Юрій Андрухович ПерверзіяЮрій Андрухович

Перверзія

Її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я сиджу в їхньому "альфа

ромео", припустимо, що це "альфа ромео", і ми мчимо автобаном з Мюнхена у

Венецію. З Мюнхена. У Венецію.

Це сталося зі мною позавчора, 3 березня, великопісної середи, першого дня по

закінченні карнавалу. Це була піша прогулянка Мюнхеном у надії побачити рештки

неприбраного свята: купи сміття, биті пляшки, потоптані хвости і крила, здерті

фарбовані мармизи. Нічого подібного я вже не застав, бо вибрався до міста аж

пополудні. Вулиці і площі було вичищено ще, напевно, вдосвіта...

Я знайшов короткотривалий притулок у кав'ярні "Люітпольд", яку розшукав за малою

на Брієннєрштрассе (чи, як тут кажуть, "штразе"), 11, де дозволив собі один за

одним два подвійні "ремі-мартени" (перший на вшанування пам'яті Рільке, другий —

Стефана Ґеорге). Коли мені зробилося зовсім тепло, я виповз із кав'ярні й рушив

помаленьку в бік Швабінга, поминаючи Одеонсплятц і залиту першим присмерковим

освітленням Людвігштрассе. Вітрини обіцяли все на світі, навіть безсмертя. Ніхто

не посипав голову попелом. Тисячі перехожих рухалися поруч зі мною в цьому

іграшковому меґаполісі. Але порядні люди такого дня мусять причаститися рибою:

Ash-Wednesday (як називав усе це Еліот), Aschenmittwoch (1), попіл, смуток,

меланхолія і риба.

Так починається піст...

Тепер один ліричний момент. Не доходячи ще до університету і Тріюмфальної брами,

я відчув, що починається весна. Це було все разом: теплий вітер, трохи

дірчастого снігу, мій розпанаханий плащ, метляння шалика, нова сорочка, запах

нової сорочки, печених каштанів, гострих приправ, запах іще там чогось, якихось

жінок, чоловіків, що плинули поруч, музика з-за рогу, стиск у грудях, — я

зупинився менш ніж на мить, та де там, я не зупинявся, я просто зрозумів — але

яке "зрозумів", коли це зовсім не те слово, і "відчув" не те слово, і ніхто мені

не підкаже потрібного слова — я прочув чи що, якісь великі зміни, бодай одну,

щось таке...

Її звати Ада, а його доктор Різенбокк, приватна урологія в Поссенгофені. І вони

везуть мене до Венеції своїм автом. Я трохи очухався щойно перед австрійським

кордоном. Аж тоді впізнав майже на дотик потребу щось наговорити в цей диктофон.

Так от, позавчора, великопісної середи увечері, я врешті вийшов на Швабінґ, на

залиту ще дразливішими вогнями Леопольдштрассе. Я був готовий до пригод, аж

стрибав усередині свого тіла. Пригода тут-таки знайшла мене: присадкувата й

червоногуба мулатка, коротконога і в короткій спідниці, з шаленими

заокругленнями, обвішана брязкальцями, в обшитому блискітками тісному декольте,

повія з якихось інших веселих кварталів, бо Швабінґ тепер уже не той, що за

часів символізму і кайзера Вільгельма. Вона стояла у брамі під ліхтарем і

виглядала з натовпу необхідне їй обличчя. У мене виявилося саме таке, я побачив

її спалах, вона всміхнулась, я все зрозумів, стало до дідька зимно у грудях,

залишалося ще з десять кроків, не цілих сто марок у портмоне, які я мав при

собі, аж ніяк не гарантували нашу домовленість, за п'ять кроків до неї я почув

"hallo, kommst du mit?"(2), ще два кроки я мовчав нарешті видихнув просто у неї

"ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?"(3), вона не відповіла "wieviel",

крутнулася на своїх садо-мазопідборах, узяла мене за руку і підвела до брами.

Отже, була все-таки місцевою, зі Швабінґа, браму відчинила ключем, задля special

effect'y видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми опинилися в

будинку, де вона попровадила мене сходами догори, час від часу озираючись і

губато всміхаючись, тож я почув, як у мені піднімається і бунтує вся

повздержливість останніх місяців, а навіть років, ці брязкальця на ній були

просто нестерпні, я готовий був заїхати в неї вже тут, на сходах, притиснувши її

до перил і задерши суто символічну, куцу спідничину з червоного шовку. Проте

вона зберігала безпечну відстань і все провадила кудись угору, на якийсь

дев'ятий поверх чи що, при цьому увесь час наспівувала якоюсь тропічною мовою,

може амхарською. Так нарешті ми опиняємося в переповненому людом помешканні,

обкуреному й обкадженому всілякими екваторіяльними пахощами, підсвіченому

зеленими і червоними лампами, де всі без винятку співають...

...Oro, я навіть не зауважив, як ми перетнули австрійський кордон. Прочитав

тільки "Кіферсфельден" чи щось подібне, якісь жукові поля. Кам'яні стіни по

обидва боки від шосе, нарешті гори, ми в'їхали в гори, всюди виявилося до холери

снігу, аж доктор Різенбокк — це я про тебе, про тебе — мусив начепити захисні

окуляри. Він сидить за кермом і ані слова не знає по-українському. Інша справа

його дружина. Вона все розуміє, сама з походження українка, вона поруч із ним,

на передньому сидінні, як і належиться, Frau Riesenbock; уся в чорному та

вишневому, але вона мене не чує...

Що то було за помешкання, я догнав, здається, не відразу. Мені забило груди

солодким димом, я почув себе майже восковим, співи линули звідусіль, з усіх

кімнат, усі ці люди ходили ще й нині у карнавальному шматті, вони ніби

повизбирували його на смітниках після вчорашнього, моя бронзовонога спокусниця

розчинилася серед інших мулаток, арабок, туркень, китаянок та індусок, вони

прикрашали помешкання живими зеленими гілками, смугами гарячих тканин і безліччю

образків, до яких я ніяк не встигав придивитися; переходячи з кімнати в кімнату,

я намагався все ж упіймати її за задницю, навіщо мене сюди привела, я шаную

звичаї всіх народів, обряди тощо, але ти надто далеко зайшла, нічна пташко,

сказав би я їй, однак у кожній кімнаті сиділо на килимах, тапчанах і просто на

підлозі повно перебиранців, анахронічних карнавальних гуляк, і всі співали,

цьому не було кінця, відколи я туди потрапив, суцільні співи каліченою

німецькою, щось ніби псалми чи гімни, граматичні неоковирності навіть мені

впадали у вухо, але мелодія була досить гарна, шалено гарна мелодія, вишукана,

суміш кельтського та коптського з додатками бразилійського, вірменського,

магребінського і румунського. Я пришизів від тієї музики, я й сам пробував

підвивати, але час до часу хто-небудь зі співунів осудливо зиркав на мене,

мовляв, не пхайся, не твоє мелеться, і я вмовкав...

Перше, що я завжди роблю, опинившись у не знаному досі приміщенні, — це шукаю

музичний інструмент. Я люблю фортеп'яно, гітару, віолончель, акордеон, маракаси,

флейту, я люблю ще безліч музичних інструментів. Отже, я почав їх шукати. Проте

нічого схожого ніде не було — тільки голоси, жіночі й чоловічі, дитячі і

старечі, якась напівбожевільна молитва до іншого бога, щось там про ліси, меди,

гаї, поля, сади, гори, луки, трави, брами, я тим часом трохи зосередженіше

розглянувся по оселі, то був один із типових чиншових будинків з минулого

століття, у Львові тисячі таких, його звели ще перед сецесією, за часів

бурхливої еклектики в ідеях, архітектор ніби змагався з матеріялом, вигадуючи

собі якомога більше проблем і начиняючи помешкання всілякими закапелками,

нішами, флігелями, мезонінами, і, крім розспіваного людського тлумища, там

нікого й нічого не було, ну добре, кілька лежанок, бамбетлів, канап, якісь

килими — усе ніби щойно принесене, чуже і випадкове, — а загалом — голі стіни й

підлога; в таких умовах не живуть і навіть не моляться, а тут, як видно, і жили,

й молилися. І ще — ці лампи, червоні й зелені, щось середнє між дискотекою та

візантійським храмом, а також пахощі, повсюдні пахощі — від свічок і кадильниць,

що з ними в руках час до часу протанцьовували повз мене перуанки, кореянки,

малагасійки, марокканки та філіппінки; десь і моя згуба губата вишивала поміж

них, але я вже її й не впізнав би в цьому квітнику зарошеному; згодом мені

прийшло до голови, що це не одне помешкання, а відразу декілька колишніх

помешкань, між якими повалено стіни, увесь поверх, сьоме небо химерного

передсецесійного будинку на Леопольдштрассе, чи, може, в одному з / бічних

провулків — не зауважив...

Овва, тепер увага! Сіре небо. Облізлий сніг. Вежі. Ворони над ратушею. Черепиця.

Жовті мури. Тиша, десята, ні, одинадцята ранку, п'ятниця, зимно, високогір'я,

Високоальп'я, що ще? Тяжкі перини, вистуджені за ніч покої в замках, кава з

молоком, гаряче вино, школярі на перерві, далекий дзвін, комини, дим над

коминами, невидимі крила — Кого? Це Інсбрук, мої панове. Праворуч у долині. Я

хотів би побути тут. Гей, Achtung, Achtung, mein lieber, Riesenbock, bitte, auf

ein Moment stoppen!.. Ich habe manche Problemen...(4)

Ну от. Я зміг бодай щось, бодай чимось — натякнути чи що? Затримати цей стан,

цей Інсбрук? Часами мені робиться до дідька прикро: як багато всього я випустив,

колекціонер дірявий, як багато розтратив, забув, особливо там, удома.

Залишаються зі мною (в мені?)

якісь лише тьмяні подвір'я, коридори, вогкі мансарди, кульбаби столочені,

незасипані рови, повапновані стовбури... Це вже тут, в інших країнах, я

запрацював усім собою, всім, чим я є. Провалився в дикі безодні настроїв, аж не

встигав за ними і злякався, що, як і вдома, все майже розтрачу. Зрештою, можна

би і спокійніше з цим жити. Все розтрачене вважати зайвим. Усе нерозтрачене

(малу дещицю) — необхідним. Себто неминучим. Але мені були натяки. Ще раніше, у

Львові, та навіть ще у Чортополі. Я злякався, що випадковість користується нами

постійно і повсякденно. Я хотів би що-небудь проти неї змогти.

Так виникла ідея з цим диктофоном. Мати його завше при собі. Говорити, мовчати,

говорити знову. Напхати в нього рівно стільки всякого, скільки напихається в

нашу мову. Ясно, що й вона не врятує нас. Але вона може натякнути, щось

подарувати, сама того не відаючи. О, курва, такі мудрі думки, що сам собі

немилий! Ну добре.

Повертаюся до позавчорашньої історії. Поки пам'ятаю. Шкода, що Ада цього не чує.

Бо я хотів би їй подобатись. Але вона напакувала з собою повну торбу італійських

опер і від самого Мюнхена сидить у слухавках, часом підсилюючи невидимих

примадонн своїм хрипкуватим голосом. O don Fatale (5). По-італійськи. Вона знає

італійську. Вона жила в Римі й Равенні, в Пізі та Ассізі. Менше з тим.

Я вже з добру годину нипав тим помешканням, на кожному кроці полохаючи всіляких

малайців, персів, ефіопів, вони все ще співали, я розрізняв тільки окремі

калічені фрази, щось таке ніби "і піїдемо в сяєва брами германійської з юним

синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би

його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і

яблука золотого повня слався Отче так посоловіємо в шахта срібла підземности

ясної нашої темности масла дай нам масла і пива і духу великого риби слався Отче

кушай нас і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив бо піїдемо

в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на

кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду

германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче" — так

вони виводили своєю далекою від досконалості верхньонімецькою, ці ряджені

Морісками і Ченцями, Кавалерами і Спудеями, Носорогами і Астрологами,

Міннезінгерами і Нібелюнгами індонезійці, курди і пакистанці, чи там палестинці,

а ще албанці, босняки, маври і кхмери, серед яких були, безумовно, також

гаїтяни, таїтяни, крітяни і кіпріоти, конголезці, бангладешці, кот'д'івуарці та

буркіна-фасяни, і всі вони цілком незле витримували цю найскладнішу з мелодій,

вимовляючи щось ніби "зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з

нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару,

чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та

ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався Отче кушай нас і так

позолотіємо в діра сонця надземности темної нашої ясности м'яса дай нам м'яса і

шнапсу і яя великого риби слався Отче і кушма кушем розкусь шляк би його трафив

шляк би її трафив зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з

нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару,

чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та

ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався новий Ісааку" — я

зневажив би себе до решти днів моїх, якби спробував звідти утікати, хоч відчуття

небезпеки росло в мені, тим більше, що зі мною — гостем — ніхто й не збирався

бодай порозмовляти чи там хоч якось порозумітися, чоловіки й далі співали,

розсідаючись на підлозі, килимах і канапах, ще й до такту приплескуючи в долоні,

а жінки й далі співали, виносячи з бічних коридорів усе нові й нові гілки

папороті, кокосові горіхи, шматки тканин, брязкальця, образки, поламані

грамофонні платівки... Та ви показилися, — шарпав я собою, але без ненависті чи

там презирства, бо навколо діялося щось направду велике, об'єднаний ритуал усіх

скривджених з усього світу, вони мусили собі вигадати іншого бога, їх мордували

голодом і бомбами, пошестями, СНІДом, хімікаліями, ними наповнювали запаскуджені

криниці і найдешевші борделі, на них випробовували зброю і терпіння, їм

підпалювали ліси і затоплювали пустелі, їх виживали звідусюди, як тільки вони

народжувалися; чим вони відповідали — джазом? маріхуаною? сотнею способів

кохання?.. Я ходив поміж біженців, напівотруєний пахощами, зеленими й червоними

спалахами, співами, мене отруїти легко — всім, що вигадали ці безпашпортні

шукачі багатого німецького бога, Володаря Германійської Брами, до якої вони

встигли протиснутися в останню мить — хто з корабельних трюмів, а хто з

завошивлених тамбурів, правдами й неправдами, через хабарі, підкупи, вбивства,

благання, жебрання, підставляння піхви, задниці, через гру на шкіряній флейті,

через Львів, через Польщу, через горло, через легені, через вісімнадцять

кордонів і тридцять митниць — як емігранти, музиканти, чорнороби, чаклуни,

секс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттярі, гівновози,

продавці троянд по ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і

філософії — вони таки встигли, змогли, скрутили, видерли для себе цю землю, цю

Німеччину, цей добробут, ці спальні мішки в підземних переходах, вони зробили ці

міста кольоровішими, ця добра працьовита самовіддана Німеччина зігріла їх і

нагодувала і напоїла тощо, але вони ще чогось від неї хочуть, ще чогось

випрохують у свого спільного, проте вигаданого бога — чого ж вони ще хочуть:

лісів, струмків, альпійських верхогір'їв, замків, музеїв, продовження візи,

крові, тепла, чуйності, грошей, автомобілів, може, громадянства вони хочуть?..

Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин

цього дебільного світу... Я трохи відпочину.

Контроль пашпортів на перевалі Бреннеро тривав не довше трьох хвилин. Навіть моя

совдепівська книжиця не викликала в того італійського хлопця якихось видатних

емоцій.

Потім ми шалено покотили вниз — Янус Марія розігнав свій "порше", чи що там у

нього, майже до двохсот на годину, ми увірвалися в край, де не стало снігу, де

були зелені трави, це така земля, "wo die Zitronen bluhn"' (6) (a ти, Цитрино,

квітла в цім краю? — що за прізвище ідіотське, я закохався по вуха вже в саме

ваше прізвище, пані Різенбокк (7)), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч

автостради, а проте всюди були придорожні знаки людського перебування: міст над

потоком, капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур,

кілька овець, школа за поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок,

мисливська ресторація, автозаправка, Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський

заїзд, водяний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з кошиком, розбійницький

замок, готель з геранями (гарденіями? гортензіями?), сироварня, розбитий

"опель-кадет" без пасажирів, жінка в чорному, Божа Матір...

Різенбокк занервував: надто часто виникали якісь шляхово-ремонтні італійці,

котрі нікуди не квапились, і треба було скидати швидкість до сорока-п'ятдесяти,

шукати об'їздів, щохвилини пригальмовувати. Італійці в дорожніх робах були

спокійні як двері.

А Різенбокк — так, я про тебе, про тебе — має нервову зовнішність — у нього

великі й кістляві руки, він увесь кістлявий і великий, має бороду, а на голові

залисини і в очах трохи блудливості. З вигляду він наче на середині шляху:

стомлений життям, але ще ласий до нього. Я люблю таких хлопців.

Між Брессаноне і Больцано ми на пару хвилин зупинялися. Далі машину повела Ада.

Не озирайся. Тепер, коли ти змушена зняти слухавки, я продовжу свою історію

тільки для тебе. Далі було так.

Нарешті всі відверто звернули увагу на мене. З'явилися поруч якісь чотири

дівчини — таїландка, самоанка, тринідадка і лесбійка — рухаючись у ритмі

загального співу й самі не перестаючи співати, вони досить ніжно, але й владно

почали знімати з мене плаща. Я вирішив не чинити опору і пережити все до кінця.

Щось, може, спокутувати. Чи просто спізнати. Тим більше, кінець дійства вже

наближався, з-за оспівуваної всім кагалом "германійської брами" вже

проблискували його деякі ознаки, голова йшла обертасом від пахучих димів, пісня

робилася все голоснішою й вищою, повтори все частішали, мене — вже без плаща і,

прошу зауважити, без нагрудного панцера — запровадили до найбільшої з кімнат,

куди поступово сповзалися всі, їх робилося безліч, здавалося, вони не мали

жодних шансів усі тут поміститися, проте якось поміщалися в отих своїх — не

своїх карнавальних строях. Середину кімнати залишали вільною.

Так, я теж гадаю, що то якась нова секта, безумовно.

Тоді ось що відбувається. Кілька типів з оленячими і бичачими рогами на головах,

підтанцьовуючи, виносять на середину кімнати священний повстяний килимок (у нас

об такі ноги витирають), а перед ним, разом із фінальними екстазами співу

("золотої германійської брами дай нам пропливти великим рибою"), задля

суцільного захвату виставляють погруддя: золочена бронза в дещо збільшених

пропорціях (щодо природних, ясна річ), і я розумію так, що то їхнє божество,

божище, божисько, — ліпше сказати, якийсь чи то пітекантроп, чи будда, чи

німецький філософ-матеріяліст, він же Сторож Германійської Брами, або ж Еґір,

Ґрунґнір і Фафнір (8), вартовий заклятого саду...

Усі присутні, крім мене, врочисто вклякли перед його божистою з'явою. Коли ж і я

забаг опуститися на коліна, то дівчата, всі чотири мої наглядачки, просто не

дали мені цього зробити, хапаючи мене звідусіль за все на світі. З останніми

тактами великого псалму виник перед наші очі, як я розумію, Верховний Святий чи

щось подібне — здоровезний хлопуньо незнайомої раси, певно, якийсь мішанець

папуаса з лапландкою, з мішком на голові, де були тільки прорізи для очей, вух і

рота. Потрясаючи всім тілом, нарешті упав обличчям до божества і розповзся перед

ним по килимку. На цьому кількагодинний гімн урешті зачах. Але тут-таки

вродилося загальне, схоже на бриніння мільйонів мух, мурмурандо. Гуділи, ясна

річ, знову всі, крім мене, бо мені й це було заборонено, хоч як я не прагнув

трохи з усіма погудіти...

Після Тренто за кермо знову взявся доктор урології. Ада, як і раніше, поринула в

італійські опери, Россіні, Верді, Леонкавалльо, Доніцетті, Пінцетті. А також

Моцарт, Моцарт, Моцарт, який насправді мусив бути італійцем, ну хоч би

наполовину. Німкені, особливо з півдня, страшенно люблять італійців. Вони

кінчають від самих тільки італійських імен, особливо подвійних або потрійних.

Так відбуваються непорочні зачаття. Так народився Моцарт, великий власник мого

серця.

трави, не баченої ще з вересня, цих арій, цього кістлявого Януса, що час від

часу незлостиво кляне когось по-німецькому, цього краєвиду з розваленими вежами,

цієї швидкості, цієї Ади, напівповернутої, ось її вухо, вушко, просвічене

наскрізь, воно наливається соком музики, теплою спермою музики, італійськими

голосами, ось лінія шиї переходить у плече, ось волосся, здається, фарбоване,

ясно-каштанове, а тепер — руки, долоні, дві птахи, возлеглі на передню панель,

вони іноді зриваються в такт із не почутою більш ніким на світі музикою.

Це я загнув. Краще так: із почутою цілим світом музикою.

Тепер: ще раз увага! Вірші, від яких мушу звільнитися. Це імпровізація. Можу

де-не-де схибити. Отже. За що, Італіє, я так тебе люблю? Шестистоповий ямб,

круто! За що, Італіє, я так тебе люблю? За що, Італіє, я так тебе люблю? За те,

що дмеш у дупу кораблю! Повна нісенітниця, до того ж не шес тистоповий. Ну

добре, далі. За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю. За

те, що ти — мов гавань кораблю! А я тебе завжди, повір, люблю: коли люблю, люблю

й коли блюю! Коли складаю пісню цю свою, Мов соловей, що тішиться в гаю, То

почуваюсь ніби у раю, Де гарні шльондри шепчуть "ай лав ю"! Навколо мене — гори

і Тироль! У них тут — що не слово, то пароль! Я б так тєб'я, красафітса,

пороль!.. А твій король надувся, ніби троль. Чому, Тиролю, ти такий чудний?

Чому, королю, ти такий блудний? Чому ці скелі, лаври і дуби? Лизнути б шийку

кінчиком якби... Перепрошую, мабуть, я надто голосно.

Вони чоловік і жінка. Їй, можливо, тридцять. Це не моя справа.

Ну от. Наш "феррарі", чи щось там таке, пробігає милю за милею, ми вже вискочили

з Альто-Адідже, жоден гірський розбійник не напав на нас, жоден з моїх баронів

не поласував нашою кров'ю, а пейзажі робляться все нестерпнішими, це Південь,

Південь, Південь, це кедри і сосни, і лаври, і пінії вздовж автостради, це запах

кави звідусіль, це алое, мирт і аїр, це простий перелік, що його можна

розташувати на письмі у два стовпчики, кожен з них буде означати щось цілком

незабутнє, але в той же час — визначати орієнтири по обидва боки дороги; я

кайфую від самого тільки називання, тому я хочу просто називати, просто

перелічувати, це простий перелік, від якого зводить судомою нутрощі, і я не смію

порушити його чудову внутрішню послідовність:

квітник

балкон

ліхтарня

брама

стовп

карниз

голуб

Святий Петро

дівчина у вікні

Святий Рох

Святий Дух,

церква

кіоск

вітраж