З досвіду роботи районної творчої групи
жүктеу/скачать 3.73 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- 1. 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (Звягелі) народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка).
- У 1879 році родина Косачів переїхала в місто Луцьк.
- 4. У 1880 році Леся написала свій перший вірш «Надія».
- 6. 1881 року Леся сильно застудилася.
- 8. У квітні 1882 року, коли Леся жила в Колодяжному, у неї заболіла рука, і дівчина змушена була кинути гру на фортепіано.У 1883 році восени Лесі зробили операцію лівої руки.
- 9. Влітку 1884 року Леся з матір’ю, Михайлом та Ольгою відвідує урочище Нечимне (нині Лісова Пісня), що біля Колодяжного.
- У 1889 році бере активну участь у роботі гуртка „Плеяда” .
- 13. У 1895 році помер М. П. Драгоманов. Леся повертається з Софії, зупиняється у Львові, перебуває в Колодяжному, Києві; пише цикл „Невільничі пісні”.
- У 1898 році живе в Ялті, Одесі, Гадячі, Києві. Пише вірші „Зоря поезії”, „У пустині”, „Забута тінь” та інші. Перекладає уривки з „Каїна” Дж. Байрона, „Макбета” В. Шекспіра.
- 20. У 1910 році живе в Єгипті, Києві, на Кавказі (Телаві, Кутаїсі).
- 21.У 1911 році перебуває в Єгипті (Гелуан), Одесі, Києві, Кутаїсі, Хоні (Цулукідзе). Написала драму-феєрію „Лісова пісня”, цикл „З подорожньої книжки”, закінчила поему „Адвокат Мартіан”.
- 22. У 1912 році письменниця живе в Хоні, Кутаїсі, Єгипті. Написала драму „Камінний господар”, поему „Ізольда Білорука”.
|
Дійові особи Леся Українка Олена Пчілка, її мати Ольга Косач-Кривинюк, сестра поетеси Климент Квітка, чоловік Іван Франко Михайло Павлик Олесь Гончар Леонід Первомайський (Ролі виконують учні, які напередодні пройшли спеціальний інструктаж; уривки листів, документів, спогадів зачитуються ними на місцях; учитель виконує роль фасилітатора (той, що полегшує, сприяє) – вибудовує з цих матеріалів маленьку п’єску, де головною дійовою особою є Леся Українка; столи розміщені у класі літерою П). Учитель. 1. 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (Звягелі) народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка). Олесь Гончар: „Росла й виховувалась Леся в середовищі демократично настроєної української інтелігенції, рід вела свій од „людей порядних, не пустодухих, не змізернених; дід Лесин був декабристом, тітки зв’язані з народовольцями, дядько її — Михайло Драгоманов, улюблений Лесин наставник, змушений був жити в еміграції, продовжуючи справу, колись розпочату Герценом; друзями родини були такі люди, як Лисенко, Старицький. Добрим словом годиться сьогодні згадати турботливого батька Лесі — Петра Антоновича Косача — і матір її — відому нашу письменницю Олену Пчілку, уважну виховательку й невтомну громадську діячку, чиї риси характеру, вольовита вдача, передалися і її геніальній дочці. Додамо лише, що разом із родинно близькими людьми майбутню поетесу формувала, виховувала й готувала до творчого подвигу вся тодішня передова Україна”. („Письменницькі роздуми”, Київ, 1980, с. 59). Ольга Косач-Кривинюк: „Леся Українка була всього на 1,5 року молодша за свого брата Михайла - Мишу. З самого найменшого малку і все життя вони мали одно до одного не лише правдиво братерські почуття, а були найщирішими приятелями, найвірнішими друзями. До початку 13-го року Лесиного життя вони однак були у всьому нерозлучні: разом бавилися, разом читали, разом вчили, разом розважалися... Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом з ним, то в 4 роки вона вже зовсім справно читала... Найлюбішими книжками малих Лесі й Миші були томи трудів Чубинського з казками та піснями, сербські народні думи й пісні в українському перекладі, міфи стародавніх греків та ще книжка про подорожі різних славних мандрівників. Ті книжки вони знали мало не напам’ять. Крім тих книжок, вони читали багато й інших, бо обоє були дуже охочі до читання”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 41—42).
„У еллінів, великих поетів античності, прекрасні створіння народжувалися з моря, з піни морської. Про нашу ж поетесу можна сказати, що вона разом зі своєю поезією народжена була морем народного життя”. (Альбом „Леся Українка”, с. 9). Учитель. 2. Знайомитися з народною творчістю Леся почала ще в Новограді-Волинському. Літом 1876 року в селі Жабо-риці Леся вперше почула розповіді про мавку. Ольга Косач-Кривинюк: „Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с.Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, і брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони проймалися там українським народним духом... Жаборицькі пісні, казки, різні повір’я, звичаї, купальські, жнив’яні і т. д. Леся добре пам’ятала і часто згадувала. З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народні узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілась на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки”. (Доцільно показати учням фотокопію деяких Лесиних вишивок, вміщену в альбомі „Леся Українка”, с. 20,„Спогади про Лесю Українку”, с. 36).
Ольга Косач-Кривинюк: „Леся розказувала, що вони з Мишею та іншим дитячим товариством дуже любили ходити до руїн Луцького замку, що там у них відбувалися різні ігри, й „поважні” зібрання. Історію замку і подій, що в ньому відбувалися, вони добре знали. Луцький замок Леся згадує у своєму вірші „Віче”, написаному 10.08.1901 року...” („Спогади про Лесю Українку”, с. 46). Учитель. 4. У 1880 році Леся написала свій перший вірш «Надія». Ольга Косач-Кривинюк: „Весною 1879 року заарештували в Петербурзі... батькову сестру, нашу „тьотю Єлю”, енергійну людину, разом з тим дуже добру та справедливу... Про тітчин арешт, а далі (у травні 1879 року) й заслання Леся довідалася через кілька місяців уже в Луцьку. Звістка ця дуже вразила й засмутила Лесю, і Леся під впливом її в Луцьку в кінці 1879 чи на початку 1880 року написала свого першого вірша „Надія”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 48). Учитель. 5. У цьому ж році тітка Лесі Олександра Антонівна Косач-Шимановська, учасниця руху революційного народництва 70-х років, переїздить з двома своїми синами в Луцьк до Косачів, а в цей час її чоловіка Бориса Шимановського було заслано до Сибіру. Ольга Косач-Кривинюк: „Тьотя Саша тоді в Луцьку, як приїхала, почала вчити Лесю грати на фортепіано, на тому самому, „Лесиному”, як воно завжди у нас звалося, бо мама купила його „для Лесі” ще 1876 року, що до нього потім Леся написала вірша „До мого фортепіано” (15 березня 1890 року). Ця наука зробила їх відносини ще ніжнішими, ще прихильнішими, бо Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші імпровізації-композиції, а тому до своєї першої учительки музики мала ще й почуття великої вдячності”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 47—48). Учитель. 6. 1881 року Леся сильно застудилася. Ольга Косач-Кривинюк: „1881 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро тому і від того, як тоді думали, вона заслабла: у неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді вже була дуже терпляча, аж плакала від болю... Од тої пори треба датувати початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала (мала настільки сильну волю, що могла жартувати і з таких речей) „тридцятилітньої війни” з туберкульозом, бо то був не гострий ревматизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас, а потім розгорівся знову”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 48). Учитель. 7. Зимою 1881 року разом з братом Михайлом Леся вчиться за програмою чоловічої гімназії під керівництвом приватних учителів, бере уроки гри на фортепіано в Ольги Олександрівни Деконор, дружини М. В. Лисенка. Олена Пчілка: „...Наступив час, коли діти підросли і їм довелось спізнатись із шкільною наукою, і ми стали думати про те, що для науки дітей доведеться на якийсь час переїхати до Києва. На зиму р. 1881—2 ми й переїхали сюди — я з дітьми; чоловік лишився на службі в Ковелі. Жили ми тоді в Києві дві зими (81—2, 82—3 рр.), на літо виїжджаючи до Колодяжного. У Києві ми оселилися на тихій Стрілецькій вулиці. До нас ходили вчителі, запрошувані для науки дітей репетитори-студенти. Леся переходила той курс, що й Михайло. На уроки музики приходила до нас Ольга Олександрівна Лисенкова... Що ж до курсу гімназичного, то Леся разом з Михайлом учила й класичні мови — грецьку з латинською, навіть тоді ж на Стрілецькій вулиці переклала одну пісню Овідія”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 86). Учитель. 8. У квітні 1882 року, коли Леся жила в Колодяжному, у неї заболіла рука, і дівчина змушена була кинути гру на фортепіано.У 1883 році восени Лесі зробили операцію лівої руки. Ольга Косач-Кривинюк: „В Колодяжному Леся виконала з деякою допомогою брата Михайла велику етнографічну роботу: записала од різних колодяжненських людей та від одної жінки з села Біліня... дуже багато пісень... Перед текстом кожної пісні наклеєна була смужка нотного паперу, з нотами мелодії тої пісні”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 37—38). Учитель. 9. Влітку 1884 року Леся з матір’ю, Михайлом та Ольгою відвідує урочище Нечимне (нині Лісова Пісня), що біля Колодяжного. Ольга Косач-Кривинюк: „Навколишня чарівна природа захоплювала сестру. Разом з матір’ю ми побували в урочищі Нечимне біля села Скулин, в 15 кілометрах від Колодяжного. Дрімучий ліс. Ночували ми в хатці селянина — дядька Лева. З хатки, у якої було лише три стіни, відкривався вид на лісове озеро. Тут у сестри зародилася думка про „Лісову пісню”, яку вона написала років через двадцять. Три дні, проведені в оточенні незайманої природи, справили враження на все життя”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 52). Учитель. 10. У 1888 році їде у Варшаву на консультацію до лікарів. Для хворої правої ноги Лесі було виготовлено протез, їздила на лікування в Одесу. Написала вірші „Чого то часами...”, цикл „Подорож до моря”, „Пісня”, „Остання пісня Марії Стюарт”. Іван Франко: „Се перший раз у поезії Лесі Українки відзивається соціальна нота (у циклі „Подорож до моря”). Досі вона любувалася природою, витала в сфері якихсь абстрактних людських відносин і абстрактного патріотизму, відтепер вона почне пильніше придивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає і щоденне горе, і великі, ідеальні змагання до свободи і рівності”. (Альбом „Леся Українка”, с. 38). Учитель. 11. У 1888 році, перебуваючи в Києві, Косівщині (на Сумщині), Одесі, Колодяжному, пише „Завітання”, поему „Самсон”, перекладає „Одіссею” Гомера, „Гірську ідилію” Гейне, „Бідні люди” В. Гюго, удосконалює знання іноземних мов. У 1889 році бере активну участь у роботі гуртка „Плеяда”. У 1890—1891 роках перебуває в Києві, Криму, Колодяжному, Луцьку, працює в гуртку „Плеяда”, захоплюється музикою Мендельсона; пише поезії „До мого фортепіано”, „На давній мотив”, „Веснянка”, „Contra spem spero!”, цикли „Сім струн”, „Кримські спогади”, „Зоряне небо”, „Сльози-перли” та інші; працює над навчальним посібником для молодшої сестри „Стародавня історія східних народів”. У 1891 році Леся в супроводі матері виїздить до Відня на консультацію до лікарів, зупиняється у Львові, зустрічається з І.Франком, М. Павликом, В. Гнатюком. Повернувшись із Відня, зупинилась у Луцьку, а потім виїхала до Колодяжного; у Колодяжне прибув І. Франко з дружиною і синами; Леся з матір’ю виїхала в Крим, написала тоді „На човні”, „Заспів”, „Безсонна ніч”, „Негода” та інші, статтю „Про переселенців у Росії”, записує пісні. Леся Українка . ( Із листа до М. П. Косача від 25 лютого 1891 року, Відень): „Любий Михайлику! ...Якщо правда, що тут, у сій стороні, я почуваю себе якось вільніше, то знов же ніколи і нігде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут, у вільнішому краю. Мені не раз видається (ти знаєш, як розвита у мене „образна” думка,— отже, не здивуєш), мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то певно, мене ще гостріше дійматиме, і страчу я останній спокій, який там у мене ще був; та дарма, я о тім не журюся! Не про спокій: треба нам тепер дбати”.
„Любий дядьку! ...Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...” (Із листа до М. Драгоманова від 21 січня 1891 року, Колодяжне): „Любий дядьку! ...За чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних! ...Мені завжди здається, що коли де можна добачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях та в коломийках...”
„...Леся так просто ошоломила мене своїм образованням: та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка... Ми говорили з нею дуже довго; і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти і людського життя”. (Альбом „Леся Українка”, с. 58). Учитель. 12. У 1892 році Леся Українка написала вірші „Досвітні огні”, „Сосна”, „Сон літньої ночі”, поему „Місячна легенда”, працює над поемою „Роберт Брюс, король шотландський”; у Львові виходить „Книга пісень” Генріха Гейне” у перекладі Лесі Українки і Максима Стависького. У 1893 році живе в Гадячі, Одесі, Колодяжному, Києві. За поетесою встановлюється негласний нагляд департаменту поліції. Вийшла збірка „На крилах пісень”, яку високо оцінив І. Франко. Завершила поеми „Роберт Брюс, король шотландський”, „Давня казка”. О. Маковей надсилає Лесі Українці розрізненими аркушами заборонену в Росії збірку „На крилах пісень”. У 1894 році навчається в малювальній школі М.І.Мурашка в Києві; у травні виїжджає до Болгарії в гості до дядька М. П. Драгоманова; зупиняється на короткий час у Львові, де отримала збірку „На крилах пісень”. Леся Українка. ( Із листа до М. Павлика від 19 квітня 1895 року, Софія): „Шановний друже! ...Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя. Недарма ж я навчилась по-англійськи, далебі, читаючи твори великих письмовців англійських XVII ст., думаєш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX в., коли ми так ганебно пропадаєм та ще й мовчки?.. Рік на чужині... Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і в рідній землі. Не з тим почуттям я вертатимусь додому, з яким вертаються інші вільні люди. Знаєте, як у тій пісні: „Ой, неволя, неволя бусурменська, розлучила ти мужа з жоною, матір з дочкою...” Учитель. 13. У 1895 році помер М. П. Драгоманов. Леся повертається з Софії, зупиняється у Львові, перебуває в Колодяжному, Києві; пише цикл „Невільничі пісні”. У 1896 році живе в Києві, Колодяжному, її обрано членом Київського літературно-артистичного товариства, написала ”Поет під час облоги”, „Товаришці на спомин”, „Грішниця”, „Слово, чому ти не твердая криця”, „Відгуки”, драматичний твір „Блакитна троянда”, статтю „Голос однієї російської ув’язненої” та інші твори; прагне опублікувати в одній з прогресивних французьких газет „Голос однієї російської ув’язненої”. Леся Українка .( Із листа до Л. Драгоманової від 18 листопада 1896 року, Київ): „Дорога моя дядино! „...Да, были хуже времена, но не было подлей!” А все-таки мені хочеться, щоб з Росії дійшов хоч один протест проти такої профанації поезії і хисту, якої допустилися французи за сей рік у Версалі... „Молчание — знак согласия” — так думали, певне, ті студенти російські, що послали протест проти поздравленія їх з коронацією від бельгійських студентів”.
„Люба моя дядино! ...У Києві було багато обисків та арештів, поліція забралась навіть в самий університет і там обшукала лабораторію і навіть кабінет одного професора. Після сього почали хапати студентів, між іншим ухопили одного нашого доброго знайомого, і се навело нас на великий смуток, та не минув він і тепер, бо товариш і досі ще сидить, а по городі і досі ганяють „летучие отряды”. Се вже третій погром за сей рік!..”
„Шановний друже! ...Дуже прошу, перешліть мого листа п. Кобилянській. Ви, певно, знаєте її адресу. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним виступом, і вона мене дуже інтересує яко талант і яко людина”. (Із листа до М. Павлика від 7 червня 1899 року, Берлін): „Шановний друже! ...Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного таланту), то звернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т. є., як мають наприклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою... Познайомилась недавно (листами) з Кузьмою. Треба постаратись щось передати йому, тільки для сього мого власного бажання трохи мало,— я сама подібна до героя моєї „Давньої казки”,— що то тільки й мав талан до віршів не позичений, а власний. Бувають часи, коли мені хотілось би стати капіталісткою, такий час, між іншим, тепер. Що ж, коли належу до народу, у якого літератори мусять бути безсеребряниками або шукати іншої роботи, чи — іншого народу!.. Пишіть, що і кому маю від Вас сказати на Україні, може, маєте діло, я вивчу напам’ять і скажу”. Леся Українка. ( Із листа до О. Кобилянської від 23 липня, 4 серпня 1899 року, Гадяч): „Дорога товаришко! ...Мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий (після кам’яного Берліна я вмію се шанувати), людей не занадто багато, може, Вам здасться й замало. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і Шопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії. Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що „українішої” й нема. Гойдаючись в гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть Біг. Ви, може, що нового тут напишете, лісовий гомін, може, навіє на Вас нові мрії та думи”. ( Із листа до О. Кобилянської від 16, 17 жовтня 1899 року, Київ): „Дорога панно Ольго! ...Будьте ласкаві, подякуйте п. Стефаникові від мене за його „Синю книжечку”..., я зробила б це сама, та не знаю його адреси. Гарні його нариси, тільки сумні невимовно... врешті, вся наша література веселістю не відзначається, часом як начитаюсь її (не виключаючи і власних творів), то так і хочеться сказати з розпачем Гамлета: „Най д’явол носить смуткове вбрання, а я надіну ясні кармазини!..” Учитель. 15. У 1900 році Леся Українка передає для журналу „Жизнь” рукописи статей „Два направления в новейшей итальянской литературе”, „Малорусские писатели на Буковине”. Відвідує у Петербурзі сестру Ольгу, у Дерпті — брата Михайла, у Ризі — тітку Олену Антонівну, у Мінську— С.Мержинського. Пише цілий ряд поезій: „Забуті слова”, „Епілог”, „Жертва” та інші. У 1901 році у Мінську доглядає тяжко хворого Сергія Мержинського (січень — березень). 3 березня С. Мержинський помер. У Львові зустрічається з І. Франком, М. Павликом, художником І. Трушем. Гостює в Чернівцях у Ольги Кобилянської. Написала драматичну поему „Одержима”, вірші „Королівна”, „Віче” та інші. Леся Українка. ( Із листа до О. Кобилянської від 29 січня 1901 року, Мінськ): „Любий, далекий лотосовий квіте! ...Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщиріший). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну... А я весни так боюся, так боюся, як... того, чого не можу назвати. І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться... В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба”. (Із листа до Ольги Кобилянської від 11 лютого 1901 року, Мінськ): „Дорога моя товаришко! ...З моїм другом дуже зле... Не може слухати читання, слова не говорить і музики вже не в силі чути, тільки ще казав сьогодні: „Може, мені трошки поліпшає на час, тоді Ви мені заграєте”. Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його останнього друга. Може, через те і він такий спокійний, коли говорить про свій кінець, хоч взагалі він дуже нервовий. Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жаліє, що я раніше не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що я такого друга маю втратити !..”
„Дорогий пане товаришу! ...Мені ...дорікали дехто з товаришів, що я за всякою поезією одбиваюся од реальної, корисної роботи... І я не одну „голову скрутила”, думаючи, що сповняю громадську повинність, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на „корисну” і нікому, навіть мені самій, не видну працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила... Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, ненаписані твори, мусить мовчати?.. І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний. ...Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: ’Встань!”, щоб від гуку здригнувся в’язень, і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього... О, яке то щастя бути таким „чорноморцем”, що має голос гукнути: „Встань!” ...Такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і „прорицати, аки одержимі”, в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки. Ви он кажете, що в моїй „Одержимій” епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: „Я з того створила драму”...”
„Люба мамочко! ...В Тифлісі був теж один такий „весняний” день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора... ...Тут були бунти в усіх середніх школах, в тім числі і жіночих, в інституті „благородных девиц” і (страшно вимовити!) в „єпархіальному училищі!”.
„Шановний і дорогий мій товаришу! ...Прийшлось мені раптом виїхати в Петербург... В поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться нагадувати сій свавільній богині про її „громадські обов’язки”, так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби... Знаю, що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви,— переслідує мене сей сон!..”
„Люба мамочко! ...Хутко ти, певно, получиш від Сластьона маленьку замітку, писану або моєю, або Кльониною рукою, де буде прохання до всіх, хто теє може, помочі для Філарета Колесси, що має виїхати на Україну записувати думи. ...Екскурсія починається з Миргорода, з кобзаря Кравченка та й з самого Сластьона, що знає кілька дум, а далі Колесса, коли встигне хутко вправитись з миргородським репертуаром, поїде до інших кобзарів, яких йому вкажуть добрі люди”.
„Вельмишановний добродію! ...Тепер Ф. Колесса екскурсію ту вже відбув і повернувся до Львова з дуже добрими результатами, завдяки активній помочі д. Сластьона, що незалежно від газетної відозви узяв з самого початку на себе клопіт по організуванню всього потрібного для такої екскурсії в обсягу Миргородського повіту. В результаті Ф. Колесса записав там репертуар 4 кобзарів та історичні думи від одного лірника та й від дівчини-співачки... Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре, без порятунку, без пам’ятника навіть”.
„Люба мамочко! ...Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса — се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії і т. п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот. Особливо сфінкс — він має велику тисячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима в сфінкса!.. Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музею”.
„Люба Лілеєнько! ...Тут у моді вчитись чужих мов, от і в нас у санаторії вчаться в мене французької мови 4 (чоловіка) з них 2 ще й німецької вчаться (у мене ж), і я маю щодня 3—4 години зайняті”.
„Вельмишановний Борисе Дмитровичу! ...Перекладаю давньоєгипетські ліричні пісні (не з ієрогліфів, а з німецького перекладу), що заінтересували мене подібністю... до українських! Уже б хто сподівався! Збираюся писати єгипетські враження, але ще ні слова не написала. Хороша се сторона, і я вже звикла любити її не як чужу”.
„Дорогий товаришу! ...Я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого не здатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди). А крім того, згадайте: „О воля, найясніша ти в темницях”,—давно колись я взяла такий епіграф і з тим же правом можу повторити його й тепер. Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться”.
„Любая Лілеєнько! ...Писала я її („Лісову пісню” дуже недовго, 10—12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій; але після неї я була хвора і досить довго „приходила до пам’яті”... Далі я заходилась її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж само писання,— от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия й плечі болять, наче я мішки носила...”
„Люба мамочко! ...Успіх „Лісової пісні” серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше, що я його не сподівалась чогось... А я таки сама „неравнодушна” до сеї речі, бо вона дала мені стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша... Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку „в душі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш?— у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов „слушний час”— я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік”.
„Дорогий товаришу! ...Гнітить мене моя необразованість у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але першоджерел (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, „пахощів” давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь Волинську літопись чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків... а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети... Роїться мені в думці кілька тем — і з боротьби християнства з „релігією предків моїх”, і з часів татарських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)... Багато чого такого (не з політичної історії, а з культурної), і нічого того я не пишу „единственно от необразования”... Боже, прости мене і помилуй! Я написала „Дон Жуана”! Отого-таки самого, „всесвітнього і світового”, не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов таки драма!) зветься ”Камінний господар”, бо ідея її —перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, „лицарем волі”. (Із листа до О. Косач (сестри) від 18 жовтня 1911 року, Кутаїсі): „Любая Лілеєнько! ...„Камінний господар” мені здавався першою справжньою драмою з-під мого пера, об’єктивною, сконцентрованою, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти моєї звичайної манери...” (Із листа до Л. Старицької-Черняхівської. Початок червня 1912 року): „...Я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась нав’язлива ідея, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга,— отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина. Отак я писала „Лісову пісню” і все, що писала останнього року”. (Із листа до О. Кобилянської від 3 травня 1913 року, Мармурове море): „Дорогий хтосічку! ...Хтось дійсно, зневажаючи смерть, працював дні і ночі, працював з гарячкою в крові, а скінчивши, хорував... а прийшовши ледве не ледве до здоров’я, працював знову над уже скінченою драмою... що б зробити її короткою (вона була чи не вдвічі довша, ніж тепер), щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лаконічним, як написи на базальті, увільнити його від ліричної млявості та розволіклості... уняти сюжет в короткі енергійні риси, дати йому щось „камінного”. Я не люблю багато мережання та візерунків на статуях, а ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу...”
„Після смерті Лесі Українки 1913 р. я в 1916 р. уклав збірник всіх мелодій, записаних мною з її голосу... „Народні мелодії. З голосу Лесі Українки списав і упорядив Климент Квітка”. Частина 1-ша, К., 1917; частина 2-га, К., 1918. Видання, в якому вміщено найбільшу кількість мелодій, засвоєних Лесею Українкою; в першій частині —122, в другій частині —103...” (Спогади про Лесю Українку, с. 250, 255). Учитель. 24. 1 серпня 1913 р. в грузинському містечку Сурамі померла Леся Українка, похована в Києві на Байковому кладовищі. Леонід Первомайський: „Ні в нашому, ні в світовому письменстві; в літературах і розвиненіших і відсталіших від української, ми не знаємо письменниці, котра всенародним значенням, силою таланту та широтою і глибиною впливу на духовне життя народу дорівнювала б Лесі Українці”. (Альбом „Леся Українка”, с. 248). Учитель. 25. Газета „Рабочая правда” повідомляла: „19 липня в Сурамі, на Кавказі, після тяжкої хвороби померла видатна українська письменниця Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка)”. Телеграф розніс цю звістку по всіх газетах Росії. Але через постійні конфіскації „Рабочей правды” звістка про смерть письменниці не могла дійти до робітників — читачів своєї „Правди”, (Спогади про Лесю Українку,с.438). ІІІ. Підсумок уроку. Учитель. У вересні 1991 року наша знаменита сучасниця Ліна Костенко на Всесвітньому симпозіумі, що проводився на Волині з нагоди 120-річчя Лесі Українки, говорила про те, що драматурги такого рівня мали при собі театри: Вільям Шекспір в Англії, Бертольд Брехт у Німеччині, Антон Чехов у Москві… А Леся Українка, яка не поступається їм своїм талантом, так і не побачила постановок своїх драм. Всесвітня література й театр і досі не пізнали по-справжньому цього великого магістра тільки через те, що „Леся Українка була письменницею забороненої, переслідуваної літератури національно поневоленої країни”. Оскільки Україна не мала державності, світ не придивлявся до її геніїв. Упродовж 9 уроків ви ознайомитеся з поетичними та драматичними творами Лесі Українки, доторкнетеся своїми почуттями до її прекрасної лірики, захоплюватиметеся чудовим сюжетом ліро-епічних поем; прочитавши бодай дві її драматичні поеми, переконаєтеся у тому, що вона — драматург-новатор світового масштабу. (Оголошую твори, які вивчатимуться текстуально: „Contra spem spero!” — напам’ять, „І все-таки до тебе думка лине…”, „Як я люблю оці години праці…”, „Стояла я і слухала весну” — ідейно-художній аналіз цих поезій; драматичні поеми „Лісова пісня” та „Бояриня”; читати поезії та поеми — за власним вибором; для самостійного читання — „Одержима”, „Камінний господар”, М.Олійник „Дочка Прометея”, А.Костенко „Леся Українка”). жүктеу/скачать 3.73 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|