Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

— Так, Рейнмаре, — Шарлей доїв юшку і тепер шкрябав ложкою по дну миски. — Треба визнати, твій нічний політ справив на мене враження. Летів ти справді непогано, можна сказати — орел. Король літунів. Пам'ятаєш, я тобі щось таке пророкував, тоді, після левітації в лісових відьом? Що ти станеш орлом. Ось ти і став. Хоча думаю, що не без допомоги Гуона фон Сагара, та все-таки. Клянуся своїм кутасом, хлопче, при моєму боці ти робиш величезні успіхи. Ще трохи постараєшся — і буде з тебе Мерлін. І збудуєш нам тут, у Шльонську, Стоунхендж. Такий, що той англійський сховається.

Самсон пирснув.

— А що, — продовжив за мить демерит, — із Біберштайнівною? Ти доставив її у безпеці до брами татусевого замку?

— Майже, — Рейневан зціпив зуби. Він шукав Ніколетту — безуспішно — цілий ранок, по всьому Франкенштейну, зазирав у постоялі двори, виглядав після меси під костелом Святої Анни, забрів до Зембицької брами і на дорогу, що веде до Штольца, випитував, тинявся суконними рядами на ринку. І саме там, у крамниці, наткнувся — на свою превелику радість і полегшення — на Шарлея і Самсона.

— Мабуть, — додав він, — дівчина вже вдома.

На це він сподівався, на це розраховував. Замок Штольц відділяла від Франкенштейна неповна миля, шлях до Зембиць та на Ополе був людним, Катажині Біберштайн досить було назвати себе — і підводу та супровід їй надав би кожен купець, кожен лицар або чернець. Тому Рейневан був майже впевнений, що дівчина вже безпечно дісталася до місця. Але його мучило те, що це не його заслуга. Зрештою, не тільки це його мучило.

— Якби не ти, — Самсон Медок ніби читав його думки, — дівчина не вийшла б живою із замка Бодак. Ти врятував її.

— А може, і нас також, — Шарлей облизав ложку. — Старий Біберштайн тільки так розіслав погоні, а ми — якщо хтось із вас цього ще не помітив — дуже близько від місця нападу, набагато ближче, ніж учора ввечері. Якби нас зловили... Гм-м-м... Може, панна, пам'ятаючи про порятунок, прийде нам на допомогу і заступиться за нас, виблагає у батечка цілість наших членів?

— Якщо захоче, — тверезо зауважив Самсон. — І якщо встигне.

Рейневан не прокоментував. Доїв суп.

— Ви, — сказав він, — теж справили на мене враження. У Бодаку було п'ятеро озброєних рубак-раубрітерів. А ви дали собі з ними раду...

— Вони були п'яні, — скривився Шарлей. — Якби не це... Але факт залишається фактом, я з непідробним здивуванням дивився на бойові подвиги присутнього тут Самсона Медка. А якби ти бачив, Рейнмаре, як він висаджував браму! Слово честі, якби королева Ядвіга мала когось такого для допомоги під брамою Вавеля, то зараз ми мали би Габсбургів на польському троні... А потім наш Самсон розгромив негідних філістимлян. Коротко кажучи: саме завдяки йому ми обидва живемо.

— Але, Шарлею...

— Завдяки тобі ми живі, скромний чоловіче. Крапка. Завдяки йому ж, знай це, Рейнмаре, ми знайшли тебе. На роздоріжжі, коли довелося вибирати, я схилявся радше до Бардо, але Самсон уперся, щоби таки Франкенштейн. Стверджував, що в нього — передчуття. Зазвичай я висміюю такі передчуття, але в цьому випадку, маючи справу з істотою надприродною, прибульцем з потойбіччя...

— Ти послухався, — урвав його Самсон, який уже призвичаївся не зважати на глузування. — Як виявилося, це було мудре рішення.

— Нема що казати. Ех, Рейнмаре, як же я зрадів, уздрівши тебе на ринку славного міста Франкенштейна, на тлі прилавка з пантофлями, у тіні вежі ратуші. Чи я вже говорив тобі, як сильно...

— Говорив.

— Радість від того, що я тебе бачу, — не дав перебити себе демерит, — вплинула також — і про це я хотів би тебе повідомити — на незначні поправки в моїх планах. Після твоїх останніх діянь, особливо після цирку з Гайном фон Чірне, показового виступу на зембицькому турнірі та пашталакання перед Буко з приводу колектора, я пообіцяв собі, що коли ми нарешті доберемося до Угорщини, коли ти опинишся у безпеці, я відразу ж після прибуття в Буду відведу тебе на міст через Дунай і так копну в дупу, що ти злетиш у ріку. Втішений і зворушений, нині я скасовую свої наміри. Принаймні на якийсь час. Гей, господарю! Пива! Швидко!

Довелося зачекати, корчмар не надто квапився. Спочатку його ввели в оману вираз обличчя і гордовитий голос Шарлея, однак він не міг не помітити, що ще раніше, замовляючи суп, гості досить гарячково підбили баланс, випорпуючи скойці і гелери з дна гаманців і з закамарків кишень. У корчмі, розташованій в аркадній галереї навпроти ратуші, аж ніяк не кишіло клієнтами, одначе корчмар надто себе цінував, щоб із зайвою послужливістю реагувати на окрики перших-ліпших лапсердаків.

Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем.

— Діти — майбутнє нації, — піймав його погляд Шарлей. — Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По-перше, убогим. По-друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим.

— Справді так, — погодився Самсон. — Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє — забезпечене.

— І хто ж, по-твоєму, повинен цим зайнятися?

— Не я, — знизав плечима велетень. — Мене це не стосується. У мене у вашому світі однаково немає майбутнього.

— Правда. Я й забув, — Шарлей кинув шматок змоченого в супі хліба собаці, що крутився поблизу. Собака був настільки худий, що аж зігнувся в три погибелі. А хліб він не з'їв, а проковтнув, як кит Йону.

— Цікаво, — замислився Рейневан, — чи цей псисько коли-небудь бачив костомаху?

— Напевно, тоді, — знизав плечима демерит, — коли мав зламану лапу. Але, як справедливо мовить Самсон, мене це не стосується. У мене також немає тут майбутнього, а якщо навіть і є, то воно здається мені ще більш засраним, ніж оці дітваки, і жалюгіднішим, ніж оцей-от собака. Країна мадярів видається мені зараз віддаленішою, ніж Ultima Thule⁴⁶⁵. Мене не обдурить хвилинна ідилія у вигляді тихого містечка Франкенштейна, пива, квасолевого супу і підсоленого хліба. За мить Рейневан зустріне яку-небудь панну, і станеться те, що й завжди. Знову доведеться брати ноги на плечі й утікати, щоби врешті-решт опинитися десь у глушині. Або в поганому товаристві.

— Але, Шарлею, — Самсон теж кинув собаці хліба, — від Опави нас відділяє тільки трохи більше ніж двадцять миль. А від Опави до Угорщини — всього якихось вісімдесят. Це не так уже й багато.

— Я бачу, ти там, у потойбіччі, вивчав географію східних окраїн Європи?

— Я багато різного вивчав, але не в цьому річ. Річ у тім, аби мислити позитивно.

— Я завжди мислю позитивно, — Шарлей відпив пива. — Мій оптимізм тільки зрідка щось порушує. І це має бути щось серйозне. Щось таке, скажімо, як перспектива далекої подорожі при цілковитій відсутності готівки. Наявність на трьох двох коней, причому в одного — запалення копит. А також той факт, що один із нас поранений. Як там твоя рука, Самсоне?

Велетень не відповів, зайнятий пивом, лишень ворухнув перев'язаною рукою, показуючи, що з нею все гаразд.

— Я радий, — Шарлей глянув на небо. — Однією проблемою менше. Але інші нікуди не дінуться.

— Дінуться. Принаймні частково.

— Що ти хочеш цим сказати, дорогий наш Рейнмаре?

— Цього разу, — Рейневан гордо підняв голову, — нам допоможуть не твої, а мої зв'язки. Я маю у Франкенштейні знайомих.

— А чи не йдеться часом, дозволю собі запитати, — зацікавився Шарлей, — про яку-небудь заміжню жінку? Удову? Дівицю на виданні? Черницю? Іншу дочку Єви, представницю прекрасної статі?

— Невдалі жарти. І даремні побоювання. Мій тутешній знайомий — диякон костелу Воздвиження Святого Хреста. Домініканець.

— Ха! — Шарлей енергійно поставив кухоль на стіл. — Якщо так, то краще вже чергова заміжня жінка. Рейнмаре, дорогий, чи ти часом не відчуваєш постійного болю голови? Не маєш нудоти і запаморочень? В очах тобі не двоїться?

— Знаю, знаю, — махнув рукою Рейневан, — що ти хочеш сказати. Domini canes⁴⁶⁶, собаки, шкода тільки, що скажені. Повсякчас до послуг Інквізиції. Банально, мосьпане, банально. До того ж, треба тобі знати, диякон, про якого я говорю, має переді мною борг вдячності, неабиякий борг вдячності. Петерлін, мій брат, колись йому допоміг, витяг із важких фінансових клопотів.

— І ти думаєш, що це що-небудь значить? Як звати того диякона?

— А ти що, знаєш усіх?

— Знаю багатьох. Як його на ім'я?

— Анджей Кантор.

— Фінансові клопоти, — сказав, замислившись на хвильку, демерит, — здається, у цій родині спадкові. Чув я про Павла Кантора, якого половина Шльонська переслідувала за борги і махінації. А в кармелітів зі мною сидів Матеуш Кантор, вікарій із Длуголенки. Він програв у кості ковчежець і кадильницю. Я боюся навіть подумати, що програв твій диякон.

— Це давня справа.

— Ти мене не зрозумів. Я боюся навіть подумати, що він програв останнім часом.

— Не розумію.

— Ох, Рейнмаре, Рейнмаре. Ти вже, думаю, бачився з цим Кантором?

— Так, бачився. Але я все ще не...

— Що йому відомо? Що ти йому сказав?

— Практично нічого.

— Перша добра новина. Тому даруймо собі як це знайомство, так і домініканську допомогу. Потрібні нам кошти зберемо в інший спосіб.

— Цікаво, який?

— Та от хоч би продавши оцей майстерної роботи кухлик.

— Срібний. Звідки він у тебе?

— Я ходив по базару, розглядав торгові прилавки, а кухлик раптом опинився в мене в кишені. От загадка!

Рейневан зітхнув. Самсон зазирнув у кухоль, тужно дивлячись на залишки піни. Шарлей натомість взявся розглядати лицаря, який у найближчій аркаді саме кляв на чім світ стоїть зігнутого в поклоні єврея. Лицар носив малинової барви шаперон і багатий лентнер, оздоблений спереду гербом, на якому було зображене млинове коло.

— Шльонськ як такий, — мовив демерит, — я залишаю за собою, в принципі, без жалю. Я кажу «в принципі», бо одного мені таки шкода. Отих п'ятисот гривень, які віз збирач податків. Якби не обставини, гроші могли бути нашими. Мене злить, зізнаюся, думка, що ними збагатився, випадково і незаслужено, який-небудь бовдур на кшталт Буко фон Кроссіга. Хтозна, може, отой Рейхенбах, який отам якраз у цю хвилину обзиває ізраеліта жидом пархатим і свинею? А може, хтось із тих біля будки лимаря?

— Щось сьогодні тут винятково багато збройних людей і лицарів...

— Багато. А оно, гляньте, нові під'їжджають...

Демерит раптом затнувся і голосно втягнув повітря. Зі Срібногірської вулички, що вела від Підвальної брами, на ринок саме в'їжджав раубрітер Гайн фон Чірне.

Шарлей, Самсон і Рейневан не чекали. Зірвалися з лави, щоб потихеньку дати драла, перш ніж їх помітять. Але було вже пізно. Їх помітив сам Гайн, їх помітив Фричко Ностіц, який їхав поруч із Гайном, їх помітив італієць Вітелоццо Гаетані. В останнього, коли він побачив Шарлея, від люті зблідла все ще опухла і прикрашена свіжим шрамом фізіономія. Наступної секунди ринок міста Франкенштейна заполонили крики і тупіт копит. А ще за якусь мить Гайн зганяв злість на корчмаревій лаві, рубаючи її на друзки сокирою.

— Догнати! — ревів він своїй озброєній свиті. — За ними!

— Туди! — репетував Гаетані. — Вони туди втекли!

Рейневан біг, що мав сили, ледве встигаючи за Самсоном.

Шарлей мчав першим, вибирав дорогу, спритно звертаючи в щонайвужчі завулки, а потім продираючись через садки. Тактика, здається, виправдовувала себе: раптом тупання копит і крики погоні за ними стихли. Вони вискочили на вуличку Нижньолазняну, яка пінилася від мильної води, звернули до Зембицької брами.

Від Зембицької брами, перемовляючись і ліниво погойдуючись у сідлах, наближалися Стерчі, а з ними Кнобельсдорф, Гакст і Роткірх.

Рейневан став як укопаний.

— Беляу! — заревів Вольфгер Стерча. — Попався, сучий сину!

Його ревіння ще не перестало звучати, а Рейневан, Шарлей і Самсон уже гналися, важко дихаючи, вузькими вуличками, перестрибуючи через плоти, продиралися крізь гущавину садків і кущі на городах, заплутувалися в простирадлах, які сохнули на шнурах. Чуючи зліва крики людей Гайна, а позаду — ревіння Стерчів, вони бігли на північ, у той бік, звідки саме почав долинати дзвін з домініканського костелу Воздвиження Святого Хреста.

— Паничу Рейнмаре! Тут! Сюди!

У стіні розкрилися маленькі дверцята, а в них стояв Анджей Кантор, домініканський диякон. Той, який мав перед Беляу борг вдячності.

— Сюди, сюди! Швидше! Немає часу!

Справді, часу не було. Вони забігли в тісні сіни, які, як тільки Кантор замкнув дверцята, потонули в пітьмі й запаху прілого шмаття. Рейневан з неймовірним гуркотом перевернув якусь бляшану посудину, Самсон спіткнувся й упав з грюкотом. Шарлей також на щось наскочив, бо брудно вилаявся.

— Сюди! — гукав Анджей Кантор звідкись спереду, звідки пробивалося невиразне світло. — Сюди! Тут! Тут!

Вузькими східцями Рейневан радше скотився, ніж зійшов. Нарешті він вибрався на денне світло, на малесеньке подвір'ячко поміж стінами, оброслими диким виноградом. Самсон, який вибігав за ним, наступив на кота, кіт дико занявчав. Перш ніж нявчання затихло, з обох аркад вискочили і накинулися на них кільканадцятеро людей у чорних куртках та в круглих фетрових капелюхах.

Хтось накинув Рейневанові мішок на голову, хтось копняком підбив йому ноги. Він повалився на землю. Його придавили, викрутивши руки. Поруч він відчував і чув шарпанину, люте хекання, звуки ударів і болісні зойки, які свідчили про те, що Шарлей і Самсон не дають себе взяти без боротьби.

— Чи Свята Курія... — долинув до нього тремтячий голос Анджея Кантора. — Чи Свята Курія встановила... За піймання цього єретика... Якусь винагороду? Хоч би невеличечку? Єпископський significavit не згадує, але я... Я маю клопоти... Я у великій фінансовій потребі... Саме тому...

— Significavit — наказ, а не торговий контракт, — відповів дияконові сердитий і хрипкий голос. — А можливість надати допомогу Святій Інквізиції — це вже достатня нагорода для кожного доброго католика. Чи ти не добрий католик, брате?

— Кантор... — прохрипів Рейневан з повним ротом пилюки і клоччя, видертого з мішка. — Канто-о-ор! Ти курвий сину! Ти кунделю церковний! Ти в сраку йоба...

Йому не дали докінчити. Рейневан дістав по голові чимось твердим, з очей посипалися іскри. Потім дістав ще раз, біль паралізуюче розбігся по тілу, пальці рук раптом змертвіли. Той, хто його бив, ударив ще раз. І ще раз. І ще раз. Біль змусив Рейневана кричати, кров запульсувала у вухах, позбавляючи його свідомості.
* * *
Очуняв він у майже цілковитій темряві, з пересохлим горлом та твердим, як кілок, язиком. Голова пульсувала болем, що охоплював скроні, очі, навіть зуби. Він зробив глибокий вдих — і аж закашлявся, так навколо смерділо. Рейневан ворухнувся — і зашелестіла втрамбована солома, на якій він лежав. Неподалік хтось жахливо бурмотів, ще хтось кашляв і стогнав. Зовсім поруч щось дзюркотіло, лилася вода. Рейневан облизнув покриті липким нальотом губи. Підняв голову — й аж застогнав, так загупав у ній біль. Він підвівся — обережно, поволі. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що він у великому підвалі. У льоху. На дні глибокого кам'яного колодязя. І що він не один.

— Отямився, — констатував факт Шарлей. Він стояв за кілька кроків і з голосним дзюркотінням справляв у горщик потребу.

Рейневан відкрив рот, але не зумів видати ні звуку.

— Це добре, що ти отямився, — Шарлей застебнув штани. — Бо я саме мушу тобі заявити, що стосовно мосту на Дунаї ми повертаємося до первісного задуму.

— Де... — нарешті проскрипів Рейневан, насилу ковтнувши слину. — Шарлею... Де... ми...

— У храмі святої Димпни.

— Де?

— У притулку для божевільних.

— Кажу ж тобі. У божевільні. У Narrenturm — Вежі блазнів.