Юрій доценко

Вереснева паморозь. Поезії. - Український

культурологічний центр: Донецьк, 2007. -

124 с.

© Доценко Ю. Т., 2007

© Український культурологічний

центр, 2007

Коли я беру в руки якусь книжку, то відразу заглядаю у передмову або в коротеньку біографію: а хто такий це написав і що він хоче мені сказати? Це - щодо прози, тим більше публіцистики чи різних мемуарів. А коли трапляється поезія, то відразу відкриваю навмання будь-яку сторінку і читаю: чи співзвучні настрою вірші? Взагалі, поезія це, чи так собі натужно римовані рядки? Адже поет, якщо він поет, видихає із себе почуття, пише більше серцем, ніж розумом. Там не треба шукати якоїсь логіки, сурово скроєного сюжету, або яскраво в репортажному стилі відображеної події. Бодай одне слово чи строфа спроможні інколи блискавично викликати спогад про якийсь забутий відрізок твого життя, його відтінок, хвилюючий епізод.

Це стосується, звичайно, лірики - того роду поезії, що найближче пов'язана з музикою, справи, як кажуть, тонкої і тендітної, що не любить галасу буття, кличе в затінок побути на самоті, відпочити від нього. Поезія Юрія Доценка саме така - спокійна, розважлива, поміркована, щемливо інтимна. Уже самі назви збірок його віршів, що виходили з 1984 року, говорять про це: "Літо чебрецеве", "Дерев мотив глибинний", "Золотий апостроф", "Осінні багаття". З їх сторінок постає природа у всьому розмаїтті, але така, що, пройшовши через чутливе серце поета, стає живою, людяною, пульсуючою, наче кров у жилах. От подивіться:

В травневім лузі,

Як в Зеленій книзі -

Картинки-ілюстрації живі:

Туман від сонця утікає низом,

Торкає неба леміш журавлів,

Пірнають у ставок із греблі верби

Плакучим віттям на вечірнім тлі,

На тихім плесі плава білий лебідь,

Шугає дикий кобець угорі,

Бджола летить натомлено до вулику,

Під стріху повертають горобці,

Через місток іде рибалка з вудкою

І низкою дзеркальних карасів.

Сусід Василь телятко відпинає

Й жене разом з гусятами у двір,

Водою із криниці поливає

Старенька мама ранні огірки…

Читаєш це, та майже і все інше, написане поетом, і, зрештою, збагнеш: та це ж не лише природа з лелеками, росами, шепотінням беріз, ночами, що зірки розстеляють, травами, мов зеленими книгами. Ні, то ти сам у природі і природа в тобі злиті воєдино.

Таке головне враження від поезії Доценка загалом.

Та воно, звичайно, суто суб'єктивне. Доречно з цього приводу жартував Козьма Прутков, що, мовляв, у всякого кравця свій погляд на мистецтво. Тобто, краще самому почитати, аби мати якесь уявлення. Тим більше, що говорити прозою про поезію - справа невдячна і марна. Важливо інше. У нашому, вкрай зросійщеному Донецькому краї є люди, які плекають і підносять українське слово. Їх з роками стає все більше, а значить, воно живе і буде жити, відроджуватись, міцніти і ширитись. І це природне явище, а не протистояння якійсь іншій мові, зокрема російський. Її ніхто не заперечує. Хай буде, але поруч, а не попереду, чи вище. Українці щирі, гостинні, не войовничі люди. Але горді і самостійні, зверхності чиєїсь не терплять, як всі інші нації світу. Нав'язуваний їм століттями, так званий, комплекс меншовартості нині випаровується з них, як роса на сонці, чи може, говорячи словами поета, як отой туман, що тікає від сонця низом. Адже відчуття національної гідності яскраво проглядається в поезії корінного донбасівця, мого земляка з Краматорська Юрія Доценка.

Ось і відцвів гіркий полин,

Поникло літо.

Пора падіння павутин,

Падіння листя.

На луки паморозь лягла,

На жар калини.

Збирає коло річки гай

Найперший іній.

І пізній голуб із полів

Верта під стріху…

І я на батьківський поріг

Ступаю тихо.
Дідова хата

Пам’яті мого діда Івана, якого ніколи не бачив…

В Холодній балці тихо до зорі,

Лише дзюрчить ручай Комишуваха,

Й Чумацький шлях сивіє угорі

Гіркою сіллю над похилим дахом.
Старенька хата доживає вік,

Стоїть при самих луках на сторожі

І слуха - чи не верне чоловік,

Що заблукав на страдницькій дорозі?

Тікаючи у рідну Україну…

Але його і в темінь, і в туман,

Чекає хата, наче мати - сина.

Блищить у бісерній росі левада,

В підсліпих вікнах сонця схід горить,

Птахи щебечуть дзвінко в кронах саду.

В колодязі глибокому на денці.

А хата в день вслухається, мовчить:

Чекає на свого «переселенця».

Вітряк підняв до течії простору,

На схилі балки викохав садок,

Що в зливу ніс свої плоди до Тору.

Він працював, не знаючи спочинку.

Та хата пам’ятає сміх діток

І ніжну пісню молодої жінки.

Дзвінке Різдво і теплу, світлу Пасху,

І Троїцю, що клечанням віта

І чебрецями в білих стінах пахне…

Закляк ручай, тремтить над ним калина.

Димар старенький на одній нозі

Стоїть на хаті і пуска хмарину.

Здається, люди зовсім не погані.

Але та хата докором стоїть

Мені і їм – за дідове страждання...

Додому їду – мов у вічність,

На рівні серця – Тор-ріка.

І вибиває електричка

На рейках долі гопака:

У шпали шкарить навіжено –

Аж відлітають костилі,

Летить на вогник – на зелений,

Хоча червоний вже горить.

Бики здригаються у річці –

Аж прогинаються мости,

Такі викидує колінця,

Що, Боже праведний, прости.

Пірна під вербами експресом –

Аж іскри сиплять до води,

Такі викручує колеса,

Що, Господи, не приведи!..
Додому їду – поспішаю

В дитинство, молодість свої.

А там – нікого вже немає,

Лиш мати на межі стоїть.

Нема ні батька, ані брата,

Ані одненької сестри..

І я не часто й не багато

Буваю. Господи, прости…

Усе якісь нагальні справи,

Яким, урешті, - гріш ціна,

Якісь проблеми і забави,

Що не обійдеш без вина.

А потім – порухи сумління

І запізніле каяття,

Й молитва щира на колінах

Впродовж самотнього життя…

Гальмує рух свій електричка,

В вікні – знайомий краєвид,

Повідомляє провідничка:

Мені приготуватись слід.

Зійду, нарешті, на зупинці,

Довкола тихо озирнусь.

В крамницю селищну зайду –

Нехитрого куплю гостинця.

По рідній вулиці пройду

До хати крайньої, що справа,

Побачу у віконце маму.

Ключа під каменем знайду,

Відкрию двері і зайду

У теплу, затишну домівку.

І мати усміхнеться гірко:

«Приїхав, врешті… Я все жду…»
Я – вдома! Все – близьке і звичне:

Букетик айстрів на столі

У напівтемряві горить,

Онуків з фотокартки личка,

Коли іще були малі,

Кіт-підлабузник біля ніг

Потерся і на спину ліг,

Сірко лайливий – у дворі,

Біля криниці – груша-дичка,

За тином – говіркий сусід,

Й синок його – німий калічка,

В саду опалому – синичка,

В степу промоклім – стиглий глід,

В вечірнім небі – пил космічний,

Й далекої комети слід

Освітить вмить осліплу нічку…

Додому їхав – мов у вічність.

Й лишився б тут – до скону літ!

…Та вранці прокидатись слід:

Мені – на першу електричку…
Рідна річка

Не дійти без початку кінця,

Не народиться пісня без слова.

Не було б і Дінця без Торця –

Без Кривого і навіть Сухого.
Розквітає із брості піон,

Хлібна нива зростає із зерен.

Не розправив би пліч тихий Дон

Без Торця, що нехай і – Казенний.

Світовий океан, цілий Всесвіт

Уже завтра змілішають, як

Древній Тор свої висушить весла.

Я лише непримітна краплина,

Котра вірність тобі зберіга,

У стрімкому не гублячись плині.

Чи зав’язну в замулі затону,

Сивий Торе, твою течію

Відчуватиму і в захороні.

Синіє Сіверський Донець,

В льоди закутий.

Зима не сходить нанівець –

Морозить люто.

Змішалась крейда на горі

Із білим снігом.

І баня золота горить

Хрестом над світом.

Між берегів старечий міст

Тремтить на вітрі.

Березі клен замерзлих сліз

Ніяк не витре.

Спинився клекіт ручая,

Заклякли буї...

Лише Дінцева течія

На дні пульсує.

Перша електричка

Ще не розкрила груша-дичка

Нектарних оченят до бджіл,

Іще не відпустила річка

На сонце грітися вужів,

А вже найперша електричка,

Струсивши з лісосмуги сон,

Розпочинає марафон

По шпалах – за старою звичкою...

Човен

Скресала річка – і льоди,

Мов аркуші, перевертала.

І знаки талої води

В промінні сонця проступали.
На течії повільний плин

Натужно човен повертався,

Від дна твердого відривався

І важко за водою плив.

Неначе тронкою, в тумані,

Немов незрячий на світанні

Шлях помацки шукав веслом.

Чи знайде берег сподівальний,

Чи збереже весло останнє:

Нехай одненьке, та – своє?..

Мов аркуші, перевертала.

А човен плив поволі далі

По самі вінця – у воді...

Малотаранівкою стелеться теплинь.

В Холодній балці, наче на причасті,

Над ручаєм завмерли верби в часі,

Вдивляючись у вічний водоплин.
А над землею – тиха голубінь,

Над ній – високе сонце, мов хлібина

На вишитій промінням скатертині,

До себе вабить ранніх голубів.

Що сил у крил ще не стача для лету –Вони готові облетіть планету

І чашу неба випити до дна!
2.

А степ спросоння дихає увись,

Димить, неначе люлька козарлюги.

А на городах копошаться люди

З надією – знайомою до сліз,

Із вірою – у грудочку землі,

Що не злидачить і в негоду вродить,

Що достеменно доведе укотре:

Які ж ми перед нею – замалі…
3.

Не казка це, а справдішня весна,

Де на колоді – втома літ бабусиних,

Де ластовиння внука – під картузиком,

І сонячні зайчата – із вікна.
Не сон це, а буденність наяву,

Хоча весна – завжди велике свято,

Де сіють хліб і світло білять хату,

І мріють про закоханість – нову.

Весна надії знову світ п’янить,

Тамуючи печаль, вчорашні болі,

Рече пароль свій:

­ "По любові жить?"

І я відповідаю:

"По любові!"

Зелена книга

Дружній сім’ї Безщасних

Хмаринка біла,

Ніби промокашка,

Вбирає в себе роси золоті.

Закладкою

Ручай Камишувашка

Ховається поміж очеретів.
В травневім лузі,

Як в Зеленій книзі –

Картинки-ілюстрації живі:

Туман од сонця утікає низом,

Торкає неба леміш журавлів,

Пірнають у ставок із греблі верби

Плакучим віттям на вечірнім тлі,

На тихім плесі плава білий лебідь,

Шугає дикий кобець угорі,

Бджола летить натомлено до вулика,

Під стріху повертають горобці,

Через місток йде рибачок із вудкою

І низкою дзеркальних карасів,

Сусід Василь телятко відпинає

Й жене разом з гусятами у двір,

Водою із криниці поливає

Старенька мама ранні огірки...
Вже вечір тихо

Закриває книжку

Зелену, із помітками роси...

Та я її ще перегляну в ліжку,

Бо в сонних луків

На ніч попросив.

Згасає день.

Серпневе надвечір’я –

Немов у синьці

Скупана фіранка.
Над соняхом,

Що заглядавсь у небо –

На сонце,

Висне місяць-ятаган...

Що звавсь колись рікою,

Родима зірка

Сяє роксоланно.

Човном козацьким по воді

Пливе поволі молодик

У світанковому тумані.

І, як в запам’ятні віки,

Перехрестивши береги,

Немов небачена омана,

Щезає між очеретів,

Перехрестивши бусурмана.

Нічний рибалка

Прокинувся нічний рибалка

Над нерухомим поплавком

І відсирілим сірником

Останню запалив цигарку.
Змотавши вудочку неквапом

Під жаб зелених жваве квакання

Пустив із низки в річку зляканого

Дзеркального, як совість, карпика.

Малотаранівка моя, мала Таранівка –Велике селище в Торецькім поміжріччі,

Я знову зустрічаю рідні ранки

У маминих осінніх чорнобривцях.

Ровесника юнацьких наших літ,

Він, як завжди, цікаве щось повідає

І від знайомих передасть привіт.

(Так звалося колись моє село),

І повідомить, що в ставку за греблею

Немає риби, як колись було.

Коли і як померли вчителі...

Постоїмо з товаришем на лузі ми –

Там, де місток втопився в ручаї.

Помовчимо під тихий плин води...

Й розійдемось – можливо, аж до старості,

А може, що уже і – назавжди...

І з вуст моїх услід йому зривається,

Листком осіннім, чутне ледь: “Зажди...”

Друзям юності

Зозуля заїкається над ставом,

Як платівка заїжджена, стара...

Когось давним-давно уже не стало,

За кимось іще свічка догора.

Стою і ворухнутися боюся,

Щоб ненароком птаху не злякать.

І відчуваю, що все ближче друзі,

Яким не повернутися назад...

Я ж сам до них полину вже невдовзі

Душею, що зморилась в маятті.

Ось тільки зачекаю ще на осінь,

Як на останню радість у житті.

Ось тільки ще прослухаю востаннє

Цю платівку, заїжджену до дір,

Й до вас полину в сивому світанні,

Мої навіки друзі молоді...

Балада про старого копача

Він лежав під вишнею -

Грався вітер вусами,

Сивими, безсилими,

Мов старе крило.

"П-пити..." - одлетіло

із тремтливих вуст його

та й упало пелюстком

у повне відро...
– Ой, вода-водице,

із яких криниць ти,

із якої копанки

матінки-землі?

У моєму тілі

Ти по самі вінця,

Тільки не розхлюпаю -

Змерзлася у лід...

Ревматизмом змучений.

Десь під ним ув океан

Плинула ріка.

"П-пити..." - знов почулося.

До розкритих вуст його

Простягнулась з келихом

Синова рука.

За батька хрещеного,

Я ж тебе до світла вів

Крізь каміння, глинь.

Чи не я за свата був,

Коли ясен-клени

Палко закохалися

У твою глибінь?..

Не від сонця жмурився -

Помирав копач старий

Під дружини туж.

До землі в порожняві

Гнувся чобіт гумовий,

І самотній цебер бив

Дзвін у кронах груш.

Як текла ти променем,

Свіжодайним променем

На чужі вуста.

Вибач мене, доню,

Як у праці зморений

Я, до дна діставши,

Суті не пізнав...

В ореолі заступа,

Ув очах стихала

Зоряність криниць.

Завели бабусі

Сумовитий заспів свій,

Прощавально келих

Задрижав в руці.

Донько світлолиця,

Я ж тебе й краплиночки

Не пролив у ніч.

Так хотів напитися,

Та не встиг напитися.

Тож тепер дозволь мені

Трішечки, бо сич...

Криницями скупаний,

Випраний до сивизни

Водами землі.

На холодні груди

Невідпитий кухоль

Проливався-плакав

Чистими слізьми.

Викопали - КРИНИЦЮ.

Ознака старіння...

Батько чистив од снігу подвір’я:

Намело – хоч на весну соли!

Враз кольнуло у грудях ізліва,

Білий світ став, неначе – в імлі…

Зупинився. Стягнув рукавиці,

Хоч не можна було – запалив.

І пішов у садок, де синиці

На гілках – замість яблук і слив.
Обігрів у долоні прищепу,

Що до груші, до дички зробив.

Стало серцю тривожно до щему:

Дотягнути б, бодай, до весни.

Що не бачив в дитинстві своїм,

Приведуть козеняточок кози,

Сад обліплять бджолині рої,

Оживе за городом ручай,

І озвучить притишені луки

Стук лункий шкіряного м’яча.

Пережити оці морози…

­– Дай же сили рабу, о, Всевишній! –

В небо дивлячись, мовчки просив.

Батько чистив од снігу подвір’я:

Намело – не пройти й до води,

Де колодязь низький по коліно

У заметі високім сидів.
Опадали на скроні сніжини,

На лопати холодний язик,

Набрякали вагітністю жили,

Мов рядки недрукованих книг…

Батько чистив од снігу подвір’я:

Ув останнє. Немов відчував,

Що душа вже прощалася з тілом,

Що у тілі вона – ледь жива...
4.

Цього року прищепа вродила –

Грушу діда онук скуштував…

Добрий слід

Світлої пам’яті брата Олександра БІЛИКА

Усе не вічне

В часовому вимірі –

Он мамонти і ті

До щенту вимерли,

Лишивши лише

В кризі кістяки.
Усе – не вічне...
Але, все-таки,

Ми, попри все,

Плекаємо надії,

Що у нащадках

Скреснуть наші мрії,

Що наша віра

Буде вічно жити!..

Що ми лишаєм

Добрий слід на світі.

Сумна тиша

Пам’яті Олекси ТИХОГО

Тихо довкіл Тихого Олекси –

Стомлена за день Дружківка спить,

Над Торця затуманілим плесом

Ніч, немов безпам’ятство, стоїть...
За горою Їжівка заснула –

В бур’яні, немов у колючках...

Їй у сновидіння із минулого

Хоч колись з’являється земляк?

Коли в регіоні атаманить

Кримінал, що – переодягнувсь...
Засинає важко Україна,

Погасивши свічку уночі –

Хоч на мить згадає свого сина,

Що навік на Байковім спочив?

Все мовчить, немов у рот води...

Лиш верба плакуча, що над плесом,

Пам’ятником докору стоїть.

Не відрікаюся – болить.

Коли точніше – тисне…

Чи від несплачених боргів,

Чи від тієї пісні,

Мотив якої загубив,

Прогавив мить єдину?..
Не нахваляюсь, та – болить,

Стискає без упину,

Буває, так, що уночі

Боюся ворухнутись –

І засинаю при свічі,

На стіл поклавши груди…

Мов винен – без провини

За зраджених колись богів,

А нині – Україну…

Як спадщина – правічний,

Чи то такий душевний стан,

Чи то хронічна звичка?..

Коли точніше – зліва.

І від везіння того – жить

Мені уже несила…

Відорав під вересневу осінь

Поле долі у серпневу ніч,

Щоб озима зріла у колоссі,

Зелено зійшовши повесні,

Щоб родила українська нива

Батьківським і словом, і зерном...

Відорав, струсивши чубом сивим

Піт рясний на зморене чоло.

Усміхнувшись у козацькі вуса,

Втомлено пішов, щоби спочить,

Про життя-буття із другом Стусом

Тихо між зірок погомоніть...

Дощ осінній йде по Саксаганській,

Дріботить у згаслому вікні,

Забігає в погрібець із ґанку,

Щоби сум втопити у вині,

І поета пом’януть у гурті

Між людей близьких і земляків...

Відорав, сховавши біль у груди,

У долоні – стиглі мозолі,

Залишившись у відбірнім слові,

Що від серця линуло у світ,

Сповнене надії і любові,

І святої віри у нарід!..Відорав...

Наділ свого талану

На чуже плече не переклав...

Все землі віддавши до остану,

Сам її частиночкою став.

Кривдина горілка

Світлій пам’яті поета

Якось щемно, якось гірко

П’ється Кривдина горілка –

Заміцна, з червоним перцем,

Що на дні лежить, як серце.
На скорботні роковини

Ожили спілчанські стіни –

Згадують поета друзі

Теплим словом, в щирій тузі...

У жорстокім світі жив він,

І лише старенька ненька

Чула синове серденько.

Стільки від підлоти падав!..

Але знову підіймався,

Знову з чесним людом знався.

З чистой совістю – у вічність,

По собі лишивши слово,

Як зернину без полови,

Й нерозгадану загадку:

Чом, хто добрим був, відкритим,

Називатись мусив Кривдою?..

П’ємо Кривдину горілку –

Справдішню, з червоним перцем,

Що пульсує, наче серце!..