СКОВОРОДА Й ДУХОВЕ ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНИ У 18-МУ СТОРІЧЧІ

Розбещена відьма на царському престолі, одна з най­більше потворних машкар ідеї монгольського деспотизму, зло-славна Катерина II завершує ганебне й зрадницьке діло закрі-пощення України і остаточно припечатує його скасуванням Запоріжської Січі, цього останнього вогнища вільного козаць­кого ордену лицарів.

Саме з козацького роду повстане цей великий мислитель і пророк, щоб, збудивши нарід до духового життя, сотворити можливість піднесення його святої, козацької борні за волю на­роду на найвищий рівень справи Духа, до висот космічної борні добра і зла, до визволення і проявлення своєї творчості.

Вождь народу втілений у постать сірого мандрівного вчителя буде пробуджувати ввесь нарід до духовного життя і запалювати його до борні за волю духа. На цім шляху, і тільки на цім шляху, зрозуміє нарід своє моральне призначення і тіль­ки тоді досягне найвищих висот свого росту і розцвіту.

У найглибшій неволі треба сягнути найглибше і зачати відродження народу саме від духової верстви його існування. Відродження народу треба зачати від його духового пробу­дження.

Таке було призначення Сковороди.

У складній і заплутаній історії критики Сковороди існу­вала дивовижна проблема: Чи Сковорода — це український фі­лософ? Наводили різні цитати з його творів, як от вірш про во­лю за часів Богдана, вказували на його мову, мову тодішніх уче­них, розглядали його суспільно-політичні погляди (аж фаль­шування текстів собі закидаючи), словом був гарячий і диво-

вижний спір у науці, викликаний намаганням зрусифікувати українського філософа.

Немов призабули якось один, простий, прозорий, вимов­ний і безсумнівний факт. Сковорода навчав на Україні, укра­їнців, саме на Україні і саме українців. Навчав свій нарід на своїй землі.

Це правда:

Великий, вільний дух — магатма — визволений від влади темних сил, від усяких обмежень матерії, жаги і пристрастей усюди й ніде, міг би знайти собі батьківщину: на сонці, на зо­рях, на землі, на заході і на сході, в часі й поза часом. В тако­му змислі Сковорода чи Шевченко виростають у явище всесвіт­нє. Але саме тому у визволеного духа не тільки не може бути якогось низького мотиву як бажання наживи, чи насичення за­сліпленого прагнення почестей, влади чи слави, які часто ведуть до зради народу, зокрема поневоленого, але навпаки: у визво­леного, вільного духа з'являється свідомість свого позитивного завдання, свого морального призначення, яке він із вільної волі й вибору творить і виконує.

Це завдання у великих космічних духів переростає межі одного народу, зокрема такі загальні завдання як духове про­будження, але вони здійснюють його саме як члени чи провід­ники цього таки конкретного, свого народу і саме в першу чергу через свій нарід проголошують чи довершують загально­людські правди. І тому, хоч так трудно бути пророком у своїй батьківщині, великі пророки є перш за все пророками у своїй батьківщині дарма, що їх пророчий дар веде часто до трагіч­них конфліктів із групою, яка панує над народом і справді його поневолює. Бувають між ними віщуни нещастя, які у хвилині — здавалося б — великої зовнішньої потуги народу бачать, що нарід, станувши на неправильний шлях, із невблаганно фаталь­ною силою іде на загибель, засліплений жагою. Проблему таких-пророків схоплює дуже глибоко Леся Українка у своїй Кассан-дрі-

Але коли нарід на дні упадку і неволі, тоді пророкам су­диться доля його пробудників. Вони показують йому шлях виз­волення. Випроваджуть із теміні єгипетської неволі нарід, що його з уродження, з випадку, чи з свідомого вибору вважають своїм народом.

Буває, що пророки свідомі того, що обхоплюють своїм зором велику частину або й ціле людство. А все ж вони нероз-

479

нерозривно зв’язані з душею свойого народу і тоді навіть, коли у пророчому гніві відвертаються від нього. Коли ж вони свій нарід люблять, тоді невтомно як Сковорода чи Шевченко намагаються піднести його на ті висоти духа, де самі стоять.

Старечими ногами буде промірювати безмежність українських степів і від села до села, від хутора до хутора сповіщати буде свої правди. Він хотів би, щоб нарід практично їх здійснював так як він. Ніде не спиниться довше ніж це доконче потрібне, хоч будуть його просити, щоб дав спочинок своїм старечим ногам, він героїчно, невтомно буде боротися з неміччю тіла, щоб одуховленим дзвоном свойого старечого голосу пробуджувати нарід до духового життя. Він не спочине до самої смерти. А як вже стріне її віч на віч, прийме її із спокоєм і погодою святого лицаря і, щоб дати цьому зовнішній вираз, сам собі стане копати могилу.

Ніби звичайний кобзар на волі, а по суті за за звичайним собі кобзарем скривається велич і повнота духа Шевченка –Перебенді.

Ніби звичайний мандрівний старець на зовні, а по суті за сірою свитою мандрівного старця окривається велич і повнота духа Сковороди.

Могло б здаватися комусь, що це якась неприродна, аскетична втеча від життя і від світа, добра може для монахів і аскетів, але зовсім непридатна як загальне правило для цілого народу. І тому за цим по-верховним поглядом трудно було зрозуміти, що під постаттю мандруючого старця криється втілений дух народу, козацький син і внук.

Життя Сковороди це не втеча від світа, але перемога над світом, це не втеча від життя до смерті, але перемога життя над смертю.

Світ ловив його, але не спіймав. Світ — це тодішнє зло. Це моральний розклад, це бездушна погоня за майном, за по­честями, за упоєнням владою, за бліхтром слави. Дух народу мусів перемогти ці пороки. Ця перемога — це основна переду­мова відродження народу. Вистачив би один із цих гріхів, щоб Сковорода не здійснив свого завдання.

І що з того, що був би Сковорода єпископом, чи великим професором. Він не сколихнув би народу живим прикладом свого життя і практичним здійсненням своєї науки. Шлях, що його він вибрав, був єдиним шляхом, на якому він міг най­краще здійснити своє завдання.

Пробудити нарід з летаргу!

В житті Сковороди нема ніякої втечі від життя й від сві­ту. Є завзята, щоденна, героїчна борня за перемогу над злом особистої заскорузлості, борня із темінню практичного щоден­ного матеріялізму, що деправував душу народу. Це невсипущ" творчість нового, величного, щасливого, духового життя Прав­дивого Чоловіка, єдиного справжнього життя, 'до якого цей ґатунок призначений.

Сковорода — це лицар святої борні зі злом, темінню й сліпою жагою світу.

І в тому саме його патріотизм і його українство.

Чи можна більше жертвувати народРві, як цілий дозрі­лий вік свого життя? При чому жертва Сковороди хрусталь-но чиста і свідома. Свій життєвий шлях вибрав Сковорода — як кожний великий дух — зовсім свідомо, відкидаючи десятки інших, що вели до т.зв. „добробуту" чи „життєвого щастя".

Як можна добачувати в житті чи в поставі Сковороди І квієтизм, пасивізм чи відірваність від життя? Скінчім на вступі з цим-жорстоким непорозумінням. Треба бути завзятим бор­цем, щоб всупереч усім труднощам і спокусам залишитися вір­ним собі і так непохитно просто перейти життя тернистими стежками степової мандрівки. Душевний мир, щастя і блажен-ність — або „субота", як звав її Сковорода, — є вислідом зго­ди із своїм моральним призначенням і не має нічого спільного з квієтизмом. В добі Сковороди не знаходжу більш чинної, на­пруженої, горіючої волі і посвяти як у нього.

Дух Сковороди горить найчистішим і найсильнішим вог­нем святости. В такому світлі смішно спорити про українство втіленого духа народу.

Але були дивовижні спроби зробити зі Сковороди росій­ського філософа. На пам'ятку цих жалюгідних зазіхань треба і з цим питанням скінчити на вступі.

Мова Сковороди — це мова українських учених 18-го сто­ліття. Якби Сковорода писав по-грецьки або по-латині, то був би теж українським, а не латинським філософом, бо немає ані „латинського" народу, ані „староцерковного". У віршах мо­ва Сковороди наближається до народної і в цьому напрямі Ско­ворода є передвісником Котляревського.

Шевченко писав навіть по-російськи. Писав про україн­ські справи, або в інтересі української справи, щоб і на Росію впливати українським духом правди і волі. І в цьому основна різниця між Шевченком і Гоголем (який до речі не втік від свого призначення). Цей факт ані крихітки не змінює укра­їнства Шевченка. Тим більше смішні були би спроби зробити російським філософом Сковороду на основі його мови. Яка ж інша могла би бути до цього основа, коли він на словах не раз заявляє про свою любов до своєї батьківщини, а на ділах скла­дає своєму народові жертву цілопалення.

І саме ця жертва цілопалення зложена із свого життя

— це найбільш знаменна признака втілення духа народу.

Великий, ясний вогонь саможертви і темінь егоїстичного засліплення, високі, незрушимі скелі моральної непохитності духа Сковороди серед сонного моря духової летаргії і найглиб­шого морального упадку народу. х

Треба тверезості і відваги, щоб поглянути на саме дно іс­торії народу в добу його великої руїни.

Як можна знищити нарід морально? У чому сутність йо­го розкладу?

Вороги українського народу втілені в російських деспо­тів поступають з українським народом так, якби вони прекрас­но знали закони його розвитку і упадку.

Не місце тут на роздумування про сутність народу. Але для зрозуміння діяльності Сковороди як пробудника духового життя треба виразно ствердити ось що:

Нарід — це не тільки група людей об'єднана спільністю матеріяльних інтересів. Нарід — це не банда розбишак, нарід

— це не трест продуцентів нафти, ані не професійна спілка фер­мерів, ані навіть не спілка, яка ці всі спілки об'єднувала б ра­зом.

Говорять часом про духовну єдність народу. Але розу­міють її так, що вона випливає і служить саме матеріяльним інтересам, ширше або вужче обнятим. Правда Сократа про те, що він не живе на те, щоб їсти, але їсть на те, щоб жити, має своє примінення теж у відношенні до народу.

Словом, існує матеріялістичне розуміння народу, хоч стрічаємо його також на сторінках філософів, що вважають свої системи ідеалістичними.

Новочасна спілка бандитів, для кращого просперування своїх інтересів могла би сотворити ще власну ідеологію, систе­му теоретичних знань, словом, дати ідейний вираз своїй єднос­ті. Це була б „свідома" — або „ідейна" — спілка бандитів. Чи вона була би народом? Якщо ні, то чим різниться нарід від спілки бандитів?

Стрічаємося з проблемою духового чинника в житті на­роду. По різному розуміли його народи і їх філософи і різно виглядала їх історія.

Можна боронити твердження, що кожна спілка банди­тів в даний спосіб розуміє і знає про свою „духову" єдність, бо інакше вона не існувала би як спілка.

А чи може існувати нарід без усвідомлення собі своєї духової єдності?

Історію народу визначує насиченість і ясність усвідом­лення своєї духової єдності, як теж воля здійснювання завдан­ня визначеного цією єдністю. „Єдність" банди розбишак, або нафтового тресту можна знищити, розбивши єдність її інтере­сів, обіцяючи тій чи іншій групі кращі зиски в іншій банді чи в іншому картелі.

Коли б нарід зрозумів свою єдність як єдність матеріяль-них інтересів і свою волю розумів саме як можливість наживи (нарешті повний жолоб!), тоді тривало існує небезпека, що та­кий чи інший ворог зможе протиставити інтереси одної групи інтересам інших груп і в цей спосіб розбити його єдність. Що більше, в історії стрічаємо приклади, що невдоволена група, засліплена тісним груповим інтересом, накликує ворога на власну країну (напр., українські бояри самі кличуть татар і під­даються їм у неволю).

На цій засаді спирається історичний факт нищення Ук­раїни російськими деспотами. Римська засада: „Розділюй і па-

нуй!" — звучить для російських деспотів: „Розділюй і вини­щуй!"

Нацькувати одну групу на другу, розбехтати амбіції до дворянства, роздаровувати дворянство верхушці, позволити їй закріпачувати інших козаків і селян, викликувати взаїмну не­нависть і донощицтво, а рівночасно винищувати фізично здо­рове ядро козацтва. Ось напрямні лінії морального розкладу народу. Це будуть напрямні політики російських деспотів.

Зрадливу їдь принади царських ласк, достоїнств, грамот, земських маєтностей защіплюється зараз при зустрічі з ко­зацьким питанням. Коли вже риба почала ловитися на гачок, улаштовується лови сіткою. Широко відкривається двері до дворянського стану для основної маси козацьких старшин. Лов­ляться грубі, козацькі оселедці. їм дозволяється закріпачувати селян, щоб тим сильніше закріпостити цілий нарід. Тоді різ­ними способами легко вже винищити основне, здорове ядро козацтва.

Царські деспоти поставили ставку на дворянство. Біль­шовицькі сатрапи подібними методами роз'єднання і винищу­вання повторили ту саму політику, роздмухуючи сліпі сили не­нависті селянства і робітництва. „Визволивши" селян, забрали­ся до винищування їх самих, основного, здорового ядра народу. Після знищення козацтва як суспільної верстви був це даль­ший, історичний етап нищення українського народу.

Треба ствердити, що ця політика царату вдається. Царі приєднують на свій бік і підчиняють собі як лояльних дворян більшість провідної верстви українського козацтва. Закріпощують.позволяючи закріпощувати.

Вдається!

І це є те страшне слово. Тут треба відваги і тверезості. Що значить це слово: „вдається"? Моральна руїна не була на­слідком політики царату, але була її передумовою, її основою, ггідложжям і матерією. Моральна руїна не була наслідком за-кріпощення України царатом, але причиною її поневолення.

Груба риба козацьких старшин зачала клювати затроєне м'ясо дворянських ласк, почестей, наживи, маєтків, блеску і влади (над кріпаками!). М'ясо можна їсти і в єгипетській нево­лі. Чи ви боролися за м'ясо? Чи за фальшивий блиск дворян­ства? Були такі, що змінювали свої козацькі прізвища на дво­рянські. Були такі, що шукали собі дворянських предків і ви­думували генеалогічні дерева. А далі зачали стидатися зв'язків з народом. Були й такі.

Яка це страшна руїна моральна!

Були й такі, що до кінця — тобто до мученицької смерті, заслання чи" прогнання несли високо незаплямований прапор козацької і народньої чести. Були такі, що рятують цю честь перед історією. З їхніх духів встають правдиві представники духової єдності народу.

Але вислід історії є зумовлений сумою духової сили на­роду. Як воно було з усвідомленням духової єдності? Що ду­мали ті козаки, які пхалися в дворянство? Чи були вони свідо-" мі великих історичних призначень заключених в ідеї святого, вільного лицарського ордену козаків.

Спитаймо самих козаків. Самійло Величко, представник козацької традиції, в передмові до свого літопису бачить при­чину упадку України перш за все в тому, що після Хмельнич­чини наперед між знатними, а пізніше й між посполитими ко­заками настали гнів, незгода, жадоба влади, роздвоєння, зрада, зависть, ворожнечі, міжусобиці з кровопролиттям і всякі їм подібні лиха й гидкі речі; це все й ворожі напади з усіх боків на Україну спричинили — на думку Величка — її руїну.

Так думав Величко, що дуже близько стояв до козацької дійсності і дуже близько стоїть — як бачимо — до... історіо­софії.

Але пригляньмося самим подіям, якч кидають світло на духове обличчя 18-го століття.

Своє найяскравіше оформлення, повну наявність своїх цілей і метод досягає царська політика за Петра 1-го.

Ось лист його міністра Голіцина:

„Задля нашої безпеки на Україні треба насамперед посі­яти незгоду між полковниками й гетьманом. Не треба викону­вати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власті як Мазепа, то надіюсь, буде приходити з до­носами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але, коли обійтися з ними ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятися. Як раніш я до Вас напи­сав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полков­ники незгідні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковника­ми не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті".

усвідомленому і розвиненому світогляді. Треба буде ще про­довжувача її „великого" діла. Треба буде ще Сталіна.)

Не забудьмо цього. Розкладова сила царів в усіх злих силах людської душі. Розкладова сила Катерини в матеріялістичному розумінні історії. Розкладова сила царів це грубе, практично-матеріялістичне сприймання світу. Сили, на які вони спираються, це страх, ненависть, зависть, злоба, прагнення на­живи, засліплення „блиском" двору, засліплене прагнення вла­ди, їх найглибша сила — це темінь — або в мові філософії — матеріялістичний світогляд.

Не забудьмо про це, коли будемо шукати абсолютного ворога Катерини 2-ої.

Як був можливий її тріюмф? Покажім це на історичних фактах.

Своє панування завдячує вона між іншим т.зв. „україн­ському гетьманові" Кирилові Розумовському. Щоб опатгувати царський престіл мусіла відьма скинути з престолу свого му­жа, Петра 3-го. Саме в цім ділі допомагає їй т.зв. „гетьман" Кирило Розумовський.

А що, якби Катерина вийшла заміж за Розумовського? А він, коли помагав усунути мужа Катерини, може й сподівав­ся цього, що стріне його доля брата. Тоді кожний цар Росії був би козацьким гетьманом? Чи цього бажав Розумовський?

Але навіщо царям марний додаток до титулу військового ватажка одного із його військ? Смішно! їм вистачить один — цар!

Щоб навіть ім'я гетьмана забулося в Україні, — скаже колись Катерина.

У доказ своєї вдячності цариця наказує йому... „добро­вільно" зректися „гетьманського уряду" (серед обставин, що їх згодом розглянемо). Вона ж бажає дослівно, „щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд".

Вона бажає, щоб навіть сама назва „гетьман" зникла. Бо міг би настати колись гетьман, що пригадав би собі козацькі традиції. Вона хотіла б — і вона це зробить! — ще більше. Во­на хотіла б і сліди після Січі заорати, — бо ідея хоч і зовсім слабого в той час Лицарського Ордену промінює і стає атрак­ційним центром навіть серед чужинців. Відомий німецький математик Ойлєр (Euler) вважав для себе честю належати до Козацького Ордену. Вона хотіла б, щоб і сліду із Січі не стало.

488

Що ж робить мурий Розумовський? Він слухає покірно своєї цариці і 1764 р. видає цариця маніфест, що Кирило Розу­мовський добровільно зрікся свого уряду (так, це був уряд­ник), а задля добра українського народу засновується (на но­во!) Малоросійську Колегію з генералом Петром Румянцевим начолі.

З таким помічником розплачуються звичайно інакше. Але він мав щастя, — чи цариця мала до нього таку велику слабість, — чи може справді Він був такий зовсім немужеськи не небезпечний і сорок літ не встрявав дослівно в ніякі гро­мадські справи і жадна іскра протесту не спалахнула в ньому проти цієї безсоромної грабежі земель козацьких?

Ось вам, малороси, наука від цариці Катерини. Збагачу­ватися вам вільно, збирати землі, закрінощувати селян і коза­ків вам вільно, — але встрявати у політичні справи царату — ніколи!

Такий ганебний був кінець т.зв. „гетьмана" Кирила Розумовського.

Але який був його початок? За які бойові і лицарські за­слуги висунули на чоло такого славного з традицій козацтва саме такого завзятого і безстрашного лицаря... Катерини 2-ої?

Отже його вибір був такою самою ганьбою, як його кі­нець.

Одна цариця дала, друга забрала. Кирила Розумовського видвигнула на „гетьмана" примха, ласка чи слабість іншої цариці.

Простий козак із Козельця причарував своїм чудовим голосом царівну Єлисавету. Від цього факту належиться велика слава українській пісні, співацькому хистові козаків, а головне, слава їх мужеській красі і всезаполонюючій сексуальній силі. Але що цей факт має спільного з гетьмануванням над козака­ми? Знаємо про них, що вони на свою Січ не допускали жінок

489

саме тому, щоб не мішати громадських і політичних справ із справами сексуальної принадливості.

Але цього дотепного „парнішку" мають зробити гетьма­ном України.

Тут стій! Тут не руш! Гетьман — це святе діло українсь­кого козацтва і любовні історії цариці тут зовсім ні при чому. Це заборонено основною заповіддю запоріжської чесноти: не мішати бабу до бойових справ козацтва.

І відбуваються вибори немов на глум. Всі знають, що та­ка є воля цариці і годяться на жахливу комедію виборів єдино­го царського кандидата. (Вже були вибори під наказом царя. Але вибори Розумовського були першою комедією виборів, що нею залюбки буде відтак послуговуватися Сталін.)

Ясно, що такі вибори (хоч здавалося козакам, що при­несли полегшу), скріпили тільки розкладову силу царського аб­солютизму.

І ось за Катерини треба за ці вибори заплатити.

Відбувається остання дія історичної драми.

Козацька старшина вносить на руки Катерини громадне прохання, щоб гетьманат став династичним у роді Розумовсь­кого.

Це був вершок моральної капітуляції козацьких стар­шин. До такого прохання їх ніхто ані не змушував, ані не спону­кував. Вони думали, що натякаючи на династичний принцип, знайдуть ласку і спільну мову з деспотичною царицею.

Це було немов би лизунство і підлещування sua sponte розбещеній відьмі. Це була капітуляція української ідеї перед ідеєю монгольського деспотизму.

— Так от що! — подумав злий дух царизму — Ви, коза­ки, поклоняєтеся перед династичним принципом! Пхаєтеся в

490

— це ми!

— Щоб навіть ім'я гетьмана забулося на Україні...

Династичний гетьман козацький — це нісенітниця і вну­трішня суперечність, це вода і вогонь, або повне заперечення ідеї козацького гетьманства.

Дивним дивом є ще українські політики, що боронять цієї суперечної в собі ідеї.

Або нар, або вождь святого ордену — ось два суперечні принципи, що боряться втілені в антагонізм України і мон­гольського деспотизму.

устами гозумовського, „вибраного гетьмана" України проголошено капітуляцію. Відьма тріюмфує. Зло защіплене в матерію зла видало овочі. Настав час жнив. Руйнується вко-ротці Січ. Це обильне жниво довгої боротьби. Щоб сліду не стало!

Розумовський добре заслужив собі на ганьбу нужденно­го сороклітнього вмирання. Дивіться! Ваш „вибраний гетьман"

— живий труп із власної волі! Чому був можливий цей тріюмф зла? Зачинаємо розуміти правдивість слів Самійла Велич ка. Погоня за виключно матерїяльними інтересами, за по­честями, за бліхтром влади і потуги, ці лиха не раз розкладали козацтво знутра, доводили до зради і до чорної ради.

Чи усвідомили собі козаки, що пхалися в дворянство, де є межа їх станових інтересів і інтересів цілого народу?

Чи сила їх свідомості була досить велика, щоб витрима­ти вогневу пробу зустрічі з монгольським деспотизмом?

Вдалося! Страшне слово! Вдалося порізнити станові ін­тереси, вдалося заграти на низьких струнах прагнення майна, страху, злоби, зависті, жаги почестей, влади і достоїнств і та­ким чином довести до заперечення духового ідеалу козацтва.

Яка на це рада? Що повинен зробити дух народу? Де є противник Катерини?

491

Він мусить відродити нарід духово, пробудити його. Во­рог Катерини буде боротися із грубим, матеріялістичним світо­сприйманням. Буде вчити про оманність і брехливість матерія-лістичиих ідеалів майна, засліпленого прагнення влади чи пого­ні за почестями.

Він вродиться в козацькому роді, бо цс найздоровіша і найсильніша духова верства народу, але він не буде ніяким ко­зацьким достойником, бо ця твердиня вже була втрачена.

Він буде пробудником народу. Від нього зачнеться його справжнє, духове відродження.

Історичним противником Катерини 2-ої, втіленням духа народу в добу його найбільшої руїни буде ясна, продуховлена постать пророка і філософа.

З черги пригляньмося іншим верствам народу. Здавалося б, що може в духовенстві знайдемо якусь під­ставу чи грунт для духового відродження народу. Пригляньмося дещо духовенству.

Після смерти одного єпископа (що з ним стрінувся в житті Сковорода), залишилися ось які предмети: багато золо­тих та срібних грошей, багато виробів із золота та срібла, ка­рета й коні, велика кількість одягу і непочатої матерії в шту­ках, в льоху під церквою бочки з закордонними винами, на­ливками (як вишнівка, дулівка, яблунівка), 4 бочки горілки (простої, доброї й найкращої), барила горілки в коморі, 53 пляшки різної горілки з ярликами, де зазначено було сорти, в льохах штофи з простою й солодкою горілкою ратафією й у крайній келії до церкви в шафі пляшки розхожої, кардамової, соснової, солодкої горілки, запаси чаю, цукру, цукерок, заядок, коріння та приправ, в льодовнику запаси пісного й скоромного, — осетрини, білужини, білорибиці, чабака, щук, коропів, сви­нячого сала, шинки 21 окорок, гусячих повтів, скоромного та пісного масла, 2 бочки лимонного соку, 3 барила пива.*

Очевидно треба поглянути на цей список очима 18-го стол. Видно, що тоді цими духовними напитками підтримувала духовна верства відповідний для спасення власної душі духов­ний настрій.

*А,С, Лебедев. Белгородские єпископі стор.140

492

Сам життєпис Сковороди дає нам багатий матеріял до характеристики духового обличчя тодішнього духовенства.

— Хіба ви бажаєте, — відповів Сковорода — щоб я по­більшив число фарисеїв? їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь м'яко і ченцюйте.

Дуже цікаве світло кидають на духовенство конфлікти зі Сковородою.

Ворога Сковороди зачали розповсюджувати вістки, бу­цім то він вороже ставиться до уживання вина і м'яса. Ось тут

— здавалося ченцям — їх життєві інтереси загрожені в самій основі. Такої страшної єресі годі дарувати ворогові христия­нізму. Вино і м'ясо — ось догма, за якої ненарушимість бояли­ся ченці. Поведено наступ на єретика. Обвинувачено його в маніхействі. Для скріплення атаки твердили ще, що Сковорода засуджує самі по собі золоті, срібні і коштовні речі і інші дари божі, — а це відоме богохульство. Золото, срібло, вино і м'ясо

— ось їх догма. Сковорода мусів прилюдно вияснювати, Сково­рода мусів прилюдно виправдуватись.

Ясно, що від цієї верстви не тільки духовного відроджен­ня, а взагалі нічого доброго не можна було ждати.

Але чейже не всі монастирі були розложені сибаритизмом, п'янством, чи навіть розпустою.

Напевно не всі. Були такі монастирі, що в них кінчили свій вік славні і чесні запорожці, компанійці, а навіть козацька старшина. Були такі монастирі, що підтримували гайдамаків. З-під одного з таких монастирів вирушить, як відомо, Максим Залізняк. Були такі монастирі, що в них Сковорода знайшов би опору, підмогу, а навіть тверду підставу для заснування но­вого руху. Але в тому проявляється сутність Сковороди, що він не є ніяким реформатором християнізму, ані основником якої небуть секти.

В житті Сковороди аж надто багато фактів про принци-піяльно негативне відношення Сковороди до християнського духовенства.

Його намовляли стати окрасою і стовпом славної і свя­тої Печерської Лаври. Сковорода відповів принципово:

493

І далі виголошує Сковорода принципову тираду проти

ризи.

Відношення Сковороди до християнізму дасться зрозу­міти повністю тільки у світлі його власної філософії. Зовнішній факт наявного зіпсуття церковних осередків християнізму в до­бі Сковороди ще не пояснює його принципово негативного від­ношення до них. Тут твори Сковороди пояснюють його життє­пис, а навіть історичне тло, а не навпаки. Буде про це мова при розгляді життєпису і творів.

Селянство 18-го стол. могло спромогтися тільки на сти­хійні вибухи гніву й бунту, які були лиш далеким відгомоном всенародніх повстань очолюваних козацтвом. Селянство 18-го стол. не змогло спромогтися на витворення із себе провідника народу. Це сталося можливим щолиш у 19-му стол. Але не за­буваймо, і підкреслім цю обставину, що Шевченко, а зокрема його визволення, його ріст, його перші літературні кроки були можливі (щоб проявитися назовні) тільки тому, що існували наявні і підземні ліберально-поступові течії в українському і російському народі. Цей рух був наслідком духового пробу­дження, що доконалося під кінець 18-го і па початку 19-го сто­літь.

Подвижником цього духового пробудження був саме Сковорода. І навіть у цьому зовнішньому змислі Сковорода під­готовив грунт для Шевченка.

***

В погоні за чинами витирає Петро угли у панських пе­редпокоях, Федько купець ошукує при аршині, цей будує дім на нову моду, той жене за грішми і позичкою, цей стягає грун-

494

ти, той худобу, цей собак на ловлю, у того дома гуде як у корч­мі, цьому в голові любовні дурощі, а той пише брехливий пане­гірик, цей молиться до тузів у картах, а той біжить до суду як на свадьбу, студентам голова тріщить від диспути, і т.д. і т.д. ...

„Гетьман", що дворянствував собі у Глухові, — це сум­ний образ упадку лицарського духа козаків.

В глухому глухові бездуховості спала вся квітуча і буйна Україна в твердому, летаргічному сні. Відсутність духового життя — дарма, що розквітала культура і наука — означала таку ж відсутність життя політичного.

Пробудження до духового життя було основною перед­умовою відродження України.

Зачинаємо розуміти, чому дух народу прибирає в таких умовинах постать мандрівного філософа...

Не може храм постати із нічого, —

Потрібно цегли, цементу і рук.

Так, і культури соняшна дорога

Є мощена із творів і наук.
І кожен твір — це скарб святий народу

Його життя свічадо і душа.

Тому я бачу щастя зірка сходить

У повістях, симофніях, віршах.

Не твориш скарбів врізьблених в роки?

Народ творити мусить духу мури,

А не рости, як сонні огірки.

Прекрасний твір, який зродився в нас,

Бо до прекрасного мостити скрізь дорогу

Всі мусимо, а не один Тарас.

3. 3.63