1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Нині налічується більше 344 млн. протестантів, об'єднаних у Всесвітню раду церков, створену в 1943 р. У пострадянських державах існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії (найбіль­ша — Естонська євангельська церква на чолі з архієписко­пом); кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); єван­гельські християни-баптисти; адвентисти, п'ятидесятни­ки, свідки Єгови, меноніти. Догматичні принципи проте­стантизму — спасіння власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання — є релігійним утвердженням буржуазного способу життя. У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано наря-жання священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони, багато свят, спеціальних служб, пов'язаних із вшануванням святих. Відсутнє поклоніння мощам свя­тих. Типовою протестантською церквою є церква єван­гельських християн-баптистів. З неї виокремилися адвен­тисти, п'ятидесятники, а з адвентизму — єговізм.

Секта створена в 1944—1947 рр. внаслідок об'єднання організації баптистів з євангельськими християнами та громадами п'ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до неї увійшла частина громад братських менонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний з'їзд ЄХБ, який ухвалив ос­новні принципи віросповідання.

Основним засобом, за допомогою якого Бог дома­гається спасіння людей, баптисти вважають Біблію. Як вмістилище божественної свідомості, вона протистав­ляється людському знанню. Головну увагу відводять тлу­маченню Нового Завіту. Баптизм твердить, що людина от­римує спасіння від Бога не внаслідок власних діянь, а че­рез віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Людей рятує тільки Бог, без чиєї допомоги не мо­же з'явитися віра в їх серцях.

У моралі баптизму стрижневими є питання про сенс

306 Світові релігії ————————————————————————————

життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідує він ідею богоданності моралі й аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного Бога, вірять у спокутну місію Христа, його друге пришестя, у страшний суд, вважають, що за всі людські гріхи перед Бо­гом і людьми уже поніс кару Христос, а їм залишається ли­ше вірити в нього і завдяки цьому "очиститися".

Кілька разів на тиждень, обов'язково в неділю, бапти­сти збираються у молитовних будинках, де проголошують колективні молитви, співають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. У першу неділю місяця відбувається причащання всіх членів общини (хлібопере-ломлення) або вечеря любові. Обряд хрещення, який відправляють над дорослими після відповідної релігійної підготовки, символізує "духовне відродження" і прийнят­тя до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що вони не мають віри, а в дорослого є свобо­да вибору, він свідомо обирає релігію. Не вважають таїнствами хрещення і хлібопереломлення.

Зміст життя баптисти вбачають у спасінні й досягненні блаженства в раю. Вони відзначають усі християнські свя­та, пов'язані з іменем Христа, а також одруження, похоро­ни, дні народження членів общини. Життя баптиста чітко регламентоване. Свій вільний час він повинен віддавати вивченню, пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими.

адвентизм

Зберігаючи основи віровчення про культи, запозичені з баптизму, адвентисти акцентують увагу на очікуванні другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа і заперечують безсмертя душі. Обов'язковим для них є внесення десяти­ни в касу общини. Адвентисти здійснюють активну місіонерську діяльність. Їм належить "санітарна рефор­ма", що вимагає від віруючого піклуватися про власне здо­ров'я, оскільки, згідно з адвентистськими уявленнями, тіло — "посуд божий". Адвентисти поділяються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед них є послідовники "пророчиці" Олени Уайт, які відзначають щотижневе свя­то суботи (адвентисти сьомого дня). Нині майже полови-

-——————————————————————————————— Іслам 307

на адвентистів проживає в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

П 'ЯТИДЕСЯТНИКИ

Вірять у сходження до них Святого Духа і безпосереднє спілкування з Богом з надією одержати від нього дари Святого Духа: здібності до вивчення інших мов, пророку­вання, зцілення. Їх зібрання супроводжуються масовим релігійним екстазом. Общини п'ятидесятників існують в Україні, Білорусі, Молдові, Казахстані, Росії.

Єговісти

Іслам (араб. — покірність, віддання себе Богові) — наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв цю релігію, називають відданими (араб. — мусульманин). Батьківщина ісламу — північно-західна частина Аравій­ського півострова — провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування ісламу датують 622 р., коли релігійний реформатор Мухаммед (Могаммад, Магомет), оголосивши себе посланцем Бога, змушений був переселитися з Мекки в Медину, оскільки аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла його вчення. Відтоді бере свій початок мусульманське літочислення — місячна хіджра та сонячна хіджра. Не­парні місяці мусульманського календаря мають ЗО днів, парні — 29; "місячний" рік (354 дні) має 12 місяців. Кож-

308 Світові релігії

ний третій рік — високосний (355 днів). Місячний кален­дар використовують у більшості мусульманських країн.

Період зародження ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною бо­ротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формуван­ням класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супровод­жувалося боротьбою між могутньою родовою аристо­кратією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Вод­ночас в економічному житті арабських племен зарод­жувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичер­пало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже на­прикінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.

Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну то­гочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового су­спільства з сильною централізованою державною вла­дою — все це зумовило потребу в суспільній силі, яка мог­ла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісно­го ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф — пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центра­ми релігійної реформації були Ємен на чолі з Му-саліомом — на півдні Аравії та Хіджаз — на північному за­ході, вождем якого був виходець з корейшитів — Мухам-мед (570—632). Після тривалої боротьби прихильники Му-хаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів за­провадив культ єдиного бога — Аллаха (покровителя пле­мені корейшитів).

Відомостей про дитинство Мухаммеда дійшло до на­ших днів небагато. Належав він до роду Гашимідів. Бать­ко не дожив до його народження, а мати померла, коли він був ще дитиною. Мухаммеда виховував спершу дід, а після його смерті — дядько по батьковій лінії. На 25-му році життя Мухаммед відвідав у торгових справах Палестину, Сирію, де ознайомився з іудейством та християнством.

Іслам 309

Згодом захопився релігійним рухом, що виник у Мецці та Медині. Часто він усамітнювався в пустелі, віддаючись молитвам. Згідно з оповідями, коли Мухаммед перебував у печері Хіра під Меккою, йому явився ангел з велінням нести до людей істинне слово Аллаха. У 610 р., коли Мухаммедові виповнилося 40 літ, отримав перше одкро­вення Аллаха. Він став проповідувати нову релігію, відки-даючи багатобожжя. Але до його старань ставилися спер­шу дуже насторожено. Чимало було опозиційних виступів проти нього. Це змусило Мухаммеда надати своїм про­повідям полемічного характеру. У 632 р. здійснив хаджж (паломництво) до Мекки, яке стало прощальним. Через три роки потому він помер.

Мухаммед у своєму вченні поєднав уявлення про світ давньоарабської міфології із старозавітними переказами Біблії та "откровеннями" християнських Євангелій. Араби ознайомилися з ними завдяки візантійським та єврейсь­ким купцям, ремісникам, які на той час мали свої кварта­ли в Мецці та Медині, де жив Мухаммед.

Головні положення ісламу викладено у священній книзі мусульман — Корані (араб. аль-куран — те, що чи­тають).

За життя Мухаммеда ніхто не збирав текстів, люди вчили їх напам'ять, записували на різних предметах. Після його смерті виникла ідея зібрати ці тексти, поки були лю­ди, які знали їх напам'ять. Цю справу доручили Зайду Ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п'яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних таблич­ках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), до нас він не дійшов.

Коран — перша письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та природу, догма­тичні положення, правові норми, обряди, ритуали, тра­диції арабів. Мусульмани вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в уста Му­хаммеда самим Богом. Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст. Складається він із 114 сур (глав) — 90 "меккських" і 24 "мединських". Більша його частина — діалогічна полеміка між Богом,

310 Світові'релігії

противниками ісламу й тими, хто вагається. Його зміст становлять проповіді Мухаммеда, уславлення Бога, зако­ни, легенди, полеміка з євреями і християнами. У ньому можна виділити чотири змістових пласти:

1) релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;

2) правові та моральні норми, обряди, традиції арабсь­ких племен, покладені згодом в основу правової й мораль­ної системи ісламу;

3) давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-христи­янські та інші міфи, легенди про пророків та їх діяння;

4) фрагменти фольклору доісламської епохи, відомості історичного, етнографічного, географічного характеру.

У Корані світ та людське життя поділено на земне і по­тойбічне. Земне трактується як тимчасове, як підготовка до майбутнього життя. Вихідним моментом вчення про людину є ідея її гріховності. Легенди в Корані та Біблії про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні. За Кора­ном, люди поділяються на мусульман та невірних. Він містить вказівки щодо основної святині ісламу — Кааба в Мецці та обряду паломництва.

Коран з'явився в епоху, коли правові та моральні нор­ми ще не розрізняли. Це помітно не тільки з його змісту, а й із системи шаріату, сформованої пізніше. Він стверд­жує теократичну форму правління, непокору владі трактує як непокору Аллаху. Карні злочини розглядає як діяння, за які неминучі покарання, і як гріх, за який людина по­трапляє в пекло. Перелюбство, крадіжки, вживання спиртних напоїв, відступництво від ісламу, богохульст­во — злочин проти Аллаха. За прелюбодіяння призначало­ся 100 ударів нагайкою, пізніше — забивання камінням до смерті; за крадіжку — відсікання руки; за відступництво від ісламу, богохульство — смертна кара. Є в ньому прави­ла успадкування, заповіту, розподілу майна, укладення до­говорів, організації торгівлі та фінансових відносин; схва­люючи торговий прибуток, Коран забороняє лихварський відсоток. Багато в ньому етико-моральних настанов: допо­магати іншим, бути правдивим; не грішити; пробачати іншим; не вбивати людей; не знущатися над іншими, не лаяти їх; не обмовляти людей і не порушувати своєї клятви.

У цивільно-правових та моральних настановах Корану помітне місце відведено питанням сім'ї та шлюбу. У ньо­му наголошується на підлеглому становищі жінки, її еко­номічній залежності від чоловіка, якому дозволено мати

одночасно до чотирьох дружин. За непокірність дружини своєму чоловікові їй загрожує побиття, а за невірність та зраду — смерть. Заборонено одружуватися з іновірками. Узаконено затвірництво жінки, вимогу носити паранджу, не показувати своє лице та прикраси чоловікам. Це спо­чатку стосувалося дружин Мухаммеда, а згодом стало ви­могою для всіх мусульманок. Але Коран заборонив давній звичай арабів закопувати живими народжених дівчат, ска­сував звичай, за яким жінка після смерті чоловіка мала вийти заміж за його батька чи брата. Не дозволяв він по­клонятися ідолам, забороняв зображувати людину та жи­вих істот.

Значна частина Корану — сказання про пророків, пройняті погрозами жорстокої розправи з тими, хто не слухатиме провісників Бога, Багато з них — дещо змінені міфи з Біблії, Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нусі), Авраама (Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусі), Аарона (Херуні), Давида (Дауда), Соломона (Су-леймана), Ісуса Христа (Ісу) та ін. Уявлення про світобу­дову містять багато фантастичних тверджень про поход­ження і впорядкування Всесвіту. Так, згідно із Кораном, Аллах сказав: "Будь!" — і з'явилися "небеса і земля". Для створення світу Богові потрібно було шість днів. Першого дня були створені небеса; другого — сонце, місяць, зірки й вітер; третього — тварини, які живуть на землі і в морях, а також ангели на семи небесах і в повітрі. Четвертого дня Аллах створив воду і всім тваринам призначив їжу, цього ж дня за його повелінням потекли ріки. П'ятого дня було створено рай, а шостого — перші люди — Адам і Єва. В суботу справи було завершено, у світі запанували порядок і гармонія.

Коран твердить, що золоті літа людства часів Адама і Єви минули безповоротно. Тому не треба шукати щастя на землі, сумувати з приводу життєвих незгод, радіти добро­му, бо "ніщо із явищ на землі або в ваших душах не ося­гається без того, щоб його не було в Писанні". Щасливе майбутнє дається людині волею Аллаха в потойбічному житті. Рай уявляється місцем, де немає спеки й палючого сонця, а натомість — вологий клімат і тінисті дерева. Про­те в пеклі — спека, гаспидське полум'я.

Ведучи мову про суспільну нерівність, Коран стверд­жує, що це є божественною волею. "З вами відбувається тільки те, що наперед визначене для вас Богом».

Основу "морального кодексу" Корану становлять за-

312 Світові релігії

повіді: "Поважай Аллаха, не забувай про день суду, будь богобоязливим. Зломи гординю, будь лагідним, корись владі й сильним світу цього, бо вони — від Бога".

Згідно з Кораном, за одні, навіть найлегші, гріхи Аллах карає суворо, а інші, тяжчі вчинки, прощає. Він мстить синові за батька, онукові — за діда. Божественна кара (будь-яка невдача, горе, нещастя) спіткає людину не­сподівано, і ніхто не може знати справжньої причини гніву Аллаха.

На ранньому етапі ісламу Коран був єдиним джерелом віровчення та права. Однак з часом він перестав відповіда­ти новим запитам, оскільки, написаний в родоплемінному суспільстві, він не міг пояснити складних явищ феодаль­ної дійсності. Так з'явилася Суна — переказ висловлювань та вчинків пророка Мухаммеда, друге після Корану джере­ло віровчення в ісламі. Розповіді (хадиси) про справи та висловлювання Мухаммеда збирали близькі йому люди (сахаби, халіфи). Хадиси переважно відображали юри­дичні та моральні норми, обрядово-ритуальні настанови. Кожен хадис має дві частини: перша містить перелік імен людей, які передали його, аж до тієї людини, яка особис­то чула вислів Мухаммеда; друга — суть розповіді.

Віровчення ісламу передбачає сповідування системи догматів. У сунітському варіанті, який сформувався в VII— VIII ст., їх сім:

Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Ал­лаха пов'язана з уявленнями про кінець світу, страшний

суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від 'їх трактувань.

Якщо догматика ісламу (іман) проста, то цього не мож­на сказати про його культову практику (дін), що містить п'ять обов'язкових положень — п'ять "стовпів" ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим "сто­впом" віри боротьбу проти "невірних" — джихад, або га­зават (війна за віру), що було одним з головних обов'язків мусульманина, всієї общини на першому етапі історії ісла­му. Однак, починаючи з IX—Х ст., з'явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне самовдос­коналення на шляху пізнання Аллаха.

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на грунті коранічних уявлень. Ангели — істоти, які виконують веління Алла­ха — охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважа­ють священною книгою ісламу — найвищим одкровен­ням.

4. Віра в пророків та послаиництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті. Шиїтська система віровчення сформувалася у XII— XIII ст. і визнає тільки п'ять догматів:

1. Таухид — єдинобожжя.

2. Адль — справедливість.

3. Нубуваат — пророцтво.

4. Імамат — влада імамів.

5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського віровчення, викладеного в Ко­рані та Суні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов'язкових для кожного мусульманина. Вони є джерелом мусульманського права — шаріату (араб. шарі — вірний шлях до мети).

Правосуддя на основі норм шаріату здійснюють му­сульманські судочиновники — каді. У більшості ісламсь­ких країн і нині діють шаріатські суди, в компетенції яких справи ритуального, родинного, приватного, частково й

її

0-116

карного права. За нормами шаріату застосовують тілесні покарання (биття ціпками по п'ятках) — у Пакистані, Су­дані, аравійських монархіях, смертну кару (в Ірані — за подружню невірність, проституцію, незгоду з Богом, чоти­риразове порушення посту, неодноразове вживання алко­гольних напоїв, гомосексуалізм тощо).

Мусульманин повинен п'ять разів на добу читати мо­литву: на світанку, ополудні, в другій половині дня, після заходу сонця та на початку ночі.

Існує мусульманське повір'я про те, що під час диво­вижної подорожі Мухаммеда на небеса Аллах заповідав йому молитись 50 разів на день, але пізніше скоротив кількість молитов до п'яти. Мабуть, звичай п'ятиразової молитви прийшов до мусульман від зороастрійців. Не ви­падково на означення слова "молитва" вживають арабсь­ке — "салят" та іранське — "намаз". Воно більш пошире­не саме в тому регіоні, де до ісламу панував зороастризм — у Середній Азії, Ірані, Афганістані.

Іслам має особливу форму повідомлення віруючих про час намазу. Кличе до молитви служитель мечеті — муед-зин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: "Аллах великий! Свідчу, що не­має Бога, крім Аллаха. Свідчу, що Мухаммед — посланець Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння. Мо­литва корисніша від сну". Останнє речення вимовляється тільки перед ранковим намазом.

Перед намазом обов'язкове омивання обличчя та рук до ліктів, голови та ніг до щиколоток. Ісламу властива са-кралізація води, ставлення до неї як до чудодійної сили. Вважається, що вода очищає не тільки від фізичного бру­ду, а й від моральної нечистоти. Омивання, наприклад, необхідне після спілкування з іновірцями (гяурами).

Намаз здійснюють у будь-якому місці, де застав вірую­чого азан (заклик до молитви): у полі, біля верстата, у кабінеті. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто мо­литься, стояв обличчям до Мекки. Під час намазу промов­ляють славослов'я Аллаху, деякі сури Корану. Конкретних прохань, звернених до Бога, молитва не містить.

Намаз супроводжують колінопреклоніння, низькі по­клони. Це дало привід мусульманським богословам ствер­джувати корисність намазу як своєрідної гімнастики. Здійснювати його слід на особливому молитовному ки­лимку. Араби називають його — саджада, турки — намаз-лик. У мечеті підлога вкрита великим килимом, перед входом взуття знімають. Голова мусульманина під час на­мазу повинна бути вкрита — тюбетейкою, фескою, чал­мою, беретом.

У великих містах Туреччини, Єгипту, Сирії, Тунісу ма­ло хто молиться стільки разів. Ритм сучасного життя зму­сив скоротити кількість намазів до двох — ранкового та вечірнього. Однак у селах цей звичай зберігся. Суворо до­тримуються його і в країнах, де іслам — державна релігія:

Саудівській Аравії, Ірані, Лівії, державах Перської затоки. В Алжирі на фабриках, в установах є так звані "зелені ку­точки", в яких мусульмани творять намаз.

Існують й інші види спілкування мусульманина з Бо­гом: дуа — молитва, що містить якесь конкретне прохан­ня до Аллаха; маулід — подячна або поминальна молитва;

нічні молитви під час посту. Полуденну молитву в п'ятни­цю слід здійснювати у мечеті; їй передує проповідь — хут-ба, яка трактує релігійні, моральні питання, проблеми політики.

Дотримуватися посту (саум, сийам) потрібно дев'ятого місяця за мусульманським місячним календарем, введе­ним Мухаммедом у 632 р. В арабських країнах його нази­вають рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакис­тані — рамазан. Шаріат описує умови посту до най-дрібніших подробиць.

Під час посту цілий день не можна їсти, пити, палити, нюхати що-небудь з їжі або приємне на запах, навіть приймати ліки. Потрібно також утримуватися від усього, що може приносити задоволення. Заборонено й процеду­ри, пов'язані з введенням в організм лікувальних препа­ратів — уколи, клізми та ін. Шаріат стверджує, що піст бу­де порушено, якщо навіть злизнути хоча б краплину дощу, Що випадково впала на губу, або зануривши голову у воду, рятуючись від перегрівання. Статеве збудження чи дотик До жінки теж роблять піст недійсним. Вимоги щодо посту

^ 10 Світові релігії

слід виконувати лише вдень. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково і са­ма назва посту у багатьох країнах походить від перського слова "руз" (день), "рузе" — в іранських мовах; "роза" — в урду; "ураза" — у мовах Середньої Азії. Інколи піст на­зивають за ім'ям місяця — рамаданом, або рамазаном.

Шаріат перелічує поважні причини, які дозволяють відійти від дотримання посту. Його не обов'язково вико­нувати хворим, старим та неповнолітнім. Від посту звільняються вагітні й матері-годувальниці. Обов'язок по­стити не поширюється на тих, хто подорожує, учасників бойових дій. Усі, хто не постив, за винятком дітей, людей похилого віку та невиліковно хворих, зобов'язані компен­сувати його, коли відпадуть поважні причини: відпостити в будь-який інший місяць чи сплатити певну суму грошей або роздати милостиню жебракам. Відшкодування нале­жить і тим, хто порушив піст. Це спокутується подвійним постом (каффара), тобто аналогічним утриманням протя­гом 60 діб. Спокутувальний піст можна замінити добрими вчинками: годувати цілий день жебраків або 60 діб — од­ного жебрака. В давні часи такою дією вважалося звільнення раба.

Крім тілесного посту, потрібне й моральне утримання:

негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи. Серед найтяжчих гріхів — блюзнірство, осуд Мухаммеда, образа духовної особи, які роблять піст недійсним і вимагають подвійного відшкодування. Піст передусім служить поси­ленню віри в Аллаха, релігійні догми ісламу. На це спря­мована уся культова обрядовість посту. Щодня перед світанком мусульманин повинен промовити сакрамен­тальну формулу (нійа), заявивши про намір постити й бла­гати Аллаха благословити його в цьому. Без цього піст недійсний. У вільний час потрібно читати Коран. У мече­тях вдень та увечері мулли читають проповіді. Колектив­ною нічною молитвою відзначається ніч з 26 на 27 рама-дана — ніч, коли, згідно з віровченням, з неба Мухаммеду зійшов Коран.

У провінційних містах посту дотримуються багато лю­дей, в селах — фактично всі. Вдень більшість закладів гро­мадського харчування зачинено. В Саудівській Аравії, Па­кистані, Ірані, Марокко, Судані, Лівії дотримання посту контролює поліція, яка здійснює рейди підприємствами громадського харчування, відправляючи порушників шаріату за грати на декілька діб.

Іслам 317

Увечері про закінчення денного стримування оповіща­ють радіо, телебачення, іноді постріл з гармати. Влітку приблизно о восьмій, а взимку о п'ятій вечора почи­нається розговіння — іфтар. Усі, хто постив, починають трапезу, часто разом з родичами, сусідами, знайомими. У заможних родинах приймають гостей. Нерідко банкети тривають до світанку. Радіо, телебачення транслюють пе­редачі з молитвами та проповідями.

У містах вечори рамадану чимось схожі на новорічну ніч. З настанням темряви спалахує ілюмінація. Світлові написи закликають правовірних бути богобоязливими, до­брочесними, не скоювати гріховних вчинків. Після трапе­зи народ виходить на вулиці. Жваво йде торгівля різними стравами, фруктами, горіхами. Поступово нічне пожвав­лення стихає. Народ розходиться по домівках: треба відпочити і встигнути ще раз поїсти до світанку, особливо якщо наступного дня чекає праця.

Останні дні рамадану присвячені генеральному приби­ранню в помешканнях, установах, на вулицях. Усе це свідчить про підготовку до свята розговіння, яке завершує місячний піст. Воно припадає на перші три дні шавваля — десятого місяця за мусульманським місячним календарем, які є вихідними. Це свято має різні назви: в арабських країнах — "ід уль-фітр" (свято розговіння), "аль-їд ус-сагір" (мале свято). Малим його називають у Туреччині — "кючук байрам", а в Середній Азії — «ураза-байрам".

Під час свята розговіння традиційними є обмін пода­рунками, придбання нових речей та вживання різно­манітних ласощів. Турки називають це свято "солодким" (шекер-байрам). Друзі й знайомі ходять у гості один до од­ного, підлеглі роблять візити до керівництва, обов'язково з подарунком. В останній день свята відвідують цвинтарі та згадують померлих родичів. Благодійні установи допо­магають нужденним.

хаджж (ПАЛОМНИЦТВО ДО СВЯЩЕННИХ МІСЦЬ ІСЛАМУ)

Кожен повнолітній мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хоча б раз за життя хаджж— відвідати Мекку, священне місто ісламу. Після того він отримує право на поважний титул "хаджжи". ^{тня ч}" хвора людина може відправити замість себе кого-неоудь іншого, забезпечивши фінансове його мандрівку.

318 Світові релігії

До Мекки вирушають на початку дванадцятого місяця, тому він і має назву "зу-ль-хаджжа". Святе місто ісламу можна відвідати й іншого місяця. Цей вид паломництва називається умра — мале паломництво. Але воно не в такій шані, як хаджж, Перебування в Мецці триває до де­сяти діб.

Історія цього звичаю започаткована 631 р., коли Му-хаммед відвідав це місто після десяти років перебування у Медині. Тоді ж він і здійснив ритуал поклоніння Каабі (те­пер це головне святилище ісламу, споруда в центрі За­повідної мечеті в Мецці) та іншим місцевим святиням, чим канонізував язичницькі звичаї, ввівши їх до культу ісламу.

Територію Мекки вважають священною. Паломник виконує омивання усього тіла (гусль), одягає особливі речі (іхрам) — одяг з двох шматків тканини, один на стегна (щось подібне до спідниці), другий накриває груди, ліве плече, Кінці цієї тканини зав'язані на правому боці. Обид­ва шматки не повинні мати швів. Подібний одяг існував в арабів ще до ісламу, він схожий на одяг євреїв. Взувати можна тільки сандалії. Голова залишається непокритою. Заборонено голитися, стригти нігті, користуватися парфу­мами.

Разом з чоловіками хаджж можуть здійснювати їх дру­жини, що має бути засвідчено документально. Одяг па­ломниць повинен повністю прикривати 'їх фігуру, волосся також має бути прикрите. Відкритими залишаються тільки руки й обличчя. До прийому прочан готуються не тільки влада, духовенство, а й усі мешканці Мекки. На час хадж-жу місто перетворюється на гігантський постоялий двір. Оскільки готелів не вистачає, прочан приймають у приват­них оселях. На околицях з'являються міста з наметів. До Мекки з'їжджаються і представники мусульманського ділового світу.

Прочани збираються в центрі міста біля Заповідної ме­четі. У дворі її, крім Кааби, знаходиться священне джере­ло Замзам. Тут хаджжи слухають проповіді, творять молит­ви, обходять сім разів довкола Кааби. Кожен намагається поцілувати Чорний камінь чи хоча б доторкнутися до ньо­го рукою. Потім починається біг між пагорбами Сафа та Марва (за легендою, мати Ісмаїла Хаджар (Агарь) бігала тут в пошуках води для свого сина). Церемонії хаджжу тривають декілька днів. Дев'ятого дня паломники йдуть у долину Арафат, де відбувається головний обряд хаджжу —

перебування біля скелі Арафат, де стояв пророк під час ос­танніх відвідин Мекки. Тут можна сидіти, лежати, стояти, ховатися від спеки під наметами, але не ходити. Цього дня прочани повинні постити. Постять і віруючі, які не беруть участі у хаджжі.

На світанку десятого зу-ль-хаджжа пілігрими відвіду­ють долину Міна, де у давнину знаходились язичницькі ідоли, кидають каміння у місця, де вони стояли. Після цього святковим різанням жертовних тварин починається найбільше мусульманське свято — жертвопринесення. Після його закінчення прочани підстригають волосся та нігті (жінки відрізають невелике пасмо) й закопують їх у землю. Це ритуальне діяння починає вивільнення від ста­ну іхраму. Потім всі повертаються до меккської мечеті, об­ходять Каабу, пагорби Сафа і Марва. Хаджж закінчено.

Багато прочан відвідують й Медину, щоб поклонитися гробниці Мухаммеда. Додому вони повертаються у зеленій чалмі, арабській бурмусі або білій довгополій туніці. Цей одяг символізує вчинення хаджжу. Коли прочанин пере­ступає рідний поріг, у домі ріжуть жертовного барана, вла­штовують святкову зустріч.

Оскільки не всім мусульманам доступний хаджж, було прийнято кульмінаційну частину паломництва — жертво­принесення — здійснювати за місцем проживання або там, де застане правовірного десятий день зу-ль-хаджжа, У жертву приносять якусь худобу. Готують м'ясні страви, влаштовують багатолюдні трапези.

Цей обряд пов'язаний з давньою легендою, за якою прабатько арабів Ібрагім був настільки відданий Богові, що виконував усі його веління. За волею Бога Ібрагім виг­нав у пустелю улюбленого сина Ісмаїла та його матір — ра­биню Хаджар (Агарь). Аллах, щоправда, не дав їм загину­ти від спраги: у пустелі вони знайшли колодязь з водою — Замзам. Навколо нього і виникло згодом місто Мекка. Але Ьог послав ще одне випробування Ібрагіму: звелів прине­сти в жертву Ісмаїла. Коли Ібрагім заніс над сином ножа, Аллах дозволив замінити цю жертву вбивством ягняти. Згодом Ібрагім з Ісмаїлом збудували у Мецці храм — Каа-оу, де зберігався Чорний камінь, що впав з неба. Мораль Цієї легенди в тому, що людина повинна підкорятися волі Усевишнього, і тільки тоді матиме його благословіння. легенда символізує і відмову від людських жертв, які при­носили предки арабів.

Напередодні свята в мусульманських країнах відбува-

320 Світові релігії

ються ярмарки тварин. Їх продають на спеціально відведе­них площах, у Туреччині, наприклад, забивають мільйон голів. У Саудівську Аравію, країни Перської затоки, де місцеве скотарство неспроможне задовольнити потреб, доставляють тисячі баранів й овець з Австралії та Нової Зеландії.

Худобу приносять у жертву не тільки в свято. Мусуль­манин, зарізавши ягня, роздає м'ясо правовірним, сподіваючись, що в нагороду за це Аллах допоможе йому владнати свої справи. Коли заможну родину відвідує бажа­ний гість, теж ріжуть ягня, а його кров'ю змащують лоба гостю. І перед початком спорудження будинку мулла при­носить у жертву ягня, повернувши його головою до Мек­ки, а кров'ю змочує фундамент.

Чим більше жертв принесе мусульманин за життя, тим простіше йому буде потрапити до раю.

В ісламі багато свят та пам'ятних дат відзначають у нічний час. Це ніч присуду долі, ніч зачаття Пророка, ніч народження Пророка, ніч вознесіння Пророка на небо, ніч откровення Мухаммеду його пророцької місії. Місяці, на які випадає більшість нічних свят й пам'ятних дат — ра-джаб, ша-бан, рамадан, — вважають священними.

До п'яти стовпів ісламу належить звичай збирання гро­шей у заможних членів мусульманської громади для роз­дачі їх бідним чи на користь мусульманського духовенст­ва. В Корані це називається — "очищення" (закят). Ва-жається, що у такий спосіб заможний очищається перед Аллахом за володіння надмірним багатством. Добровільне пожертвування — садак.

В ісламі існує обряд обрізання. Хлопчик має бути підданий йому від семи днів до 15 років. Але найчастіше обрізання роблять у 7—8 років, приурочуючи його до по­чатку шкільних занять.

Обрізанню передує підстригання волосся, перевірка на знання головних молитов. Хлопчика одягають у свят­ковий костюм зі стрічкою через плече, на якій написано

Іслам 321

"машаллах" ("це те, що побажав Аллах"). Його садовлять верхи на коня, верблюда, у візок, в таксі й везуть до фахівця, який здійснює цю процедуру. Обрізання — вели­ке сімейне свято.

НІКАХ (ШЛЮБ)

Дуже важливий обряд у житті мусульманина. Молодят вінчає один із служителів ісламу. Найчастіше він читає четверту суру Корану, де викладено головні положення ісламу про місце, права та обов'язки жінки в сім'ї й суспільстві.

МІРАДЖ (СВЯТО ВОЗНЕСІННЯ пророка НА НЕБО)

Відзначають його за місячним календарем у місяць ра-джаб. Мірадж (раджаб-байрам) постав у ранньому серед­ньовіччі. Для цього було використано легенду, за якою пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на білій фантастичній істоті Бураці (від араб. — блискучий, блискавка) прогулянку в Єрусалим, а звідти — на сім небес до престолу Аллаха. Там він розмовляв з Ал­лахом, сказавши при цьому 99 тисяч слів. Усе це відбува­лося так швидко, що, повернувшись, Мухаммед переко­нався, що ліжко його ще тепле, а з перекинутої ним чаші не встигла витекти вода.

Легенда про мірадж є настільки фантастичною, що навіть у середньовіччі в шиїтському напрямі ісламу побу­тувала думка, наче подорож на небо Мухаммед здійснив уві сні.

джиназа (ОБРЯД ПОХОВАННЯ ПОМЕРЛИХ)

Зберіг багато з доісламських звичаїв. "Поспішайте ховати своїх померлих, — казав, згідно з легендою, Му­хаммед. — Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведні в земному житті. А якщо мали гріхи, то тим скоріше віддаліться від них: осудженим горіти в полум'ї пекла". Мусульманина ховають протягом 24 го­дин від моменту смерті. Його обмивають, натирають роз­чином камфори, загортають у саван з білого полотна і не-