Віктор Горобець "конотопська битва 1659 року"

Процитовані вище рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова ще десять років тому можна було б відправляти на засідання клубу «Що? Де? Коли?», будучи абсолютно певним, що навряд чи ерудитам пощастить відповісти на запитання: «Хто ж був тією страшною силою, що наприкінці 1650-х років в один день винищив цвіт російського війська?» І навіть підказка на кшталт: «Чи, бува, не українське військо це вчинило?» — навряд чи зменшило б ваші шанси на перемогу в грі проти членів клубу.

Упевненість у цьому вселяло хоч би те, що про цю битву, яка відбулася лише через п’ять років після «вікопомного акту возз’єднання українського народу з братнім російським народом», не згадувалося в підручниках, про неї намагалися не говорити і в науковій літературі. Вельми прикметно, що навіть у народній російській пісні «Под городом под Конотопом», де оплакується смерть російського князя- богатиря Семена Пожарського, котрому «пропели петье вечное» саме після цієї битви, жодним словом не згадується про «заслуги» православного Війська Запорозького в безславній гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкир, котрі «кабы черныя вороны» насідали на православних.

А поза тим саме війська українського гетьмана Івана Виговського за допомоги його союзника, кримського хана Мехмеда IV Гірея, влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М.Трубецьким, С.Пожарським, С.Львовим. Але чи потрібна була Україні ця перемога? Чи прагнув до неї загалом не войовничий український гетьман? Адже, як відомо, навіть поганий мир ліпше доброї війни...

Вочевидь навіть людям, далеким від професійних занять історією, набила оскомину тема «зради» гетьмана Івана Мазепи. Менш відомим є те, що опонент Мазепи — Петро I — обгрунтовуючи доцільність ліквідації в Україні гетьманського сану, зрадниками назвав усіх відомих йому українських володарів, зробивши виняток лише для Богдана Хмельницького та Івана Скоропадського. Зрозуміло, що відкривати цей «почесний» список мав би наступник Богдана — Іван Остапович Виговський. Адже саме він, звичайно ж поруч із Мазепою, є найбільше затаврований російською історіографією як: «зрадник», «лях», «єзуїт», «прихований католик» тощо.

З історичних праць нерідко випливає, що ще за життя свого попередника Виговський виношував таємні наміри відірвати Україну від союзу з Москвою, реставрувати на українській землі польсько-шляхетські порядки та владу польського короля та, навіть, занапастити православну церкву. Абсурдність останнього звинувачення очевидна вже хоч би з того, що саме родина Виговських, посідаючи високі посади в Речі Посполитій, ніколи не поривала із православ’ям, а навпаки, всіляко дбала про його інтереси, виступала ініціаторами закладення православних братств, опікувалася церковними справами. Так само важко повірити і в наміри гетьмана, відчувши у своїх руках усю повноту влади, зректися її на користь короля Речі Посполитої та польських магнатів. Дещо складніше виглядає проблема його ставлення до Москви.

Українські ура-патріотично налаштовані історики стверджують, що вже із самого початку Виговський, на відміну від Хмельницького, усвідомлював небезпечність тісного союзу з царем і намагався його позбутися. Насправді ж прозріння до гетьмана прийшло згодом. Включившись у боротьбу за гетьманську булаву, Іван Остапович серйозно розраховував на підтримку саме царського уряду. Адже його відносини з польською владою навряд чи можна назвати ідилічними — поляки вважали колишнього генерального писаря в уряді Хмельницького навіть більш послідовним противником польського короля, ніж ним був сам гетьман.

З дипломатичного листування посла угорського князя можна довідатись, що між Виговським і Москвою існували навіть якісь таємні домовленості щодо підтримки царем кандидатури останнього на майбутніх гетьманських виборах. Але вже з дипломатичного листування Виговського з царським урядом недвозначно випливає, що ця допомога, як, власне, і визнання взагалі правомочності гетьманського обрання, пов’язувалася російською стороною з його поступками у справі обмеження суверенітету Української держави на користь царя.

Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві потрібен на чолі Війська Запорозького такий гетьман, якого, за влучним висловом самого Івана Остаповича, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Зважаючи ж на надто великі політичні апетити московитів та відчуваючи за собою серйозну підтримку старшини, претендент відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника. Саме з цього часу, з кінця літа — початку осені 1657 р., між Виговським і Москвою й пробігла «чорна кішка».

Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні 1657 р. Іван Остапович скликає у Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман зрікається своїх повноважень і кладе перед учасниками ради булаву. Зараз важко встановити, наскільки щирим був Виговський у своєму зреченні влади. Швидше за все це був умілий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не лише повернуло йому гетьманські клейноди, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод.

Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілим рядом своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, суттєво порушену авторитарними методами правління Хмельницького.

Несподівані політичні ходи Виговського забезпечили зміцнення його авторитету. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Івана Остаповича учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько- російських відносин.

Але здобута восени 1657 р. політична перемога в Корсуні для Виговського в кінцевому результаті виявилася пірровою перемогою. Загравання гетьмана із старшиною, на тлі швидкого збагачення останньої та такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство, провокує в Україні розростання антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів — хоч як це прикро усвідомлювати — стає Запорозька Січ. І тут варто зауважити, що роль останньої в процесах українського державотворення у вітчизняній історичній літературі часто- густо надмірно ідеалізується, що не вповні відповідає історичній реальності. Адже саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво суттєво обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля.

Внутрішня нестабільність в Україні та поява несподіваного союзника в особі Запорозької Січі дозволяє російській правлячій еліті, нехтуючи застереженнями давньогрецького філософа, спробувати вдруге увійти в одну й ту ж ріку...

УКРАЇНСЬКО-КРИМСЬКЕ «ВОЗЗ’ЄДНАННЯ» 1658 Р. ЙОГО ПЕРЕДУМОВИ Й ПОХІДНІ

Надана Москвою моральна підтримка антигетьманській опозиції значно примножила її сили. Навеснi 1658 р. збройні антигетьманські виступи огорнули Запорозьку Січ, Полтавський полк, більшу частину Миргородського. Заклики Виговського до царя про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Зважаючи на специфіку політичної ситуації, що склалася на той час у Центрально-Східній Європі, реальну військову допомогу в приборканні заколоту Іван Остапович міг отримати лише від Кримського ханату.

Зрозуміло, що тут виникає закономірне запитання: чи варто було втягувати зовнішні сили у розв’язання внутрішнього конфлікту? Але не можна забувати, що внутрішня криза, яка iснувала, була спровокована значною мірою також зовнішнім втручанням. Отож тут не все так просто, як може видатися на перший погляд.

Географічно тогочасну Українську державу від Кримського ханату відділяла лише смуга нейтрального Дикого Поля. У вимірі ж політичному найкоротший шлях з гетьманської резиденції в Чигирині до ханського палацу в Бахчисараї пролягав через... Варшаву. Адже українсько-російський договір 1654 р. розладнав козацьке братерство з крицями та натомість уможливив появу військово-політичного союзу Криму та Польщі, який зберігав свою правочинність наступних дванадцять років. І тепер, аби отримати військову допомогу кримського хана, Виговському потрібно було налагоджувати політичні відносини з польським королем.

Після того, як у березні 1658 р. розпочинаються українсько-польські консультації, у квітні в Україну вступає союзна Виговському кримська орда. За її підтримки на початку літа 1658 р. гетьману під Полтавою вдається отримати рішучу перемогою над українською збройною опозицією.

Повідомляючи про результати Полтавської битви до Москви, Виговський жодним чином не натякає на прагнення розірвати відносини з царем та всіляко намагається переконати у відсутності антимосковських настроїв у щойно укладеному союзі з Кримом. Проте у серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г.Ромодановським, в обозі яких знаходять собі притулок лідери, що вціліли після полтавського погрому антигетьманської опозиції. Відомий своїм самоуправством Ромодановський з їх числа на противагу Виговському проголошує гетьманом Івана Безпалого ( він якнайбільше підходив на роль гетьмана), якого російському воєводі можна було, «взявши за хохол, за собою водити». З цього часу Виговському більше нічого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем, оскільки авторитету кримського хана виявилося замало, аби утримати Москву від інтервенції в Україну.

Гадяцька угода 1658 р. проголосила появу на карті Європи нової федеративної держави — польсько-литовсько-української Речі Посполитої (тобто республіки). Названі політичні народи об’єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо.

Вельми промовисто, що в тексті угоди Україна закріпила за собою право звільнення її збройних сил від участі федерації у війні з Москвою, якщо до цього дійде справа. Більше того, гетьман Виговський, не полишаючи сподівань на можливість уникнення збройного конфлікту з Москвою, пропонував російській стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексія Михайловича бути одночасно і царем московським, і королем польським, і великим князем литовським, чернігівським, київським, малоросійським, волинським, подільським «і прочая, і прочая», пропозиція українського гетьмана виглядала вповні реалістично. Принаймні ще з осені 1656 р. російське керівництво цілком щиро обговорювало з поляками можливості сходження царя на польський престол та проголошення особистої унії двох держав.

Ще більш реалістичних обрисів набрали гетьманські пропозиції з кінця 1658 р., коли вірні Виговському війська спільно з кримськими татарами і польськими підрозділами вибили з Лівобережжя війська Ромодановського. Учасники таємної наради, що пройшла у лютому 1659 р. в палатах царя, також погодилися з тим, що з Виговським можна було б укласти угоду на підставі положень, апробованих у Гадячі. Щоправда, вона, на переконання радників царя, мала бути двостороння, без участі поляків і литовців.

Разом із тим, вочевидь, аби бути більш переконливим на переговорах з українським керівництвом, боярину О.М.Трубецькому, котрий виряджався в Україну, було надано в розпорядження... майже стотисячне царське військо.

Важко спрогнозувати, до чого могли призвести «переговори» з таким представницьким «посольством», до якого в Україні приєдналися війська знайомого вже нам князя Ромодановського та загони І.Безпалого. Вочевидь, не було впевненості в їхньому позитивному результаті і в самого Виговського. А тому він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися — можна й голову втратити при таких зустрічах.

Не вельми сподівався на них і сам царський воєвода, котрий, щойно перетнувши український кордон, почав силою зброї «агітувати» козаків за царя. Чи не найбільше проявив себе у цій агітації вже знайомий нам із згаданої російської народної пісні князь Пожарський, котрий, як свідчить С.Величко, «оволодівши містом Срібне, тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками».

«З ТОЇ ПОРАЗКИ МІГ УТЕКТИ... ХІБА ТОЙ, ХТО МАВ КРИЛАТІ КОНІ»

Так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко. А самій битві передувала героїчна оборона п’ятьома тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку взяло в облогу й штурмувало, повторюю, стотисячне (!) царське військо. Лише покладаючись на Бога, божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати у своїх руках місто, відбиваючи постійні атаки противника, який переважав за чисельністю з кінця квітня аж до кінця червня 1659 року.

Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському буквально по крихтах зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансильванії.

Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз’їзд супротивника. А 29 червня 1659 р., в день святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх інтернаціональних сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам’ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці.

Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького.

Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини ХVII ст. За різними відомостями, на Конотопському полі полягло від 30 до 60 тисяч царських ратників. До полону потрапили царські воєводи: князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші. Більшість із них потрапили в неволю до Криму. А згаданий уже неодноразово герой російської народної пісні князь Семен Пожарський за наказом хана був страчений у його ставці. Але причиною цьому стала не виявлена воєводою лицарська звитяга на полі бою, а, скоріш за все, брудна лайка, якою він «удостоїв» Мехмеда IV. Як пише з цього приводу Величко, Пожарський, «розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову».