Зелено-леопардова пошесть

“Черв’яки” накопали три картинки. Одна - туристична відеозйомка від 10 липня із поганою різкістю - показувала туриста навпроти Базиліки Санта-Кроче у Флоренції. Не менш розмита статуя Данте нависала над чоловіком з-під важких дощових хмар. На інше панорамне фото він потрапив спиною до камери, але повернувши обличчя праворуч, чоловік вивернув був ногу, суворо втупившись у землю. Профіль вийшов нечітким, проте велике плечисте тіло підходило під опис. За оцінкою програми, існувала 78-процентна вірогідність того, що цією людиною міг виявитися Терзян.

Мішель зайнялася чисткою зображення. Прогнавши його згодом ще пару разів через програму, вона домоглася того, що оцінка шансів на приналежність постаті Терзянові зросла до 95 відсотків.

Отже, Терзян міг вирушити у Великий Тур європейськими культурними центрами. На відео його важко було назвати щасливим, але ж і той день видався дощовим, а в Терзяна не видно було навіть парасольки.

Та й звісно, його ж дружина все-таки померла.

Тепер, коли в Мішель була точна дата і місце, вона уточнила вказівки для пошукових “черв’яків”, наказавши шукати зображення з Флоренції у діапазоні двох тижнів від 3 липня, а потім розширювати пошук спершу на всю Тоскану, а потім - і Італію.

Якщо Терзян і справді курсував туристичними маршрутами, вона обов’язково його запримітить.

Інші дві картинки, на які її “черв’яки” натрапили раніше, виявилися обманкою. Програма не дала і 50 відсотків вірогідності, що Терзян міг бути в Лісабоні або на мисі Суніон¹. У підчищених зображень імовірність взагалі впала практично до нуля.

А потім виринуло ще одне відео із маркуванням часу прямо в кадрі - Париж, 26 червня, 13:41:44 - за день до того, як Терзян накупив євробанкнот і зник.

“Ура!” - склалися пальці Мішель.

Перше, що побачила Мішель, був Терзян, який прямував за кадр, - безсумнівно, цього разу це був саме він. Чоловік озирався через плече на невеличкий натовп людей. До його руки притискалася чорнява жінка, обличчя якої видно не було. У серці Мішель потепліло від думки про те, що самотній вдівець Терзян завів собі роман у Місті кохання.

Потім вона простежила погляд Терзяна, аби побачити, що ж привабило його увагу. На тротуарі розпластався мертвий чоловік, оточений безталанними свідками.

І вже згодом, коли сцена поступово усталилася в її враженій свідомості, вона почула голос сопілок Пана².
Терзян озирнув свою аудиторію із люттю в думках. Рипнув дерев’яний стілець, і його звук змусив лектора замислитися, скільки ж тривала тиша. Навіть словенка, яка весь час до цього куняла, зрозуміла, що відбулися незрозумілі переміни, і примусила себе продерти очі.

- Пробачте, - проказав він французькою. - Але в мене щойно померла дружина, і я більше не можу грати в цю гру.

Його мовчазні слухачі спостерігали, як він збирає свої нотатки, складає їх у дипломат і покидає лекційну, убивчо шкоргаючи підборами по дерев’яній підлозі.

Аж до цього моменту із його доповіддю все було гаразд. Його гризла деяка непевність стосовно своїх коментарів щодо Бодрійяра³ у власній країні Бодрійяра і власною мовою Бодрійяра - веселої вправи “порівняй і зістав” між Бодрійяровим “самість не існує” і “мені байдуже” у виконанні Рорті⁴, такими собі стереотипними відповідями французів та американців на сучасне життя. Його аудиторія складалася із семи осіб, що сиділи на рипучих стільцях, і жоден із них ніколи не засинав, не уходив геть і не дорікав йому за його зухвалість.

І все ж, поки він розглядав свою аудиторію та читав лекцію, всередині Терзяна зростав гнів, породжений відчуттям власної марнотності. Тут у Місті світла кожен камінь бруківки становить собою пам’ятник європейській цивілізації, а він у понурому залі на Лівому березі виголошує лекцію для аудиторії з семи осіб, і так, не лекцію, а примітку примітки до примітки. Приїхати у край cogito, ergo sum¹ і заявляти “мені байдуже”?

“І заради цього я приїхав до Парижа? - міркував він. - Читати таку ахінею? І ще заплатив за такий привілей?”

Мені не байдуже, думалося йому, коли ноги несли його у бік Сени. Desiderio, ergo sum², якщо я ще не забувся латини. Мені болить, а отже, я таки існую.

Зрештою Терзян опинився у нормандському ресторані на острові Сіте, де він знайшов розраду в обіді і туманному бажанні напитися, як чіп. Йому абсолютно нічого було робити аж до серпня, коли настане час вертатися до Штатів, забирати свої манатки з кімнати для челяді в будинку на бульварі Еспланада та вирушати на пошуки роботи.

Він був абсолютно не певен, чи зарадить він своїй депресії новою роботою, або ж фактом її відсутності.

“Ти живий, - примовляв він до себе. - Ти живий і в Парижі, попереду цілісіньке літо, і ти смакуєш нормандську кухню на Пляс-Дофін³. І якщо це не команда радіти життю, то що це?”

Саме в ту мить заграв перуанський ансамбль. Терзян відірвався від тарілки із утомленим здивуванням.

Коли Терзян був малим, його батьки - обоє університетські професори - вперше взяли його з собою до Європи, де він і переконався в тому, що кожне європейське місто мало власний перуанський або болівійський вуличний ансамбль: індіанців у чорних котелках і барвистих ковдрах, зіщулених у якомусь громадському місці, індіанців, погляд чиїх безпристрасних карих очей споглядав за людьми з-над гітар та очеретяних сопілок.

Тепер же, десятки років згодом, музики все ще були тут, дарма що свої котелки та ковдри вони проміняли на європейський одяг, а їхній репертуар став більш банальним. Тепер у них малися підсилювачі, касети і компакт-диски на продаж. Тепер вони збиралися на трикутній Пляс-Дофін у тіні неокласичної маси Палацу юстиції і грали приправлене латиноамериканським колоритом попурі з пісень “АББИ”.

Хтозна, може Терзян, закінчивши свою телятину під соусом кальвадос⁴, підійде до цього ансамблику та розтрощить їхні гітари?

Над його головою легіт хльоснув брезентом навісу. Терзян окинув оком свою спорожнілу тарілку. Їжа була неперевершеною, та він заледве пам’ятав її смак.

Гнів і досі каламутив його думки. І - на Бога ж - невже вони взялися грати “Оазис”? Акорди підозріло нагадували “Wonderwall”⁵ у виконанні іспанських гітар, очеретяних сопілок та мандоліни!

Терзян уже був зважився замовити пляшечку коньяку і провести тут все пообіддя, але ж не з цим галасом у парку. Він поклав пару євро на стіл, пригнітивши їх блюдцем, щоб гроші не здув свіжий весняний легіт, який теліпав навіс над ним. Він саме виходив із залізної хвіртки ресторану на тротуар, коли його увагу привабила метушня.

На дорогу із виразом болю на обличчі впав чоловік. Руки трьох добродіїв зусібіч від нього, певно, не втримали свого товариша на ногах.

Ідіоти, розлючено подумав Терзян.

Різко запищали колеса, загудів автомобільний клаксон.

Вітер розносив по площі папери, що висипалися з дипломата.

І над усім цим височів підсилений електронікою звук сопілок перуанського ансамблю. “Wonderwall”.

В оскаженілому подиві Терзян спостерігав, як троє чоловіків кинулися стрімголов ловити папери. Він зробив рішучий крок до людини, яка лежала на землі, - хтось же мав зробити це першим. У шокованого незнайомця по чолу розсипалося волосся, він лежав на боку, і досі кривлячись від болю.

А сопілки все грали - один пронизливий звук за іншим.

Терзян невпевнено зупинився, так і не ставши обома ногами на проїжджу частину, і озирнув людей навколо, чиї обличчя закарбували відчуття того самого шоку. “Тут є лікар? - подумав він. - Французький лікар?” Все знання французької мови, здавалося, вивітрилося в нього з голови. Навіть такі прості питання, як “З вами все гаразд?” чи “Як ви себе почуваєте?” видавалися поза межами його пам’яті. А курс невідкладної допомоги, котрий він проходив у школі кемпо⁶, був чи не тисячу років тому.

Незвично бліде обличчя незнайомця розслабилося. Вітер розвівав його рідке темне волосся по обличчю. У парку Терзян помітив чоловіка у бейсболці із камерою в руках, який знімав усе, що відбувалося навколо, і його гнів спалахнув укотре, тепер через тупу марнотність туриста, чия марнотність відбивала його власну.

Раптом навколо місця пригоди став збиратися натовп. Люди виходили із машин, сходили з тротуару. Нижче по вулиці Терзян розгледів характерні пласкі картузи пари поліцейських, які неслися до них зі сторони Палацу юстиції, і відчув приплив полегшення. Тепер цим нещасливцем займуться більш здібні люди.

Він невпевнено відійшов убік. А потім його руку хтось схопив, і він із подивом глянув на жінку, яка щойно притислася обличчям до його плеча, жінку із засмаглою шкірою кольору кориці і невидимими в тіні високого коміра очами.

- Будь ласка, - проказала вона англійською із надто музичним як на американку акцентом, - заберіть мене звідси.

І поки вони тікали геть з місця пригоди, їх переслідував звук очеретяних сопілок.

Поруч прогуркотіли автомобілі, сталеву стихію котрих вивільнило зелене світло світлофора. У свідомості Терзяна знов спалахнув неуважний гнів. Навіщо йому здалася ця жінка, яка вчепилася в нього і в котрій він підозрював якесь шахрайство. У зад його била спортивна сумка, що її вона несла на плечі. Тайкома він навіть опустив руку в передню праву кишеню штанів, аби пересвідчитися, що гроші й досі лежали там.

“Wonderwall”, - подумав він. - Хай Бог милує”.

Йому спало на думку, що не завадило б підготувати якусь виховану фразу, якщо жінка і справді була у розпачі.

- Сподіваюся, з ним буде все гаразд, - промовив він, практично гаркнувши у своєму роздратуванні та гніві.

Обличчя жінки й досі напівховалося в його плечі.

- Він мертвий, - пробурмотіла вона йому в куртку. - Ви що, не зрозуміли?

Терзян ще ніколи не перестрівався із смертю просто неба, для нього вона асоціювалася із замкненим простором, палатами госпісу², в яких хрустіли простирадла, панували теплі кольори і тхнуло дезінфекцією. Він бачив її у вибухах пухлин, виснажених кінцівках та нескінченних болях, лише частково прихованих морфієм.

Він пригадав сполотніле обличчя чоловіка, його раптове розслаблення.

Так, подумав він, смерть прийшла із зітханням.

Рефлексивно Терзян продовжував розмову.

- Там уже підходила поліція, - проказав він. - Вони... вони викличуть швидку абощо.

- Єдине, на що сподіваюся я, - це те, що вони вхоплять падлюк, які скоїли це, - відповіла вона.

Серце Терзяна йокнуло, коли він згадав трьох чоловіків, які дали впасти жертві, а потім погналися через весь майдан за її паперами. З якоїсь причини він зміг пригадати тільки їхні шнуровані черевики на товстих підошвах.

- Хто це був? - порожнім голосом спитав він.

Тінь від високого коміра сковзнула вниз по носу, і Терзян побачив вражаючі зловісно примружені зелені очі:

- По-моєму, вони себе вважають поліцією.

Терзян посадив свою попутницю у кафе в околицях Лез-Алль³, з-за столиків якого була видна баня Біржі. Жінка наполягла, щоб зайти всередину та обрала місце, з якого проглядалися вхідні двері, так що вона могла бачити всіх, хто заходив. Свою спортивну сумку з білою емблемою “Найкі” вона поклала долі між ніжками стола і стіною, але Терзян помітив, що ремінь сумки залишився лежати в неї на колінах, так ніби вона хотіла бути готовою втікати будь-якої миті.

Свою обручку Терзян виставив так, щоб жінка могла її бачити. Він волів, аби вона була у її полі зору - так речі могли стати простішими для нього.

У неї тремтіли руки. Терзян замовив дві кави.

- Ні, - раптом заперечила вона. - Мені морозива.

Поки супутниця замовляла ласощі французькою, розвернувшись до офіціанта, Терзян її вивчав. Вона була його одноліткою, їй виповнилося щось із двадцять дев’ять років. Безсумнівно, у її крові переплелося декілька рас, але от тільки яких? Плескуватий ніс міг говорити і про африканську, і про азіатську, і про полінезійську спадковість. Про полінезійські корені ж свідчили чорні густі брови. Рівномірна смаглявість обличчя виключала тільки Європу, а блідо-зеленого кольору очі навпаки - лише на Європу і натякали. Великий чутливий рот викликав у розмислах Нубію. Пасма чорного волосся, стягненого у вузол на потилиці, могли бути африканського, або ж ост-індійського походження, або ж - у даному випадку - французького. У результаті зовнішність виходила надто вражаючою, щоб вважати дівчину вродливою, і - так само - надто вражаючою, на думку Терзяна, щоб ця дівчина виявилася успішним злочинцем. Її надто легко запам’ятати.

Офіціант пішов виконувати замовлення. Вона повернула свої очі до Терзяна і, схоже, в них промайнув подив, що той і досі залишався на своєму місці.

- Мене звати Джонатан, - промовив він.

- А мене, - завагалася вона, - Стефані.

- Справді? - дозволив прорватися своєму скепсису Терзян.

- Так, - кивнула вона, потягнувшись до кишені за цигарками. - Навіщо мені брехати? Яка різниця, знатимете ви моє реальне ім’я чи ні?

- Ну, то називайте його вже повністю.

Дівчина задрала сигарету вгору під гострим кутом і чітко прорікла:

- Стефані Амеріка Паїш-і-Сілва.

- Амеріка?

- Найзвичайнісіньке португальське ім’я, - чиркнула вона сірником.

- Але ж ви не португалка, - Терзян поглянув на неї.

- У мене португальський паспорт.

Джонатан стримався у своєму коментарі: “Хто б сумнівався,” - а натомість проказав:

- Ви знали вбитого чоловіка?

Стефані кивнула. Затяжки тютюновим димом не зменшували дрож у її руках.

- Ви добре його знали?

- Не дуже, - вона ще раз затягнулася і, видихнувши, пояснила: - Він був колегою. Біохіміком.

З подиву Терзян спершу не знайшовся, що сказати. Стефані збила попіл у попільничку від “Чинцано”¹, але через тремтіння промахнулася, і купка попелу осипалася на скатертину.

- Чорт, - вилаялася вона і змахнула попіл долі нервовим рухом пальців.

- Ви теж біохімік? - поцікавився Терзян.

- Я медсестра, - вона поглянула на нього блідими очима. - Працюю у “Санта-Кроче”. Це...

- Організація із надання допомоги, - пригадав він. Католицька. Назва означає “Святе Розп’яття”.

Вона кивнула.

- Може, вам варто звернутися до поліції? - спитав він. Аж раптом до нього повернувся його скепсис. - А... правильно, вбивці-то самі з поліції.

- Не з французької, - перехилилася вона через стіл ближче до нього. - Це інша поліція, як раз саме та, яка вважає, що вбивство і арешт - одного поля ягода. От подивитесь сьогоднішні новини. Там розповідять про смерть, але не згадають жодного арешту. Або підозрюваних у вбивстві.

Її обличчя спохмурніло, вона відкинулася назад на спинку стільця, аби обдумати нову ідею:

- Хіба що вони примудряться повішати провину на мене.

Терзян пригадав підхоплені весняним вітром папери, чоловіків у важких шнурованих черевиках, що погналися за ним. Вражене болем, сполотніле обличчя жертви.

- Тоді з якої?

Вона понуро зиркнула на нього крізь клуби сигаретного диму:

- Ви коли-небудь чули про Придністров’я?

Терзян завагався і вирішив, що “ні” було найбільш осмисленою відповіддю у даному випадку.

- Убивці із Придністров’я. - Кривий усміх пронизав обличчя Стефані. - Тамтешня поліція інтелектуальної власності, якщо їх можна так назвати. Адріана вони вбили через копірайт.

Цієї миті офіціант приніс Терзянові каву і замовлення Стефані. Останнє виявилося колосальною, просто велетенською чашею пастельного морозива і фруктового сиропу, увінчаною горою вершків та іграшковим коліщатком на смугастій цукровій паличці. Дівчина у шоку роздивлялася це творіння, широко розплющивши очі.

- Обожнюю морозиво, - вичавила вона з себе. У неї в очах забриніли сльози, і вона зайшлася в плачу.

Стефані трохи поплакала, розлігшись ліктями на столі, напихаючи між схлипуваннями повний рот морозива і ковтаючи його великими ложками. Губи і мокрі від сліз щоки вона втирала паперовою серветкою.

Офіціант мовчки спостерігав за всім цим із кута, але з його погляду і зціплених щелеп було зрозуміло, що всю вину за ридання миловидої жінки він покладав на Терзяна.

Терзян же відчував, як усього його переповнює прагнення допомогти своїй супутниці, але він не знав, що можна зробити. Підсісти до неї і пригорнути її? Взяти її за руку? Гукнути когось, щоб забрав її від нього?

Останнє, мабуть, було б краще над усе.

Свій вибір він зупинив на чистій серветці, котру передав дівчині, коли її власна промокла до рубця.

Після згадки про оборонців придністровського копірайту його скепсис немов рукою зняло. Надто химерне все це, щоб бути аферою: шахрайство ж бо ґрунтувалося на базових людських бажаннях, жадобі, похоті, але не на таких абстрактних речах, як права інтелектуальної власності. Хіба що завелася банда, метою якої стали науковці зі Штатів, котрих вона ловила на спокусливий гачок копірайту, за котрий можуть убити...

Поступово буря вгамувалася. Стефані відштовхнула недоїдене морозиво і потяглася за черговою цигаркою.

Терзян постукував обручкою по стільниці - він так завше робив, коли думав.

- Може, варто зв’язатися із місцевою поліцією? - поцікавився він. - Диви, дізнались би щось про... цю смерть. - Із якоїсь причини він уникав слова “смерть”. Так ніби воно могло призвести до чогось, не до власне вбивства, а до його відношення із цим убивством... назвавши пригоду вбивством, він немовбито давав їй якусь владу над собою.

- Мені треба вибратися із Франції, перш ніж ці люди відшукають мене, - покрутила вона головою. - Якщо можливо, геть із Європи. Але це складно. Мій паспорт залишився у готельному номері, за котрим вони, найпевніше, стежать.

- Через цей копірайт?

- Правильно, - скривились вуста у застиглій напівпосмшіці на її обличчі.

- Ваш друг був біологом, - у нього шуміло в голові. Це була своєрідна впевненість у відповіді на своє питання. - Мова йде про зброю?

Схоже, питання її не здивувало.

- Ні, - відказала вона. - Якраз навпаки

Вона затяглася сигаретою і видихнула дим:

- Це протиотрута. Антидот проти людських дурниць.

Послухайте, факт розпаду Радянського Союзу не означає, що разом із ним впав совок. Совок нікуди не дівся, єдина відмінність полягає в тому, що моральне виправдання зникло, а по ньому залишилося голе насильство і здирництво під машкарою правового примусу та оподаткування. Стара імперія розвалилася, і тут, на Заході, тобі здається, що все прекрасно, але багато нових країн означає лиш те, що тепер “підмащувати” треба у більшій кількості місць. По всій колишній Радянській імперії ще більше розвелося “ревізорів” та “податківців”, ще більше “митників” та “управлінь безпеки”, ніж було за СРСР. Єдине, чим ці люди займаються, - це грабують власне населення через те, що ніхто більше не хоче мати з ними справу, якщо вони не сидять на нафтовій трубі або якому іншому ресурсі, необхідному людям.

- Пакостан¹, - проказав Терзян. Йому доводилося чути, як це слово вживають по відношенню до батьківщини його пращурів, колишньої Радянської Вірменії, чия розкрадена економіка і параноїдальний, вбивчий, деспотичний режим - маріонетка в руках Росії - підтримувалися винятково мільйонами доларів, що їх надсилали американці вірменського походження, котрим здавалося, що поміч банді злочинців при владі якось виливалася у свободу для їхньої вітчизни.

Стефані кивнула на згоду.

- А найгірший Пакостан знаходиться у Придністров’ї.

Вони з Терзяном вийшли з кафе та зловили таксі, на якому повернулися на Лівий берег, до Терзянового готелю. У номері він налаштував телевізор на місцевий канал, але до новин вимкнув звук. Поки що програма транслювала повтор американського поліцейського телесеріалу, у котрому безпристрасні, діловиті слідчі дерев’яно зображали своє найостанніше невиразне протистояння з трагедією.

Готельний номер не був розрахований на королівське ложе, яким його оснастили, так що навколо залишався півметровий зазор, у котрий неможливо було впхнути навіть стільця. Терзяну не хотілося, аби в дівчини склалося враження, що в нього з’явилося бажання завалити її у постіль, а тому він невпевнено вмостився на краєчку ліжка. Тимчасом Стефані досить зручно влаштувалася, розвалившись по-турецьки на середині ложа.

- Молдова була радянською республікою, зліпленою докупи Сталіним, - розповідала дівчина. - І складалася вона з Бессарабії, колишньої частини Румунії, відтятою від неї на початку Другої світової війни, та смужки промислового краю на далекому березі Дністра. Коли СРСР розвалився, Молдова здобула “незалежність”, - Терзян відчув лапки у її інтонаціях. - Проте незалежність і молдавський народ були поняттями досить відмінними. Просто румуномовна радянська еліта зажила власним життям, щойно їх перестали стримувати згори. Тож, незабаром Молдова розкололася: спершу були тюрки-християни...

- Зажди на хвильку, - перебив її Терзян. - А що, існують тюрки-християни?

Уявлення про тюрків-християн було далеким від його вірмено-американського світогляду.

Стефані кивнула:

- Так, православні тюрки-християни. Вони називаються ґаґаузами, і тепер у них є власна автономна республіка Ґаґаузія у складі Молдови.

Стефані потяглася до кишені за сигаретою та запальничкою.

- Е-е, - почулося від Терзяна, - ти не проти того, щоб покурити біля вікна?

- Американці, - скривилася Стефані, але рушила до вікна і відчинила його, впустивши подих прохолодного весняного повітря. Вона осідлала підвіконня, затулила сигарету від вітру та запалала її.

- На чому я зупинилася? - перепитала вона.

- На тюрках-християнах.

- Точно, - вона видихнула дим у пащу дужому вітру. - Ґаґазузія виявилася тільки початком. Потому один російський генерал на пару з купкою шахраїв влаштували повстання в іншій частині Молдови, на далекому березі Дністра - поміж іншого штибу радянської еліти, яка представляли нікого, крім себе самої. Щойно російськомовні повстанці виступили проти своїх румуномовних гнобителів, радянська Чотирнадцята армія, вдягнувши голубі каски, постала в ролі “миротворців” і організувала державу завширшки тридцять кілометрів, яку не визнав жоден уряд у світі. Що означало більше військових, більше прикордонників, більше чиновників, більше податків, більше мит і колишніх радянських військових, які були не проти могоричів. А ще більше ста тисяч біженців, котрих можна було розмістити в таборах, поки чиновники розкрадали їхні речі та провіант...

Але ж, - вона вимахувала цигаркою, немов указівкою, - у Придністров’ї був один клопіт. Жодна нація так і не визнала їхнього існування, вони були крихітними, без ресурсів, якщо останнім не вважати неповнолітніх дівчат, котрих тисячами продавали у сексуальне рабство закордон. Решта населення виїжджала якомога скоріше, і їх стримувало лише те, що єдині наявні в них паспорти не визнавалися у жодній іншій державі. А це означало, що залишалося все менше і менше людей, чиї продуктивні сили еліта могла вкрасти для підтримки свого хижого пострадянського життя. Єдине, на що можна було розраховувати, - це купа застарілого радянського промислового обладнання, призначеного для виробництва нікому не потрібних речей.

Залишалася й інфраструктура. У них були електростанції, що діяли на російський нафті, яку вони не могли дозволити собі купувати, і транспортні системи. Тож злочинний режим вирішив заманити інших злочинців, яким були потрібні промислові потужності. Ідея полягала в тому, щоб запросити підприємців, котрим дозволялося не сплачувати більшість місцевих “податків” за умови заробляння крупного баришу для вищого ешелону.

- Зброя? - спитав Терзян.

- Звісно, зброя, - кивнула у відповідь Стефані. - В основному, вони виробляють дешеві підробки зброї інших держав, але розміром не більше від гаубиць. Були спроби зайнятися банківською справою та “гаванями даних”¹, але влада не змогла стриматися, щоб не грабувати і ці установи: банки з “гаванями” не можуть існувати без довіри та під контролем інформаційного потоку. А коли ж інспектори - ще й зажерливі короткозорі шахраї на додачу, то зрештою припиняють існування і перші, і другі. Тому влада зупинилася на біотехнології. Компанії в Придністров’ї виготовляють дешеві непатентовані ліки поза західним патентним законодавством... - Її погляд спохмурнів. - Для мене особисто це не проблема, принаймні, не в тому випадку, коли перед твоїми очима постають тисячі конаючих від різних хвороб, препаратів на лікування яких держава собі дозволити купити не може. Також у них є компанії, які незаконно копіюють результати генетичних розробок Заходу для власних досліджень. І поки тамтешня влада має бариш на цих фірмах, діяльність компаній залишається цілковито непідконтрольною. Ніхто, навіть уряд, не уявляє, що́ робиться на фабриках, яким влада ще й забезпечує безкоштовну охорону.