Бакатова І. О. Магістр 1 року навчання факультету міжнародних економічних відносин хнеу ім. С. Кузнеця ф бакатова І. О., 2014 ормування маркетингової стратегії промислових підприємств україни на основі диверсифікації збутових каналів

Студент 1 курсу

факультету обліку і аудиту ХНЕУ ім. С. Кузнеця
Я
__________

Мета статті – проаналізувати специфіку явища синонімії в термінологічній лексиці та розглянути класифікації термінологічних синонімів. Вважаючи синонімію в термінології явищем негативним, більшість мовознавців вказує на наявність синонімів у різних терміносистемах. Популярна думка про синонімію як властивість будь-якої терміносистеми на етапі її становлення, коли відбувається добір найдоцільніших назв нових понять науки і техніки. Але дослідження з різних галузей, видання значної кількості термінологічних словників доводять, що синонімія властива різним галузям науково-технічної термінології на всіх етапах їх розвитку. Синонімні та варіантні терміни й боротьба між ними за місце в науковій термінології є показником її постійного розвитку. Синонімію в термінологічній лексиці традиційно вважають явищем негативним і надлишковим. Така оцінка пов'язана з однією із найважливіших ознак терміна, яка передбачає відсутність у терміна синонімів. Це цілком закономірно, адже термінологічна лексика найбільше прагне до точності, щоб кожне спеціальне поняття називав лише один термін.

Деякі мовознавці, аналізуючи явище синонімії в термінологічній лексиці, радять виходити з того, що синонімія є загальномовним явищем, а тому термінологічну синонімію не варто цілком відривати від синонімії загальнонаціональної мови. Оскільки синонімія є характерною рисою літературної мови, законом розвитку та існування мови, то немає підстав вести мову про синонімію термінів як явище негативне й надлишкове або взагалі її заперечувати, бо на термінологічну лексику як на підсистему літературної мови поширюються закони останньої. Існує твердження, що про синонімію в термінології варто говорити не як про логічне, а суто лінгвістичне явище, адже її сенс полягає не в збігу об'єктів номінації, а в ідентичності семантики найменувань [3]. Тобто особливістю синонімних термінів є те, що вони називають те саме поняття, не мають суттєвих відмінностей у значенні і вживаються як взаємозамінні. В. Даниленко у своїх працях задзначає, що особливість термінів-синонімів полягає
в тому, що вони порівняно із синонімами загальнолітературної мови мають зовсім іншу природу та інші функції [4]. Термінні синоніми не виконують стилістичної функції й не мають додаткових значень. Між ними не існує тих відношень, які організовують синонімічний ряд, зокрема емоційно-експресивних, стилістичних і конотативних опозицій. Протиставлення термінних синонімів нейтралізується в тотожності, оскільки вони не співвідносяться між собою, а стосуються безпосередньо позначуваного об'єкта.

Важливою проблемою є розмежування синонімів і варіантів у термінологічній лексиці. Автор пропонує вважати синонімними два різні терміни, які називають те саме поняття. Серед них можна виділити такі типи: 1) лексичні – терміни, утворені від різних твірних основ: абсорбер – вбирач, ажурний – прозірчастий, затичка – корок, лисиці – лещата, твердий – жорсткий – цупкий – штивний; 2) словотвірні – терміни, утворені від однієї твірної основи за допомогою різних словотворчих афіксів: випуск – випускання, вичистка – вичищання, витяжкар – витяжник, ізолювання – ізоляція, ремонтник – ремонтувальник, металевий – металічний; 3) синтаксичні: а) терміни, утворені різними способами: миляр – миловар (афіксальний – безафіксний), дробарка – машина дробильна (морфологічний – аналітичний), солодомлин – млин солодовий (основоскладання – аналітичний); б) терміни-словос­получення з різним складом: апретурна фабрика – обробна фабрика, голкове виробництво – голкова справа. Варіантами варто називати формальні видозміни того самого слова. Коли поряд вживають дві форми одного слова, які можуть мати відмінності на фонетичному (промежок – проміжок) та морфемному (скидний – скидальний) рівнях або у формах роду (бензин – бензина) та числа (козли – козла). Появу синонімів у літературній мові пов'язують з такими причинами:

1) наявністю різноманітних ознак у предметів і явищ, кожна з яких може стати основою для називання;

2) широтою словотворчої бази, зокрема синонімних словотворчих афіксів;

3) контактами української мови з іншими мовами, що призводить до значної кількості запозичень;

4) взаємодією літературної мови з територіальними та соціальними діалектами.

Важливим джерелом термінів-синонімів є наявність у науці шкіл та напрямів, що користуються різними критеріями визначення того самого поняття. Оскільки одне наукове поняття може мати багато різних ознак, його можна по-різному сприймати і дати кілька назв, які відображають різні властивості об'єкта номінації [3].

Отже, незважаючи на вимогу не використовувати синонімів в одній терміносистемі, синонімія термінів властива науково-технічній термінології. Вона виявляється на різних рівнях – словотвірному, синтаксичному й навіть стилістичному. Тому синоніми в термінології доречні, зокрема вони необхідні для: наукового означення поняття і тлумачення терміна (особливо чужомовного походження); найточнішого висловлювання думки, особливо коли межа між поняттями нечітко окреслена; уникання повторів того самого слова чи словосполучення. Аналізуючи явище синонімії в термінології, не варто різко протиставляти її синонімії в літературній мові загалом, адже термінологічна лексика – це прошарок лексики літературної мови, якій притаманні ті самі ознаки. А тому варто вести мову про синонімію

____________

Студент 1 курсу

фінансового факультету ХНЕУ ім. С. Кузнеця
С
__________

Проблему поділу української діалектної мови, а саме південно-східного наріччя, вивчали Я. Головацький, О. Потебня, Й. Дзендзелівський, М. Никончук, О. Євтушок, М. Онишкевич, Б. Ларін та ін.

Метою статті є систематизація й опис лексичних, граматичних та морфологічних особливостей степової говірки південно-східного наріччя української мови.

Південно-східне наріччя виникає у кінці ХV – на початку XVI століть. У кінці ХVIII століття південно-східне наріччя української мови активніше за інші проникає до української літератури. Остаточно сформувалося як наслідок дозаселення людності у ХІХ – ХХ століттях. Велику роль відіграло приєднання російськомовного півострову Крим до України та сусідство з Бєлгородською, Воронезькою

Південно-східне наріччя поширене на території Луганської, Харківської, Полтавської, Запорізької, Донецької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Херсонської та частково, Миколаївської, Черкаської та Одеської областях. Говірки південно-східного наріччя також побутують на території Бєлгородської, Курської, Воронезької та Ростовської областей. Південно-східне наріччя охоплює середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори, з яких тільки середньонаддніпрянський належить до говорів старого утворення, а інші – пізнішої формації [3].

Велика кількість особливостей південно-східного наріччя є, водночас, особливостями української літературної мови. Хоча це наріччя й поділяється на три говори, однак цей поділ зовсім невиразний і відносно умовний.

Виділяють три підтипи південно-східного наріччя. Перший – середньонаддніпрянський говір, внутрішню диференціацію якого зумовлює поширення явищ, які характерні для північного й південно-західного діалектів. Цей говір є найближчим до нової літературної мови України [3].

Другий – слобожанський говір, який сформувався внаслідок взаємодії і подальшого розвитку переселенських середньонаддніпрянських, подільських, частково східнополіських та південноросійських говірок, зв'язок з якими простежується і зараз [3].

Третій – степовий говір. Він зазнавав впливу болгарських, молдавських, російських говірок

Степовий говір поширений на території Кіровоградської, Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської областей та АР Крим.

Фонетичними особливостями степового говору вважають:

неоднаковий розвиток [ě] – переважно як [і] , зрідка – як [и], [е], [о], [у] (ди́рка, ц'ул'увáти);

вживання [ф] замість [хв] (фали́ти, фіст) і [x] зам. [ф] (хунт);

неоднаковий розвиток сполуки губного приголосного (здорóвл'а, здорóвйа);

відсутність в окремих словоформах чергування задньоязикових приголосних г, к, x з шиплячими і свистячими приголосними (на дорóг'í, рук'í);

перед глухими і в кінці слова дзвінкі приголосні оглушуються (т'áшко, міх, ‘міг');

заступлення [т'] на [к'] в окремих словах (к'íсно, к'íсто);

динамічний наголос [3].

Морфологічними особливостями степового говору є:

в орудному відмінку однини іменники І відміни можуть мати паралельні закінчення -ойу, -ейу, -ой, -ей (земл'óйу, душóй);

помітний вплив закінчень іменників чоловічого роду на іменники жіночого і серенього роду
в родовому відмінку однини (хат'íў, ноч'íў, озéр'іў, тел'ат'іў);

паралельні закінчення властиві орудному відмінку множинних іменників (сáн'ми – сáнами, гóн'ми – гóнами);

у ряді говірок збереглися форми двоїни іменників жіночого роду при числівниках два, три, чоти́ри (три йам'і, ч'оти́р'і корзйн'і);

відсутність у формах непрямих відмінків особових займенників приставного [н] (кóло йéйі,

можливе паралельне закінчення 3-ї особи однини теперішнього часу – зрідка з кінцевим [т'] (рóбит', хóдит'), але переважно без кінцевого [т'] (рóбе, нóсе) [3].

Лексичними особливостями слобожанського говору є локальнi слова, наприклад: лáманка – бительня, кобýшка – глечик, ри́га – клуня, хоб'íт':а – відходи після молотьби колосків у степ, неудóбиц'а – цілина, кóбеиц', р'áбеиц' – яструб, в'ідволож – відлига, с'івеирко – холодно, полов'ід':а – повінь, накидка, наст'íл'ник – скатерка, звід – криничний журавель, хáлаш – будівля для реманенту та ін. [4].

Отже, проаналізувавши степовий говір південно-східного наріччя української мови, можна виділити велику кількість морфологічних та фонетичних особливостей. Значна відмінність від інших говорів південно-східного наріччя пояснюється тим, що цей говір зазнавав впливу болгарських, молдавських та російських говірок. На розвиток степового говору також вплинуло сусідство з Курською, Воронезькою та Ростовською областями.

____________

Студент 1 курсу

фінансового факультету ХНЕУ ім. С. Кузнеця
С
__________

Ситуацію, в якій опинилася українська мова на зламі тисячоліть, часто не без підстав і перебільшень називають доленосною і, зрештою, вирішальною для неї. Державний статус гарантує українській мові не лише повноцінне функціонування, а й можливість розвитку її нових функціонально-стильових регістрів [1].

Нові потреби життя, ситуації й умови ділового спілкування в державі, розширення стосунків із зарубіжними партнерами постійно потребують удосконалення усної й писемної форми офіційно-ділового стилю (далі – ОДС). Багато науковців, а саме: В. Німчук, О. Сушко, Н. Бабич, С. Шевчук, М. Зубков, Н. Сологуб, І. Фаріон, С. Єрмоленко, А. Бурячок, І. Вихованець та інші, активно розглядають ОДС у теоретичній та практичній площинах.

Метою статті є дослідження та аналіз сучасних тенденцій розвитку українського офіційно-ділового мовлення.

Розширення діапазону функціонування офіційно-ділового українського мовлення на сучасному етапі відбувається повільно й суперечливо, оскільки у виробничо-економічній, правоохоронній та нотаріальній, військовій, спортивній тощо галузях реалізація цього мовлення відбувається в основному в писемній формі. Реалізацію ж усної форми в публічних виступах (за участю ЗМІ) представників керівництва країни, проте на нижчих щаблях державного управління, у регіонах публічне використання української мови ще не набуло стовідсоткового поширення [2].

У потужному й різноманітному потоці нової української лексики, фіксованої словниками й текстами, наявні різноманітні ресурси та способи побудови не лише номінацій нових реалій, понять, явищ, процесів у житті сучасного українського суспільства, а й нових найменувань уже відомих речей. Інновації – лексичні, словотвірні, граматичні, стилістичні, правописні – беззастережно засвідчують зміни в смаках українського суспільства, динаміку мовних норм, глибшу семантико-прагматичну та функціонально-стилістичну диференціацію української мови, у якій важливу роль відіграють свої, зас­воєні давно й засвоювані нині ресурси номінації.

У мовних довідниках нашого періоду основну увагу звертають на правильність використання книжних прийменників (відповідно до й згідно з), розрізнення співзвучних слів (комунікабельний – комунікативний – комунікаційний), синонімів (престиж – авторитет), уникання суржикових елементів (навчальний, а не учбовий; великий, а не крупний), правильне використання відмінкових закінчень (закону, а не закона; адвокате, а не адвокат), запозичених слів (контора – офіс, об'єднання – концерн акціонерне товариство), стійких виразів (впадає в око, а не кидається у вічі) тощо [3]. Але сучасний офіційно-діловий стиль зазнає перетворень, перш за все на рівні понять. Удосконалюються уже відомі й з'являються нові форми документаційного забезпечення (контракт, прайс-лист, лист-рекомен­дація, оферта, прес-реліз, резюме, рейтинг-лист, сертифікат, факс тощо) [4]. Так, сьогодні службова анкета практично замінена таким документом, як резюме (короткий письмовий виклад біографічних даних, що характеризують освітню підготовку, професійну діяльність й особисті якості людини, яка претендує на певну роботу, посаду), написання якого є творчим процесом і який не має жорстких норм та єдиного стандарту. У юридичній, фінансовій, освітній сферах достатньо поширеним став сертифікат (документ, що засвідчує право на матеріальну або інтелектуальну власність; підтверджує певні властивості товару). Для називання різноманітних за змістом документів, що надходять до організацій, установ, підприємств і фірм безпосередньо за допомогою телекомунікативного зв'язку та принтера, використовується поняття факс.

Поява нових слів неминуче спричинює дискусії про шляхи розвитку української мови, зокрема, про засоби збереження національної самобутності її лексикону.

Визначальними ознаками сучасного офіційно-ділового мовлення є:

а) збільшення кількості номенклатурних назв із прикметниками державний, національний, український;

б) активізація словотворення назв осіб за професією із суфіксом -ник (заготівник, а не заготовщик; керівник, а не керуючий);

в) поширення в усіх жанрах усного й писемного офіційного мовлення звертання у формах пан (пані, панове), добродій (добродійка, добродії);

г) продовження актуальної роботи стосовно вироблення стандартів слово – та термінотворення в офіційно-діловій галузі.

Сьогодні офіційно-діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя,

Виникнення цілої низки документів продиктоване вимогою відповідності вітчизняної практики ділового спілкування світовим стандартам, у тому числі й на рівні термінології. Частина з них дублюють уже звичні назви (питомі або запозичені) понять і явищ, наприклад, оферта – комерційна пропозиція, прайс-лист – прейскурант. Номінація контракт (договір, угода з обопільними зобов'язаннями для договірних сторін) успішно співіснує із термінами-синонімами цієї ж предметної ділянки трудовий договір, трудова угода, однак через свою багатозначність, універсальність (контракт між працівником і роботодавцем, контракт між підприємствами, шлюбний контракт) стає більш уживаною, розширює пізнавальний простір української мови [2].

Діловий характер документів підтримується за допомогою мовних засобів. Специфічною рисою мови ділових паперів є не стільки стилістична довершеність, музикальність вислову, скільки максимальна відповідність змісту, що вкладається в нього [1]. Значною мірою це досягається за рахунок широкого використання термінології, переважно запозиченої, на зразок адміністрація, департамент, експоцентр, легітимний, менеджер, тофіс, превентивний, презентація, пролонгація, реструктуризація, реновація, референт, ротація, субсидія, тендер та багато іншого, що пояснюється не лише процесами глобалізації, мовної інтернаціоналізації чи неусталеністю власних термінологічних традицій [4].

Отже, основне призначення ОДС – регулювати ділові стосунки та обслуговувати грома­дянські потреби людей у типових ситуаціях.

Особливості функціонування ОДС:

а) офіційний характер – учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління

б) конкретна адресність інформації;

в) повторність дій і ситуацій (завжди "гра за правилами" – звідси, однакові мовні засоби – консервативність);

г) тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація [2].

Сучасна людина так чи інакше долучена до наукової чи виробничої галузі. І хоча термінологія ОДС менш точна й більш змінна, наприклад, ніж наукова, оскільки ділова мова більше пов'язана
з повсякденною побутовою тематикою, а тому частіше зазнає змін під впливом суспільних чинників. Крім того, можна спостерігати явище взаємопроникнення двох інших різновидів мови: писемної (книжної) та розмовної. Розмовний стиль має уже досить істотно виявлений підстиль – розмовно-профе­сійний, тобто мову, якою користуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших галузях.

Отже, вивчення особливостей функціонування сучасного офіційно-ділового стилю української мови допомагає у вирішенні проблем як загальної теорії мови, так і теорії стилів, сприяє вивченню багатьох конкретних питань лексикології, граматики, стилістики.

____________