сайті Московської Патріархії заяву від 2 березня, у якій пообіцяв: “Я зроблю все можливе, щоб переконати всіх тих, хто наділений владою, щоб не допустити загибель мирних людей на українській землі, яка дорога моєму серцю”. З одного боку, “Український народ має сам визначати своє майбутнє без впливу ззовні”. З іншого боку, “Братерство російського, українського та білоруського народів” має “визначати наше майбутнє”.¹

З моменту свого обрання у 2009 та більш підкреслено з березня 2014, Патріарх Кирило намагався плекати принцип руського миру, який він розуміє як духовну єдність східних слов’ян.²
В Україні є люди, що належать до різних етнічних, мовних та культурних спільнот і мають різні політичні погляди. Деякі з них шукають максимальної інтеграції з політичними структурами, створеними західними європейськими країнами. Інші, навпаки, бажають розвивати відносини з народами історичної Русі та зберігати свою первинну культуру. Що б не відбувалось у стосунках між державами, та яким би не був розвиток політичної конфронтації, єдність віри та братерство народу, охрещеного в одній хрещальній купелі, не може бути позбавлене спільного минулого.³
Факт полягає в тому, що Кирило не може уникнути протиріч у своєму незручному акті балансування: чи то “Церква вища за всі ці відмінності і не може ототожнювати себе з будь-якою точкою зору”, чи то “ми знаємо, що кожного разу, коли вороги нападали на нашу батьківщину, головне, що вони намагалися зробити – це роз’єднати наш народ та, зокрема, відтяти південні та західні російські землі від єдиного світу”.⁴ Нарешті, для Кирила “спільний духовній простір”, тобто “братерство російського, українського та білоруського народів... що вистраждане історією та багатьма поколіннями наших предків” є вищим за суверенність України та її “бажання самостійно розбудовувати своє національне життя”.⁵ Здається, що Кирило безнадійно сплів духовні та політичні думки та хаотично кидається між великоруським патріотизмом та примирливими жестами в бік українських православних, вірнопідданство яких він сподівається зберегти.⁶