Зразок розподілу творів літератури для опрацювання у проекті

1. Валентин Чемерис. Ольвія…………………………….......................

2. Тетяна Бабицька. Княгиня Ольга.........................................................

3. Семен Скляренко. Святослав...............................................................

4. „Слово о полку Ігоревім”......................................................................

5. Олександра Копач. Богатирі стародавньої України ..........................

6. Українські народні казки. Кирило Кожум’яка та Поганин...............

7. Кирило Кожум’яка та змій....................................................................

8. Олександр Олесь. Княжа Україна. Минуле України в піснях...........

9. Іван Кочерга. Свіччине весілля.............................................................

- Ні, я - скіф! – Грався скіфський вождь трихвостим нагаєм, від удару якого репалася шкіра і на людині, і на тварині. - А скіфи дужчі за всіх людей. Першими це відчули на своїх шиях кіммерійці, які колись жили у цих краях. Скіфи прийшли, збороли їх і зробили їхні степи своїми. А край цей кіммерійський назвали Скіфією.

- Не хвалися. Я чула, що скіфів із Азії витіснили племена массагетів. Відходячи, скіфи перейшли ріку Аракс, довго тікали... ну, відходили, аж доки потрапили в землю кіммерійську.

- Хто кого тіснив, нас массагети чи ми массагетів, хай про те не турбується дочка грецького архонта. Бо звідтоді, як ми прийшли сюди, у степах на схід і на захід від Борисфену, на південь і на північ, немає люду, сильнішого за нас. І доки в небі сяє Колаксай, а на землі тече Арпоксай, ми – скіфи! – володарі усіх тутешніх родів і племен. І дочка грецького архонта хай не боїться їдучи до нас. У саїв (назва одного з племен скіфів, царських скіфів, у яких основними заняттями були війна та кочове скотарство – Примітка упорядника) її життя буде в повній безпеці.

А їй стало лячно.

Ой, мамочко, до кого ж вона потрапила!..

... І засмагле вилицювате обличчя Тапура з чорною цупкою борідкою стає різким і свавільним.

Кінь під Тапуром грає копитом, золоті вудила гризучи. Вождь поляскує його по гарячій шиї шорсткою, загрубілою від повіддя та руків’я меча долонею. Відколи себе пам’ятає, він завжди в сідлі доброго і вірного коня, бо все життя він не просто людина, скіф, а вершник. Кінний стрілець із лука, як їх, скіфів, називають інші народи. Що ж , чоловіку, якщо він, звичайно справжній чоловік, якщо він воїн, так і подобає бути. То жінки – ліниві й тлусті сколотки – з кибиток не вилазять, а по землі ходять тільки на своїх двох, а місце чоловіка – сідло надійного коня. І так він за життя звикається з конем, що іноді йому здається, що кінь і він – то одне ціле, що він і народився конем та людиною водночас, що чотири сильні й невтомні ноги коня – то його сильні й невтомні ноги.

Предки Тапура походили із прадавнього войовничого скіфського роду, гіппемологів, котрі мали коні, найкращі у цих степах, і літали на них у битви, зливаючись в одне ціле, - кінь і гіппемолог. Бойовий клич у них був „арара”. Тому кожний гіппемолог при народженні сина збирав увесь рід і хвалився:

- Народився ще один крикун нашого кличу!

І вождь Ор, коли народився син його Тапур, теж зібрав увесь рід гіппемологів і теж хвалився, що в нього народився ще один крикун бойового кличу. І всі гіппемологи, п’ючи хмільний бузат, кричали „арара!”, вітаючи народження Тапура.

Вправніше за чоловіків із роду гіппемологів ніхто не міг доїти кобилиць і готувати кумис чи бузат, та ще любити жінок. А вже чорну стрілу із зміїним свистом найвлучніше посилав у землі сусідів теж гіппемолог. Від них і успадкував Тапур свій гарячий і свавільний норов. Ар-ра-ра!!!

У Тапура 25 золотих чаш, а що вже мечів у золотих піхвах, та акінаків, та повних скринь золотих бляшок! У Тапура 70 чотириколісних возів із кибитками, 45 – шестиколісних. У Тапура сім великих табунів коней, п’ять стад худоби, сім отар овець. У Тапура тисячі пастухів, рабів, слуг. Тапур збирає найбільше після владики Іданфірса військо на прудких конях. То чому Тапур не може бути щасливим?

Сильний Тапур, багатий і знатний у степах!

Тепер у нього і жона буде гречанка. Гарна ж, молода, чужинка! Ніхто із скіфських вождів не має такої.

Кочові ж племена скіфів випроваджували у місто скот, везли шерсть, хутра, мед, іноді приганяли валки рабів, яких вони захоплювали під час своїх численних набігів на сусідні племена. Найчастіше кочовики приводили полонених гетів та прибалів з фракійського краю. Рабів перевозили у Грецію разом із хлібом. В Афінах, кажуть, із скіфських рабів набирали міську поліцію...

Колоністам торували шляхи торгові каравани. Вони всюди плавали, знали дороги й в чужі краї, вони засновували свої факторії, вони й підказували, де краще поселитися. Міста, аби якось спекатись бунтівної голоти, ладнали каравани, згукували добровольців...

Так і виникло поселення греків на острові Березані. Але життя на острові виявилось не зовсім зручним (брак питної води, хвилі розмивали береги тощо), і згодом, у першій половині VI ст. до н.е., колоністи перенесли своє поселення з острова на материк. Ось тоді на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця його впадіння в Дніпровський лиман, і виникла Ольвія.

А виникла вона із землянок.

Для синів сонячної Еллади клімат Північного Причорномор’я був надто суворим, зими холодними, тому заривалися в землю.

У цих краях камінь був не всюди, під ногами ж була земля – тверда, надійна. Для бідняків – то єдине багатство.

Кайлами довбали тверду землю, рили на свій ріст чотирикутні ями, на стовпах ставили двосхилі чи односхилі дахи. Зверху клали паліччя, обмазували його глиною із соломою – ось і увесь дах.

Яка сім’я – така й землянка.

Хто білив стіни глиною, хто обставляв їх плетеним тином з лози, а хто просто жив, лишень пригладивши земляні стіни водою.

Долівку вимазували глиною, застеляли її камкою.

У землянках вздовж стін – лежанки з материкового ґрунту, в одну із стін врізали склепінчасту піч. В інших і печей не було – просто ямка в долівці для вогнища. Для опалення взимку та приготування їжі – глиняні жаровні, в яких жевріло деревне вугілля.

У стінах видовбували ніші, де ставили світильники, кілкі для пиття, чаші, посуд. В долівку часом вкопували амфори для вина, води чи маслинової олії.

За кожною землянкою льох, зернові комори, цистерни для води, літні печі, всі вони були земляними. Ще далі – ями для сміття та попелу. Все місто було земляним. Так жили перші переселенці, їхні діти і внуки. І лише згодом почали з’являтися перші наземні будинки, храми, господарські будівлі, і вже в часи Ольвії місто потроху набувало вигляд... міста.

- Один із нас стане царем...

... Надумали чинити ось як: сісти всім на коней і виїхати за міську браму. Чий кінь першим заірже на сході сонця, коли вони виїжджатимуть за міську браму, тому й бути царем.

І всі сказали: хай буде так!

І Дарій вдячно глянув на Гобрія, він усе зрозумів.

Легенда це чи ні – не будемо тут доскіпуватися.

Може, й легенда, адже Дарій міг без будь-якого іржання коней стати царем, бо він був із роду Ахеменідів, представляв наймолодшу ахеменідську родову гілку.

Але так описує Геродот, тож закінчимо історію за Геродотом.

Дарій розповів своєму конюху Евбару про умову, і додав:

- Якщо знаєш який хитрий засіб, то вчини так, щоб я, а не хто інший отримав царський престол.

Кмітливий був Евбар. І до слова був хапким, і до справ. Ще мав веселу і безжурну вдачу.

Вислухавши Дарія, він легенько свиснув.

- Пане!.. Якщо тільки від цього залежить бути тобі царем чи не бути, то не хвилюйся. Раніше тебе ніхто царем не стане. Твій кінь першим заірже на виході із міської брами.

- Тоді не витрачай марно часу, - велів Дарій, - адже завтра вранці справа мусить вирішитись.

Ну і хват був той Евбар!

І ось що він затіяв.

Вночі вивів за міську браму кобилицю, яку жеребець Дарія любив більше всіх. Прив’язав її, а потім почав водити навколо неї Дарієвого жеребця. Жеребець поривався, конюх його стримував, та все водив, водив, а потім пустив. Жеребець покрив кобилу.

І коли рано-вранці шестеро змовників виїхали за міську браму, то жеребець Дарія, тільки опинився на тому місці, де була прив’язана кобила, як кинувся вперед, і „згадуючи” події минулої ночі, голосно заіржав.

Тієї ж миті змовники зіскочили з своїх коней і впали до ніг Дарія, кланяючись йому як новому царю Персії.

Гобрій же вигукнув:

- Царствуй над нами, славний Ахеменіде! Велике тобі дісталося царство, аж двадцять три країни нараховує воно. Тож віднині ти, Дарій, син Віштаспа, цар царів!

А збоку стояв веселий Евбар, хлопець-хват і щось безжурно насвистував...

А ще через день скіфи спіймали десять вершників, але не забили їх і навіть не відібрали у них зброї. Вони напоїли їх кумисом і веліли відвезти своєму царю дари. І вони привезли Дарію незвичайні дари: три клітки, у яких сиділи птах, миша і жаба. А на клітках лежало п’ять стріл...

- Що це таке? – запитав цар своїх найближчих мужів. – Про що говорять дари варварів?

Знатні мужі старанно розглядали дари, але сказати певного нічого не могли. Вершники, які привезли клітки, теж нічого не могли повідати.

- Скіфи сказали: якщо ви, перси, розумні, то здогадаєтесь самі.

- Я питаю вас, що означають дари степовиків? – повторив цар, і мовчати було небезпечно, бо в царських очах уже почали спалахувати блискавки...

Тоді наперед ступив один із полководців і так сказав:

- О владико всіх людей від сходу і до заходу сонця! Дари означають, що скіфи підкоряться тобі небом, землею і водою, визнають тебе своїм паном і повелителем!

- А стріли? – швидко запитав цар.

- Стріли?.. – зам’явся велеречивий полководець. – Стріли промовляють... ворог складає перед персами зброю.

Дарій люто бликнув на краснобая і крізь зуби процідив:

- Це тобі так хочеться, але не це символізують варварські дари! – Обвів присутніх важким поглядом – Хто скаже правду? Я за правду не караю, навіть якщо вона буде неприємною для моїх вух.

І тоді наперед ступив давній сподвижник Дарія, з яким він колись убивав мага на перському троні. Це був Гобрій. Він сказав:

- Владико мій, дозволь мовити правдиве, хоч гірке слово. Скіфські посланці сказали ось що: якщо ви, перси, не полинете у небеса, перетворившись на птахів, або не зариєтесь у землю, як миші, чи не сховаєтесь у болото, як жаби, то не повернетесь назад, а будете поціленими ось цими стрілами!

Дарій подивився на свого давнього друга і сподвижника Гобрія і сказав:

- Це схоже на правду.

Запала довга і важка мовчанка...
Вірування та обряд поховання царя у скіфів
...”Дістала нашого царя та швидка стріла”, - зітхали скіфи, бо дуже Савлія любили, адже часто він водив їх за чужим добром.

Ухвалила рада вождів та старійшин: поховати царя Савлія у Землі Герр біля могили його батька Гнура, діда Ліка і прадіда Спаргапіфа... На узвишші викопали глибоку та простору яму – для потойбічної домівки царя. Кращі знахарі Скіфії заходилися готувати царя до останньої прощальної подорожі у степу: вийняли у небіжчика нутрощі, у живіт наклали зілля та сім’я степових трав, зашили живіт і забальзамували цареве тіло. А потім одягли його в розкішні золоті шати, поклали на жалобну повозку, запряжену, як годиться, трьома парами биків, та й повезли покійного до степу. Жалобну повозку супроводжував син небіжчика Іданфірс з воїнами, вождями та старійшинами. А попереду від кочів’я до кочів’я мчали гінці на чорних конях.

- Виходьте, скіфи !.. Зустрічайте, скіфи свого царя!.. Прощайтесь, скіфи, бо зібрався цар Савлій у світ предків!

І виходили кочівники, голосили, як велить звичай, рвали на собі одяг і вистригали на голові волосся кружком. Бо хто не зустріне жалобну повозку царя, тому небіжчик навіть з того світу буде шкодити... А відголосивши, всідалися в степу навколо повозки з царевим тілом, пили бузат, і їли м’ясо, та хвалили покійника. А попивши й поївши, з криками і причитаннями проводжали жалобну повозку за межі свого кочів’я. Так і рухалась та повозка від одного кочів’я до іншого, від одного роду до іншого, від одного племені до іншого аж цілих сорок днів.

Коли ж із покійним царем попрощалися всі роди й племена, повозка повернула у землю Герр. Поховальна яма на той час добре висохла, і долівка її затверділа на сонці, як камінь. Заслали її чепраком і опустили царя в розкішному вбранні на той чепрак. А потім взялися за слуг: спершу задушили дві наложниці, вродливі та молоді, щоб вони і на тім світі постили царя, задушили виночерпія, щоб і на тім світі підносив царю чашу з вином. Амфору з вином біля царевих ніг поклали, поставили і казан з м’ясом! Ще задушили конюха, кухаря, охоронця та вісника і всіх поскидали в ноги царю. А ще поставили царю золоті чаші, поклали зброю, оздоблену золотом. Опустили сундук з запасним золотим вбранням та кілька пригорщ золотих бляшок. Впоравшись із цим, по кутах ями поставили дуби, спорудили на них дах і засипали його землею. А тоді били коней і закопували їх біля царевої могили.

Тридцять разів сходив Колоксай з-за кряжів потойбіч Танаїсу, а в степу все скрипіли й скрипіли дерев’яні повозки: то скіфи везли землю для могили царя. Висока вийшла могила, далекої видно у степу. Через рік, як вляжеться земля, могилу ще досиплють і ще, аж доки не затвердіє земля і не стане могила такою ж твердою, як і степ.

Старійшини піднесли Іданфірсу царське вбрання – рожевий плащ з білою каймою, бо тільки цар вбирається в рожеве та червоне – символи священного вогню. Потім піднесли новому цареві лук батька його, царя Савлія, і стрілу царську із золотим наконечником. Скіф, коли помирає, зажди передає синові своєму лук. Тож узяв Іданфірс лук свого батька і сказав:

- Цей лук віднині буде захищати скіфську землю!

Воїни підвели новому цареві білого коня.

- Ось тобі царський кінь, - сказали. – Сідай, і ми всі підемо і поскачемо за твоїм конем царським...
Твір. Тетяна Бабицька. Княгиня Ольга.
Знайомство Олега і Ольги
…От назвав Ігоря своїм наслідником. А чи добре зробив? З батьком його, старим Рюриком, були друзями.

Коли Олег потрапив у Ладогу, тамтешній князь Рюрик прийняв його, голоту нещадиму, приязно, зробив тисяцьким. Хіба таке забудеш? Разом боролися за Новгород, за Київ… Потім багато всякого було… І одного разу Олегові привезли малюка, взутого в червоні сап’янці, з іще не стриженою голівкою, сина Рюрика. Могутній київський князь відчув тоді заздрість до загиблого друга: після нього залишився син.

Але любив малюка. Всюди возив з собою Ігоря, сином називав. От тепер до влади й тягнеться.

«Певне, зажився я на світі…» - зітхнув князь.

У дворі дзвінкий дівочий голос вигукнув:

- Сонце! Скільки сонця! І як тихо!

Сонце, сонце, виглянь у віконце,

Сонце, сонце, світле-світленьке !

Всім тепло й красно, гори, гори ясно…
Заспівали дівчата й закружилися в хороводі.

Раптом пісня замовкла. Дівчата впізнали воєводиного гостя. Злякавшись, а може, просто так розбіглися. Залишилась тільки одна. Вона стояла, задерши голову, уважно роздивлялася князя.

- Ти хто? - -запитав Олег. - Йди сюди!

Вона кивнула й повільно піднялася критими сходами. Вся була закутана в руде хутро, з якого виглядало рум’яне личко з синіми очима, золоте волосся м’якою хвилею спадало на шубку.

Дівчинка зупинилася перед чоловіками.

- Хто ти? – повторив Олег. - Не бійся нас. – Ми прийшли з миром.

Дівчинка стріпнула волоссям.

- Я не боюся. Хоч ви великі й озброєні, але гості в нашім домі.

- Ти мабуть, Хотобудова донька? - здогадався Олег. - А то були твої сестри?

- Ні, це мої подруги. В мене був брат, але він помер. А сестри мої замужем.

На ганок вийшов чорнявий вузькоокий хлопчик і злякано завмер, побачивши чужих. Дівчинка щось казала йому незнайомою мовою, і він вийшов.

- Це мій молочний брат, чудин. Його звуть Іскусеві. Він щиро відданий мені; додала з гордістю.

Улеб засміявся.

- Звідки ти знаєш, що таке відданість?

Олег заперечив:

- Ти не правий. Хлопчик міг врятувати її від диких звірів чи ще від якогось лиха. Велике щастя мати поруч віддану людину.

- Врятувати від смерті може й смерд. Хіба ж це відданість, князю?

- Що ж таке відданість, дівчинко? - тихо запитав Олег.

- Це коли завжди поруч-у щасті, у горі й занепаді. Я знаю: Іскусеві такий. І не тільки він. Я хочу мати багато відданих людей. Вона уважно подивилася на Олега й зітхнула: - Ти князь. Я теж хотіла б бути князем…
Мир Ігоря на вічні часи з Цареградом
…Ігор був великий майстер перетворювати поразку в перемогу. Навіз він цього разу багато різного добра. Ольга з ключницями все добро порахувала, замкнула в коморах і печаті до дверей приклала. А Ігор надто вже вихвалявся цим безкровним миром. Не його заслуга - Олегова: не забуде Цареград щита його на воротах своїх. Ігореві, однак, вона про те нічого не сказала. Як залишилися самі, обійняла, приголубила. Він уже був захмелілий від міцного меду, щось бурмотів і незабаром засну. Хвалько! Було б чим. Добра навіз, а безмитну торгівлю доведеться з горла видирати. Взявши дарунки й відвівши військо, поставив Русь у залежність від побажань ромеїв. І добре буде, коли ті побажання з нашими не дуже розійдуться.

Від думок Ольга так і не змогла заснути до ранку.

Другого дня, зібравши бояр, союзних князів і купців, Ігор розповів про угоду, яку уклав на Дунаї, і додав:

- А грецькі посли прийдуть у Київ союз укладати. Як воно буде, поки невідомо, але відправлю своїх з грецьким посольством у Цареград. Будемо укладати мир на вічні часи.

Це була повсякденна фраза: угоди на вічні часи укладалися часто і так само часто розривалися…
Початок правління Ольги
…З гордо піднято головою, у високій золотій короні, в пурпурній підбитій хутром князівській мантії, вся в золоті й коштовностях вийшла Ольга до бояр. За руку вона міцно тримала Святослава, який раз у раз хотів вивільнити долоньку з чіпкої материної руки. Ольга бачила лише бояр, що товпилися біля стін. Це були люди знатні, в більшості з полянських князів, а також із зайшлих, що поріднилися з місцевим вельможним панством. Київ, що стояв на кордоні кількох племінних князівств і на давньому торговому шляху від греків, манив до себе заповзятливих людей, які всіма засобами намагалися пробитися у вищі боярські кола.

Ольга зупинилась біля стольного місця, окинула поглядом притихлих бояр, які вже, видно, здогадувались про щось, і сказала:

- Чоловік мій князь Ігор убитий підступними древлянами. Тепер за князя мій син Святослав… - Ольга ковтнула повітря і одразу ж повела далі: - Збирайте дружину, бояри, йдемо на древлян. Вони Києву як були ворогами з часів Кия, так і лишилися. Осине гніздо вогнем випалюють. Ми із Свенельдом свої дружини вже ополчили. Черга за вами. Поки мій син Святослав не досягне віку, доведеться про стіл його подбати. Важко мені самій буде…У вас поради й допомоги прошу. Буду кожного з вас жалувати відповідно до його діянь. Свенельде! - мовила голосно, обернувшись до воєводи, що стояв позаду трохи збоку: - Прийми меч київського тисяцького!

Так стала правителькою Русі хитромудра княгиня Ольга.

Це був початок тих тяжких випробувань, в яких її Русь буде випробувана на міцність.
Облога Іскоростеня
…Свенельд обложив Іскоростень. Свій табір розбив біля тверді, де засів Мал, інші укріплення оточили воєводи. Всі ці укріплення, що підносилися над бистрими водами Ужа, були зв’язані поселеннями, розкиданими по схилах пагорбів, по ярах, де, як і в Києві, селився дрібний люд. Зараз землянки тутешніх мешканців стояли порожні: люди разом із худобою пішли за стіни. Свенельд оцінив міцність і товщину стін, неприступність скелястих пагорбів, що майже прямовисно обривалися над річкою й були оточені потрійними валами. Через рови були перекинуті дощаті містки по колодах. Дошки не зняли на час облоги для вилазок з міста. Древлянські кіннотники час від часу влаштовували такі вилазки, і тоді зав’язувалися люті короткочасні січі. Але після того, як кияни мало не проскочили у ворота слідом за одним древлянським загоном, вилазки припинились. Воїни від нудьги влаштовували собі розваги.

- Гей! - кричали зі стін древляни. - Києві недобитки! Вами жінка верховодить. У жінки довге волосся, а розум короткий. Нехай вона хоч з усього світу дружину приведе, Іскоростеня їй не взяти.

Їм відповідали так само задьористо. Повільно тяглася зима. Весна теж не принесла новин. Побігли струмки по ярах, защебетали пташки, ближче до травня задощило. Ольга не довго пробувши в Києві (щоб не забували), повернулася під Іскоростень…

Твір. Семен Скляренко. Святослав
Збори князя з підвладними у Золотій палаті
Князь Святослав з матір’ю сіли на помості.

Тоді в палаті стало надзвичайно тихо, ті, що сиділи на ослонах, прикипіли, здавалося, до холодних стін, ті, що стояли серед палати, боялись поворухнутись.

- Бояри мої й воєводи! – почав князь. – Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот і будучність нашу.

У вузьких і високих стінах палати, в які вправлені круглі скельця, починало запалюватись голубе сяйво світанку, воно змішувалось з промінням свічок, і обличчя людей здавались від цього блідними.

- Відаєте, бояри й воєводи, - вів далі князь Святослав, - як ми жили й живемо нині. Батьки й діди наші, - він подивився на броні князів і шоломи їх, у прорізях яких під заборолами, нібито світились очі, - ці батьки й діди наші з’єднували роди й племена, перемагали ворогів Русі. Але й понині вороги не вгавають, прагнуть знищити нас, готують похід проти наших земель.

- Хозари?

- Печеніги?

- Невже гречини?

- Хозари зараз розбиті, із печенігами все мирно, брань нам готують імператори Візантії, Нового Риму.

- Так чого ж, княже, терпимо ми?

У палаті стає все видніше і князь бачить роздратовані бородаті обличчя бояр і воєвод. Всі схопились з ослонів, стоять, б’ють об підлогу посохами.

- Так ходімо сукупно з болгарами на Константинополь! Веди нас княже!

Тоді Ігор поглянув на ясне сонце

І побачив воїнів своїх тьмою покритих.

І сказав Ігор дружині своїй:

„ О дружина моя й брати!

Краще вже вбитим бути аніж полоненим ;

Сядемо ж, брати, на коней

Та подивимось на синє Дніпро”

Розум князя поступив бажанню,

І охота Дон великий заслонила йому пророкування.

„ Хочу, - каже , - спис переломити

На кордоні поля Половецького;

З вами, русичі, хочу або голову свою втратить,

або шоломом іспити з Дону”

Біля Дунаю голос чутно,

Зозулею незнаною рано кукує:

„Полечу, - каже, - зозулею по Дунаю,

Намочу шовковий рукав у Каялі - річці,

Витру князю його криваві рани

На могутньому тілі”
Ярославна рано плаче

У Путивлі промовляючи:

„О вітре, вітрило!

Навіщо господар вієш назустріч?

Навіщо кидаєш стріли

На своїх крилах

На воїнів мого коханого?

Хіба тобі мало було під хмарами віяти,

Колихати кораблі у синьому морі?

Навіщо господар мої веселощі

По ковилю ти розвіяв?
Ярославна рано плаче

В Путивлі - місті промовляючи

„О Дніпро-Славутич!

Ти пробив кам’яні гори

Крізь землю Половецьку.

Ти колихав на собі Святославові насади

До стану Кобякова

Приведи ж господар, мого милого до мене

Щоб не слала я до нього сліз

На морі рано”

В Путивлі примовляючи

„Світле, ти тричі світле сонце!

Усім ти тепле та прекрасне:

Навіщо, владико, простягнуло ти свої гарячі промені

На воїнів милого мого?

У полі безводнім жагою їм луки скрутило,

Горем їм колчани їм заткнуло?”

З високого берега річки Красної застава-форте-ця на схід споглядає. Десь здалека-здалека земля дуднить, оружжя бряжчить, порох степовий несеться. Лицарство з походу повертається. Ілля богатир у блискучій зброї на вороному коні до брам фортеці наближається. Усьому лад дає, на зводні мости все лицарство пропускає. А тоді посланця, доброго молодця Михайла Потику, до стольного города, Володимира короля виряджає, переказує:

 Велику силу печенізьку ми побили. У триденній битві тяжкій немало ворогів порубали, немало й в полон узяли. Загони їхні ген у степ, за Дон ріку загнали. Святу Русь-Україну від напасника оборонили.

Молодець Михайло на коня сідає, з невеликим полком на шлях Київський виїжджає. Шумно-гамірно на заставі, у фортеці. Лицарство відпочиває по довгім поході, по тяжкій битві печенізькій.

Тільки Ілля не спочиває. Велику він силу в могутніх грудях почуває, велику охоту помандрувати до далекого моря він має, а чи там небезпеки жодної для держави немає. Тож заставу-фортецю на хороброго Добриню залишає, сам зброю готовить: боєву булаву до сідла прив'язав, тугий лук до правого стремена пристібнув, калені стріли в тулу спустив, панцер з чистого срібла бере, двосічний меч до правого бедра припоясує, на буйну голову шолом кладе. У степ виїжджає.

Не день, не два їде, аж до високих могил наближається. Далеко Дніпро синіє, а ще дальше море шумить. Із трав високих кам'яна баба видніє, а там на шляху розстайному якийсь камінь біліє. А над каменем степовий орел літає... літає... немов кличе-накликає. Тож Ілля богатир до каменя спішить і таке читає: першою дорогою їхати — вбитому бути; другою їхати — жонатому бути; третьою їхати — багатому.

Ілля богатир ні на що не зважає, першу дорогу вибирає. Уже день і ніч проминули, і знов вечірнє сонце за обрій котиться, а на шляху нікого не видно, не чутно.

 "Це певно напис збрехав, мене — богатиря — на сміх узяв", — так собі він гадає. Але тут кінь вухами стриже, чомусь поволіше йде.

Гууууу... гууууу... бззз... стріли нараз кругом залітали, заспівали. З кущів, чагарників печенізькі шапки вискакують, на богатиря печеніги налітають, вовками виють. Двосічний меч у богатирських руках блиском блищить, потужно по напасниках вдаряє.

 Ах, невірна сила ворожа! Аж тут ти заховалась! Мою землю рідну тобі руйнувати захотілось. Мара на тебе! Мара!

Богатир кричить, меч спочинку не має. Печеніги підступають. Кінь богатирський на диби стає, ногами топче. Увесь піною укрився. А як місяць на небо зійшов, ворожі він трупи на полі вгледів, богатиреві шлях назад до каменя освітив. Коло білого каменя три дні й три ночі Ілля спочивав, а тоді раннім ранком на другу дорогу вирушив. Зелений квітчастий степ радість йому щедро дарує, пташиний спів звеселяє. Так і до прадавнього Дніпра наблизився. У рожево-блакитному світлі стрімку скелю уздрів. На ній золота палатка пташиним гніздом виглядала. Під'їхав богатир, приглядається, а з віконця красна дівчина білою ручкою до нього махає.

 Хто ти така? — гукнув Ілля.

 Я Лада, царівна скитська, степова. Ворог мене тут у хатку-Непам'ятку замкнув. Рятуй мене, лицарю, рятуй!

 Чим же ти провинилась, царівно степова?

 Лицарських подвигів моїх же предків у камені-ґраніті не записала. Батьків зобидила. Визволи мене, лицарю славний!

 А де ж твій ворог? Як він зветься?

 Він — всемогутній Час.

 Так мені з ним не биться. Як же тобі допомогти?!

 З палатки-Непам'ятки звільни! Ти можеш. Інші були, та всі трупом лягли. А ти можеш. Звільни мене! Звільни! — просить царівна, благає.

Тут Ілля богатир довго не думає. Розгін бере. Щасливо вершка сягає. Красну царівну з палатки-Непам'ятки на коня богатирського саджає, щасливо зі скелі зносить. Усе кругом зраділо. Зелений степ сколихнувся, Дніпрові води захвилювались, радісно загуділи, могили загомоніли. Царівна дякує-щебече:

 Лицарю-спасителю! Тепер можеш мене за дружину взяти, життя своє у спокої-багатстві проживати. Можеш мене й не брати. Тоді я пташкою-співушечкою стану. Людям пісні співатиму і співців-Боянів вирощатиму, щоб про богатирські подвиги предків наших пісні складали, навіки записували. А ти, лицарю, у тяжкій боротьбі літа свої проведеш, аж поки, славою опромінений, над Дніпром спочинеш, а може й не спочинеш. Що хочеш, вибирай!

 Добре кажеш, царівно: "вибирай!". Та мені не в багатстві-розкошах жити, а лицарські подвиги вершити, святу Русь-Україну захищати. Тобі, царівно, — пісні складати, батьківщину ними прославляти. Тож розійдемось!

На ці слова царівна поклонилась, на схід сонця руки простягла, як крила розпростерла, і вмить пташкою-жайворонком стала. У блакитну-блакить злетіла. Довго, довго богатир стояв, за царівною-пташкою дивився і сумував... Аж кінь його вороний заіржав, копитами об землю вдарив, про третій шлях нагадав.

Тоді Ілля богатир на третій шлях вирушив, до моря синього. Ще й до берега не доїхав, як здалека замкові вежі уздрів і на шляху щось забовваніло, виростаючи. "Ааа... це ж Ідолище на мене йде",.. — подумав богатир, його спостерігаючи. Голова, як бочка, дротяний волос угору стирчить, очі — вогненні жаринки, з рота-пащі дим клубами клубиться. Уже здалека залізно регоче, вищить:

 А то щастя для мене! А то щастя! Ще один сюди йде. От уже і сотка моя! Га... га... га... На корабель візьму. В сарацинську землю продам. Га... га... Поспішай! Поспішай! Тут тобі амінь. Аааа... це ж богатир Ілля!

Страшно богатиреві стало. На поміч Архистратига Михайла взиває і лук натягає. Калену стрілу прямо в очі Ідолища посилає. Чорне, волохате заверещало. Та суне, суне вперед, аж земля трясеться, повітря наче горить. Богатир до гриви коня прилягає, меч із піхви виймає, на Ідолище наступає. Залізо дзвенить. Вогненні іскри обсипаються. Виск повітря стрясає. Ідолище захиталось. Чорною тучею на землю гупнуло.

Ілля богатир до залізної брами поспішає. З льоху-підземелля 99 лицарів князенків на світ Божий виводить. На корабель срібло-золото вантажать, водами Дніпровими до Києва прямують, навіть до застави-фортеці Красної не повертають.

Радісно, гучно стольний город їх вітає. Сам Володимир "Ясне Сонце", пиром-бенкетом богатиря Іллю вшановує, усіх, хто в Києві, пригощає. Тоді Ілля богатир усі пригоди розповідав, скоморохи пісні складали, а Ілля богатир церкву величаву збудувати велів. Не багато й часу минуло, як золоті хрести на золотих банях у блакитному небі запроменіли, з Видубицьких пагорбів у височінь молитовно піднеслись.

Богатир Ілля не в одній ще битві був, не одну пригоду мав, велику славу здобув, аж поки навіки в святій Лаврі Печерській спочив. А дехто каже, що й дотепер по Україні мандрує, а пташка-царівна дотепер літає і співає.

Українські народні казки. Кирило Кожум’яка та Поганин
Давно те трапилося.

Не давали татари спокою нашим землям.

Наступали ордою чорною, топтали і палили все, що можна було розтоптати та спалити, а дівчат у полон забирали. Багато крові пролито було. Та одного разу вирішили погани татарські  поглумитися з нашого народу. Стали великим військом супроти нашого та й кажуть: "А чи хочете війну без крові? Коли так, то виставте свого богатиря проти нашого: ваш борець переможе - ми відступимо, а коли наш - то вже начувайтеся!" Погодився наш воєвода, та й стали шукати, кого б то проти їхнього Поганина  виставити. І знайшли таки. Жив під Києвом Кожум'яка. Так звався тому, що кожу м'яв (тобто вичиняв шкіру). І був у нього син Кирило. Він мав таку силу, що дванадцять шкір за один раз навпіл розірвати міг. Почув Кирило, що за біда сталася, і недовго думав - погодився, бо має ж хтось народ свій    боронити від ворога. Та воєвода вирішив таки випробувати хлопця перед боєм. "Поганин такий великий і лютий, як бик, - мовив воєвода. - А що, коли ми бика випустимо, то чи побореш його?" Згодився Кирило. Розлючений бик кинувся на парубка, а той трохи посторонився, та як бик пробігав повз нього - то Кожум'яка так і вирвав у нього кусок м'яса зі спини. Ще більше розлютився бик, та Кирило як ударить його кулаком межи роги - так і повалився бик на землю замертво. "Бачу, що крім тебе більш ніхто такої сили не має, - мовив воєвода. - Тобі і з татарином битися". Поклонився парубок воєводі та війську і виступив проти Поганина. А той вийшов назустріч, немов гора. Куди тому бику до нього. Кожум'яка ж сам невеличкий був. Розреготався Поганин: "Що, то за комар? Розчавлю, і мокрого місця не лишиться". - "А ти не спіши хвалитися- давай битися",- мовив на те Кирило. Стали вони битися. І з полудня до вечора той бій тривав, а таки впав Поганин замертво. Злякалося вороже військо: коли такий непримітний чоловік їхнього богатиря побив, то що ж буде з ними? Та й кинулися втікати.

Довго по тому боялися татари на нашу землю ступити.

 Чи є, каже, - на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

 Є, - каже, - такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюся за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як ухопе, то й мене з кожами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, - тільки один голубок. Вона вигодувала його ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до батька: „отак і отак, - каже, - у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ім’я Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!”

Написала так, прив’язала під крильце голубові карточку та й випустила його у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка.

 Татусю, татусю! – кажуть. – Чи бачиш – голубок від сестриці прилетів?

Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засмутився:

 Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!

А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину.

 Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?

 Є, князю. Живе над Дніпром.

 Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?

Ото так-сяк порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою! От один з тих посланців: „Кахи!” Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:

 Отак і так: прислав до тебе князь із проханням...

А він і не дивиться й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.

Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки... Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови. Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.

 Чи не послати нам іще молодших?

Послали молодших – нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі. Далі надумав князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже:

 Ну, це ж усе для вас я зроблю.

Пішов до князя.

 Давайте ж, - каже, - мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!

Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.

А змій йому й каже:

 А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?

 Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим!

От і почали вони битися – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить, - так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум’яки, то він булавою луп та луп, аж луна йде. Бились-бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще краще, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.

А на горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка – бу-бух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:

 От так Кирило! От так Кожум’яка!

А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум’яками.

Твір. Олександр Олесь. Княжа Україна. Минуле України в піснях
Початки Києва
Над Дніпром широким, вільним,

Де луги й степи цвіли,

Наші прадіди поляни

Оселились і жили.

Пас пастух корів, овець,

З луком, з стрілами гнучкими

По лісах ходив ловець.

Повна всякого добра.

Як в раю, жили поляни

Понад хвилями Дніпра.

Шанували і чуже,

Хай, мовляв,Перун і Волос

Всіх від лиха стереже.

Заздрив силі богача,

Вміли наші показати

Обосічного меча.

Не ступала на наш лан.

Всі сусіди шанували

І боялися полян.

Там була сама гора,

Жив там першим Кий з Хоривом,

Щек та Либідь - їх сестра.

Огороджений з боків

Ровом, муром, валами,

Київ виріс і розцвів.

Наче батько, став Дніпро,

Наче батько сину, ніс він

З півдня й півночі добро.

Буде квітнути віки,

І здавалось, всі народи

Їй сплітатимуть вінки.

Всім давалась вона в знаки,

А Аскольд і Дір – найперші,

Найславніші вояки.

Без походів, без боїв,

І вони прохають князя,

Щоб на волю їх пустив

Попрощалися вони

І з такими ж вояками

Посідали на човни.

В невідомий край летять.

Мов орлів широкі крила,

Їхні весла лопотять.

Далі витягли човни

І в лісах шляхів шукають

До чужої сторони.

Геть на полудень плили,

Аж угледіли на горах

Місто, вежі і вали.

І питають у полян,

Хто живе у цьому місті,

Хто тепер у ньому пан?

Кий, Хорив та Щек, брати.

А тепер ми під хозаром,-

Животій та дань плати».

«За мечі!» - Аскольд гукнув.

Кожний птахом стрепенувся,

Кожний гнівом спалахнув.

Налякалися хозари

І в степи біжать гуртом.

І дружина здобуває

Пишний Київ над Дніпром.

Вихваляють вояків,

А Аскольда Разом з Діром

Вибирають на князів.

Понад склом Босфорських вод

Дивні вежі і палати

Розкидає Царгород.

Крамом, зброєю, вином.

Вдень він вуликом здається,

А вночі – чудесним сном.

Ллється хвилями народ.

Наші теж торгові люди

Їздять в славний Царгород.

І тримає їх в руці.

«Хоч не їдь! Одурить, скривдить!» -

Наші скаржаться купці.

Став збиратися в поход:

Хоче він до України

Прилучити Царгород.

Українські байдаки,

Розгорнулися вітрила,

Заспівали вояки.

Море диха, як живе,

Мов лютує, що з піснями

Легковажний хтось пливе.

Гнуться щогли кораблів

О, хіба згорнути крила

Важко, довго для орлів ?!

Разом взятись і греби…

Море, море! І а негоду

Любе сміливому ти!

Без турботи, без нудьги.

Ось і вежі Царгорода,

Ось і грецькі береги.

Що летять до них орли,

І, щоб в пристань не пустити,

Ланцюги перетягли.

Витягати кораблі.

«Що ж, мовляв як не по морю,

То поїдем по землі».

Він вітрила розпустив.

І не видне тут осталось,

Найдавніше диво з див.

Швидше коней повези!»

Зашумів – повіяв вітер,

Покотилися вози.

До Олега шлють послів:

«Не руйнуй нас, все дамо ми,

Що б ти, князю не схотів!»

Погасила в серці гнів,

І, здається, ми братами

Станем з лютих ворогів.

Вільно ходить в Царгород,

Хай торгує і купує

Вже без кривди і без шкод.

Я обмежу їх число,

Щоб не більше, як півсотні

Їх нараз у місто йшло».

Хрест святочно цілував.

Князь на Волоса, Перуна

І на меч присягу клав.

Князь Олег свій щит прибив.

На воротях Царгорода

Український щит висів.

Сонце нашої землі,

Не пливуть уже до його

Ні човни, не кораблі.

Не пливуть Дніпром у море

І товарів не везуть:

Люди половців бояться,-

Ограбують ще й уб’ють.

Не лунають голоси,

І кияни подаються

В дикі пущі і ліси.

Підупали, знемоглись,

І стежки до їх скарбниці

Не чорніють як колись.

Йдуть нові все вороги…

Умирає, гасне Київ…

Тихо, пусто навкруги.

І татари знов прийшли,

Ізнову їх заржали коні

І верблюди заревли.

Вже Чернігів здобули

Біля Києва спинились

І облогу почали

Вкрили кригою Дніпро.

Перейшли. Боронить київ

Лицар галицький – Дмитро

На Дніпро в орду лиху,

Але стрілами не спиниш

Чорну хмару на шляху.

Покотилося в яри,

Та камінням не розіб’єш

Вікової гори.

Над татарами мечі,

Та мечами не розвієш

Злої темряви вночі.

Ллються хвилями,

Вкривають, топчуть, нищать, ріжуть, б’ють…

Галас, крик.. Ревуть верблюди,

І тривожно коні ржуть.

А тіла несе Дніпро.

Київ впав. Попав в неволю

Оборонець, сам Дмитро.

І держава, і народ.

Закотилось наше сонце,

І прийшли віки негод…

Ще світитиме очам,

Буде нас надія гріти,

Як зоря, зоріти нам.

Доки буде ніч у нас,

Доки гнівом не наллється

Серце, сповнене образ.

I ось в той самий час, коли там на горі

Пани вельможі гучно бенкетують

При громі сурм та вогні свiчок,-

Ми в темряві примушені томитись

Без світла, в темних хатах, як кроти…

Якби ще так! А то ж працюй на нього,

Коли він там гуляє на горі!

Ти чув, яку сьогодні воєвода

На всі цехи роботу урядив?

До Покрови зробити i те i те,

I кожухи, i чоботи, i свити,

Сорочки, бочки, діжки, казани!

А світла, як i перше, не дає!

Коли ж тоді робити, будь він проклят1

Та доки ж це терпіти!
Передерiй:
12 вже років, як грамоту прислав великий князь!

Де скасував безглузду заборону.

I cвiтло дав палити вільно всім.

Але безсоромно загарбав воєвода ту грамоту.

О, подивись…яке сумне це місто…

Як темно там, в долині…жодний вогник

Не світиться в хатах, неначе всі там вимерли…

Сюди, брати! За Свiччине весiлля!

Гей, ковалi! Шевцi, до кушнiрiв!

Всi на майдан! Товаришi! Вже Свiчку повели!

Гнобителi проклятi! Гвалтiвники!

Всi на майдан! За свiччине весiлля! Бий катiв! Трощи всiх!

Запалюйте хурдигу!

Ага! Горить кубло катівське!

Тюрма горить. Палац князiвський теж.

Матеріали-хрестоматія

за програмою всесвітньої історії

для 7-го класу



Зміст матеріалів
Стор.

1. Тисяча і одна ніч: Вибрані казки й повісті ………………………

2. Жозеф Роні-Старший. Боротьба за вогонь.....................................

3. Д'Ервильї. Пригоди доісторичного хлопчика................................

4. Легенди середньовічної Європи. Едда............................................

5. Калевала (карело –фінський епос)..................................................

6. Беовульф (епос англосаксів)............................................................

7. Сказання про святий Грааль (епос кельтів)....................................

8. Шота Руставелі. Витязь у тигровій шкурі......................................

9. Омар Хайям. Рубаї............................................................................

10. Нізамі. Лейла і Меджнун................................................................