З далекого минулого

1923 року Дунаївці стали центром району, площа якого сьогодні складає 1,2 тис. квадратних кілометрів. Місто, як і весь район, що налічує 83 населених пункти, розташоване на Подільській височині. Рельєф полого – хвилястий, подекуди рівнинний, розчленований долинами річок Смотрич, Тернава, Студениця, Ушиця – приток Дністра.

Клімат – помірноконтинентальний. Середня температура січня -5,6ºС, липня +18ºС. Середня кількість опадів 560 мм на рік. Грунтово-кліматичні умови сприятливі для вирощування високих урожаїв, садівництва, лісівництва.

Це з давніх-давен приваблювали людей, які знаходили притулок по берегах річок, сприятливі умови для збиральництва, полювання, землеробства. Археологічні дослідження, які здійснювали на території району Ю.Сіцинський, В.Гульдман, Ф.Пулавський, В.Антонович, К.Мельник, І.Винокур, Л.Куземський, В.Захар’єв, виявили пам’ятки кам’яного віку як на території Дунаївців, так і населених пунктів району. В.К.Гульдман повідомляє, що біля 1800 року печери в Кривчику відвідав подільський воєвода Мартин Контський і виявив сліди первісної людини – відбивні кремневі знаряддя праці. „Отстранив более сомнительные екземпляры, в несколько часов проф. В.Б.Антоновичу, – писав він про огляд Кривчикської печери відомим ученим-археологом 1888 року, - удалось собрать на склонах горы, довольно многочисленную коллекцию этих орудий: ножей, острий, скребков, стрелок итопориков, большинство этихорудий отличалось явными признаки отделки рукою человека.” Знаряддя праці первісної людини були знайденні на землях Дунаївців та околиць, поблизу Сокільця, у Лисці, Ліпінах, Макові.

Більш поширені на території міста і району старожитності доби міді, що відносяться до трипільської культури IV – III тисячоліть до н.е. Залишки трипільського поселення виявленні В.А.Захар’євим та членами його археологічного гуртка в Комсомольському парку м. Дунаївці, в урочищі Кривуля. За даними археологічної карти, складеної професором І.С.Винокуром , пам’ятки трипільської культури фіксуються в селах Велика Кужелева, Велика Побійна, Воробіївка, Голозубинці, Гірчична, Маліївці, Миньківці, Міцівці.

Доба бронзи (ІІ тисячоліття до н.е.) залишила сліди в близько десяти населених пунктах. У районі дунаєвецького м’ясокомбінату знайдено залишки двошарового поселення скіфського (VII – III ст. до н.е.) та черняхівського (ІІ – V ст. н.е.) періодів. „Батько історії” грек Городот у V столітті до нашої ери на території між Бугом (Гіпаніс) і Дністром (Тірас) зафіксував проживання скіфів-орачів, а там, де ці ріки зближуються, - племен алазонів. Жили вони з хліборобства. У першій половині І тисячоліття таким чином Дунаївці та населені пункти Дунаєвеччини стали місцем осідку слов’ян, які на думку істориків відносились до антського міжплемінного об’єднання. Поселення ранньослов’янського часу в урочищі Біля кладки села Заставл’я виявив М.Саніцький, у Сокільці – В.Захар’єв.

1982-1983 років експедиція Кам’янець-Подільського педінституту разом з Інститутом археології Академії наук України провела розкопки черняхівського поселення в с. Ставище, в урочищі Заводаєвка на площі 740 квадратних метрів, і відкрила 13 жител і господарських споруд. Житла – наземні і напівземлянкові, у них – глинобитні печі, печі-кам’янки, відкриті вогнища, характерні для переходу від черняхівської культури до ранньослов’янської (V – VII ст. до н.е.), гончарний посуд, побутові речі. У цей час наші попередники вели осіле землеробство, доповнене приселищним скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням. Матеріали розкопок керівник експедиції професор І.С. Винокур передав дунаївчанам, і вони експонуються в дунаєвецькому історико-краєзнавчому музеї.

Перші літописи, зокрема – „Повість минулих літ”, дають дуже скупі відомості про наш край, племена уличів і тиверців, що заселяли його. В етнографічному огляді Лаврентіївського літопису про ці племена говориться: „А уличи, тиверци сидяху по Днестру, присидяху к Дунаеви, бе множество их.”

У Тиверському літописі знаходимо повідомлення, що відносяться до 863 року, війни Аскольда і Діра з уличами: „Аскольд же и Дир седоста в граде том (Києве) и многие варяги совакуписта, и начата владети поляньскою землю, и бежа ратни з древляны и угличи”.

Племена ці були волелюбними, ніяк не хотіли втратити самостійність, тривалий час чинили опір київським князям, які намагалися включити їх у державне утворення, відоме як Київська Русь. 885 року князь Олег пробував підкорити уличів і тиверців. „ І володарював Олег над полянами, древлянами, над сіверянами і радимичами, а з уличами і тиверцями воював,” – зазначається в „Повісті минулих літ”. Чим закінчився Олегів похід у Подністров’я і чи вдалося йому підкорити наших предків, з літописів дізнатися не видається можливим. 907 року тиверці брали участь у походах Олега на Царгород. Літописець називає їх „толковинами”, що свого часу В.Григорович витлумачив, як „пособник”, „союзник”. А це швидше говорить про їх самостійність, аніж залежність від Києва.

Зробити висновок, що в це часовий проміжок тиверці й уличі підкорялися Києву, буде поспішно ще й тому, що 914 року, зразу після смерті Олега, князь Ігор воював з уличами, а його воєвода Свенельд „три літа сидів біля міста Пересєчен”. Професор В.Б. Антонович у своїй монографії про історію великого Князівства Литовського теж ставить під сумнів категоричні твердження про підкорення подністровських і побожських племен Києвом: „Загальноприйнята думка про підлеглість уличів і тиверців з ІХ століття великим князям київським опирається на дуже хитку основу”. Учень В.Б. Антоновича дослідник Поділля Никандр Васильович Молчановський у монографії про Поділля літописних часів повністю солідаризується зі своїм учителем: „Ми із значною впевненістю можемо стверджувати, що у відомий нам історичний час західна полоса пізнішого Поділля заселена була багаточисельним і сильним слов’янським племенем, що жило, мабуть, незалежним життям і ще наприкінці ХІ ст. володіло міськими центрами”.

В ХІ – ХІІІ ст. Дунаєвеччина розділяла долю Пониззя, території з центром у Балині, яка включала землі по берегах середнього Дністра і його приток, зазнавала нападів печенігів, а згодом і половців. 1873 року миньковецький волосний писар на прохання губернського статистичного комітету записав легенду про „Солудивого Буйняка”, який захопив „містечко Кружель” (нині с. Велика Кужелева Дунаєвецького району), розорив його і був розбитий аж біля Городка. Науковці індетифікують його з „шолудивим Боняком”, ненависним слов’янам половецьким ханом, що не раз грабував Пониззя, брав участь у князівських усобицях на боці Івана Берладника.

З другої половини ХІІ ст. землі Пониззя стало об’єктом засіхань з боку теребовлянських, галицьких, галицько-волинських князів та бояр. 1226 року літопис вперше фіксує назву „Пониззя”. Того року під тиском боярів князь Мстислав Удатний покинув Галич – передав його угорському князю Андрію, „а сам взя Понизье”. Назва тлумачиться вже в літописі як низовинна територія по відношенню до гірської Перемишльської землі. „Доброслав же вокняжился бе и Судич ... и вошед во Бакоту все Понизье прия ... Григорья же Васильевич себе горную страну Перемишльськую мышляши держати,” – зазначається в Іпатіївському літописі.

У період монголо-татарського нашестя край входив до Кам’янецької округи („тьми”), з якої поставлені татарами отамани з місцевої знаті збирали податок. Відомо, що завойовники рахувалися з місцевими звичаями й віруваннями, зблизилися з місцевим слов’янським населенням, запозичували імена, мову, деякі звичаї. Переказ розповідає, що татарський воїн Рахни покохав українську дівчину і незважаючи на мусульманські правила, одружився на слов’янці й дав початок і назву селу Рахніївка, на Дунаєвеччині. Принаймі після синьоводської битви, в якій литовсько-руські війська розгромили татарських ханів Дмитра, Хачибея і Котлубугу, Коріатовичі застали на Поділлі (назва „Поділля” вперше згадується в літописі 1362 року в зв’язку з перемогою Ольгерда над вказаними татарськими князями) Бакотський православний скельний монастир, монахів. Історик Стрийковський зустрів татарів в Болгарії біля Сілістри, які розмовляли слов’янською. Особливості мови і побуту вони пояснили тим, що їх предки жили на Поділлі, поки не прийшли литовці і не вигнали їх аж на Добруджу. Звідси стають більш зрозумілими спроби татарів повернути втрачене Поділля – вони вважали ці землі своїми. Навіть литовський літопис називає трьох братів – татарських князів Дмитра, Хачибея, Котлубугу „отчичами и дедичами Подольский земли”.

Після вигнання татарів з Поділля роль центру Подільської землі став відігравати Смотрич (нині селище Дунаєвецького району). Литовсько-руський літопис, виданий Даниловичем і Поповим, повідомляє, що визволене Поділля великий князь Литовський Ольгерд передав у правління племінникам – синам брата Коріата, а „... тыи княжата Кориатовичи пришед в Подольскую землю и вошли оу приязнь со отаманы почали борнити Подольскую землю от татар а боскаком выхода не почали давати и напервый нашли себе твержю на реце на Смотричи, тут пак себе нарядили город Смотричи ...”

Часті напади татарів на Поділля з метою повернення його під свою владу згубно позначалися на соціально-економічному розвитку краю, розоряли його. Коріатовичам доводилося діяти по-різному – ставати на прю, а то й відкуплятися. Це засвідчує і грамота „Литовського князя і господаря Подільської землі Олександра Коріатовича”, дана 13 березня 1375 року Смотрицькому домініканському монастирю: „Коли вси земляне имут давати дань од татары, то серебро имеют такоже тыи люди давати”. У цій боротьбі з татарами наклали головами і Олександр, і Юрій Коріатовичі.

Отже, можемо небезпідставно твердити, що Смотрич не менше 20 років, з 1362 по 1385 рік до переносу резиденції Коріатовичів у Кам’янець, був столицею Поділля, його адміністративним, військовим, політичним і культурним центром.

В історичній літературі Дунаївці вперше згадуються 1403 року. Вони були чималим поселенням прив’язаним до Кам’янецької біскупії, на утримання якої вносили певні платежі.

1460 року знаходимо Дунаївці в списках поселень, з яких кам’янецьким біскупам знову ж дозволялося брати десятину. 1493 року Дунаївці були занесені в податковий реєстр, налічували в трьох кутках 71 дим, за які податок платив якийсь Гнат. У порівнянні з іншими населеними пунктами були вони великим селом.

У XV столітті зазнавали вони частих спустошень в ході бойових дій між Литвою і Польщею за подільські землі. Ця боротьба закінчилася на користь Польщі, яка 1432 року остаточно приєднала до своїх володінь західне Поділля. Дунаївці з цього часу входили до Подільського воєводства з центром у Кам’янці-Подільському і були включені в систему економічних і політичних відносин, які польська адміністрація наполегливо нав’язувала місцевому населенню. За користування землею земляни (власники значних земельних володінь) та селяни платили податки та виконували державні повинності по утриманню Кам’янець-Подільського та Смотрицького замків, мостів, військових залог.

Після синьоводської поразки татари чинили постійні набіги на Поділля, Волинь. Перше велике вторгнення в XV столітті здійснили 1438 року. Подільський воєвода Михайло Бучацький пробував зупинити їх, але потерпів поразку й сам загинув. Наступні напади татарів припали на 1442, 1448, 1450 1452 роки. 1453 року їх наступ на Поділля був відбитий. 1457 року татари взяли реванш, розбивши військо Бартоша Бучацького і спустошивши край. „В самую жатву придоша татарове на Подолию, иде же около Каменца, Дунайца, Збаража, Голых гор, вширь и вздовж мало не сто миль огнем и мечом поплениша, и христиан сто тысяч в плен отведоша”, - писав літописець про напад 1474 року. Боротьба ця була перманентною, визначала спосіб життя, характер ремесла. Поширення мали будівничі професії, залізорудне виробництво, ковальство, виготовлення зброї – шабель, мечів, панцерів, стремен, луків, стріл.

Тільки протягом 1450-1550 рр. татари вчинили на Україну 24 спустошливих набіги. Проходили вони по так званому Чорному і Кучманському шляхах, що пролягали через Подільські землі. Француз Блез де Віженер, дослідник і археолог, у книзі, виданій 1573 року в Парижі, описує трагізм Поділля, який став своєрідним коридором для татарських набігів на Волинь, Галичину. У силу обставин „ на кордонах Поділля і Волині в напрямку Кам’янця, Дунаївців, Вишнівця утримуються, звичайно, добрі залоги з метою їх (татарів.-В.П.) стримати ...”. В описуваний ним період, 1575 року, татари полонили на Поділлі, Волині, Галичині 55 тис. чоловік, забрали 150 тис. худоби, 20 тис. овець. Все це розорило край. Наприкінці XV ст. в Подільському воєводстві налічувалося всього 216 поселень. Під час одного з таких набігів були знищені села Яруга й Луговина, замість них на новому місці вцілілі жителі Яруги на узліссі, що виблискувало на сонці, заснували село Блищанівку, луговинчани – Свистівку, у першій чверті XVІІІ ст. перейменовану в Михайлівку. Криваві події, пов’язані з нападами татарів, знайшли відбиток у топонімах – назвах сіл Січенці, Мала Побіянка, Велика Побійна, Татариска, Могилівка.

1530 року в Дунаївцях числилося 4 плуги (лани), 2 млини. У податкових списках 1555-1578 років зустрічаються Верхні Дунаївці і Нижчі. Можливо це було містечко Дунаївці з прилеглим по обидва боки Тернавки селом Дунаївці (такі два поселення супроводжували одне одного аж до 1958 року). Ю.Й.Сіцинський пов’язує Нижні Дунаївці – з Воробіївкою, Верхні – з містечком Дунаївці. І це твердження може мати рацію, оскільки разом з Дунаївцями й рядом інших поселень належало одному власникові – барському старості Гербурту. 1565 року було в Дунаївцях вже 8 плугів, 4 коморники, 1 ремісник, орендував їх Незабитовський.

Гербурти належали до знатного українського роду, що в числі перших прийняв католицизм, а разом з ним – чимало привілеїв від польського короля. Серед Гербуртів були біскупи, воєначальники, старости. Микола Гербурт очолював Подільське воєводство. Гербурти володіли в XVІ ст. великими маєтностями в Городоцькій, Кузьминській, Купинській волостях, Шатавським, Дунаєвецьким ключами маєтків, Тернавою, Калюсом – десятками міст, сотнями сіл.

1577 року Дунаївці, Шатава, Блищанівка і Свистівка належали Єлизаветі Гербурт, одруженій з Станіславом Лянцкоринським – ротмістром королівської кінноти, каштеляном Санокським. 1583 року Дунаєвці в поборових списках згадуються серед п’яти міст Кам’янецького повіту Подільського воєводства – Кам’янець, Бакота, Городок, Жванець, які були волосними центрами, об’єднували по 5-7 сіл. 1592 року, після смерті чоловіка, вона звернулася до польського короля за підтримкою і виклопотала Дунаївцям деякі привілеї. У грамоті король Сигізмунд ІІІ зазначав: „Так как земли подольския вследствие частых нападений татар и других неприятилей опустошены, обезлюдели и вследствие этого лежат пустошами, то мы охотно позволяем Елизавете Лянцкоронской, вдове каштеляна галицького, чтобы ея имение числилось местечком, называя его Дунайгродом, где бы жители имели безопасное убежище и охрану”. Король надав новоствореному містечку магдебурськепрово, дозволив базари по четвергах і ярмарки в день св. Іоана Христителя і всіх святих. Крім того місту дозволялося мати замок для оборони від татарських нападів. „Но где именно этот замок был – неизвестно, и тепер и следа его нет, – замічає Ю.Сіцинський. – Был он, вероятно, над речкой Тернавкой, на взгорье, где тепер еврейские дома, ниже теперешней церкви и костела”.

1597 року Єлизавета вийшла заміж вдруге за королівського ротмістра Михайла Станіславського. Йому й переписала Дунайгородські, Шатавські, Калюські маєтки загальною вартістю 50 тис. злотих. Десь о цій порі Дунаївці були знову спустошені, бо 1605 року король Сигізмунд ІІІ дав власнику містечка новий привілей, розширив права і можливості – підтвердив магдебурзьке право, затвердив для магістрату печатку з зображенням журавля, що тримав у пазурах камінь. Цей символ мав нагадувати дунаївчанам їх роль в захисті далеких кресів Речі Посполитої, зобов’язував бути пильними й обережними, як журавель, який в разі небезпеки кидав камінь, щоб розбудити сонних сородичів. Окрім цього місту дозволялася організація цехів, базарів і чотирьох ярмарків на рік.

Все це вкупі посприяло економічному розвитку міста, покращенню становища його мешканців. 1629 року Дунаївці вже налічували 630 димів, мали цехи чоботарів, кушнірів, ткачів, мулярів та інші. Власниця міста дружина Київського воєводи Ганна Станіславська передала маєток в оренду Станіславу Яну Грушицькому за 60 тис. золотих.

До цих пір предметом наукових дискусій залишається походження назви міста. Одні дослідники пов’язують назву з торговим шляхом, що пролягав через місто і вів до країн Дунайського басейну – Волощини, Молдавії, Франції. Інші – із ставками-водоймами, біля яких селилися найдавніші жителі. Автор посібника „Топоніміка в школі” С.Д.Бабишен твердить, що дунаями в старовину називали ставки, водозбори, розливи води. Навіть в піснях співається „ Ой, за горами, вода дунаями ...”, „Понад дунаями, вода стоянами ...” Тому й місто називається Дунай-город.

Автор монографії „Знайомі незнайомці” Алла Петрівна Коваль, вважаючи цю версію основною, доводить, що Дунайгород і Дунаївці (так з XVIII ст. стало називатися містечко знову) мають в основі корінь дана, дуна, дон, що означає „вода”, „річка”. Однак наводить ще дві версії: назву міста міг дати якийсь Дунай, можливо учасник дунайських походів, або переселенці з однойменних поселень.

Краєзнавець І.Кулаківський зазначає, що топоніми з суфіксом –івці вказують на вихідців з інших поселень, у даному випадку – з галицького містечка Дунаїв, що на Львівщині, які були переселені або переселилися із-за якихось обставин на Поділля. Спочатку слово „дунаївці” означало людей, а згодом перейшло на їх нове поселення.

Ця версія має під собою незаперечний факт активного переміщення населення в середньовічні часи. Скажімо, Зелені Луки за легендою стали Чечельником у силу переміщення на Дунаєвеччину жителів Чечельника з Вінниччини. Нам видається більш правдоподібним гідронімічне походження назви міста – від водойм, ставків – дунаїв.

У другій половині XVI – першій половині XVII ст. зріс попит у Європі на продукцію сільського господарства, що призвело до розвитку фільварково-панщинної системи господарства, посилення експлуатації селян. Польські магнати і шляхта прибирали до рук головне багатство – землю, збільшували відробіткову ренту. У 40-х роках XVII ст. панщина на Волині і Поділлі зросла до 4-6 днів на тиждень. Збільшилася кількість малоземельних і безземельних селян, у Подільському воєводстві вона склала 40 відсотків, у Брацлавському – 50. Крім того, селяни виконували різноманітні державні повинності – платили подимний податок, десятину від бджіл, худоби. Посилилася водночас і боротьба селян за свої права, зокрема – втечі. Втікачі із західноукраїнських земель осіли в 23 містах Подільського воєводства, у Дунаївцях – 71 родина з Галичини.

Поділля й надалі зазнавало нападів татарів. Селянська хата тут не стояла більше 10 років. Посилився національно–релігійний гніт. Поляки прагнули окатоличити і полонізувати місцеве населення. Цьому сприяла зрада багатьох православних владик, які 1596 р. пішли на Брестську унію – договір про об’єднання католицької й православної церков, дехто, як і наш земляк Мелетій Смотрицький, щиро надіявся, що унія припинить протистояння суспільних верств, братовбивство. Насправді ж за підтримки польської адміністрації вона лише посприяла католицькому наступу – будівництву, відкриттю костьолів, бернардинських, францисканських, домініканських, капуцинських монастирів, що діяли в Кам’янці, Смотричі та інших містах. Сучасник писав: „Селян, істот з виснаженими обличчями, не вважають людьми, шляхта немилосердно поводиться з ними, обтяжує непосильними роботами, ув’язнює в тюрми, б’є, мордує, підрізає жили, таврує, п’є їх піт і кров.

Все це викликало у нашому краї антифеодальні, національно-визвольні виступи С.Наливайка, К.Косинського, опришківський рух.

А коли почалася визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького, піднялися і дунаївчани. По берегах річки Ушиці повстанців очолював Остап Гоголь, у Кам’янецькому повіті діяли загони опришків під орудою Коломеди, Чуйка, Вовка, Олександренка, Недовісенка. „... Згубне полум’я так розгорілося, - доповідав Владиславу ІV Микола Потоцький з Поділля, - що не було жодного села, жодного міста, в якому б не лунали заклики до свавілля”.

Ця боротьба активізувалася з вступом наприкінці травня 1648 року на Брацлавщину козацького війська під проводом Максима Кривоноса. 31 травня взяв він Немирів, 11 червня – Тульчин, 1 липня – Вінницю, 12 липня – Полонне. Не виключено, що дунаєвецькі священики були причетні до задуму кам’янецьких попів встановити зв’язок з Б.Хмельницьким, щоб здати йому місто. Ймовірно, що повстанці з Дунаївців брали участь у двадцятих числах серпня 1648 року в облозі разом з опришками Кам’янця, приєднувалися й до інших повстанських загонів, що рухалися з Бару через Віньківці до Кам’янця.

Після розгрому у вересні 1648 року польських військ під Пилявою почалося визволення Дунаївців, Смотрича, Балина, сіл району від поляків, становлення місцевих органів влади, підпорядкованих Подільському полку І.Федоренка. Лише в Кам’янці залишилася польська залога, оточена повстанцями. Спроба взяти Кам’янець приступом результатів не дала. Кам’янець став оплотом польсько-шляхетських військ, які з листопада почали відновлення старих порядків. Дунаївці, які вчинили полякам відчайдушний опір, за наказом Станіслава Лянцкорського були спалені, а жителі, що не зуміли втекти вирізані.

З приходом весни 1649 року активізували боротьбу з поляками загони опришків. Були визволенні і Дунаївці. Кам’янець вдалося відрізати від Хотина, звідки поступало продовольство для польської залоги. З Кам’янця польське командування направляло каральні загони в різні місця. Кам’янецький староста Петро Потоцький послав 200 жовнірів до Дунаївців, але взяти місто не зумів. Воно мало укріплення, невеликий замок, що згадується ще й 1666 року в Атласі Йоганеса Янсонія, виданому в Амстердамі, як „укріплення над р. Тернавкою”. Діяла система підземних комунікацій, що з’єднувала різні кінці міста з укріпленою частиною в районі річки Тернавки. 1649 року ординці, повертаючись з-під Збаража, пограбували Дунаївці. „Римована хроніка”, створена шляхтичем з Ярмолинців на початку 80-х років XVII ст., відтворює картину татарського погрому 1649 року: „Замки, села і містечка (зносили) з грунту, перетворюючи в попіл, в пошуках здобичі викопували мертвих з гробів”. І хоч Зборівський договір передбачав повернення Подільського воєводства до складу Речі Посполитої, все ж повсталі продовжували утримувати владу в селах і містах майже до кінця року. Шляхта скаржилася королю, що її не пускають до маєтків.

Повернення краю під владу Польщі викликало хвилю виступів. Загони опришків, що переховувались в Медоборах, 1650 року здійснили неодноразові напади на польські загони.

Взимку 1651 року польський уряд вирішив розпочати наступ на козацьку територію Поділля. 10 лютого польські війська під командуванням гетьмана М.Калиновського атакували Красне, у бою загинув Данило Нечай. Були взяті й інші міста. Щоб не допустити з’єднання військ М.Калиновського з основними польськими силами, що формувалися в районі Сокаля, Б.Хмельницький направив до Кам’янця козацькі і татарські сили – більше 10 тис. чоловік на чолі з наказним гетьманом Д.Лисовцем. У ніч з 28 на 29 квітня були визволенні Дунаївці, Балин, Смотрич.

Літня поразка під Берестечком привела до відновлення польської влади на Поділлі, але не зламала опір народу – повстанці продовжували напади на шляхетські маєтки.

1652 року Богдан Хмельницький завдав нищівного удару 20-тисячній армії М.Калиновського під Батогом. Це сталося 23 травня. На початку червня, по дорозі до Кам’янця Богдан Хмельницький визволив Дунаївці. За переказами, жителі міста факт перебування в ньому козацького гетьмана увічнили кам’яною плитою на ринковій площі , згодом знищеною поляками.

1653 року край зазнавав безкінечних спустошень у результаті переміщення і постоїв різних сил – козацьких, польських, татарських, неодноразових боїв. У травні Поділлям пройшли українські полки на чолі з Б. Хмельницьким, виганяючи поляків. У вересні 40-тисячне польське військо, направляючись до Бару, плюндрувало Дунаєвеччину. 1654 року тридцятитисячне польське військо на шляху до Шаргорода ”вогнем і мечем зносило села й хутори”. Від цього карального походу дуже потерпіли Дунаївці і навколишні села.

Край залишався ареною протиборства і в наступні роки. 1655 року , на початку серпня, тут з військами побував Б. Хмельницький. Восени його пограбували татари, що стали союзниками Польщі.

Зафіксувала деякі події того часу топонімія. «Козацька долина, що на межі вихрівських, ганівських і ставищанських полів, перейняла цю назву від кривавих зіткнень козаків з поляками. «Сині озера», ставищанські поля ліворуч шляху на Хмельницький, свого часу синіли жупанами польських жовнірів, які згубили свої голови на українській землі. Хрест на Кургані козацької слави в Козацькій долині, встановлений 2001 року, увічнює подвиг козаків – визволителів Дунаєвеччини. Ім’я Б.Хмельницького збережено в назві залісецького колективного господарства, у центрі села стоїть бюст козацькому гетьманові.

У ході боїв гинули не одиниці чи десятки, нерідко цілі села зникали з лиця землі. За свідченнями польського географа Целлярія 1659 року Дунайгород був укріпленим містом, але населення в ньому було небагато. 1661 року числилося 20 димів і 2 дими в Слобідці – Дунайгородській, проживало лише 100 осіб, у Залісцях - 65, Михайлівці - 40, Ступинцях – 10, були повністю спустошені Балин, Голозубинці, Панасівка, Іванківці, Кужелівка, Лисогірка, Рудка, Сивороги, Січинці, Смотрич, Тинна. Фігурували в документах не як міста, а села Дунаївці і Балин. Люстрація Дунаєвецького і Шатавського маєтків виявила, що протягом 15 років (1657-1672) там вдалося зібрати тільки 6 річних посівів. Чотири рази їх знищили татари, 5 разів земля не засівалася в зв’язку з їх постійними вторгненнями.

Незважаючи на те, що Поділля відійшло до Польщі, загони брацлавського полковника Василя Дрозда (Дрозденка) чинили наїзди на шляхетські маєтки, 1665 року нанесли поразку польським жовнірам під Карабчиєвом. Ширився повстанський рух, що заставило шляхту в червні 1666 року зібратися в Кам’янці для вироблення тактики боротьби з повстанцями. 1667 року нове розорення принесло вторгнення ординців. 1670 року за розпорядженням коронного гетьмана Яна Собеського в Дунаївцях отаборилася польська залога.

1671 року, рухаючись у складі польського війська з-під Кам’янця на Бар, німецький дворянин Ульріх фон Вердум записав у щоденнику: « При цьому місці, Медоборах, праворуч видно два малі села, а ліворуч – одне, виглядали вони спустошеними. З цього місця через гору, тоді багнистою рівниною до Зеленець (Зеленча. – ВП.) дві з половиною милі. Це злиденне спустошене село. Всі поля лежать облогом. Біля лісу, по праву руку, лежить село, а дещо далі з того ж боку замок і спорожніле село Балин».

1672р на Поділля прийшла нова біда – вторглись турецько-татарські війська. 5 серпня вони оточили головний форпост краю – Кам’янець. У його обороні відзначилися шляхтичі з Дунаєвеччини – власники ступинецького й тинянського маєтків ротмістер Єжи Володийовський та подільський хорунжий Войцех Гумецький. Перший, на свій кошт набравши загін кінноти, влився у двохтисячний гарнізон Кам’янця, очолюваний генералом землі подільської М. Потоцьким, робив сміливі вилазки, знищуючи живу силу противника. Другий теж доблесно захищав подільську твердиню, а його дружина Ізабела доглядала поранених в оточеному місті. Подвиг Є. Володийовського оспіваний в трилогії Г. Сенкевича, зокрема – у романі «Пан Володийовський» та в «Реляції взяття Кам’янця турками», написаній учасником оборони Кам’янця, летичівським стольником Станіславом Маковецьким. Біля Кам’янець-Подільського кафедрального костьолу встановлено пам’ятник Є. Володийовському у вигляді обрубаного ствола могутнього дерева з надписом: „Pamieci pana pulkownika Jerzego Wolodyjowskiego – Hektora Kamienieckiego”. А 1999 року в приміщенні костьолу з’явилася меморіальна дошка, виготовлена київською фірмою „Камінь України” за ескізом Г.Якубовського. На ній зазначено: „В пам’ять про Юрія Володиєвського, „Гектора Кам’янецького”, який був ідеалом лицарства і шляхетності”.

Кам’янець впав. Турки розмістили в місті гарнізон, що налічував у різні часи від 6 до 8 тис. військ під началом Галіль-паші. У Кам’янецькому ейялеті був проведений перепис, на населення накладено податок. За переписом близько 1680 року у податкові списки попали Шатава, Залісці, Балин. У Шатаві проживало 32 сім’ї та 8 одинаків, у Залісцях – 26 сімей та 11 одинаків, у Балині – 12 та 2 відповідно. У реєстрі зафіксовано 25 видів податків грошових і натуральних. Громада могла заплатити податок грішми, якщо не мала змоги розрахуватися натурою. Ці три села Дунаєвеччини мали заплатити за рік 26620 акче.

Дунаївці й села були втягнуті в протиборство між Туреччиною і Польщею. З „Реляції” дізнаємося, що турецькі окупаційні власті мали намір розташувати в Дунаївцях свою залогу, але це їм зробити не вдалося. Можливо цьому завадив польський загін, розташований в Дунаєвецькому укріпленні. Звідси поляки здійснювали походи під Кам’янець, до оточуючих сіл з метою блокади турецького гарнізону. У січні 1674 року один з таких загонів, що повертався до Дунаївців, турки наздогнали й розгромили біля Шатави.

З початку 80-х років XVII ст. Польща перейшла від спроб взяття Кам’янця штормом до жорсткої блокади. 6 листопада 1684 року кам’янецький єпископ Станіслав Воєнський повідомляв польському представникові при папському дворі: „Ми спустошили решту країни навколо Кам’янця, щоб його численна залога не могла дістати харчів і, не задовольняючись тим, забрали з собою і перенесли в інші сторони мешканців усіх близьких сіл і містечок, щоб і далі не було рук до обробітку землі, що незабаром призведе цю залогу до останнього відчаю”. У списках населених пунктів Поділля на 1681-1682 рр. серед 868 поселень знаходимо 31 село Дунаєвеччини. Але тільки у восьми з них були мешканці (Балин, Блищанівка, Великий Жванчик, Дунаївці, Залісці, Ступинці, Рудка, Смотрич). Тиск на Туреччину посилився після створення 1683 року «Святої Ліги» - коаліції європейських держав, спрямованої проти Порти, взяття ряду стратегічних об’єктів у Молдавії, приєднання до Ліги Росії. У результаті Карловицького договору 1699 року Польща повернула здобуті молдавські міста, а Туреччина відреклася від Кам’янця-Подільського. Комісію по прийняттю міста очолив генерал Мартин Контський, до її складу входив власник Тинної - син Ізабели й Войцеха Гумецькаго, загиблого при обороні 1672 року, Стефан Гумецький, воєвода Подільський. Він же й склав звіт про роботу комісії, який засвідчив трагізм як Кам’янця, так і населених пунктів повіту.

Розорене війнами місто занепало, назва Дунайгород забувалося. 1657 року володарі Дунаєвецького ключа Станіславські попали в немилість польського короля, були засуджені до вигнання, маєтності конфісковані і передані вінницькому старості Андрію Потоцькому. 1711 року датський посланець при імператорі Петрі І Юст Юль зазначив у своїх записках, що Дунаївці були розорені і малолюдні, хоча оточені стінами й мали невелику цитадель. У цей час вони належали Яну Конецпольському , а господарював на його землях орендатор Мартин Крузер.

Польська адміністрація, що повернулася на звільнену територію, посилила тиск на українське населення, відновлювала старі форми феодальної експлуатації, переводила православних в унію. У відповідь селяни й міщани вдалися до різних форм протесту, у першу чергу – до втечі у нові більш сприятливі для життя місця. Дунаївчани приєдналися до великого повстання на Правобережній Україні, очоленого Палієм, Абазиним, Самусем. 1702 року в Дунаївцях діяв великий повстальний загін, мав свого полковника, виганяв шляхту з маєтків. Спіймавши шляхтича Сузького, міщани доставили його до полковника, а потім голого залишили в лісі, прив’язавши до дерева.

У 1729-1747 рр. містом володіли князі Любомирські, з середини XVIII ст. – Станіслав Потоцький, воєвода Познанський, а потім – Петро Потоцький.

Згодом ключ Дунаєвських маєтків придбали брати Красинські – Адам, біскуп кам’янецький, та Михайло, підкоморій рожанський. Вони опинилися в центрі протистояння між королівською владою, підтриманою російською імператрицею, та магнатами й шляхтою, незадоволеною королівськими реформами, особливо – урівнянням в правах православних і католиків Речі Посполитої. Проти цього виступив і біскуп кам’янецький Адам Красинський. У різних кінцях держави формувалися шляхетські об’єднання (конфедерації). На Поділлі вона носила назву Барської. Саме в Бару 29 лютого 1768 року був підписаний акт, яким рішення сейму про дисидентів (тих, хто добився зрівняння прав релігійних конфесій) було визнано недійсним, а король оголошувався позбавленим корони. Серед керівників барської конфедерації були не тільки брати Красинські, а й власник Михайлівки, Блищанівки й Гути-Блищанівської маршалок подільської шляхти Стефан Маковецький. Завдяки організаторським здібностям маршалка після закінчення турецької окупації в 50-60 роки ХVІІІ ст. була відбудована фортеця в Кам’янці-Подільському, міські мури, Старе місто забруковане й освітлене, на відреставрованій ратуші встановлений годинник. Йому належить ідея будівництва моста з Нового плану в Старе місто „Ze skaly na skle”, план водогону, що мало обійтися в 100 тис. злотих, зібраних за рахунок розповсюдження акцій. Однак здійснити задумане не встиг, бо почалася в Речі Посполитій громадянське протистояння. Проект мосту був настільки продуманий і обґрунтований, що через 100 років інженери прийняли рішення будувати міст на визначеному Стефаном Маковецьким місці. Одним будівництво зайняло не рік, як планував він, а більше 5 і обійшлося в 13 разів доржче. Він став послом конфедератів до кримських татарів, намагався схилити кримського хана і турецького султана до виступу проти Росії – союзниці польського короля, з-під Могилева він привів на Поділля загін татарів – липків. 12 травня із загоном у 1500 чоловік прибув під Кам’янець-Подільський, щоб добитися від коменданта фортеці генерала Яна Вітте передачі конфедератам частини гармат, іншого озброєння. 4 червня в Балині С. Маковецький отримав чин полковника. У цей час Дунаївці, Михайлівський замок та інші населені пункти краю були місцем постою та збройних протистоянь між конфедератами й урядовими військами. У кінцевому результаті Михайлівський замок був взятий російськими військами, а його власник заарештований і засуджений до заслання в Казань. Дунаївці біля 1782 року перейшли до племінника Яна Красинського, старости опіногродського.

Місто було причетне до виступу гайдамаків, очоленого М. Залізняком та І. Гонтою. Автор «Великого благовіста» Микола Сиротюк згадує в своєму романі «дунаєвецький благенький замок», який укривав власників сусідніх сіл від гайдамаків, був місцем страти повстанців.

Ян Красинський користувався прихильністю короля, бо зумів виклопотати привілей на чотири річних ярмарки, що значно оживило господарське життя й побут Дунаївців. Після його смерті, з 1790 аж до 1833 року, Дунаївцями володіла вдова Антоніна Красинська.

1788 року Польща ввійшла в союз з Прусією, спрямований проти Росії. А сейм, затвердивши цей договір, продекларував ряд змін: спадкове правління, свободу віросповідання, всі стани оголошувалися рівноправними перед законом, православна церква самостійною і т.п. Це не сподобалося Росії, багатьом польським магнатам, які утворили Тарговицьку конфедерацію для відміни цих реформ. Головне ядро цієї конфедерації зосередилося на Поділлі і очолював його маршал Антон Злотницький. 13 травня 1793 року з військами він виступив на Смотрич, у липні зупинився в Дунаївцях. Жив у будинку А. Красинської, яка на цей час виїхала з міста. Російські війська, що за наказом імператриці вступили в межі Речі Посполитої, зокрема – корпус генерала Дерфельдена, направляючись до Кам’янця, зупинилися в Шатаві, Гуменцях, а надалі оточили подільську столицю. Тому Дунаївці не зазнали руйнування в ході цього протистояння. 27 березня 1793 року генерал Кречетников поширив по містах і селах Маніфест про приєднання Подільського, Волинського і Брацлавського воєводств до Росії, і жителі присягнули на вірність Росії. Кам’янець прийняв присягу під тиском російських військ 21 квітня. Першим поклявся у кафедральному костьолі служити Російській імперії Антон Злотницький, призначений комендантом Кам’янця, за ним – війська, жителі міста. Так Поділля, а з ним і Дунаєвеччина, попали під скіпетр російської імператриці. Після серії адміністративно-територіальних змін була утворена Подільська губернія з центром у Кам’янці-Подільському в складі 12 повітів. Дунаївці ввійшли до Ушицького повіту. Почався новий етап в історії міста та навколишніх сіл.

Процес переходу Поділля до складу Російській імперії був тривалим і непростим. Він привів до кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя. Власниками маєтків залишилася здебільшого та ж польська шляхта, склавши присягу на вірність Росії. Власницею Дунаєвецького ключа з 14 населених пунктів – Дунаївці, Заставля, Могилівка, Січинці, Панасівка, Антонівка, Мушкутинці, Адамівка, Чаньків, Голозубинці, Іванківці, Рачинці, Вінцентівка, Замлинівка – була Антоніна Красинська.

Опис 1793 року засвідчив, що містечко розташувалося на пологому мисі лівого берега Тернавки – теперішні Міщани, а Капуцинський монастир, відкритий 1790 року, вже був «на землях могилівських». Будинки – глинобитні і кам’яні. У містечку жили 69 сімей польських міщан, 9 сімей шляхтичів, 6 родин німців-поселенців, 220 єврейських.

Місто було торгово-ремісничим, діяли цехи шевців, кравців, столярів, кушнірів, ткачів. Серед євреїв було 12 водовозів, 4 цирюльники, 10 пекарів, 9 майстрів по сріблу та міді, 8 гарберів та кушнірів, 20 кравців. 40 євреїв утримували шинки, 30 магазинчики, п’ятеро були м’ясниками. У місті проживало 6 купців третьої гільдії. Місто мало 2 кам’яних двоповерхових млини. Один з них – водяний молов на англійський манер, борошно дуже цінувалося.

Антоніна Красинська була підприємливою та енергійною власницею. Побудувала новий кам’яний будинок, 1810 року обновила парафіяльний костьол. Вона залучала до господарського життя все нових переселенців з Німеччини, Чехії і це справляло позитивний вплив на розвиток містечка.

У цей час у Дунаївцях не раз бував малолітній онук Красинської, син овдовілого генерала Вінцента Красинського Зигмунт (1912-1959), відомий польський поет. Він народився 9 листопада 1812 року в Парижі. Його хрещеним батьком був Наполеон Бонапарт. 1814 року Красинські переїхали до Варшави, де Зигмунт отримав гарне домашнє виховання. 1826 року вступив до 6 класу Варшавського ліцею, а вже через рік навчався у Варшавському університеті на факультеті права. Усі літні канікули Красинський, як правило, проводив у родових маєтках у Дунаївцях та Опіногурі. 1819 року Антоніна Красинська зробила заповіт, за яким дунаєвецький ключ записала за семирічним онуком. Але згодом за присутності біскупа своє рішення змінила. Проте Зигмунт бував у Дунаївцях ще не раз.

Деякий час жив у Женеві. Тут 2 серпня 1830 року вперше зустрівся з Адамом Міцкевичом. У товаристві поета зробив екскурсію на високі Альпи, яку описав у «Уламках Швейцарської подорожі». Хворів, лікувався у кращих європейських лікарів у Женеві, Римі. Батько прагнучи влаштувати сина на дипломатичну службу, їздив з ним до Петербурга. Але через хворобу очей Зигмунт відмовився від кар’єри дипломата і виїхав знову до Риму. Тут 1833 року працював над твором «Іридіона». 1834 року завершив найкращу свою драму «Не Божественна комедія» (видана анонімно в Парижі 1835 року). 1836 року познайомився з Юліушем Словацьким і надалі підтримував з ним зв’язки. 1841 року в познанському «Літературному тижневику» надрукував статтю «Дещо про Юліана Словацького», яка була першою спробою об’єктивної оцінки доробку поета, визначення його місця в тогочасній польській літературі. 1843 року одружився з Елізою Браницькою, відвідував Варшаву, Опіногуру, Дунаївці. Помер 23 лютого 1859 року в Парижі. Похований в Опіногурі.

1833 року після смерті Антоніни Красинської маєтки перейшли до її сина генерала графа Вікентія Красинського (1782-1858). Ще за життя матері він запросив у Дунаївці текстильників-німців, розгорнув у містечку суконне виробництво. 1830 року в Дунаївці переїхали відразу 20 німецьких сімей зі своїми верстатами, реманентом. А 1832 року тут вже діяло 3 фабрики. Для їх облаштування В.Красинський виділив близько 2 десятин землі на правах вічного чиншу з оплатою до 3 крб. на рік, і на цих землях досить скоро виросло Нове (Німецьке) місто, з’явилася кірха, школа.

Наприкінці XVIII – у першій третині XIX ст. вельми помітним на Поділлі центром економічного, політичного і духовного життя стали Миньківці з навколишніми селами, якими володів Ігнатій Мархоцький. Сучасники називали його диваком, але в історії він залишився реформатором, який випередив реформи в Російській імперії на цілих 60 років.

Відставний майор Ігнатій Сцибор-Мархоцький перебрав у володіння Миньковецький ключ маєтків 1788 року. 1 січня 1795 року скасував панщину. Прийнятий з цього приводу акт був насичений ідеями французьких просвітників: «Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хананівка, Притулія, Старик, Тимків, Побуйна, Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів, після всебічного обговорення справи в присутності громадянина Мархоцького вище пойменованих земель, а також Сеферівки та інших володінь, прийшли до висновку що, з одного боку: найвище благо, дароване Творцем Усемогутнім природи людського роду, це воля;

Що людина народилася вільною, а тому необхідно, щоб вона і помирала вільною.

Ми укладаємо дану угоду, мета якої гарантувати кожному волю, недоторканність власності, безпеку й захист від будь-якого насильства…»

Положення угоди передбачали скасування панщини й заміну її чиншем у розмірі 1 крб. 04 коп. за 1000 кв. саженів землі. Про роль І. Мархоцького серед подільської знаті свідчить і той факт, що саме йому місцеве дворянство доручило доставити до Варшави обоз вартістю в 1 млн. крб. для потреб воюючої російської армії. За його правління Миньківці перетворилися в квітуче містечко, де працювали суконна, каретна фабрики, фабрика анісової олії, цегельний, лакофарбовий заводи. Тут виготовляли папір, друкували книги, бланки для комерційних операцій. Мархоцький творив свою державу, навіть встановив кордони і прикордонні стовпи, якими відокремив землі “держави Миньковецької” від земель Російської імперії.

У його “державі” була аптеки, діяли школа, бібліотеки, театр, побачив світ “Гамлет” У. Шекспіра у перекладі польською. Сюди приїжджали з далеких міст і сіл лікуватися у гомеопата Стефані і аллопата де Герінга, а також дивитись виставки, брати участь у різних урочистостях.

1812 року до Поділля докотилися події російсько-французької війни, названої Вітчизняною. Напередодні війни на межі Волині і Поділля дислокувалася Подільська армія на чолі з М.І. Кутузовим, у Дунаївцях, Шатаві, Балині – Астраханський гренадерський полк цієї армії. Французи вторглися на територію Луцького повіту – крайня межа їх просування на південь. Однак повсемісно створювалась “лісова варта” для боротьби з наполеонівськими диверсантами. Подоляни формували 4-й Подільський полк із 1200 козаків, набраних з жителів краю. Дунаєвеччина брала участь у зборі продовольства, виставляла підводи для військових перевезень, лікування поранених. Біля старої Могилівської церкви ще наприкінці ХІХ століття стояв пам’ятник з надписом: “На сем месте покоится прах… артиллерии штабс-капитана Константина Николаевича Игнатьева, оказавшего услуги отечеству во время смертоносной брани в незабвенном 1812 году.”

Війна, розкішне життя знаті лежало важким тягарем все-таки на плечах простого народу, і в першу чергу – селянства. Продовжувалося його зубожіння. Поміщики (а серед подільського дворянства 89 відсотків складали польські землевласники) відібрали в них 20 процентів землі. Економічний гніт доповнювався релігійним, національним, жорстокими фізичними розправами, що закономірно викликало спротив – втечі, скарги, бродяжництво, підпали, вбивства і, навіть, - масові виступи.

Прикладом такої боротьби є рух, у центрі якого опинився подолянин Устим Кармалюк (1787- 1835), родом з Головчинців Літинського повіту ( нині с. Кармалюкове Жмеринського району Вінниччини). Пан Пігловський 1812 року віддав непокірного Устима в рекрути – у 4-й уланський полк, що дислокувався в Кам’янці-Подільському, звідки той утік. Так почалася його особиста багаторічна епопея боротьби з кривдниками. Устим Кармалюк був не тільки організатором збройних загонів і різних акцій, а й прапором антифеодальної боротьби, яка набирала розмаху на Поділлі, у тому числі – на Дунаєвеччині.

Народний месник не раз бував на Дунаєвеччині, мав тут своїх сподвижників, мстив панам і захищав скривджених. Про це двічі свідчив на допиті у Літині – 24 і 27 березня 1822 р.: «1821 г. шел через м. Дунаевцы и сюда достался того дня, как ярмарка была… тут до вторника побыли, сойдясь с товарищем своим Осипом…».

Не раз бував народний месник у Леонтія Джуринського в Тинній. Розповідав Л. Джуринський своєму внукові, що любив Устим гору недалеко Макова, що збирались там не раз. Було де ховатися – кінця печерам ніхто не міг знайти. Та й місце недоступне.

Громами і градом

Таврована круча…

Не раз була доля

Йому тут колюча.

Та тінь рятівливу

Давала гора.

Час не зберіг слідів, немає й документальних свідчень про перебування тут Кармалюка. А ось народ бережливо проніс через покоління розповіді, які стали легендами. Фросина Козак із Привороття, що біля Макова, розповідала, як одного разу через ліс з Макова на Кам’янець їхала стара Воскобойчиха. Грошей повну калитку везла. Скупа і жорстока була, не раз плакали від неї бідняки. Захотіла обманути Кармалюка, прикинулася біднячкою. Суворо покарав її Кармель.

Знав Устим Маліївці, мав і тут близьких людей, бував біля водопаду, печери. Тому й назвав народ гору біля Макова і печеру в Маліївцях Кармалюковими.

Навідувався відважний ватажок до Михайлівки. Якось повідомив пана, що буде зі своїми хлопцями, і велів на горі, що носить назву «Свірхи», обід готувати. Пан зібрав челядь, озброїв, у визначений час влаштував засідку. Раптом до брами під’їхала бричка з офіцером, якого супроводжували кінні вояки. Зрадів поміщик підмозі, звелів браму відкривати. Однак «підмога» накинулась на панських охоронців, пов’язала і до льоху заперла. Дісталося і панові. У призначений час обід відбувся.

В народних переказах і легендах У. Кармалюк замальовується чесним і добрим. Жителі Панасівки із вуст в уста передавали розповідь, як Кармалюк зустрів панасівську дівчину в Чорному лісі, коли вона йшла на заробітки до Мушкутинець. Мабуть, не раз спостерігав він, як молоде дівча, озираючись навкруги, щоранку бігло на роботу, а ввечері стомлене поверталося додому. Поікавився, хто вона, куди ходить. А коли взнав, що заробляє собі на святкову сукню до Великодня, подарував спідницю і черевики та й відпустив.

Певний відгук на Дунаєвеччині мало польське повстання, що вибухнуло в листопаді 1830 року у Варшаві і було спрямоване на відновлення незалежної Речі Посполитої в старих кордонах. У нашому краї повстання знаходило підтримку з боку польської шляхти, духовенства, дунаєвецьких монахів-капуцинів. Після поразки повстання був конфіскований маєток Мархоцьких, а його власник Карл Мархоцький висланий, 1832 року закритий монастир капуцинів у Дунаївцях. Ієромонах Марцелян Підчашинський містечко не покинув, вів агітацію серед населення, „дерзко говорил о правительстве по случаю упразднения римо-католического монастиря”. Він був висланий до Кам’янець-Подільського кармелітського монастиря під нагляд. З Минківців до Дунаївців була перевезена друкарня, якою розпоряджався Йосип Вагнер. Так було покладено початок друкарської справи в містечку.

З приєднанням Поділля до Росії дальшого розвитку набуло духовне життя, вістрям своїм спрямованим на деполонізацію краю, його русифікацію. Важлива роль у вирішенні цих завдань відводилася освіті. 1822 року на Поділлі налічувалося 40 великих шкіл, навчалося 900 учнів. Дунаєвецька вважалася однією з кращих. У містечку діяла і єврейська школа. Ще 1793 року люстратори зафіксували, що школу обслуговували четверо євреїв. Із заснуванням німецької колонії в Дунаївцях 1834 року почала працювати школа для дітей колоністів, її вів Карл Брікс. 1836 року вона стала двокласним євангельсько-лютеранським училищем і розміщалася в кам’яному двоповерховому будинку в центрі містечка, мала трьох учителів. У двоповерховому приміщенні капуцинського кляштора (нині – навчально-профорієнтаційний центр) протягом 1848-1855 років працювало духовне училище, де навчалися в першу чергу діти православного духовенства та прихожан. Його наглядачем був священик Вознесенської церкви Павло Вартмінський. Училище згодом було переведене до Привороття.

1833 року в родині чехів-колоністів народився Владислав Іванович Заремба (1833-1952), майбутній композитор, викладач музики. Ймовірно навчався в одній з дунаєвецьких шкіл. Музичну освіту здобув у Кам’янці-Подільському в братів Йосипа та Антона Коціпинських. Останній відомий як етнограф, фольклорист, композитор, укладач збірки українських пісень під назвою „Пісні, думки й шумки руського народу на Поділлі, Волині й Україні”, автор відомої пісні „Ґандзя”. Він привив Владиславу любов до народної пісні, що значно вплинуло на його музичний стиль. Якраз у роки навчання Владислава Заремби в Кам’янці на Поділля прибув Тарас Шевченко, що справило велике враження на юнака й згодом відобразилося на його творчому доробку.

Це сталося восени 1846 року. Тридцятидворічний співробітник тимчасової комісії для розгляду давніх актів Т.Г.Шевченко отримав розпорядження генерал-губернатора Д.Бібікова побувати на Волині і Поділлі, щоб зібрати „різні відомості про народні перекази, оповіді про кургани, старовинні пам’ятки, а також – старовинні акти, папери і т.п.”

У науковій літературі не має єдиної думки про Шевченків маршрут на Поділлі. Останнім часом з’явилися дослідження, що включають у схему маршруту нові населені пункти нинішнього Дунаєвецького району – села Миньківці, Соснівку (тоді – Сцібори), Рахнівку. Шлях назад проліг через Тинну попри Балин, Смотрич, Рудку, Лисогірку, Тернаву, Тернавку, Томашівку. На жаль, ні він сам, ні Трохим, що супроводжував і вів записи, не залишили заміток про Дунаєвеччину. Але, допускаємо, якщо їхав він з цілком ясною метою і планами, та ще й таким „швидкохідним транспортом”, як кінна повозка, то не міг не звернути увагу на розбудовані І.Мархоцьким Миньківці, не зацікавитись чудакуватим графом, а також – „Подільським Манчестером” – дунаєвецькими суконними фабриками, що набирали розмах у своїй діяльності.

Звісно, не відав він, що саме о тій порі в губернському місті опановував музичну науку, вбирав своєю тонкою душею подільський пісенний колорит тринадцятилітній дунаєвчанин Владислав Заремба, щоб згодом вибухнути романсами „Дивлюсь я на небо”, „Повій, вітре, на Вкраїну”, піснями „Ой місяцю, місяченьку! Не світи нікому”, „Козак виїжджає, а дівчина плаче”, „Віють вітри”, „Сонце низенько”. Під впливом приїзду відомого поета і художника на Поділля, після ознайомлення з його «Кобзарем» Владислав Іванович написав більше 30 пісень і романсів на слова Т.Шевченка. Можливо не всі музичні транскрипції композитора зуміли відобразити силу й експресію кобзаревого слова, але деякі завдяки щирому мелодизму, зворушливості, як от – „Якби мені, мамо, намисто”, „Утоптала стежечку”, „Якби мені черевички”, „Калина” живуть донині.

1850 року граф Вікентій Красинський продав Дунаївці Віктору Скибневському, власнику сіл Мазники, Охримівці в Летичівському повіті. Він встановив для селян містечка та навколишніх сіл диференційовані податки: тяглі господарства сплачували 10 крб. річних та відробляли 16 днів панщини, ті, що не мали робочої худоби, – 6 і 16 відповідно, селяни-городники – 3 крб. 50 коп.

Центральний державний історичний архів у Києві зберігає досить яскраву ілюстрацію нестерпного становища подільського селянства напередодні реформи кріпосного права 1861 року. Мова йде про чанківських селян, які 1857 року вдалися до акту масового протесту проти свавілля, що чинилися в маєтку поміщика Скибневського. Чанківські кріпаки відчували великий брак орної землі. З попереднім власником графом В. Красинським ще якось знаходили спільну мову, він давав можливість досить дешево користуватися лісом, пасовищем, можна було прикупити шмат панської землі. Новий власник Віктор Скибневський, прагнучи якомога швидше повернути затрати на купівлю Дунаєвецького ключа, посилював визиск. Почав із зміни ділянок, кращу землю Івана Волошина, наприклад, забрав – до фільварку, а йому дав неудоби. І це був не одинокий факт. Підвищив ціну за користування лісом, ні на паливо, ні на будівництва придбати деревини було не можливо. Заорав пасовище.

Весною велів своїм реманентом засіяти в першу чергу панські лани. Селянські поля були засіяні в пізні строки, а подекуди пустували. На інвентарні правила управитель уваги не звертав. У пік робіт заставляв працювати по 5-6 днів на тиждень, відробляти панщину навіть за померлих і хворих, хлопців 19-20 років і дівчат 17-18 років працювати два дні за один. Григорію Лагодюку зарахував два колеса за один день панщини, а він у день міг зробити лише одне. Експлуатувалася навіть дитяча праця. На Благовіщення за наказом управителя Антона Андрусевича чаньківські діти були зібрані на фільварок Меланія збирати перій. Майже тиждень утримували їх на роботах, на ніч запирали до курника, де діти спали, «ні ївши, ні пивши».

Не в кращому становищі була прислуга, на Меланському фільварку працювала людина без нормального харчу, одягу, взуття. Свавілля і жорстокість чинив Антон Андрусевич і його помічник Марко Ватраль. Вони заставляли по драбині на молотарку виносити 5-8 снопів. Непокірних жорстоко карали – 20-30 ударів прутом. Семена Олійника прикажчик забив у колодки, 5 днів утримував на хлібі й воді. Той захворів і помер. Після чергової екзекуції зійшов з розуму син Михайла Мазура. Вагітну дружину Федора Яцкова примусили виносити солому на скирту. Вона зірвалася, покалічилася й померла. А чоловіка через якийсь час заставили відробляти панщину за померлу дружину.

Попередній 1856 рік був неурожайний – страшний градобій завдав непоправної шкоди. Довелося звертатися до запасного магазину за позичкою. А це нова кабала: або поверни, або відроби. Дошкуляв солдатський постій. Москалі спустошували сади, городи, вирізали курей. Чаньківчани вимушені були виділити 39 підвід для перевозки провіанту зі Старої Ушиці до Могилева. Станіслав Танасюк, Ананій Кардаш, Павло Підлісний, Василь Ковальчук, Яків Димитрук, Григорій Лагодюк отримали від касира Назара Танасюка в присутності соцького Івана Гулеватого якісь копійки, а решта селян вкотре залишилася в накладі.

Не витримавши визиску й наруги, селяни звернулися зі скаргою до поміщика та станового пристава. Однак їм пригрозили, мовляв кріпаки та містечкове населення розпустилося за графа Красинського, який майже безвиїзно жив у Варшаві. А Якова Басистого для страху було виселено з Чанькова в Поріччя. Однак селяни не заспокоїлися. Вони знайшли дворянина Василя Крижанівського, який задресував за їх підписами скарги губернатору, ушицькому повітовому предводителю дворянства. Справа дійшла до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора і була взята на контроль. Розглядом скарги зайнявся предводитель дворянства. 22 червня 1857 року викликав у Дунаєвці 25 селян, що підписали скаргу. Але натомість прийшло – від малого до старого - все село. Коли почали викликати по черзі тих 25, що підписали скарги, селяни вчинили крик, чим привернули увагу жителів Дунаївців. Справа набирала небажаного розмаху, тому власті почали шукати компромісу. Старший син В.Скибневського – Людомир обіцяв звільнити з роботи А.Андрусевича та М. Ватраля. Наступного дня селян зібрали у чаньківській церкві, де їм „внушили опять должное повиновение своему владельцу и его управляющему”.

Накал селянської боротьби наростав, стримувати його ставало все важче.

1859 року, після смерті батька, Дунаївці з могилівським, заставським, січинецьким, панасівським, мушкутинецьким й антонівським фільварками перейшли до Броніслава Скибневського, який до 1874 року жив у містечку. Саме за нього відбувалися зміни, передбачені реформою1861 року. 83 селянських двори в Дунаївцях отримали 309 десятин землі (в середньому по 3,7 дес.на двір), за яку мали сплатити – близько 9900 крб. Процес викупу землі проходив не просто. Селяни скаржилися, що Б.Скибневський урізав наділи, дав гірші землі, віддалені від містечка, прибрав громадський вигін. Великі проблеми для жителів міста створювала збудована поміщиком гребля, із-за чого кожної весни їх городи затоплювало. Крім того воду забруднювали відходи з панської бойні.

Пограбування селян у ході викупу було типовою картиною. 168 дворів маківських селян, наприклад, одержали 474 десятини землі, за яку мали заплатити 27847 крб. За свої «благодіяння» Раціборовський вимагав понад ціну землі ще п’яту частину суми. Коли ж селяни запротестували, звелів привселюдно висікти Івана Кушніра, Федора і Миколу Максимових, Юська Грищука, Федора Костюка та інших.

Рідкісними були факти викупу селянами за готівку навіть присадибної землі. У Блищанівці, наприклад, його здійснили тільки четверо господарів. До нас дійшла пам’ятка тих часів – договір про викуп однієї десятини восьмисот шестидесятисеми саженів землі жителем Блищанівки Яковом Івановичем Прокопчуком у поміщика Миколи Маковецького. Цей шмат землі обійшовся йому в 139,27 срібних рублів. Поміщики, як правило, фіксували в купчих ряд заборон. «Винокурение, пивоварение, оптовая и роздробительная продажа горячих напитков состоит в исключительном пользовании и розпоряжении помещика Маковецкого, поэтому крестьянин Яков Прокопчук и наследники его ни в коем случае не имеют права и не должны на приобретенной им усадебной земле устраивать питейные заведения или временные выставки для роздробительной продажи горячих напитков без согласия на то помещика», - гласив типовий для всіх запис договору.