1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Сюди належать різноманітні течії, які, увібравши в се­бе езотеричні (гр. е&оігіЬох — таємний, внутрішній) Тра­диції різних епох і народів, доробки сучасних езотериків сформували віру в існування надприродного світу, містичні уявлення про нього, магічні засоби спілкування з ним, підпорядкування його своїм інтересам. Теософія, Братство Грааля, Реріхівське товариство. Асоціація "Жи­вої етики" виникли на межі XIX—XX ст. як опозиція тра­диційним східним релігіям. Засновники стверджують, що тільки вони дають надзвичайно глибокі, приховані від "непосвячених" позитивні знання про світ.

352 Релігієзнавство

ТЕОСОФІЯ

Одна з найпомітніших постатей — уродженка України Олена Блаватська. Сформульована нею у багатотомній праці "Таємна доктрина" специфічна езотерична система претендує на універсальну релігію. Будучи синтезом різних релігійних доктрин (езотеричного буддизму, ти­бетського ламаїзму, індійського містицизму, каббали, єги­петської та грецької міфологій, спіритуалізму, масонства тощо), вона прагне розкрити тотожність таємного змісту всіх релігійних символів. О. Блаватська детально схемати­зує космологічні й антропологічні процеси, подаючи ево­люцію Всесвіту, людства відповідно зі східними езотерич­ними традиціями, які стверджують існування семичленної ієрархії "планів" (рівнів). Послідовники О. Блаватської, об'єднані у Всесвітнє теософське товариство. Діє в бага­тьох країнах, у тому числі й в Україні. В 1995 р. при Київському ліцеї ім. Муравйова-Апостола відкрито Шко­лу теософії.

братство грааля

Як міжнародний рух виник у Німеччині в 1928 р. Запо­чаткувало його начебто явлене людству Одкровення Св. Грааля, яке отримав Абру-ру-шин (Оскар Ернест Бернхарт (1875—1914). У книзі "У світлі істини" він запро­понував релігійне розуміння світобудови, місця і призна­чення в ній людини, причин духовної смерті, способу пе­реходу в стан апокаліпсису, характеру жіночого і чоловічо­го начал, їх ролі у творінні тощо. Метою руху є поширен­ня істинного знання, розвиток самосвідомості, особистої відповідальності особи, одухотворення всіх здібностей лю­дини. Організаційно Братство Грааля виникло із зареєстро­ваного в 1932 р. у Берліні "Натурфілософського Союзу послідовників Грааля", поступово поширюючись в інших європейських країнах. Особливий розвиток рух отримав у 1950 р. з утворенням Міжнародного фонду Одкровення

Грааля. Братство має свої круги (філії) в більшості євро­пейських країн, США, Канаді, Австралії.

Представлене сукупністю течій та рухів, які з'явилися внаслідок намагань відродити дохристиянські вірування та обрядовість. До них належать: Рідна віра, РУНвіра, Собор рідної віри, ладовірство, ягновірство, орантійці та ін. Діють в Україні. Одні організаційно оформлені, мають певну структуру, інші обмежилися лише обгрунтуванням свого вчення — специфічного язичницького бачення світу. Бога, людини. Окремі громади поширені й в інших країнах, де компактно проживають українці. Деякі зберег­ли вірність пантеїзму, інші на основі певної модернізації українського язичництва сповідують монотеїзм — вшану­вання Дажбога. Сучасне відродження язичництва підтвер­джує, що прадавня віра не була абсолютно втрачена з прийняттям християнства й асимілювалася ним. Це дало підставу М. Грушевському назвати її "Народним христи­янством". Рідновірство охопило окремі кола національне орієнтованої інтелігенції, яка вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає як домінанту відродження українства.

рідна віра

Самостійний напрям в українському неоязичництві, започаткований у 1934 р. професором В. Шаяном. Вивча­ючи етнічну релігію українців до прийняття християнства, елементи якої збереглися в так званому двовір'ї, В. Шаян у книзі "Віра предків наших" пропонує повернутися до батьківської традиції, до коренів української духовності. Осередком Рідної віри українців має стати Орден Бога Сонця, головним лицарем якого вважається сам заснов­ник. Максимально зберігаючи давню українську обря­довість, Рідна віра спрямовує своє вчення на вдосконален­ня людської особистості, піднесення її національної са­мосвідомості. Рідновірці вдаються до автетичних язич­ницьких молитов і співів.

Найбільша громада — при Святині Дажбожій у Гаміль-тоні (Канада). Існує декілька десятків громад в Україні

354 Релігієзнавство

(Києві, Харкові, Чернігові, Львові, Одесі та інших містах і селах).

РУНВІРА (РІДНА УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ВІРА)

Засновник — Л. Силенко, українець за походженням, який емігрував у США. Вважається посланцем Бога, учи­телем і пророком, який, реформуючи політеїстичну дохри­стиянську віру, запропонував нову монотеїстичну систему поглядів на світ, стверджуючи, шо Бог явлений українцям під ім'ям Дажбога. Він — свідомість світу, вічна енергія несвідомого і свідомого буття, свята правда. Головні поло­ження РУНвіри викладено в "Святому Писанні" — "Мага Вірі" й катехізисі "Повчання. Пісні. Молитви". Основна культова споруда РУНвіри — собор святої матері України поблизу Нью-Йорка (США). Рунвісти не визнають зобра­ження Дажбога, оскільки він — і Святий Дух, і Воля, і Правда, і Любов, і Милосердя. В РУНвірі відправляють обряди вінчання, освячення дитини, поховання, спе­цифічні молитви і свята. Громади (станиці) є в Америці, Канаді, Англії та інших країнах, де проживають українці. В Україні понад ЗО громад.

собор рідної віри

Це — одна з течій українського язичництва, що виник­ла в 1994 р. на Вінниччині. Послідовники вважають своїми ідейними попередниками В. Шаяна, М. Шкавритка, Л. Силенка, С. Кокряцького, кожний з яких зробив помітний внесок у творення основ Рідної віри, але не зміг повністю здійснити історичного завдання щодо її відро­дження. Їх праці, взаємодоповнюючи одна одну, утворю­ють цілісне вчення, поширити яке покликаний Собор рідної віри. Його місія зумовлена тим, що Поділля є «сер­цем України», тут найдовше (до 1620 р.) Болохівські князі боронили «рідну віру». Послідовники цієї течії толерантні щодо інших рідновірівських громад.

Нетрадиційні релігії 355

Синтетичні релігії

У своїх догматах, культах спираються на поєднання елементів різних традиційних релігій, створюючи власні вчення, систему обрядових дійств, церковну організацію, претендуючи на статус надрелігії. У них розвинуті культ лідера, авторитет власних віросповідних джерел, наявна ідея богообраності їх послідовників. До цієї групи нале­жать Біле братство, Церква єднання, або Церква уніфі­кації, Всесвітня віра Бахаї.

Заснував його у Києві в 1990 р. фахівець у галузі кібер­нетики Ю. Кривоногов. Має ще одну назву — "ЮСМА-ЛОС", яке розшифровується: ЮС — Юоан Свамі (сам Ю. Кривоногов), ма — Марія Деві (його дружина М. Цви-гун), лос — Логос (Ісус Христос). Під аналогічною назвою в 1993 р. Біле братство друкувало газету. Воно проголоси­ло себе надрелігією ("епохальною релігією прийдешньо­го"). Основні ідеї Біле братство запозичило з різних віро­вчень, еклектично поєднавши їх сучасною науковою термінологією. Суспільство характеризувало як сатанинсь­ке (позначене "числом звіра" 666), якому загрожував кінець (мав відбутися в листопаді 1993 р.). Марію Цвигун було проголошено "Богом Живим Марією Деві Христос" тобто Христом у другому своєму пришесті в тілі матері, В. Кривоногова — Юоаном Свамі, втіленням Іоана Бого­слова. Інші проповідники отримали ймення біблійних пророків та новозавітних апостолів. Завдяки активній місіонерській діяльності рух швидко зростав за рахунок молоді. Громади Білого братства виникли в різних регіонах України і поза її межами. Коли діяльність Білого братства стала набирати відверто антисуспільного спряму­вання, його було заборонено. У 1994—1996 рр. відбувся суд над його організаторами.

Одна з найпоширеніших новітніх релігійних течій, \ якій поєднані риси східних релігій і християнства, різних філософських і соціальних вчень. Засновником і керівни-

356 Релігієзнавство

ком церкви є кореєць Сан Мьон Мун. У 1954 р. він засну­вав "Асоціацію Святого Духа для уніфікації світового хри­стиянства". У 1960 р. переїхав до США, де розгорнув ак­тивну релігійну діяльність. Головні положення викладено в творах Муна, які заперечують вихідні засади традиційно­го християнства, пропонують своє прочитання Біблії. Мун проголосив себе та свою дружину Хак Джа Мун "Істинни­ми Батьками", третіми Адамом і Євою, які за дорученням Бога створили "досконалу сім'ю" — джерело спасіння всіх сімей. Члени церкви, які бажають одружитися, мають пройти через відповідний шлюбний обряд. Тільки з благо­словення самого Муна підбираються шлюбні пари. У церкві Єднання існує сувора регламентація стосунків, чітка ієрархія. Під егідою церкви діють міжнародні ор­ганізації: Федерація жінок за мир в усьому світі. Академія професорів "За мир в усьому світі", Міжнародний релігійний фонд тощо. Церква підтримує понад 200 різних наукових, соціальних, навчальних, гуманітарних та інших проектів. Її прибічники є у 160 країнах світу, в тому числі в Росії, Балтії, Україні (з 1991 р. — в Києві, Харкові, До­нецьку та інших містах),

Виникла в Ірані в середині XIX ст. як різновид одного з модернізованих ісламських напрямів — бабізму. Її за­сновник — Мірза Хусейн Алі Нурі (1817—1892), відомий під ім'ям Баха-Улла ("Блиск Аллаха"). У 1863 р. оголосив про свою Божественну місію — об'єднати людство на ос­нові єдиної релігії. Головною в бахаїзмі є ідея єдності Бо­га, релігій, людства. Вона визнає принцип рівних прав, можливостей і привілеїв чоловіків та жінок, необхідності обов'язкової освіти, ліквідацію крайнощів (бідності й ба­гатства), заборону рабства, аскетизму, монашества, вжи­вання алкоголю, наркотиків, припис одношлюбності й по­дружньої вірності, невтручання в політику, повагу до уря­ду, законів держави.

Бахаїзм визнає усі релігії та їх засновників — «вчителів людства». Баха-Уллу вважають одним з останніх явлених вчителів. Общини бахаї виникли в США (1896), Канаді (1987), Англії та Франції (1898), Німеччині (1906), на­прикінці XIX ст. — в Ашхабаді. Нині бахаїзм сповідує приблизно 4,5 млн. осіб, які проживають у понад 100

Нетрадиційні релігії 357

країнах світу. Їхнім вченням цікавився Л. Толстой. Храми богослужіння бахаїстів є круглими спорудами з дев'ятьма входами, відкритими для всіх людей світу. У них немає ритуалів, не проголошують проповідей.

Це нетрадиційні релігійні рухи, в яких орієнтація на досягнення науки і техніки поєднується з практикою вуль­гаризованого психоаналізу, фантастикою. Засновник — відставний американський військовий, письменник-фан­таст Л. Хаббард. В Україні їх представляють течії діанети­ка, АСТІКА, наука розуму, християнська наука. Сюди на­лежить система Порфирія Іванова.

діанетика (наукологія)

Засновник течії — відставний військовий, відомий письменник-фантаст Л. Хаббард (1912-1986). В 1950 р. він видав одну з найпопулярніших у світі книжку США "Діанетика". У 1954 р. в Каліфорнії зареєстрована Церква наукології, яка, маючи 6 млн. прихильників, поширена у всьому світі. Вчення Хаббарда поєднує новітній буддизм, інші світові релігії, фантастику, науково-технічні досяг­нення, психоаналіз. У ньому багато власних термінів ("то-тан" — істота-дух, що періодично вселяється в якусь життєву форму; "інграм" — накопичений протягом бага­тьох перевтілень певний життєвий досвід людини, від яко­го вона прагне звільнитися). Діанетика пропонує техно­логію звільнення від циклів перевтілень, завдяки якій лю­дина отримує владу над собою, здійснює контроль над ма­терією, енергією, часом і простором. Мета вчення — до­сягнення внутрішнього спокою, мудрості, міцного здо­ров'я і найвищої душевної досконалості.

Сучасний синтетичний ідейний рух, що прагне в ме­жах свого релігійно-філософського вчення синтезувати ідеї гностицизму, теософії, метафізики, індуїзму, окуль­тизму, об'єднавши східну містику і Біблію. Претендує на

358 Релігієзнавство

абсолютну істину, гармонійність законів науки, філо­софських поглядів та одкровень релігії відповідно до людських потреб і прагнень. Засновник його — амери­канський лікар-психотерапевт Ернст Холмс (1887—1960) сформулював основні положення в книгах "Творчий ро­зум і успіх" (1919) та "Наука розуму" (1926). У вченні фігу­рують східні мотиви єдності всіх релігій, у яких втілена од­на істина, одна дійсність. Бог для Холмса безосо-бистісний, Ісус Христос — лише людина, Дух Святий — жіночий аспект Божественної Трійці, людина, в якій людське поступається божественному. Холмс твердив, що негативне мислення продукує негативний досвід, а пози­тивний дух — позитивну діяльність. Перші общини Церк­ви науки розуму були зареєстровані у США (1927), згодом поширилися по всьому світі. Нині налічується майже 25 млн. послідовників Науки Розуму. В 1991 р. створено "міжнародний альянс нового мислення", куди входить Київський центр Науки Розуму. Громади є в Донецьку, Криму.

Рух виник в XIX ст. у США з ініціативи Мері Бейкер-Едді (1821—1910), яка в основу свого вчення поклала принцип духовного зцілення без використання медика­ментозних методів. У книгах "Наука здоров'я" та "Ключ до Писання" подає "єдино вірне тлумачення" Біблії. Її од­кровення сприймаються прихильниками на рівні біблійних, а сама М. Бейкер — наступницею Христа. Нині рух налічує до півмільйона осіб, об'єднаних в 3000 конгре-гацій в усьому світі.

Сюди належать течії, яким властиве обожнення сил зла, поклоніння Сатані (Дияволу, Люциферу).

Сатанізм не можна вважати модерновим явищем, оскільки він був відомий давно. -Як культ прийшов з дав­нього Іраку, набув особливого поширення в Європі в се­редні віки. Сучасний сатанізм — різновид напіврелігійно-го руху, заснованого Е. Кроуді на рубежі XIX—XX ст., відновленого в 60-х роках XX ст. в Америці. За світогляд-

Свобода совісті як загальнолюдська цінність 359

ною суттю, типом об'єднання, формами діяльності сатані-сти різноманітні. Найвідоміша група — родина Менсона, найорганізованіша — "Церква Сатани" Е. Лавея (США). Наприкінці 70-х років XX ст. у Росії, на початку 80-х в Ук­раїні сатанізм заявив про себе як організована в декілька громад релігійна течія, віросповідні догмати і культові дії якої, будучи своєрідним антиподом християнства, побудо­вані на його дзеркальному відображенні. Сатаністи вша­новують не Бога, а Сатану, читають Біблію навпаки, про­водять так звані "чорні меси" з використанням чорних свічок, перекинутих розп'ять, проклять, ритуальних жерт­вопринесень тощо. Моральна програма сатаністів насиче­на крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, культом сили. Прихильники цієї течії є і в Україні, здебільшого серед молоді.

Новітні релігійні утворення активно шукають можли­востей розвитку взаємовідносин з державою, громад­ськістю, традиційними церквами, відчуваючи потребу інтегрування в конкретну соціально-економічну, політич­ну, ідеологічну, ментальну ситуацію. В Україні вони, буду­чи за своєю суттю позанаціональними, позадержавними, намагаються поєднати універсальність своїх віровчень із прилученням до державотворчого процесу.

8

РОЗДІЛ

Свобода совісті є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правиль­ним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світо­гляду. В широкому розумінні поняття "свобода" передба­чає свободу особистості, її діяльності як усвідомленої не­обхідності, а також її духовну свободу. Вона є своєрідним комплексом гарантій, які забезпечують людині право і можливість чітко формулювати свої моральні принципи, визначати обов'язки, здійснювати моральний самоконт­роль і моральну самооцінку.

Формування головних засад свободи совісті закорінене у багатовіковій боротьбі за право вільно мислити й діяти, у реальній практиці вільнодумства.

Свобода совісті як загальнолюдська цінність 361

Історичні форми критичного розгляду релігії

На всіх етапах розвитку духовної культури людства ра­зом з міфологічними, релігійними уявленнями існували різноманітні форми їх критичного аналізу як на рівні бу­денної свідомості, в різноманітних єресях, так і у формі історичного, філософського, природничого та інших видів аналізу, охарактеризованих як вільнодумство (термін вперше вжив англійський філософ XVIII ст. А. Коллінз).

ВІЛЬНОДУМСТВО ДАВНЬОГО СВІТУ

Як і вірування, воно було безпосереднім, наївним. Пи­семні пам'ятки Давнього Сходу свідчать, що вже в ранній період ідейна опозиція релігійно-міфологічним традиціям виявлялась у сумнівах щодо особистого безсмертя, існу­вання потойбічного світу, доцільності релігійних обрядів, аскетизму. Наприклад, "Пісня арфіста" сприймалася дав­ньоєгипетськими жерцями не тільки як вираз сумніву що­до існування потойбічного життя, а й як заклик до спротиву релігії та жерцям.

У давніх державах релігійні доктрини не претендували на винятковість і не заперечували релігійних уявлень інших народів. Багатобожжя створило сприятливі умови для утвердження ідей релігійної терпимості, значущості людини у світі, що знайшло відображення у культі героїв.

Системніше розглядало релігію вільнодумство давніх Індії та Китаю. Так звана школа локаята (чарвана), ствер­джуючи, що все в природі складається з чотирьох еле­ментів — вогню, повітря, води і землі, не сприймала релігійно-ідеалістичного тлумачення природи та людини.

Помітного розвитку набуло вільнодумство в античному світі. Так, філософ Ксенофан (кін. 570 — після 478 до н.е.), критикуючи антропоморфізм грецького пантеону богів, якому він протиставляв єдине світове божество, висунув ідею, що саме люди створили богів за власною подобою. Філософ-матеріаліст Демокріт (прибл. 460—371 до н.е.) заявляв, що віра в богів виникла зі страху людини перед силами природи.

Теорії, які підривали традиційні релігійні вірування, сприймалися вкрай негативно владою та офіційними іде­ологами. Вже у V ст. до н.е. в Афінах, де існувала свобода слова, думки, під суворою забороною були релігійне

362 Релігієзнавство

вільнодумство та атеїзм, який на той час мав стихійний характер, а народні збори міста-поліса прийняли рішення віддавати під суд тих, хто не вірує в богів. Саме з цих при­чин філософ Протагор (480—410 до н.е.), який піддав сумніву існування богів, був змушений втекти з Афін. Анаксагора (прибл. 500—428 до н.е.) звинувачували за те, що він назвав Сонце глибою, наскрізь пройнятою вогнем. Навіть Сократ (469—399 до н.е.), який вважав, що шанує релігійні традиції, був звинувачений у неповазі до богів. Звинувачували його і в розпусті молоді хибними ідеями. Насправді філософські пошуки Сократа були спрямовані на раціональне пояснення природи людини, її моральних ідеалів, що суперечило традиційним формам вірувань.

Не менш авторитетний філософ Платон (427—347 до н.е.) у творах про державу викривав безбожників, закликав ка­рати їх смертю, теоретично обґрунтовував необхідність державного переслідування осіб, які порушують релігійно-міфологічні традиції, стверджуючи необхідність державної релігії, яка повинна сприяти формуванню однодумства у громадян та зміцненню влади.

Критикував античну релігію й Епікур (прибл. 341— 270 до н.е.), виступаючи за звільнення людства від страхів та забобонів, що проростають із віри у надприродне. Оскільки світ складається з комбінацій атомів, участь богів у його створенні він виключав, хоч і не заперечував їх.

Римський філософ Тіт Лукрецій Кар (99—55 до н.е.) у поемі "Про природу речей" причини виникнення релігії вбачав у безкультур'ї людей, їх страхах перед непізнаними явищами природи.

Отже, наявність у давніх державах настанов на обов'яз­кове дотримання релігійних традицій, обрядів та одночас­не скептичне ставлення до них свідчать, що вже на ранніх етапах суспільного розвитку сформувались різні підходи до релігії, згодом зафіксовані в поняттях свободи совісті та віросповідання.

вільнодумство середньовіччя

З утвердженням феодалізму остаточно сформувалися, зміцнили свої позиції релігії більшості країн світу. Релігійна ідеологія стала домінуючою, охопивши усі сфе­ри суспільного життя. Але й за таких умов вільнодумство знаходило можливості для самовираження.

Наприкінці Х — на початку XI ст. видатний таджиць­кий філософ, поет, лікар Ібн Сіна (Авіценна, 980—1037) у теорії "двоїстої істини" намагається обґрунтувати неза­лежність науки і філософії від богослов'я, вивести їх роз­виток з поля зору духовенства.

Ще один таджицький філософ Омар Хайям (1040— 1131) у своїх "Рубаях" неприховано скептично ставився до закликів відмовитися від земних благ задля блаженства у потойбічному світі.

Утвердження християнства як домінуючої релігії в Європі супроводжувалося придушенням інакомислення, яке залежно від конкретно-історичної ситуації виявлялося в містичних вчинках, пошуках "кращої релігії", в іде­алізації раннього християнства, а інколи у формі ради­кальних соціально-політичних рухів.

Основою для виникнення різних єресей у християнстві найчастіше була Біблія. Відсутність єдиної думки про те, які її книги слід вважати божими, спричинило протисто­яння між католицькою та православною церквами.

Середньовічний філософ І. Еріугена (810—877) напо­лягав на домінуванні розуму над релігійними догматами. Заклик до вільного раціонального пошуку істини підхопив і розвинув французький філософ, теолог і поет П'єр Абе-ляр (1079—1142), який вважав, що Святе Письмо, як і цер­ковні таїнства, не підлягає усвідомленню, адже авторитет церковної догми не повинен доводитись розумом. Його теологічні твори двічі були засуджені на Соборах като­лицької церкви (1121 і 1140). Вагомим внеском^ розвиток опозиційно-єретичного напряму було вчення Й. Флорсь-кого (1132—1202), який спробував обгрунтувати принципи релігійної свободи та свободи світогляду.

У Північній Італії, Південній Франції, Болгарії та Німеччині в Х—ХІ ст. набув поширення рух богомольців, які не визнавали вчення офіційної церкви, її ієрархії та об­рядів. В середині XII ст. існував рух за секуляризацію цер­ковного майна (перетворення церковної власності на світську), учасники якого вважали, що обмеження ма­теріальних можливостей церкви сприятиме утвердженню принципів свободи віросповідання.

Англійський філософ, природознавець Роджер Бекон (1212—1294) стверджував, що християнство у своєму орто­доксальному прояві не може бути істиною для всіх часів, бо його вчення — лише окремий історичний етап у розвитку людства, а в існуючому вигляді воно слугує лише зміцнен-

364 Релігієзнавство

ню авторитету церкви. Альтернативою церковної влади по­винна стати міцна державна влада як необхідна умова за­безпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Поширенню ідей вільнодумства особливо прислужи­лися народні антиклерикальні рухи (павлікани — у Візантії, холларди — в Англії, таборити — в Чехії). Пере­дусім це був протест селянства, міських низів проти фео­дальної експлуатації, який зливався з виступами проти державної релігії.

Своєрідними центрами вільнодумства ставали універ­ситети в Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Тулузі, Неаполі.

На цей період припадає розклад феодальних відносин, вихід на авансцену історії буржуазії, а разом з нею нової суспільної ідеології, нового бачення ролі й місця релігії в житті суспільства.

Утвердження в соціальній структурі нового класу — буржуазії, формування нових виробничих сил супровод­жувались ідеологічною боротьбою між ними. Феодальна верхівка не хотіла поступатися своїми правами та привіле­ями, а буржуазія, прагнучи політичного та економічного панування, намагалась обмежити владу церкви, пристосу­вати релігійну ідеологію до своїх потреб.

За таких умов питання про владу знаходило відобра­ження і в проблемі віросповідання. Прогрес виробництва та науки супроводжувався утвердженням соціальної значу­щості буржуазної інтелігенції — лікарів, юристів, педа­гогів, художників, які симпатизували ідеалам світського гуманізму, всебічного розвитку особистості, релігійної свободи. Гуманісти зверталися до культури та філософії античності, відроджували її ідеї та ідеали. Важливу роль у становленні нової ідеології відіграв перехід від теоцент-ристського світогляду до антропоцентризму, що розглядав людину як центр буття.

Епоха Відродження дала світові плеяду вчених, митців (Д. Бокаччо, Ф. Рабле, М. Казанський, Д. Бруно, М. Ко-перник, Л. да Вінчі, М. Монтень), які виробили нову сис­тему цінностей, у центрі буття розглядали вільну людину. Загальнолюдські цінності стали мірилом соціального бут­тя. Це стимулювало теорію та практику антиклерикалізму, секуляризацію церкви, свободу віросповідання, підштов-

Свобода совісті як загальнолюдська цінність 365

хнуло процес реформування церковного життя, передусім у католицькому світі.

Початком Реформації стали віттенберзькі тези 1517 р. німецького ченця, доктора теології Мартіна Лютера, в яких свобода совісті пов'язана з вимогою вільної проповіді та безперешкодного поширення Святого Писання. У цей період буржуазно-демократичні гасла тісно перепліталися з вимогами свободи віросповідання, кожна з яких пропо­нувала свої засоби перетворення політичної, економічної та соціальної сфери життя суспільства. На шляху цих пе­ретворень стояла церква, і тому дві різні течії злилися в єдиний потік.

Загалом рух Реформації у соціальному аспекті був над­звичайно різноманітним. Наприклад, бюргерська опо­зиція обмежувалась лише конституційними вимогами. Плебейські угруповання пов'язували боротьбу за свободу совісті з боротьбою за соціальні перетворення. Її лідер То-мас Мюнцер вимагав рівності всіх перед Богом і навіть всіх на землі, проголошував, що людина повинна мати свободу вибору ставлення до релігії. Розуміння свободи совісті Лютером і Мюнцером суттєво різнилися, відобра­жаючи різні соціальні інтереси та ідеали, різне ставлення до свободи совісті буржуазії та народних мас. Історичною заслугою Реформації можна вважати появу в житті суспільства поняття "свободи віросповідання" у формі вільного вибору віруючим однієї з конфесій християнства.

Утвердження в економіці, ідеології, політиці євро­пейських держав буржуазно-демократичних ідеалів та уяв­лень висунуло на порядок денний необхідність нового ба­чення свободи совісті й віросповідання людини. Закони буржуазної держави проголошувались "природними", вічними та незмінними, що постали з природи речей, суспільства та моралі. Сутність та походження християнсь­кого світогляду пояснювали наявністю надприродної бо­жої сили, потребою людини вірити в неї. З урахуванням такого статусу релігії, свобода релігійної совісті розгляда­лась як особисте право та цивільна свобода кожного.

Філософи-просвітники Т. Гоббс (1588—1679), П. Бейль (1647-1706), К. Гельвецій (1715-1771), Б. Спі-ноза (1632—1677) висловлювали думку про можливість ширшого тлумачення свободи совісті, яке передбачає пра­во не лише на свободу віросповідання, а й на можливість бути атеїстом. Дехто з них виступив за відокремлення церкви від держави, школи від церкви.

366 Релігієзнавство

атеїзм ЯК РАДИКАЛЬНА ФОРМА ВІЛЬНОДУМСТВА

Розвиток науки, нові суспільні відносини, що утверд­жувалися в межах капіталістичної системи, дедалі менше залишали підстав для віри в залежність людини від над­природних сил. Навпаки, вони потребували особливо діяльних особистостей. У цей період вільнодумство поста­вало у формі деїзму — визнання Бога як верховного розу­му й одночасного матеріалістичного тлумачення явищ природи. Одним з найпомітніших виразників його був французький філософ, письменник Вольтер (1694—1778).

Більш-менш чітко атеїстична форма вільнодумства ок­реслилася у працях французьких енциклопедистів: Ж. Ла-метрі (1709-1751), Д. Дідро (1713-1784), П. Гольбаха (1723—1789), які заперечували ідею Бога, відкидали релігію.

Ще радикальнішу позицію щодо релігії займав німець­кий філософ і релігієзнавець Л. Фейєрбах (1804—1872), досліджуючи з позицій матеріалізму походження і сутність її, виступаючи проти догм ортодоксального християнства про безсмертя людської душі.

Радикалізація атеїстичного вільнодумства пов'язана з діяльністю російської революційно-демократичної інтелі­генції (М. Чернишевський (1828—1889), О. Герцен (1812— 1870), М. Добролюбов (1836—1861), В. Бєлінський (1811— 1848)), а особливо з появою на історичній арені марксиз­му, який розцінював релігію як форму втечі людини від дійсності, суттєву перешкоду на шляху прогресу людини та суспільства. Намагання розглядати її як інструмент кла­сового гноблення трудящих, пов'язати атеїзм з класовою боротьбою зумовило низку потворних явищ, пов'язаних з руйнуванням храмів, репресіями служителів культу в ко­лишньому СРСР, гіпертрофоване тлумачення однієї з най­важливіших невід'ємних свобод людини — свободи совісті. ,